Амбівалентна свідомість

Загальна недорозвиненість громадянського суспільства в Україні, як і вельми специфічний характер «державотворення» й так званих «економічних реформ», є безумовною «заслугою» правлячої посткомуністичної номенклатури. Корумпована й некомпетентна «партія влади» (звана тепер «олігархією») справді перейняла в 1991 році деякі гасла націонал-демократів, інкорпорувавши багатьох їхніх лідерів у свої лави, на престижні, проте маловпливові посади. Водночас вона вміло «приватизувала» державну власність, створила колосальні зовнішні і внутрішні борги, перевівши гроші на власні рахунки до закордонних банків, а головне – зберегла практично незмінною совєтську політичну систему з її «телефонним правом», беззаконням і вкрай неефективною економікою колгоспно-феодального типу, заснованою на державному патерналізмі, бюрократичному перерозподілі ресурсів, чиновницькому свавіллі в питаннях власності й інтерпретації законів, патогенній податковій системі тощо.

Керована не так «правильними поглядами», як «правильною інтуїцією» (Дж.Орвел), «партія влади» ось уже вісім років уміло пристосовує свої гасла й ідеологію до потреб моменту, маніпулюючи масами й експлуатуючи їхні найтемніші інстинкти й забобони. Ідеологічна еклектика, притаманна «партії влади», відбиває такий самий еклектичний, амбівалентний характер масової свідомості, а точніше – вона зумисне зорієнтована саме на таку свідомість, на її подальшу консервацію. Цілеспрямоване догоджання носіям такої свідомості й експлуатація їхньої загальної розгубленості й невизначеності дає неабияку, хоч і короткотермінову політичну вигоду. «Протеїчний», амбівалентний характер «партії влади» робить її у певному сенсі консолідуючою силою в суспільстві, гарантом стабільності, котра, однак, у ширшій часовій перспективі обертається загрозливою стагнацією. Об'єктивно така стратегія, спрямована на збереження супротивних, взаємовиключних цінностей (трохи «капіталізму», трохи «соціалізму»; трохи «демократії», трохи «твердої руки»; трохи «вільного ринку», трохи адміністративного «регулювання»), поглиблює загальну дезорієнтованість і суспільну неврастенію, що зводить фактично нанівець демократичні реформи й фатально гальмує становлення громадянського суспільства.

Міру відчуженості й атомізованості українського суспільства переконливо показав Євген Головаха у низці соціологічних досліджень, започаткованих у 1992-1994 роках і підтверджених згодом багатьма іншими опитуваннями. З'ясувалося, зокрема, що лише 22,2% опитаних підтримують політичних прихильників «капіталістичного» шляху розвитку, і ще менше (лише 12,7%) підтримують прихильників «соціалізму». Натомість 20,1% опитаних заявили, що не підтримують ні тих, ні тих, а ще 23,8% заявили, що, навпаки, готові підтримати і одних, і других, аби лиш вони не билися. (Решта опитаних не змогла або не схотіла відповідати).

Фактично у цих результатах відбито панічну боязнь «конфлікту», яка не лише ефективно запобігає можливим спробам насильницького розв'язання суспільних проблем, а й протидіє будь-яким іншим, хоч би й цілком ненасильницьким спробам подолати суспільну кризу. Посткомуністична номенклатура успішно підтримує у суспільній свідомості суто совєтське розуміння конфлікту як непримиренного, антагоністичного протистояння («хто не з нами, той проти нас», «якщо ворог не здається, його знищують») – замість утвердження цілком іншого, суто західного розуміння конфлікту як природного способу існування соціуму, де постійний конфлікт інтересів є рушійною силою поступу, спонукою до компромісів і де найгостріші суперечності розв'язуються за допомогою розвинених демократичних інституцій і процедур. Численні криваві конфлікти в посткомуністичному світі суттєво підживлюють традиційну «конфліктофобію» в українському суспільстві, даючи непоганий пропагандистський матеріал правлячій посткомуністичній олігархії і забезпечуючи їй відносно безтурботне політичне існування. Не маючи, по суті, жодної позитивної програми, жодної конструктивної візії майбутнього, ця еліта пропонує себе суспільству на роль «найменшого зла» – роль такого собі гаранта «поганого миру», що, як відомо, завжди кращий від «доброї війни». Перспективи «доброго миру» при цьому навіть не обговорюються – мовби такої можливості взагалі не існує.

