Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Громадянське суспільство і нація




З урахуванням вищесказаного варто перенести нашу увагу на взаємини громадян у громадянському суспільстві та взаємини громадян з установами – передусім державою. Бо ж будь-які наші зусилля, спрямовані на захист свободи особи ("свободи від") не звільняють від завдання розв'язувати спільні питання, що стосуються всіх громадян. Переважно приймають таке міркування: громадяни об'єднуються у так зване "громадянське суспільство", яке і має бути основою держави. Ця основа не тотожня державі, а знаходиться з нею у складних діалектичних взаєминах (що включає як суперечність, так і зняття цієї суперечности). І все ж у багатьох обговореннях вислову "громадянське суспільство" бракує хоча б такої міри визначености, аби воно взагалі щось прояснювало, а не затуманювало. Деякі політики та "політологи" цей вислів використовують, аби пристосовувати його для захисту егоїстичних особистих та корпоративних інтересів (і, отже, на шкоду спільному добру). Фактично вони і не прагнуть до того, аби українська держава стала успішним засобом побудови розумного суспільного порядку, засобом здійснення "спільного добра" своїх громадян: аби "ловити рибку" — корисно підтримувати якомога вищий рівень нерозумности та хаосу. Але з цією групою "громадян України" на цій основі знаходять спільну мову також ті, хто і не збирається єднатися у громаду, яка б думала про своє "спільне добро" (бо воліли б об'єднатися у більшу, "велику сім'ю народів"). А оскільки з поняттям "громадянського суспільства" традиційно поєднані наголоси на плюралізмі (на диференціації розумінь, цінностей, інтересів і т.д.), то це поняття замість того, щоб бути засобом досягнення згоди, стає засобом розщеплення спільної волі, засобом, зрештою, політичної дестабілізації. Скажімо, цілком правильне твердження, що багато проблем можуть краще розв'язуватись на регіональному рівні, переміщується у площину таких вимог і стратегій, які б забезпечили в наступному, якщо не включення всіх громадян України у "велику сім'ю", то хоча б частини цих громадян. Але навіть добросовісні політики та політологи, які не знаходяться в полоні "хибної свідомости" (тобто, не мають на меті забезпечувати комусь умови для "ловлення рибки" чи протидіяти становленню українського громадянського суспільства як основи української незалежної держави) часто при обговоренні поняття громадянського суспільства роблять наголоси, здатні сприяти роботі вищеназваних руйнівників. Основною вадою цих обговорень і цих наголосів є зосередження уваги на різноманітності та диференціаціях у межах громадянського суспільства – при нехтуванні розгляду того, що є основою існування громадянського суспільства як чогось окремішного і більш-менш цілісного. Ці наголоси мають два взаємопов'язаних між собою ідейні джерела: одне з них пов'язане з просвітницьким класичним лібералізмом, друге – з гегелівсько-марксистським перетлумаченням цього лібералізму. Просвітництво з перебільшеним оптимізмом оцінювало здатність громадян керуватися у своїй поведінці розумом, а тому наголошувало, що основою утворення будь-яких громад і, зокрема, тієї громади, що має бути основою держави, має бути розумне рішення, розумна воля.

Ця думка у своїх крайніх, анархістських варіантах, веде до утопії вільно утворюваних громад та їх об'єднань, здатних на самоврядування. Хоча цей анархістський напрямок мислення містить відомий позитивний момент, спрямований проти всесилля централізованого бюрократичного апарату, але його утопічність очевидна.

