Навчально-методичний посібник 6 страница

Соціальний капітал можна визначити як певний набір неформальних цінностей чи норм, яких дотримуються члени групи, що дає їм змогу співпрацювати один з одним. Якщо члени групи очікують, що инші будуть поводитися чесно, і на них можна покластися, вони почнуть довіряти один одному. Довіра діє як мастило, що дає змогу будь-якій групі чи організації працювати більш ефективно.

Спільні цінності і норми самі по собі не продукують соціальний капітал, оскільки самі цінності можуть бути хибними. Наприклад, Південна Італія – регіон світу, що практично одностайно характеризується як позбавлений соціального капіталу і загальної довіри, хоча там існують сильні соціальні норми. Соціолог Дієґо Ґамбетта розповів наступну історію: бос (мафії), що відійшов від справ, згадував, що коли він був малим хлопцем, його мафіозний батько сказав йому вилізти на стіну і потім попросив його скочити вниз, обіцяючи, що він його піймає. Той спочатку відмовлявся, проте батько продовжував наполягати, допоки хлопчик таки не скочив – і гарненько не розпластався на землі. Мудрість, яку його батько намагався вкласти в голову, можна підсумувати такими словами: «Ти повинен навчитися не довіряти навіть своїм батькам»

125. Як співвідноситься розвиток громадянського суспільства і демократії?

Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Становлення і функціонування громадянського суспільства у недержавній сфері суспільних відносин не означає його ізольованості від державно-правових інститутів, організаційної діяльності державних органів і організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в зв'язку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, реорганізацією, діяльністю і припиненням об'єднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.

Демократична правова держава заснована і діюча на демократичних початках юридична організація суспільства, правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, і її взаємин з людиною різних цивільних (прав) стану і громадянському суспільством.

Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, їхніх взаємин на індивідуальному і масовому (асоційованому) рівнях закріплені й оформлені в системі конституційного ладу. У відмінності від суспільства, у яке держава входить у якості найважливішої політичної організації, центра, навколо якого «обертається» усе політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби й інтереси в різному ступені і формі знаходять висвітлення в державній діяльності, переломлюються «крізь» волю держави, одержуючи загальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність і нормальний розвиток цивільного суспільства.

Визначається службова, обслуговуюча роль держави у відношенні цивільного суспільства, відтворення для нього нормальних демократичних умов існування і розвитку. З іншого боку, функціонування громадянського суспільства відповідно до законів держави, повага суспільством державності.

Конституційними ознаками демократичної правової держави є:

- розмежування функцій, сфер впливу і відповідальності між державою і громадянським суспільством для того, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалося в межах, визначених Конституцією, створило для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство і його інститути, роблячи постійний вплив на державну політику, не претендували на суверенну владу, на здійснення владних-управлінських функцій, узурпацію влади окремими партіями, чи угрупованнями обличчями, а була вільною асоціацією людей, їхнім соціальним будинком;

- досягнення політичної (державної) влади тільки за допомогою законом передбачених форм прямого народовладдя, демократичних виборів, що мають загальної, рівний, прямої характер за умови таємного голосування і виключного права вищого органа державної влади виступати від імені всього народу;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, контрольну, судову, кожна з який діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншою владою, як правило (виключення може бути встановлено тільки Конституцією), без права взаємного делегування функцій і повноважень, на засадах взаємних стримань і противаг;

- розмежування компетенції між центральною владою й органами регіонального і місцевого самоврядування, центральною і місцевою державною адміністрацією, органами регіонального місцевого самоврядування й інших форм територіальної самоорганізації громадян із правом делегування повноважень і договірною компетенцією в системі самоврядування територіальним колективом (громади, комуни);

- визнання держави не даруванням ним природних відчужуваних і недоторканних прав і воль людини і громадянина, забезпечення цих прав і воль державним захистом.

126. Тоталітарний режим. Шляхи подолання тоталітаризму

Тоталітаризм (totalitas, лат. - повнота, цільність, тобто всезагальність влади) - політичний режим, державний лад, що здійснює абсолютний контроль над усіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно, і тільки в XX ст. він склався в певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму.

Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін.

Тоталітарне управління претендує на монопольне право володіння істиною і зазнає неприязні до інакомислення і незгоди. Соціально-економічний прогрес змінив вигляд світу, поглибив суспільні зв' язки і комунікації, зробивши можливим проникнення держави до сфери індивідуального. Тотальному управлінню притаманний колективно-механістичний світогляд, що розглядає державу як відлагоджений працюючий механізм: "всі люди - гвинтики однієї машини".Насправді остаточне подолання тоталітаризму в принципі неможливе, оскільки він проявляє себе скрізь, де тільки суспільство втрачає пильність або здатність опиратися його проявам. Тобто у цьому разі йдеться про тоталітаризм не як про суспільний лад, відмінний від авторитаризму чи, скажімо, від демократії. Тут ми розглядаємо певний спосіб мислення, існування і спокуси меншої відповідальності, що завжди наближає нас до становища повної несвободи.

127. Класичне розуміння «лівих», «правих», «центру». Роль політ. Партій в Україні.

Для характеристики ідейно-політичного спектра партій використовується інша система координат, що позначається термінами: "ліві", "праві", "центристи". Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до ринку і соціальних програм. До правих відносять партії, які орієнтовані на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання "вільної гри" суб'єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи населення). Для правих партій також характерне підозріле ставлення до будь-яких альтернативних форм колективного управління.Ліві партії, навпаки, роблять акцент на "соціальній" ефективності, шлях досягнення якої вони бачать в обмеженні стихійних проявів ринку, в активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні соціальної нерівності через розширення соціальних програм. У сфері влади ліві притримуються моделей колективного самоуправління на виробництві і демократії участі. До лівого флангу традиційно відносять партії соціал-демократичні і помірних комуністів. До центру належать партії, чиї переваги стосовно ринку і державного регулювання чітко не визначені або носять компромісний характер. У країнах Заходу цей спектр політичного простору частіше за все займають ліберали.

Поряд з подібним поділом у політології існує уявлення про крайньо лівий і крайньо правий фланги, до яких відносять партії, які мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція відносить до крайньо лівого флангу радикалів, комуністів і анархістів. Під крайньо правими, як правило, розуміють націоналістів і релігійних фундаменталістів. Політичні партії - один з найважливіших інститутів політичної системи суспільства. Багато в чому політичні партії визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику оволодіння владою, політичну стабільність суспільства. Політичні партії (політичні рухи) завжди відображають певні суспільні інтереси політичних партій. Прагнення та характер таких інтересів і прагнень, потреб - найважливіший аспект будь-якої політичної партії. Важливу роль у визначенні соціальної бази політичних партій грає теорія соціальних суперечностей. Це дозволяє з'ясувати, що соціальні спільності, верстви в процесі політичного визрівання породжують суспільні і політичні рухи, що виступають виразниками їх інтересів і прагнень. Одна з важливих функцій політичної партії - ідейна і політична боротьба з опозиційними політичними партіями і політичними рухами.

В сучасному світі за ставленням до вирішального типу приватновласницьких суспільно-економічних відносин (тобто за ступенем сприйняття або несприйняття такого типу) виділяються політичні партії: по-перше, ультраліві; по-друге, ліві; по-третє, лівоцентристські; по-четверте, центристські; по-п'яте, правоцент-ристські; по-шосте, ультраправі (або при менш детальній класифікації - лише ліві, центристські та праві) політичні партії. Вважаються найлівішими політичні партії, які виступають за застосування радикальних і навіть одіозних способів та методів боротьби з капіталізмом, а найправішими - ті, що готові вдаватися до жорстоких методів і способів захисту капіталістичних відносин.

128 Розкрийте суть поняття «АВТОРИТАРИЗМ»

Авторитаризм зазвичай характеризується як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Проте подібна характеристика не вказує на сутнісні ознаки явища в цілому, навіть якщо чітко виокремити в ньому риси тоталітаризму і демократії. Сутнісно значущим при визначенні авторитаризму є характер відносин влади і суспільства. Ці стосунки побудовані більше на примусі, ніж на переконанні, хоча режим лібералізує суспільне життя, і вже не існує чітко розробленої керівної ідеології. Авторитарний режим допускає обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні, думках і діях, мириться з наявністю опозиції.

