Сучасні концепції демократії

Теорія партисипаторної (від англійського participate - брати участь), учасницької демократі, найближча до уявлень про демократію, як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції лежить переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, але й безпосередньо у політичному процесі - у підготовці, прийняті та впровадженні в життя владних рішень. Її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони спроможні свідомо приймати розумні рішення (це заперечували прибічники елітарної концепції). Іраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можуть бути подолані у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу.

Оскільки в сучасному складному суспільстві не можливе здійснення прямої демократії в повному обсязі, то пропонувалося створити таку політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої і представницької демократії.

На низовому рівні - у трудовому колективі, закладі освіти, за місцем проживання, низивих ланках управління - має застосовуватися пряме народовладдя, тобто участь усіх громадян у прийнятті рішень, а на вищих рівнях слід покладатися, здебільшого, на принцип представництва. За таких умов відбуватимется подолання політичного відчудження громадян, розвиток їх громадської активності, забезпечення ефективного контролю за політичними інститутами та посадовими особами.

Такими були сподівання і очікування авторів теорії партисипаторної демократії. Проте в цій концепції, до речі, як і в інших, є немало слабких місць. Її критики небезпідставно зазначають, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів, які не несуть за них відповідальності, неменуче призведе до зниження їх якісного рівня та рівня інституційної відповідальності посадових осіб. По-друге, автори цієї теорії переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі у політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи, адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає займатися політикою.

Теорія елітарної демократії. Протилежних поглядів на суть політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що у будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не тільки як верства, якій притаманні необхідні для управління якості, але й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властивий масам іраціоналізм, емоційну неврівноваженність і радикалізм.

Демократію елітаристи розглядають, як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати тільки право періодичного, головним чином електорального, контролю за складом еліти. Саме такий тип правління, стверджують вони, є реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми і інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, її підконтрольність суспільству. Сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчудження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного і якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ, як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

Теорія плюралістичної демократії. Ця концепція є певним компромісом між теоріями учасницької і елітарної демократії. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії плюралісти переконливо довели, що за виключенням загальносистемних процесів (національно-визвольні рухи, тощо) народ не може виступати єдиним субєктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідним. Через це неможливо прийти до єдиного розуміння “народного блага”, та сформувати “спільну волю” для його досягнення. Тому в умовах, коли у кожної людини і соціальної групи є своє розуміння добра і щастя, та своє бачення шляхів їх досягнення, сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона повинна бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними людьми.

Призначення демократії, на думку плюралістів, полягає насамперед, в тому, щоб надати усім групам можливість висловлювати і захищати свої інтереси, створювати чисельні незалежні центри політичного впливу та соціальних противаг, які б не допускали узурпування влади найбільш могутніми суспільними групами, в тому числі і політичною більшістю.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію, як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме вони визнаються генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію прав і свобод окремої особи. Держава розглядається, як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство. Головними провідниками впливу групових інтересів вважаються плюралістичні еліти, що об’єднують найбільш впливових політично підготовлених і активних представників кожної групи інтересів. Прихильники концепції дотримуються думки про дефузію й розпорошеність влади та првлячої еліти в сучасній демократичній державі, про її “поліархічність”, яка полягає в наявності багатьох “центрів” сили, впливу та авторитету.

Критики концепції плюралістичної демократії відзначають, що вона не змогла уникнути ряду суперечностей. Це стосується, зокрема, уявлення про рівноправність основних соціальних груп, та їх впливу на прийняття політичних рішень і пов’язане з цим ідеалістичне трактування держави, як нейтрального арбітра. Насправді, говорять критики, держава завжди перебуває під впливом не всіх, а головним чином, найпотужніших групових інтересів. Окрім того, концепція не враховує потреби в подоланні відчуження мас від політики через розширення їх участі у прийнятті важливих рішень.

У такій критиці є значна доля правди, хоч вона, можливо, й не стосується найбільш популярної, і водночас найбільш самокритичної з-поміж теорій плюралістичної демократії - теорії поліархії, запропонованої відомим дослідником демократії Робертом Далем. Саме поняття поліархія він увів для того, щоб відтінити різницю між демократичним ідеалом і демократичною практикою і показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних сладних суспільств. Р. Дал наголошує, що “поліархія” -- це політичний устрій, який відрізняється на найбільш загальному рівні двома широкими характеристиками: поширенням громадянства на відносно велику долю дорослого населення та включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції і голосувати проти найвищих посадових осіб. Необхідними для поліархії є наступні інститути (див. табл. 8.6).

