Мажоритарна виборча система. 1 страница

Принципи виборчого права.

Основними принципами виборчого права у більшості країн є:

1) вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсентеїзм. У деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у виборах.

2) вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави

3) вибори є рівними (рівне виборче право). Один виборець має право 1 голосу;

4) вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою виборці мають можливість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою безпосереднє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві делегування їм своїх повноважень усіма виборцями.

5) вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в скриньку.

91. Політичний абсентеїзм: його причини та наслідки.

Абсентеїзм - це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців (електорату) від участі у голосуванні.

Є два найважливіших типи причин абсентеїзму:

1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори не цікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуацією в країні.

З одного боку, зростання абсентеїзму свідчить про нестабільність політичної системи, зниження легітимності політичної влади, недовіру людей до владних інститутів, імітаційному представництві інтересів в органах в влади. Значне число абсентеїстів може бути ознакою не ефективності політичних інститутів, відсутність «прозорості» у діяльності держави, низькій конкуренції еліт. З іншого боку, він може виявлятися як протест проти недемократичного виборчого законодавства, проти недоліків виборчої системи або існуючої форми прав­ління взагалі.

Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

Мажоритарні системи можуть бути:

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50 % + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів

в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾).

93. Пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список. Розрізняють різновиди цієї системи: система списків і система єдиного перехідного голосу. В багатьох країнах з пропорційною виборчою системою використовують прохідний бар’єр, або виборчий поріг. Він визначає найменшу частку голосів, яку має набрати політична партія, щоб пройти до парламенту

94. Змішана виборча системи.

Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:

-Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);

-Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення

-Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.

95. Порівняльна характеристика основних виборчих систем.

Пропорційна виборча система — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список.

Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою

Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

96. Парламентські вибори в Україні.

Вибори народних депутатів України — спосіб формування єдиного законодавчого органу України — Верховної Ради України — шляхом всенародного голосування.

Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:

225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій;

225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

97. Президентські вибори в Україні

Згідно з виборчим законом України, для обрання президента використовується система у два тури, в яких кандидат повинен отримати більшість (50% і більше) голосів з усіх поданих бюлетенів.

В разі не набирання 50% голосів оголошується 2 тур для двох кандидатів, що найбрали найбільшу кількість голосів.

98. Вибори до місцевих органів влади в Україні: особливості організації та проведення.

99. Місце і роль еліти в суспільно-політичному житті.

Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики.

Функції еліти

-Стратегічна

-Організаційна

-соціального моніторингу

-інтегративна

100. Елітизм і демократія: проблеми поєднання.

Основні постулати концепції елітарної демократії:

1. Політична нерівність є однією з необхідних умов існування будь-якої політичної структури. Конкуренція є необхідною умовою розвитку суспільства, недопущення входження системи у стан стагнації.

2. Демократія як народовладдя є міфом, оскільки народ до нього не здатен, а його безпосереднє втручання в політику руйнує структури управління. Маса – це неосвічена, політично пасивна більшість населення, не здатна до свідомої самостійної політичної участі, не вміє і не хоче виконувати управлінські функції, не цікавиться політикою, не володіє необхідними знаннями і повною інформацією, не вміє приймати правильні рішення, і тому добровільно передає еліті право керувати політичним процесом.

3. Роль народу зводиться до вибору однієї з конкуруючих еліт, представлених політичними партіями. Демократія забезпечується не широкою участю мас, а активною конкуренцією еліт при мінімальній активності громадян.

4. Вибори мають символічну цінність і допомагають лише пов’язати маси з політичною системою, пропонуючи їм активну участь тільки під час виборів. Т. Дай і Х. Зіглер: „ вибори – це символічний захід, який допомагає прив’язати маси до встановленого порядку шляхом створення у них відчуття, що вони відіграють якусь роль”.