Звісно, що ліберали мусили якось відповісти на питання, яким чином мають утворюватися ті громади, які використовують державу як засіб самоврядування. Тобто, йдеться про творення так званих політичних спільнот. Як з'являється і як може з'являтись така політична спільнота? Антична політична думка це питання не ставила, бо виходила з факту існування міста-держави (полісу). Просвітницька ж настанова шукати розумних обгрунтувань мусила знайти розумово обґрунтовану відповідь і на це питання. Найперша відповідь, яку ми знаходимо, скажімо, у Ж.-Ж.Руссо, така: сувереном влади має бути "народ". У Декларації прав людини і громадянина маємо те саме. Але щоб дати таку відповідь, народ повинен уже існувати. Якщо послідовно триматися постулатів класичного лібералізму, то цей "народ" мав би бути "громадянським суспільством", яке утворилося шляхом добровільного об'єднання громадян для успішного розв'язання "спільних справ". Але такий підхід містить віру у те, що розум повинен бути єдиним судом у цій справі супроти людських упереджень, почуттів, етнокультурних та релігійних успадкувань, економічних інтересів, політичних впливів тощо. Якщо урахувати великий спектр всіх цих чинників, які здійснюють-великий і переважно вирішальний вплив на рішення людей щодо того, з ким і як люди мають об'єднуватись у громадянське суспільство, то утопічність покладання на "розумну волю" стає очевидною. Тут оживає застереження Арістотеля щодо пластичності людини – пластичності, яка поза її оформленням ставить людину у ситуацію вагань та невизначеності (і перетворює завдання утворення політичної спільноти у нерозв'язне). Макіавеллі, що симпатизував республіканським ідеям, мусив зайнятися проблемами політичної технології, аби якось розв'язати проблему об'єднання Італії – технології, в якій звернення до моралі та розуму є тільки одним і далеко не завше успішним засобом політичної дії. Цей скептицизм Макіавеллі ґрунтувався на урахуванні людської "природи"; він постійно проходить крізь всю новочасну політичну думку – як застереження проти надмірного покладання на "розумну природу людини".

Фактично політичні спільноти у Європі у час поширення ідей лібералізму і неможливо розглядати як наслідок добровільного об'єднання на основі розумово обґрунтованого рішення. У появі цих спільнот провідну роль відіграли колишні феодальні адміністрації, етнокультурні успадкування і, нарешті, ідеологія націоналізму. Остання у своєму ліберальному варіанті (так званий рісорджіменто-націоналізм) відіграв провідну роль у появі тих нових політичних спільнот, що стали основою появи та існування національних держав. Ці процеси сьогодні достатньо добре досліджені у західній політичній науці та політичній філософії: посилання на джерела тут перетворилося б у довгий список. Але у сучасній українській політології урахування цих досліджень є дуже мінімальним. Звичайно, як додатковий чинник ідея добровільної згоди на входження у політичну спільноту після поширення ліберальних ідей завжди відігравав та відіграє свою роль: наприклад, референдум щодо незалежності України. Отже, щодо утворення політичних спільнот – навіть не традиційних, а нових спільнот, чинні аргументи, спрямовані проти деяких ліберальних ілюзій, висунуті з боку політичних концепцій консерватизму та націоналізму. Попри відоме висловлювання, що "нація– це безперервний плебісцит", аби відбувався такий плебісцит, уже повинна існувати нація. Інакше кажучи, коли йдеться, зокрема, про появу "громадянського суспільства" в Україні, то це рівнозначне появі так званої "політичної нації" – тієї політичної спільноти або громади, належність до якої усвідомлює громадянин.

Гегелівське розуміння громадянського суспільства поєднане з його діалектикою появи суперечностей та зняття цих суперечностей. Громадянське суспільство є сферою, де існують різноманітність поглядів, інтересів і т.д. У статті про Гегеля, вміщеній в "Історії політичної думки" під редакцією Лео Строса і Джозефа Кропсі, так сказано про розуміння Гегелем громадянського суспільства: "Громадянське суспільство, з іншого боку, є об'єднанням незалежних членів, в якому приватна особа з її інтересами є найпершим принципом. Таким чином, громадянське суспільство втілює у собі момент роз'єднання і диференціації, в якій конкретна моральність (Sittlichkeit) здається розірваною заради часткових домагань та егоїзму". Гегель, одначе, мислить, що вже на рівні громадянського суспільства більш чи менш усвідомлено містяться також передумови для зняття цих часткових домагань у загальній волі. Більше того, він добре усвідомлює, що без культурних, релігійних і моральних передумов (без Sittlichkeit) проблематично було б досягти цієї згоди. Тим часом у марксистському перетлумаченні Геґеля громадянське або "буржуазне суспільство" (у нім. мові слово "Burger" значить і "громадянин" і "буржуа") радикально протиставляється державі. Суперечності у громадянському суспільстві (основою яких є існування класів і класового гноблення) держава здатна примирити тільки з допомогою сили. Ці суперечності розщеплюють дію всіх інших об'єднувальних сил – вони розщеплюють мораль, релігію, націю. Маркс твердив, що сама нація є породженням капіталізму: це твердження, у його загальному формулюванні є хибним – капіталізм мав би швидше змести всі національні межі і відмінності, якби він не діяв вже у межах деяких кордонів.

