Причини зростання політизації суспільного життя в посттоталітарних державах

Нова хвиля політизації життя заявила про себе після завершення наполеонівських війн. Критично мислячі представники дворянства, особливо офіцерства, дізнавшись дещо про існуючі порядки в Європі, не могли миритися з безправним життям народу, тому об'єднувалися в антисамодержавні таємні організації. Перше таємне політичне товариство "Союз порятунку", створене у 1816 р. у Петербурзі, через два роки перестало існувати. Замість нього в Москві виник "Союз благоденства". Він мав свій філіал в Тульчині (Поділля), де був тоді розквартирований В'ятський полк, яким командував Петро Пестель. Проте далі обговорення політичних справ ці "Союзи" не пішли. Внаслідок гострих незгод між різними політичними течіями у 1821 р. перестав існувати і "Союз благоденства". Того ж року в Україні виникло "Південне товариство", яке започаткувало декабристський рух. Дещо пізніше в Петербурзі оформилося "Північне товариство". Основні осередки руху виникли на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П. Пестель), Кам'янська (В. Давидов і С. Волконський), Васильківська (С. Мурав-йов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін). Важливим центром був Київ, де періодично відбувалися наради "Південного товариства". Ідейно декабристський рух не мав єдності, хоча всі його учасники погоджувались, що кріпосництво повинно поступитися вільному розвитку сільського господарства. Петербург представляв помірковане крило, Україна — ліве (радикальне). Радикали на чолі з П. Пестелем виношували ідею царевбивства, помірковані прагнули до компромісу з владою. Після смерті Олександра І декабристи зважились на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки — у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 p.). Незважаючи на те, що декабристи не залучали до своєї діяльності селян-кріпаків, їх повстання знайшло відгук у народних масах. Селяни прилеглих до Василькова сіл співчували повсталому Чернігівському полку, давали йому необхідні продукти і транспортні засоби. У другій четверті XIX ст. в Україні відбулося багато селянських антикріпосницьких виступів: у с. Шебелинка Харківської області, селянський рух на Поділлі на чолі з У. Кармелюком, який перекинувся в деякі повіти Волині та Київщини. Під час польського повстання 1830— 1831 pp. масовими стали виступи селян на Правобережжі. В першій половині 40-х років великі селянські заворушення сталися на Київщині та Полтавщині. У січні 1846 р. напередодні загальноєвропейської революції в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство — перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Організаторами товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і випускник Київського університету Василь Білозерський. Політична програма товариства — "Книга буття українського народу" стала надбанням українського національно-визвольного руху XIX—XX ст. Вона посідає чільне місце в історії прогресивної суспільної думки України. На її зміст і політичну спрямованість значний вплив справили твори Тараса Шевченка. Конкретне авторство цього твору не з'ясоване ні слідством, ні пізнішими дослідженнями істориків, хоч чимало їх схиляються до думки, що "Книгу" міг написати М. Костомаров.

"Книга" — багатоплановий твір, в якому відображено й оцінено основні події історії з давніх часів до середини XIX ст. її спрямованість — осуд царів і панів, поділу на стани в суспільстві, гноблення бідних людей багатими, схвалення соціальної боротьби, поневоленого народу проти своїх гнобителів. У ній йдеться про визволення та єднання слов'янських народів, повалення самодержавного деспотизму й колоніального гноблення слов'ян Російською, Австрійською і Турецькою імперіями, скасування кріпосного права, національне і культурне відродження, повернення демократичних прав слов'янським народам і серед них — українському.

Національне відродження України кирило-мефодіївці не мислили без просвітництва. Вони виступали поборниками ідеї поширення освіти серед простого народу, бо вбачали в освіті й науці могутній рушій соціального прогресу, важливий засіб для усвідомлення людьми їх підневільного становища, прагнення до волі. За допомогою освіти вони мріяли досягти національної злагоди і примирення, забезпечити суспільний прогрес, високу духовність і повернення державності. Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене царизмом, а його учасники піддані репресіям. Проте вплив його ідей на подальший розвиток України важко переоцінити — знову в усій його складності на порядок денний було винесено національне питання. При цьому йшлося не про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з імперією за національну незалежність кожного з них. У цій боротьбі національне тісно перепліталось із соціальним. Складність ситуації полягала в тому, що під владою Російської імперії опинились народи, різні за рівнем соціального і культурного розвитку, історичними традиціями, конфесійною приналежністю, досвідом державного існування. Для кожного з них проблема національного визволення мала специфічний зміст. На жаль, українська громадськість виявилась нездатною запропонувати радикальне вирішення національного питання. Не останню роль у цьому зіграв гіркий досвід попереднього століття. Поразка І. Мазепи певною мірою скомпрометувала ідею збройної визвольної боротьби. Народна пам'ять також зберігала згадки про гірку долю Коліївщини, Турбаївської республіки та інших народних рухів. Досвід сусідів — Росії та Польщі (повстання К. Булаві на, Пугачовщина, визвольний рух на чолі з Д. Костюшко) — ніяк не сприяв революційному запалу. У першій половині XIX ст. з'явилась панслов'янська теорія, яка отримала офіційне визнання в імперії Миколи І. Вона поширилася не тільки в Росії, айв інших слов'янських країнах, які перебували під чужоземним гнітом — у розірваній на три частини Польщі; Чехії, яку контролювала Австрійська монархія; Словаччині, яка вважалась частиною Угорщини; в балканських країнах (Болгарії, Сербії, Боснії, Македонії), захоплених Туреччиною. Тоді ж у європейських політичних колах виникла думка, що слов'янські народи не здатні до державного життя і приречені на перебування під егідою "державних" сусідів. Це викликало протест серед прогресивної інтелігенції, яка покладала надію на історичний досвід Росії — єдиної слов'янської країни, яка могутністю перевершила багато європейських держав. На цьому ґрунті постала ідея об'єднання слов'ян під російським прапором і формування федерації слов'янських країн на чолі з російським царем. До федеративної концепції схилялися як шовіністичні, так і демократичні кола України, Білорусі, Польщі. Віддавали їй належне декабристи, кирило-мефодіївці, керівники польського національно-визвольного руху, сподіваючись, що федерація, визнавши існування окремих народів, забезпечить їм принаймні обмежену автономію та елементарні національні права. Проте до реалізації цих планів не дійшло. Переломними стали 60-ті роки — так званий період революційної ситуації. її сутність у тому, що соціальна криза стала безповоротною. Величезна імперія опинилася на межі краху. Насувалася селянська революція, внаслідок якої селяни звільнилися б за допомогою сили. Олександру II довелося негайно вирішувати проблему ліквідації кріпацтва.

Дата добавления: 2015-05-23