Авторитарний режим - державно-політичний устрій суспільства, в якому політична влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою і т.д.) при мінімальній участі народу. Авторитаризм притаманний владі і політиці, але підстави і ступінь його різні. У якості визначальних можуть виступати природні, природжені якості політичного лідера ("авторитарної", владної особистості); розумні, раціональні, виправдані ситуацією (необхідністю особливого роду, наприклад, станом війни, суспільної кризи і т.п.); соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) і т.д., аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить в його крайню форму - тоталітаризм, деспотизм, створення особливо жорстокого, репресивного режиму. Авторитарним є всяке нав'язування волі влади суспільству, а не прийняте добровільно і усвідомлене покору. Об'єктивні підстави Авторитаризм можуть бути пов'язані з активною перетворювальної діяльністю влади. Чим менше таких підстав і бездіяльність влади, тим очевидніше виступають суб'єктивні, особисті підстави авторитаризму.

В даний час у багатьох сучасних країнах світу встановилися авторитарні політичні порядки. Причому чимало вчених, як у минулому, так і в сьогоденні досить позитивно оцінювали й оцінюють даний тип організації влади.

Історично авторитаризм існував у різних формах в найрізноманітніші епохи і в різних країнах (наприклад, античні грецькі і східні деспотії і тиранії - Персія, Спарта, багато інших феодальні абсолютистські режими і т.д.). Його теорія була вперше розроблена ультраконсервативних і реакційними теоретиками початку XIX ст. як відповідь на Французьку революцію і соціалістичні рухи Ж. де Местром і Л. де Бональда. З розвитком індустріального суспільства ідея авторитаризму стала приймати відтінки конструктивної політичної ідеології. Контрреволюційна (у Ж. де Местра) ідея порядку втратила монархічну орієнтацію, відпала концепція абсолютистського авторитаризму: абсолютна і незалежна від людей влада короля - це причина політики; його міністри (апарат влади) - це кошти; суспільство підданих, які коряться, - це наслідок (Л. де Бональд).

Авторитаризм став у XIX столітті постійним і важливим перебігом німецької політичної думки і поповнився ідеями національної і державної єдності, які він призначений реалізувати. До кінця століття авторитаризм став розглядатися як засіб потужної національної і соціальної мобілізації тауправління зверху процесом державного будівництва (Г. Трайчке).

129. Охарактеризуйте правий та лівий екстремізм. Яка його сучасна ідеологія і політика

Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій. як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками.

Щодо ідеологічних засад екстремізму, то тут треба назвати такі його риси, як цілковите заперечення будь-якої іншої думки, намагання ствердити свою систему політичних, ідеологічних та релігійних поглядів будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися будь-яким наказам та інструкціям. Звернення екстремістів не до розуму, а до почуттів створює особливий тип людини, схильної до самозбудження, утрати контролю над своєю поведінкою, готовності на будь-що, навіть на самогубство, з наказу керівників. Ось чому екстремізм невіддільний від ідеології тоталітаризму, культу вождів, котрі проголошуються носіями вищої мудрості, ідеї яких маси мусять сприймати на віру та неухильно виконувати.

У політичній теорії екстремізм традиційно поділяється на «лівий» та «правий». Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади.На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії. Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою.Екстремізм виявляється в різних формах: екстремізм політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм, як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між народами.Значного поширення набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в нетерпимості до представників інших конфесій (наприклад, протистояння католиків та протестантів у Ольстері, православних, католиків та мусульман у колишній Югославії, вияви мусульманського фундаменталізму тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто релігійний екстремізм використовується в політичних цілях у боротьбі релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади представників однієї з конфесій.Новим різновидом екстремізму нині є екологічний екстремізм, що виник унаслідок різкого загострення екологічних проблем, погіршання якості навколишнього середовища як в окремих регіонах, так і в глобальному масштабі. Крім партій та суспільно-політичних рухів «зелених», які ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної політики, у сьогоднішньому світі виникли й діють групи й рухи, що взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному порядку.Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набули нині значного поширення на території багатьох країн світу. «Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.