Не стільки гегелівське, скільки марксистське протиставлення громадянського суспільства і держави, на мою думку, все ще тяжіє над політичним мисленням в Україні. Твердять, що громадянське суспільство, з гарантованими свободами, є основою сучасної демократичної правової держави: це цілком правильно за умови, якщо при цьому беруть до уваги також передумови існування самого громадянського суспільства. Якщо громадянин не приймає цих передумов (тобто своєї належності до певної політичної спільноти, до громади, яку він мислить як здатну до самоврядування, здатну бути суб'єктом міжнародних взаємин і т.д.), то чи є він громадянином? Звідси випливає не тільки те, що патріотизм є невід'ємною складовою частиною громадянської свідомості – це відоме від давньої Греції та Риму і проходить крізь всю європейську історію. Звідси випливає більш важливе завдання: ясно і чітко ставити питання про ті передумови, без яких громадянське суспільство перестає існувати як щось окремішнє і цілісне. Щоб існувало громадянське суспільство, здатне використовувати державу як засіб самоврядування, має з'явитися політична спільнота, яка сьогодні називається політичною нацією. Звісно, що існували та можуть існувати політичні спільноти і нації, які не є громадянськими суспільствами – внаслідок незабезпечености відповідних прав, особливо громадянсько-політичних прав. Не кожна політична спільнота та нація є громадянським суспільством, але кожне громадянське суспільство в основі своїй є політичною спільнотою (політичною нацією). Якщо вважати, що українське громадянське суспільство – це просто населення, що проживає на землі під назвою "Україна", якому гарантовані громадянсько-політичні права, то такий погляд не сприяє становленню громадянського суспільства – тієї громади, члени якої усвідомлюють свою єдність, свою здатність на самоврядування, засобом якого має бути держава. [...]

Різні регіони України сильно різняться за більшістю ознак. Без урахування цієї реальности українська державність просто неможлива. Разом з тим стверджувати, що ця проблема достатньо усвідомлюється всіма політичними силами і їх лідерами, немає підстав. Про це свідчить намагання частини з них всіма силами і засобами безкомпромісно утверджувати в житті саме своє бачення держави. Вихід може бути тільки єдиний - будувати державу не якогось прошарку, частини населення, а усіх людей, що живуть нині в Україні; враховуючи їх інтереси, погляди, знаходити їм спільний ідеологічний знаменник. Не треба боятися, що при цьому держава стане менш українською. Час, послідовність і поступовість змін поставлять все на своє місце.

Аби можливо було з'ясувати співвідношення понять "громадянське суспільство" та "нація", важливо розрізняти поняття етнічної та політичної нації. Це розрізнення було введене відомим німецьким істориком Фрідріхом Майнеке на початку XX століття – сьогодні воно стало загальновідомим у західній політології. Об'єднання людей в етнічну націю включає набагато більше об'єднувальних чинників, ніж ті, які об'єднують громадян у громадянське суспільство, у політичну націю. Окрім того, об'єднання людей у етнічну націю не знає державних кордонів – де б людина не жила, вона може вважати та відчувати українську етнокультуру як рідну (що і єднає її зі всіма іншими людьми у ціле, яке називається етнічною нацією). Етнічна нація є серцевиною політичної нації у національних державах. У ході національного руху і створення незалежної держави етнічна нація (якщо національний рух керується ліберальним варіантом націоналізму) об'єднує навколо себе інші національні меншини у ціле, яке і називають політичною нацією. Набір тих чинників, які об'єднують політичну націю, не є таким багатим, як у випадку етнічної нації: це, як правило, мова, політичні символи, найважливіші державні традиції. Нерозрізнення понять етнічної та політичної нації призводить до безглуздь і плутанини: якщо слово "нація" застосовується тільки у розумінні етнічної нації, тоді вислів "національна держава" позначає етнократичну державу. До речі, вислів "національні інтереси" одержує якесь певне значення тільки тоді, коли ясно, що у цьому вислові значить слово "національні". А це слово тут, зрозуміло, не позначає інтереси тільки українців (як етнічної нації), а інтереси тієї політичної спільноти, яка називається політичною нацією. Завдання виховання етнічної або національної (у розумінні етнічної нації) самосвідомості українців і завдання виховання національної самосвідомості громадян України, отже, не є тотожними. Коли я в школі прагну виховувати етнічну самосвідомість українців, розповідаючи дітям про звичаї українців, їх легенди, міти, повір'я, традиції, побут і т.д., то я не повинен нехтувати тим, що у моєму класі є також діти, які належать до інших етнічних націй: їм я можу запропонувати літературу, в якій розповідається про звичаї, міти та побут тієї етнічної нації, до якої кожен із них належить. Тим часом, коли я кажу про те, що кожен має бути українським патріотом, що кожен повинен знати українську мову та історію України, то у даному разі я ставлю перед собою мету розвинути в дітей свідомість належности до того цілого, яке називається українською політичною нацією.