5. Наявність єдиного, відносно ефективного способу впливу на еліти та їхній політичний курс – відмова переобрати представників еліти (або громадяни можуть відкликати своїх представників, якщо така можливість передбачена законодавчо).

Недоліки концепції демократичного елітизму:

1. Представники ліберальної та плюралістичної концепцій демократії критикують елітистів за те, що вони хибно відображають в теорії соціальну структуру сучасного західного суспільства, де домінуючою соціальною верствою є середній клас (який має освіту, навички політичного життя).

2) Приниження політичної ролі та впливу багаточисельних асоціацій громадян (наприклад, профспілок), рухів та політичних партій.

Найбільш популярними серед критичних аргументів проти ідей елітарної концепції демократії є ідеологічні та світоглядні.

3) Пропаганда елітаристских ідей руйнує ціннісно-нормативні основи західного демократичного суспільства (забуває про наявність індивідуальних прав та свобод, індивід не є цінністю сам по собі).

4) Вона також дає додаткові ідеологічні аргументи для виправдання тоталітарних і авторитарних режимів, панування олігархічних кланів у країнах, де відбуваються процеси становлення демократичних режимів та формування ринкової економіки.

101. Класичні та новітні теорії еліт.

Тео́рія елі́т — світоглядна й філософська концепція про роль і значення окремої групи людей, невеликої тісно згуртованої частини суспільства (еліти), її вплив на різні сфери економіки чи політики. Ця система характеризує еволюцію наукових і соціальних досягнень (перетворень) як результат об'єднаних зусиль невеликого колективу учасників, пов'язаних між собою спільними цілями та ознаками.

Вільфредо Парето висунув концепцію «зміни еліт», згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість.

У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення

102. Політична еліта України: особливості формування та етапи еволюції.

1. Політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес суспільства в цілому. Це – верхівка панівного класу, що здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка і ставить цей клас у привілейований стан [10, с. 289].

2. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто тієї ж еліти. Коло, як кажуть, замикається.

3. Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з’явилася То на які ж прогресивні зміни, особливо щодо реалізації національної ідеї і національних інтересів, ми сподіваємося?

4.Пригадується цікавий вислів Платона, який застерігав, що „ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем держави не стане плем’я філософів». Якого рівня „філософи” керують українською державою зрозуміти не важко.

5. Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі.

103. Типологія політичних еліт.

Політичні еліти поділяються багатьома способами.

1.За способом формування: відкрита (вибори), закрита.

2.Авторитарна, тоталітарна, демократична, ліберальна

3.За видами політичної діяльності: державна, муніципальна, еліта громадських організацій.

4.Правляча еліта, опозиційна еліта, та контреліти.

104. Система формування та змін політичних еліт.

У світо­вій політичній практиці склалися дві основні системи формування політичних еліт: антрепенерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна
Антрепренерська система орієнтована на особисті якості кандидата, його вміння подобатися людям. Цю систему характеризують: відкритість, широкі можливості для представників будь-яких соціальних груп претендувати на отримання лідирую­чих позицій у суспільстві; невелике число формальних вимог, інституційних пере­шкод; широке коло експертів, яке може включати весь електорат; висока конкурен-тність добору, гострота суперництва за отримання керівних посад; першорядна значимість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, зацікавити її новими ідеями та реалістичними програмами.

Система гільдій має давні традиції і є дуже консер­вативною, в ній майже відсутня конкуренція. Тому вона схильна до відтворювання одного й того ж типу керівників, прирікаючи тим самим еліту на поступове вими­рання, перетворення її на замкнену касту.

105. Політичне лідерство: сутність, характерні риси та механізм формування.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:

— лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

106. Класифікація політичного лідерства.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.
1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. 2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси.

107. Основні концепції політичного лідерства.

1.Теорія рис лідерства. Вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабне мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій і т.д.

2.Ситуаційна концепція. Функція лідера виконується особою в певній ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період.