Таблиця 8.6.

Інститути поліархії

- здійснення влади виборними урядами; - загальне виборче право; - вільні і чесні вибори; - право змагатися за добуття урядових посад; - свобода висловлювань; - альтернативна інформація; - наявність асоціацій, що діють автономно; - наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Тобто, на думку Р. Дала, поліархія знаходить свій вираз у реалізації права громадян на всебічну інформацію, одержану з альтернативних джерел та права на утворення незалежних від держави (автономних) асоціацій. З допомогою цих об’єднань (центрів впливу) громадяни можуть реалізувати свої інтереси. Через загальне виборче право і вільні та чесні вибори громадяни (в умовах демократичної “поліархії”) можуть сформувати уряди з числа представників елітних груп, що конкурують за урядові посади. Тобто забезпечується реалізація ключової вимоги демократії - влада повинна формуватися за допомогою виборів. І нарешті, що особливо важливо, в поліархічному суспільстві діють механізми, що роблять владу відповідальною перед народом.

Проте, ці позитиви, ще, однак, не означають, що названі інститути поліархії є достатніми для найповнішого втілення демократії. Як наголошує Р.Дал, ці механізми мають певні слабкі місця:

- вони не гарантують “легкої й енергійної громадянської участі в політиці”;

- “не дають певності, що уряди перебувають перед суворим контролем громадян”;

- “що політичні курси завжди відповідають бажанням більшості”.

І все ж, шукаючи шляхи вдосконалення демократії, необхідно, на думку Р.Дала, враховувати вже наявні досягнення поліархії, серед яких головним є таке: при всій своїй недосконалості, інститути поліархїї все ж не допускають щоб уряд протягом тривалого часу провадив політику, яка завдає шкоди інтересам більшості, або навіть значного числа громадян.

Слід також пам’ятати, що всі досі відомі спроби замінити поліархію більш демократичним режимом заслуговують тільки негативної оцінки, бо вони вели не до розширення демократії, а, навпаки, до деспотизму. Жодна країна, підкреслював Р.Дал, не змогла перейти від поліархії до “вищої стадії демократії, не створила демократичнішого від неї режиму”.

Проаналізовані нами демократичні теорії знаходять своє втілення (принаймі в певних рисах) в практиці розбудови демократичних суспільств, та вдосконалення механізмів функціонування демократичних систем.

Словник найбільш уживаних термінів.

Парламентська республіка - форма державного правління, що характеризується такими ознаками: формування уряду за результатами парламентських виборів, підзвітність уряду парламенту; обрання президента парламентом, або спеціальною колегією, створеної на основі парламенту; відсутність чіткого поділу влади; невідповідальність президента за рішення вищих виконавчих органів влади (наприклад: Італія, Португалія, ФРН).

Парламентсько-президентська республіка - форма державного правління, що поєднює ознаки парламентської та президентської республік. Таке поєднання можливе в різних комбінаціях, проте, дозволяє визначати такі універсальні ознаки: спільне формування уряду парламентом і президентом; вибори президента всенародним голосуванням; відсутність чіткого поділу влади (наприклад:Україна, Фінляндія, Франція).

Представницька демократія - система взаємодії між державною владою і громадянами, що характеризується участю громадян в процесі формування владних структур, підзвітністю влади громадянам, та широким залученням громадян до політичного процесу.

Президентська республіка - форма державного правління, що характеризується такими ознаками: формування уряду президентом; підзвітність уряду президенту; всенародні вибори президента; максимально чіткий поділ влади, відповідальність президента за рішення вищих виконавчих органів влади (наприклад: Бразилія, Мексика, США).

Пряма демократія - механізм вироблення державних рішень безпосередньо громадянами. Найвідоміші приклади існування прямої демократії демонстрували стародавні грецькі міста-поліси. В умовах представницької демократії репрезентована інститутами плебісцитів та референдумів.

Система стримувань і противаг - механізм взаємодії і взаємоконтролю вищих органів державної влади в демократичних державах. Може включати такі складові: право вето, право розпуску парламенту главою держави за певних передбачених законом обставин, імпічмент,процедури формування та звітування уряду, конституційний нагляд, тощо.

Дата добавления: 2015-05-23