130. Ксенофобія і етнічна мобілізація.

Ксенофобія - це негативне, емоційно насичене ставлення суб'єкту до певних людських спільнот та їх окремих представників – «чужинців», «інших», «не наших». Вона виявляється у відповідних соціальних установках суб'єкта, забобонах і упередженнях, соціальних стереотипах, а також у його світогляді в цілому.

У сучасному світі ксенофобія є як соціальною, так і політичною проблемою. Кількість іноземців в Україні постійно зростає. Сам факт проживання іноземців в будь-якій державі обумовлює виникнення проблем взаємодії з місцевим етносом (етносами). І як тільки погіршується соціально-економічна ситуація, взаємини з «чужими» набувають рис культурної, етнічної, мовної, релігійної або іншої ворожнечі.

Останнім часом в Україні спостерігається тенденція до збільшення проявів ксенофобії. Причини цього явища полягають у зростанні соціальних та економічних проблем в суспільстві, неефективній політиці профілактики відповідних явищ у молодіжному середовищі.

Об’єктами ксенофобії можуть бути як конкретні групи – представники чужої релігії, раси, нації, держави тощо, так і всі «чужі».До основних видів належать: релігійна, етнічна і «міжцивілізаційна» (по відношенню до інших культур і цілих груп країн). Бувають, звичайно, і інші види ксенофобії. Наприклад, по відношенню до сексуальних меншин. Разом з тим кожен з видів має свої підвиди.Одним із проявів ксенофобії є дискримінація. Це позбавлення окремих осіб, груп або цілих співтовариств рівних соціальних, політичних або економічних прав; переслідування через етнічне походження, нераціональність, світогляд або інші соціальні чинники. Акти дискримінації можуть отримати загальне поширення, виконуватися відкрито або анонімно, це можуть бути як поодинокі, так і систематичні випадки.

етнічна мобілізація (від фр. mobilisation, лат. mobiles - рухомий) - термін, прийнятий для позначення цілеспрямованої діяльності, пов'язаної з активізацією етнічної ідентифікації.формування і поширення ідей об'єднання всіх представників того чи іншого етносу. Кінцева мета М. е. - організація дій, спрямованих на етнічне самоствердження і самовизначення.

131 Сутність міжнародних відносин і які функції сучасної світової політики

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить певну політику за межами своєї країни, на міжнародній арені. Зовнішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин із міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб'єкти міжнародних відносин.Звичайно, зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою. Саме остання зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не лише задовольняє інтереси внутрішнього життя, а й вносить певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об'єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) стосунків.Міжнародні відносини є об'єктом наукового дослідження багатьох наук. Міжнародними відносинами називають сукупність усіх зв'язків і відносин, які виступають на світовій арені національних держав і міжнародних об'єднань, соціальних, економічних і політичних сил, організацій і рухів. Міжнародні відносини поділяють на такі види: економічні, політичні, військові, ідеологічні, правові, дипломатичні. За типами зони діяльності — на глобальні, регіональні, двосторонні.

Найбільше значення в міжнародних відносинах мають міждержавні політичні відносини. Тому головним суб'єктом міжнародних відносин є національна держава — географічно обмежена, законно визнана (легальна) цілісність, яка керується єдиним урядом, і населення якої вважає себе єдиною нацією. З цієї позиції, ієрархія держав на міжнародній арені матиме такий вигляд:

— наддержави (здатні впливати на існування всього людства);

— великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);

— середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

— малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності);

— мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).