3.Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, котрі його обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути односторонніми, коли впливає лідер, і залежати від рівня концентрації влади у лідера та рівня його політичної ваги, а також особливих якостей; двосторонніми, коли відбувається вплив на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх.

108. Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції.

Політи́чна свідо́мість (від лат. con — разом, спільно та scentia — знання) — це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо.

Типи поліитичної свідомості:

антидемократичний,

праворадикальний,

ліберально-реформістський,

буржуазно-націоналістичний,

християнсько-демократичний

Функції політичної свідомості:

Пізнавальна
Виховна
Прогностична
Регулятивна

109. Політична символіка.

Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.

Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.

Основні різновиди політичної символіки:

1. Мовна символіка.

2. Національно-державна символіка:

- державні символи (герб, прапор, гімн);

- грошові знаки (національна валюта);

- Знаки розрізнення (регалії вищих осіб держави, форма одягу,

державні нагороди);

3. Образотворчо-мистецька політична символіка:

- предметно-об’єктна політична символіка;

- Політико-музична символіка;

-Скульптурно-архітектурна політична символіка;

4. Політична емблематика:

- умовно-графічна символіка;

- наочно-агітаційна символіка;

5. Політичні ритуали.

6. Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:

- політична мода та стиль;

- політична топоніміка (географічні назви);

- символи місця дії;

- символи часу дії (символічні назви історичних епох)

7. Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.

8. Люди, як політичні символи.

110. Політична психологія як складова політичної свідомості. Особливості психології натовпу.

Політична ідеологія активно впливає на суспільство, з'єднуючись з психологією людей. Політична психологія, таким чином, являє собою практичне усвідомлення суб'єкта владних відносин. Інакше кажучи, це та сукупність духовних утворень, яка сприяє виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосередньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між собою і з інститутами влади. Тому у змісті політичної психології домінуючу роль грають чуттєві й емоційні елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на відображення не перспективних, а сучасних інтересів людей. Хоча здоровий глузд, закладений у політичних емоціях, дозволяє їм досить точно й тонко відображати політичні взаємовідносини різних сил, правильно визначати перспективу діяльності партій і держави.

111. Місце і роль політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства.

Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.

112. Типологія політичної культури.

Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:

патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;

підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;

активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.

113. Політична соціалізація особистості: сутність, інститути, етапи.

Політична культура суспільства виконує одну з найважливіших своїх функцій - політичну соціалізацію.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п'яти років) сприйняття людиною політичних категорій.

Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації.

114. Політична культура українського суспільства: традиції, сучасний стан, тенденції розвитку.

Політична культура сучасної України має, за дослідженнями вчених, посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.

Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, Сучасній Україні загалом властива прихильність, як вже відмічалось, прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще несформований характер

115. Політична культура сучасної української еліти.

Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В. Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням.

Політична культура взагалі (за Г. Алмондом, С. Вербою) виявляється у трьох основних типах (видах): активістська (залучення людини, громади до політичних процесів); підданська (коли люди беруть участь у громадському житті, однак позбавлені можливості реально впливати на політичне життя); патріархальна (низький рівень зацікавленості в політичних процесах).

116. Ментальність та політична культура української нації.

Національний менталітет - певний спосіб бачення світу і типових зразків соціальної дії, регулюючих поведінка народу протягом багато часу.

Політична культура є сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і висловлюють їх символів, що є загальноприйнятими і служать упорядкування політичного досвіду і регулювання політичної поведінки всіх членів товариства. Вона містить у собі як політичні ідеали, цінності, установки, а й активні норми політичного життя. Тим самим було політична культура визначає найтиповіші зразки і правил політичної поведінки, взаємодії влади - індивіда - суспільства.

117. Національна самосвідомість українців: сутність, основні рівні і фактори зростання.

Націона́льна свідо́мість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації.

