Дилеми українського Фауста

В Україні так і не відбулося правдивої декомунізації, десовєтизації й деколонізації, а отже, й жодних по-справжньому ефективних і послідовних реформ не було здійснено – ні в економіці, ні, зрештою, в інших сферах. Водночас посткомуністична номенклатура («внутрішня партія», в термінах Дж.Орвела, вона ж – «партія влади» за Кравчука й «олігархія» за Кучми) напрочуд успішно маргіналізувала націонал-демократичну опозицію, кооптувавши й скомпрометувавши її лідерів і зруйнувавши її організаційно. А головне – вона досягла неабияких успіхів у «прихватизації» державної власності, перекачуванні грошей за кордон й утриманні влади найрізноманітнішими засобами.

«Фаустівська дилема» українських націонал-демократів, спокушених амбітним проектом «розбудови держави» (після численних історичних невдач) під «мефістофелівським» проводом посткомуністичної номенклатури, є тим часом центральною темою. Ідеться тут передусім про парадоксальні наслідки їхньої внутрішньої амбівалентності і, відповідно, двоїстого характеру їхніх цілей і їхньої політичної поведінки. З одного боку, як «демократи» вони зобов'язані начебто захищати громадянське суспільство й демократичні цінності від авторитарної держави. З іншого боку, як «націоналісти» вони відчувають потребу захищати націю, себто (великою мірою) ту ж таки державу. Поки всі загрози і для демократії, і для нації походили ззовні, від московського «Центру», в їхній позиції не відчувалося двоїстості. Але як тільки тоталітарна імперія розвалилася й обидва завдання – громадянського й національного визволення – виявилися начебто виконаними, двоїстість їхньої позиції відразу обернулася двозначністю. У формально незалежній українській державі їм довелося робити нелегкий вибір між двома несумісними пріоритетами: захищати і далі демократію та громадянське суспільство від усе ще совєтської й великою мірою антидемократичної держави, а чи навпаки – заради захисту незміцнілої ще української держави заплющувати очі на її криптосовєтський, олігархічно-мафійний характер і фліртувати з некомпетентною, скорумпованою номенклатурою задля потреб вельми сумнівної «національної єдності».

Ця «фаустівська дилема» вирішується націонал-демократами по-різному. Одні з них, розчаровані «не тією» Україною, що постала на уламках УССР, узагалі відійшли від політики; інші лишилися й далі вірними демократичним цінностям, перейшовши в непримиренну опозицію до нового режиму як не тільки антидемократичного, а й, по суті, антиукраїнського; проте більшість активно включилася в «розбудову держави», себто в більш або менш відверту і безумовну колаборацію з місцевою олігархією. Є чимало причин і виправдань для такого вибору, найстисліше, либонь, сформульованих провідним українським інтелектуалом, колишнім дисидентом і щирим лібералом Іваном Дзюбою, котрий ствердив, що порівнювати Україну в цьому відношенні з Польщею, Угорщиною чи Росією некоректно, бо в тих країнах, «хоч би як розвивалася криза, ніколи не дійде до втрати державності, а лише до зміни форм цієї державності. Тоді як в Україні питання полягає саме в тому, чи утвердить вона свою державність, чи втратить».

Безумовно, українці мають достатньо підстав вважати незалежність своєї держави загроженою – з боку колишньої метрополії, котра протягом багатьох століть зводила нанівець усі їхні емансипаційні потуги і котра й нині доволі вороже ставиться до української незалежності як суто тимчасового й абсолютно ненормального явища. Але ще більшу загрозу для української незалежності становить внутрішня ситуація, зокрема вкрай низька («домодерна») національна самосвідомість населення, котре складається з великої російської меншини (понад 20% громадян) і ще більшої групи русифікованих українців (приблизно 30% населення). Ця остання група, суттєво відрізняючись за своїми цінностями й орієнтаціями і від власне росіян, і від україномовних українців, великою мірою зумовлює загальну амбівалентність українського населення й суттєво ускладнює процеси державонацієтворення та, як я намагаюся показати, розвиток громадянського суспільства.

З одного боку, зрусифіковані українці виявилися великою мірою прихильними до державної незалежності України, проголосувавши за неї на референдумі 1991 року майже так само одностайно, як і їхні україномовні співвітчизники. А проте, з другого боку, вони виявилися набагато менш прихильними до антикомуністичних, націонал-демократичних кандидатів у президенти, за яких треба було проголосувати того самого дня, 1 грудня. Для них вони виявились не так «демократами», як «націоналістами», отож абсолютна більшість голосів була віддана не за «рухівця» Чорновола і не за «уерпіста» Лук'яненка, а за представника старої комуністичної номенклатури Леоніда Кравчука. По суті, було підтримано не лише проголошення незалежної України, а й збереження України совєтської (політичну й економічну агонію якої ми, власне, й досі спостерігаємо). «Після московського путчу, – коментує усі ці події сучасна американська дослідниця, – політичні кордони було швидко змінено, але змінити культурні бар'єри виявилося не так легко. На відміну від масової підтримки політичної самостійності України, ставлення до культурних змін у новій державі виявилось набагато стриманішим [...]» («Культурні зміни», зрозуміло, означають тут не лише певну мовно-культурну політику нової держави, а й увесь триб життя).

Як наслідок, російськомовне населення України виявилося досить мало причетним до творення й функціонування структур громадянського суспільства – попри своє переважно міське, тобто значно сприятливіше для громадської діяльності місце перебування. Особливо це стосується політичних організацій: не маючи своїх яскравих лідерів, ані впливових об'єднань, ця частина населення, як правило, підтримує на виборах криптокомуністичну «партію влади» або ж на знак протесту голосує за відновлених «справжніх» комуністів, – оскільки ті й ті є «відомим злом», на відміну від невідомих (а тому «ще гірших») націонал-демократів.

У певному сенсі, націонал-демократи «втратили» цю частину населення, пішовши на фатальну колаборацію з посткомуністичною номенклатурою. Але ще більшою мірою цю частину населення «здобула» (чи, власне, втримала під своїм впливом) «партія влади», зумівши ототожнити у масовій свідомості поняття «демократії» з чимось суто «українським». а отже, «націоналістичним», «западенським», «бандерівським». Гіпертрофована боязнь конфліктів (котрі інакше не уявляються, як «криваві») робить цих людей надзвичайно сприйнятливими до різноманітних міфів, витворюваних і поширюваних «партією влади». Жупел «українського буржуазного націоналізму» робить їх більш прокомуністичними й проросійськими, ніж вони фактично є.

Таким чином громадянське суспільство в сьогоднішній Україні досить часто обмежується колом так званого «свідомого українства», тобто сферою значно вужчою, ніж «українство етнічне» чи навіть «україномовне». Натомість російськомовне населення, себто «громадянські українці», досить мало представлене у його структурах (за винятком Комуністичної партії, котра, однак, не є організацією ані українською, ані громадянською, а радше імперською і тоталітарною). Ядро несформованого громадянського суспільства практично збігається в Україні з ядром несформованої політичної нації. Нечіткі і непослідовні спроби українських націонал-демократів поширити сферу громадянського суспільства на національно індиферентну частину населення (переважно міських русофонів, але також і сільських українофонів) не увінчалися поки що успіхом з цього ряду причин.

Дата добавления: 2015-05-23