Для зовнішньої політики держави властиві три основних функції:

1) захисна, пов'язана зі захистом прав і інтересів держави та її громадян за кордоном;

2) інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, і покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав;3) організаційно-посередницька, базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці намагається найбільш оптимально реалізувати свої національні інтереси. Протягом усієї історії людства політичні лідери і політична еліта апелювали до національного інтересу, щоб виправдати обрану ними політику. Але результати їх політичної діяльності бувають різними, іноді навіть катастрофічними для держави. Наявні кілька підходів до визначення змісту національного інтересу. Поняття "національний інтерес" можна трактувати у трьох аспектах: геополітичному, внутрішньополітичному та ідеологічному. Сутність національного інтересу полягає у двох важливих моментах: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян. Отже, під національним інтересом ми розуміємо відносини щодо захисту, збереження і примноження тих цінностей, які є суттєвими для існування цієї держави.

У міжнародній політиці більшість держав заявляє про своє прагнення до:

1) забезпечення миру і національної безпеки;2) співпраці з іншими державами і створення сприятливих умов для розв'язання внутрішніх завдань;3) зростання загального потенціалу держави;4) поліпшення її міжнародних позицій і зростання престижу.

132. Глобальні проблеми людства і можливі шляхи їх політичного розв»язання. Які цінності можна вважати пріорітетними у зовнішній політиці

Проведений аналіз дає можливість зробити висновок, що серед глобальних проблем, які стоять нині перед людством, найгострішими є:

а) проблема збереження миру;

б) екологічна проблема;

в) проблема забезпечення людства продовольством, сировиною та енергією;

г) проблема освоєння світового океану;

д) проблема економічного відставання країн, що розвиваються;

є) проблема зайнятості населення.

Подальше загострення цих проблем загрожує існуванню людської цивілізації. Причому не в якомусь далекому майбутньому, а в найближчому сучасному. Зокрема, група вчених Заходу дійшла до висновку: якщо людство не загине в найближчі роки від ядерної катастрофи, Спровокованої війною (що малоймовірно в сучасних умовах, коли вживаються радикальні заходи щодо заборони ядерної зброї), то через 20-30 років воно загине від екологічної катастрофи. Розв'язання глобальних проблем сучасності, забезпечення май­бутнього людської цивілізації вимагають розробки й реалізації комплексної колективної програми: економічної, екологічної й воєнно-політичної безпеки людства. З повною достовірністю, спираючись на закони розвитку суспільного виробництва, які ми вивчали, можна сказати, що розробити таку програму суспільству під силу, але реалізувати її в умовах панування приватної власності неможливо. Неможливо тому, що її показники будуть мати лише рекоменда­ційний характер, тобто не обов'язковий для всіх країн, фірм, корпорацій, окремих осіб. Саме про це йшла мова на міжнародній конференції під егідою 00Н з проблем екології й майбутнього розвитку цивілізації в червні 1992р. в Ріо-де-Жанейро. Конференція прийшла до таких висновків:. Модель розвитку сучасного капіталізму вичерпала себе. Це шлях, який веде людство в глухий кут. Тому, що в її рамках об'єктивно неможливо створити умови сприятливого розвитку для всіх, країн світу, бо вона не піддається централізова­ному плануванню. А посилене використання ринкової системи з її механізмом саморегулювання й прагненням до нестримного зрос­тання споживання не тільки не розв'язує глобальних проблем, а навпаки, загострює їх, зокрема, породжує й дедалі загострює соціальні конфлікти. Виходячи з цього, людству потрібна нова модель соціа­льно-економічного розвитку й розподілу виробленого продук­ту. Основні вимоги до цієї моделі:

а) вона повинна спиратися на могутні важелі централізованого регулювання соціально-економічної системи як на рівні держави, так і світової співдружності в цілому;

б) таке регулювання повинно спиратися перш за все на інтегро­вані інтереси суспільства й лише потім на інтереси приватного підприємництва;

в) здійснити це можливо лише за умови орієнтації світового співтовариства на колективні, суспільні форми власності, які значно розширюють можливості планового регулювання економі­ки, а отже, й можливості не лише розробки, а й реалізації програ­ми розв'язання глобальних проблем і врятування людства від вселенської катастрофи.

Україна здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику на таких головних напрямах:

1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.

3. Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав.

4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтриманню регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, вирішенню глобальних проблем людства.

Дата добавления: 2015-05-23