Таким чином, самосвідомість є здатністю людини ідентифікувати себе з самим собою і з конкретною людською спільнотою. У межах особистості, індивідуального “я”, самосвідомість – це саморефлексія людини, її цілісне уявлення про себе в контексті складної системи виховання, вірувань, соціально-політичних та суспільних впливів. Етнічна самосвідомість виникає на підґрунті етнічної самоідентифікації і є результатом та показником консолідації певного етносу. Національна самосвідомість є саморефлексією в царині національних відносин і спрямовує індивіда на з’ясування свого місця та власної позиції в системі міжнаціональних відносин щодо готовності утверджувати себе як носія національних цінностей, всебічно готового до їхнього відстоювання і захисту.

118. Громадська думка як форма політичної свідомості. Її роль у функціонуванні демокра­тії.

Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.

119. Проблеми становлення української політичної нації.

Найперша і найтяжча помилка — збереження ударного загону антидержавницьких. сил, зосереджених нині у деяких партіях.

Друга помилка — передача влади тій частині колишньої партноменклатури, яка хоч і задекларувала свою відмову від комуністичної ідеології та практики, однак не виявила готовності до активної реформаторської діяльності, спрямувала основну енергію і досвід да особисте збагачення і зміцнення своїх панівних позицій у керівництві, зберегла тоталітарну ментальність, відповідний стиль діяльності та, значною мірою, і зміст її. В ситуації, що склалася після прийняття Конституції України, потрібно посилити вимоги до Президента та Конституційного суду як гарантів її дотримання, інтенсивніше провадити ротацію кадрів у системі управління країною на основі критеріїв кваліфікованості і відданості інтересам української держави.

Третьої помилки припустилися в національному питанні. Не зрозуміли, що в Україні немає іншої державотворчої сили, крім національно свідомого ядра української нації, не конче українського за етнічним походженням, але неодмінно переконаного у необхідності творення національної української держави за кращими зразками європейських держав-націй і з урахуванням історичних завдань української нації. Було погано усвідомлено, що і держава, і громадянське суспільство цементується культурою, безнаціональної ж культури не існує. Отже, в Україні може і повинна домінувати саме українська культура з її потужним формотворчим потенціалом. Необхідно виправити цю помилку, ліквідувати наслідки накинутої силою русифікації, зняти всі обмеження і самообмеження з духовного розвитку українців, допомогти тій їх частині, яка зазнала втрати української мови і культури, повернутися до свого природного стану. Поза сумнівом, слід забезпечити на правовій основі потреби культурного розвитку усіх національних меншин в Україні, але ця діяльність перетворюється на блюзнірство, якщо водночас залишається упослідженою українська етнічна більшість.

Четверта помилка — у соціальній сфері. Населення України має право на забезпечене існування навіть у складних умовах народження нового економічного ладу. розбудови держави в тяжких обставинах спротиву і тиску з боку супротивників цих процесів. Докори щодо політичної пасивності народу були б слушними, якби він не був об'єктом постійного здирства і грабунку з боку влади. Наш народ знав значно тяжчі часи, але одна справа — терпіти злидні через об'єктивні труднощі, друга — через те, що хтось у тебе краде. Нині розподіл національного прибутку в Україні визначається не реальним внеском трудівника, а головним чином спритністю і здібностями до шахрайства. Покінчити з мафією, організованою та неорганізованою злочинністю — найпевніший шлях для встановлення довіри населення до владних структур будь-якого рівня, для піднесення політичної активності найширших мас. Соціальний захист трудівників допомога нужденним — найперше завдання держави.

П'ята помилка полягає у докорінно хибному ставленні до науки, освіти і культури і до тих творчих особистостей, які їх розвивають, забезпечуючи тим самим довготривалі підвалини добробуту і могутності України. Посилання на брак коштів для цього фальшиві, бо добре відомо, що навіть незначного скорочення роздутого адміністративного апарату цілком достатньо для нормального фінансування цих галузей.

Дата добавления: 2015-05-23