Одначе, моє твердження про те, що кожне громадянське суспільство, яке використовує державу як засіб врядування, має бути в основі своїй політичною нацією, не означає ототожнення двох понять чи, краще, концептів: "громадянське суспільство" і "політична нація". Я лише хотів наголосити, що концепт "громадянське суспільство" не можна розглядати у відриві від концепту "політична нація" (бо цілість громадянського суспільства ґрунтується на тому, що воно є в своїй основі політичною нацією). Плутанина у цих поняттях або концептах є наслідком двозначності слова "суспільство". Це слово у своєму широкому значенні застосовується для позначення двох типів об'єднання людей: (а) тих, які в українській мові краще б позначати словом "спілка" (нім. Gesellschaft, англ. society) (б) тих, які повинні позначатися словом "спільнота" (нім. Gemeinschaft, англ. community). У вузькому значенні термін "суспільство" у сучасній філософії застосовують для позначення тільки першого типу об'єднань і, отже, протиставляють другому. Відомий філософ Жак Марітен починає розглядати проблему взаємин людини та держави у своїй книзі "Людина і держава" з розрізнення концептів суспільства, спільноти і нації, наголошуючи на важливості цих розрізнень для сучасного політичного мислення. Зокрема, він пише: "Ділова фірма, профспілка, наукове товариство є суспільствами у тій же мірі, як суспільством є будь-яке політичне об'єднання. Регіональні, етнічні, лінгвістичні групи, суспільні класи є спільнотами. Плем'я, клан є спільнотами, що рухаються у напрямку до політичного суспільства і водночас затінюють його появу. [...] У спільноті суспільні взаємини є наслідком певних історичних ситуацій та оточення: колективні стереотипи почуттів – тобто, колективне позасвідоме – тут переважає над особистою свідомістю, людина тут є породженням соціальної групи. У суспільстві особиста свідомість одержує перевагу, соціальна група формується людьми, а суспільні взаємини є наслідком якоїсь ініціативи, якоїсь ідеї і вільного визначення людських особистостей". Наприклад, політичні партії є політичними об'єднаннями типу політичних суспільств, де слово "суспільство" застосовується у значенні слова "спілка". У них люди об'єднані переважно на основі свідомого розумового зважування тієї основи, на якій вони об'єднуються (вибір ідеології, розробка програм тощо). Політичними суспільствами-спілками є будь-які політичні утворення, яким бракує культурно-психологічного підтексту (що, як правило виникає історично) – підтексту, який єднає людей не зовнішніми, державно-правовими засобами, а чинниками як свідомого, так і позасвідомого (ірраціонального) характеру.

Імперії в минулому рідко коли досягали успіху у створенні цього підтексту, хоча деякі із них, аби зміцнити основу своєї цілости, прагнули знищити культурну різноманітність (мається на увазі передусім існування відмінних етнокультурних спільнот). Нації – і до того ж не лише етнічні, а й політичні – у сучасному світі є, як правило, спільнотами. Навіть американське політичне суспільство, з його етнокультурною різноманітністю, є політичною спільнотою, або, інакше, політичною нацією – різного роду символи, ритуали, почуття патріотизму тощо відіграють велику роль в об'єднанні громадян. Зрозуміло, що вага історико-культурного підтексту у різних сучасних державах неоднакова. Іноді може бути проблематичним, чи дана держава спирається на існування політичної спільноти, тобто, політичної нації. Особливо, це стосується тих багатонаціональних держав, у межах яких існують окремі етнічні нації ("корінні народи"). Як свідчить історія нового і новітнього часу, такі політичні утворення є найменш стійкими внаслідок слабкости того історико-культурного підтексту, який об'єднує окремі етнічні нації в одну політичну націю. Навіть у випадку, коли політичне суспільство включає частини, етнічних націй (тих, що десь-інде є серцевиною політичних націй), ці частини – особливо, якщо громадяни відповідного етнічного походження проживають не розсіяно, а компактно – можуть робити спроби вийти з політичного суспільства. Свіжим прикладом цього є Квебек.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 625; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.021 сек.