Етнонаціональна політика в Україні

На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним виміром суспільно-полі­тичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є:

ü наукове осмислення віт­чизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління на­ціональною структурою;

ü формування соціально-полі­тичних важелів розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин;

ü всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностя­ми українського демократичного самовідродження.

Вирішення національного питання в Україні на суча­сному етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя націо­нальних прав людини;

б) політико-правове закріплення демократичного роз­витку української нації;

в) забезпечення колективних прав етнічних меншин.

Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне бут­тя, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною фор­мою створення можливостей для реалізації неповторнос­ті й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збере­ження духовної та культурної спадщини не тільки укра­їнців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна майже не має власно­го досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вий­шов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній ці­лісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цін­ностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенден­цій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етно­національної політики в Україні енергія національної са­мосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соці­ального та національного незадоволення, духовно-мо­рального пригнічення, соціально-політичного розчару­вання.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української на­ції, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики озна­чає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, дер­жавної ідеї — національній. Культурницька спрямова­ність державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відроджен­ням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може

Призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмува­ли процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогно­стичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні про­блеми, передбачала,б забезпечення справжньої рівнопра­вності, об'єктивного права народу на національне самоствердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законо­давчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.

Це відповідно передбачає:

ü сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представни­ків нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;

ü забезпечення етнічної злагоди, народовладної мно­жинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;

ü підхід до етнонаціональних проблем, який сприя­тиме виробленню нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, упра­влінської сфери;

ü зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтують­ся на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гід­ності особи та колективу, співіснуванні політичних, релі­гійних, історико-культурних поглядів та переконань, різ­них етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди —

ü терпимість, порозуміння;

ü співробітницт­во, взаємодія всіх суспільних сил;

ü світоглядна множин­ність;

ü національна, соціальна, конфесійна толерантність;

ü цивілізовані норми взаємин між людьми.

Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

§ забезпечення політичної злагоди, досягнення рів­новаги, стійкого розвитку суспільства;

§ пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;

§ соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;

§ піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти;

§ утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і укра­їнській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов'язана із зовнішньою державною мо­гутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню осо­би, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подолан­ню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких ос­новних завдань:

§ розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «інди­відуальними» правами та свободами людини і громадя­нина малочисельних народів, національних меншин;

§ чітке визначення повноважень органів законодав­чої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;

§ правове забезпечення самостійності національних меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного від­родження й розвитку.

При цьому слід уникати прагнення до одноманітнос­ті, наперед визначеного алгоритму розв'язання національних та соціальних проблем, централізованої упоряд­кованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення етнонаціональних інтересів українського народу.

Етнонаціональна проблематика вимагає переосмис­лення ситуації в контексті становлення української держави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розстановки політичних сил та соціально-культурних чинників. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на досягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, ду­ховності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріоритети — вирішальна умова формування нової загальнона­ціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.

Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національне відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід'ємна складова формування громадянського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в русло творення. Всебічне врахування етнонаціонального буття народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Врахування етнонаціонального потенціалу дає можливість:

§ у духовно-культурній сфері всебічно підтримати Відродження культурно-етнічної самобутності українського народу й етноменшин України, його морально-стичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольклору, епосу та всього духовно-історичного надбання етно­су; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культурних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;

§ в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці лю­дей, піднесення загального рівня матеріальних та духов­них благ, техніко-технологічної творчості народу; вироб­лення нових поглядів на власність, способи трансформа­ції господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості наро­ду, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;

§ у політичній сфері підтримати політико-демократичну творчість та суспільно-громадську активність етно­су; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації політико-державного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського народу; враховувати пар­тійно-політичну структуру суспільства; створювати політико-юридичні установи національно-етнічної спрямова­ності; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середо­вища;

§ у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв'язків, відновленню забу­тих народних звичаїв, традицій та норм побутового спіл­кування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підви­щенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.

Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтувати­ся на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика немож­лива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів що­до тактики і стратегії розвитку держави.

Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

§ повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціально­го становища та регіону проживання;

§ рівні права етносів за різних форм їхнього самови­значення з обов'язковою умовою збереження соборності, державності;

§ рівні права і відповідальність районів та областей;

§ багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;

§ розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;

§ державна підтримка українського та інших народів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища дроживання;

§ створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

Ці принципи взаємопов'язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалізації інших. Утвердження передбачає: точне врахування.ретних історичних умов розвитку етносів та в ціло-ержави; створення загальновизнаних законних механізмів та норм, які забезпечували б втілення цих принципів у життя.

Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої по­літики, що забезпечує національну безпеку в сфері міже­тнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних відносин. У перехідному суспільстві ними є:

§ ефективність системи державного управління;

§ конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм);

§ федералістські та регіонально-автономні політичні рухи;

§ етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне го­лосування;

§ сепаратистські рухи;

§ зовнішні чинники.

У сучасних умовах важливо з'ясувати, який сувере­нітет належить реалізувати в Україні — народний, дер­жавний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб'єкт: народ, державу, націю. Завдан­ня — добитися їх органічного взаємозв'язку, усвідомлю­ючи, що державний та національний суверенітет є різ­ними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:

ü суверенітету української нації — національного су­веренітету, тобто повновладдя нації у вирішенні всіх пи­тань національного життя, зміцнення національної дер­жави, гармонізації відносин з іншими етносами;

ü суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території.

Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самови­значення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним мен­шинам) реальних можливостей для вільного розвитку.

Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поста­вити в центр етнонаціональної та державно-правової дія­льності етнічну людину, її життя, честь і гідність, мате­ріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб'єктами етнонаціональної політики, а на­ціональні права — невід'ємна складова загальновизна­них прав людини.

Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних мен­шин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Тер­мін «спеціальні» означає, що певна категорія прав нада­ється національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо.

Права національних меншин е водночас правами лю­дини, адже тільки правовий режим, який гарантує осно­вні права (для всіх) і спеціальні права (національних ме­ншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важли­ві для розвитку національних меншин і не є антагоністи­чними: захист прав національних меншин не буде ефек­тивним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.

Етнонаціональна політика одночасно із забезпечен­ням прав національних меншин має забезпечити життє­діяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як ці­лісного організму, структуроутворюючої складової укра­їнського соціуму.

Невідкладними завданнями нашого часу є:

ü всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі укра­їнської нації, перетворення її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі;

ü вироблення і закрі­плення самобутнього стереотипу поведінки, світосприй­мання і світогляду, створення ефективної системи відтво­рення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колек­тивного, етнічного, національного;

ü подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вто­ринності.

Не менш значущими е перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині самороз­витку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.

Державна етнонаціональна політика має стати важ­ливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів за­йняти в процесі етнонаціонального пробудження те міс­це, яке б найбільше відповідало його об'єктивним потре­бам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпе­чення національних прав, до яких належать:

1. Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати на­ціональну належність або ж визнавати себе особою без національності. Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується. Проте це не ви­ключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у які на добровільній основі може бути внесена певна осо­ба з правом вільного виключення з них: Подібні кадаст­ри складають з метою статистичного обліку національ­них потреб, для правозахисної діяльності.

2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі наро­ди користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, еко­номічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як пра­вило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна тери­торія.

3. Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не мо­жуть створити свою державність, а також народи (субет­носи), що компактно мешкають за межами своїх держав­них утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-те­риторіальних одиниць з відповідними органами місцево­го самоврядування, які з урахуванням місцевих особли­востей у межах чинного законодавства розробляють і реалізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держа­ви (особливо унітарної).

4. Право на культурно-національну автономію. Її до­цільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяль­ність національних громад (національно-культурних то­вариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних ор­ганів культурного самоврядування.

5. Право на захист від дискримінації за національною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв'язку з її національною належністю. Як окре­ма людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, ге­ноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабі­літацію та ліквідацію наслідків цих дій.

Дата добавления: 2015-05-23