Зрозуміло, що така еліта зацікавлена не в подоланні, а навпаки, у поглибленні суспільної амбівалентності, атомізованості й розгубленості, цілком слушно вбачаючи в такому неструктурованому, недорозвиненому характері громадянського суспільства головне джерело й запоруку свого політичного домінування. Як наслідок, Україна не має жодної послідовної, цілеспрямованої політики – ні в економіці, ні в культурі, ні в державному будівництві, ні в правових реформах, ні в міжнародних відносинах, ні в будь-чому іншому. По суті, єдина виразна стратегія, яку здійснює посткомуністична еліта, – це стратегія самозбереження і з дня на день виживання. Вона не потребує програм і принципів, навпаки – програми й принципи можуть лише зашкодити в політиці, що здійснюється переважно під килимом, під столом, за лаштунками – на основі особистих угод і групових контрактів, за законами радше кримінального, ніж політичного світу.

Україна, схоже, потрапила в зачароване коло: повнокровне громадянське суспільство й модерна нація не можуть тут сформуватися без усунення від влади посткомуністичної олігархії; а усунути цю олігархію від влади практично неможливо без достатньо дозрілого громадянського суспільства й розвиненої національної самосвідомості. І все ж, як я вважаю, це порочне коло може і мусить бути поступово розірване. Десятки дрібних, часами невидимих чи непомітних змін у суспільстві – в освіті, культурі, засобах масової інформації, громадських організаціях, у загальній системі цінностей і характері поведінки – дають певні підстави для поміркованого оптимізму.

Під багатьма оглядами українське суспільство справді нагадує країну «третього світу». Чи, радше, середньовічну Європу, де передусім політичне домінування, а не економічна діяльність, було головним джерелом добробуту. В Україні, як і в інших республіках колишнього СССР, економічна система базувалась і досі базується на патерналістсько-клієнталістських взаєминах феодального, по суті, типу. Ці взаємини передбачають високу, майже цілковиту залежність «клієнта» (власника квазі-«приватизованого» підприємства) від ласки урядового «патрона», котрий кидає улюбленцям (небезкорисливо, звісно) різноманітні подачки – дешеві кредити, імпортно-експортні квоти, ліцензії, податкові пільги тощо. Саме від цього, себто від становища «при дворі» (чи, в постсовєтських термінах, від наявності «кінців»), а не від ефективності господарчої, зокрема виробничої діяльності, залежить добробут постсовєтського «підприємця», а подеколи й особиста свобода і навіть життя.

По суті, йдеться про збереження в Україні «вертикальних» суспільних взаємин совєтського, чи, краще сказати, візантійського типу. Поряд із ними, однак, унаслідок певної політичної й економічної лібералізації (котра, втім, не трансформувалася ще у справжню свободу), набувають поширення також взаємини «горизонтального» типу – між рівними й незалежними соціальними суб'єктами. Саме через мережу таких взаємин вони, власне, й набувають необхідного громадянського досвіду – у сфері політики, економіки, освіти, розваг тощо.

Так само не вписується Україна у парадигму «третього світу» й за характером урбанізації, рівнем індустріалізації, освіти, розвитком соціальної сфери, типом культури, не кажучи вже про суто географічну, а великою мірою й духовну (коли йдеться про інтелектуальну еліту) приналежність до Європи. Все це робить перспективи відродження громадянського суспільства в Україні загалом обнадійливими. Навіть мовно-культурна гетерогенність і недоформованість української нації, що робить суспільство доволі аморфним, підозріливим, консервативним і доволі піддатливим на всілякі маніпуляції з боку керівної номенклатури, має свою парадоксальну перевагу, бо ж практично унеможливлює політичну мобілізацію під гаслами войовничого етнічного націоналізму.

Нерозв'язне, здавалось би, протистояння «дезорганізованої опозиції й слабкої влади», за дотепним зауваженням Б.Дж.Гайнцена, може бути й корисним, оскільки «спонукає до толерантності й водночас унеможливлює будь-які насильницькі дії, котрі могли б унеможливити толерантність». Таким чином громадянське суспільство може постати в Україні в процесі вимушених переговорів і компромісів, як їхній закономірний наслідок. Для цього, звичайно, мають бути втілені відповідні стратегії [..].

Друкується за: Рябчук М. Дилеми українського Фауста: Громадянське суспільство і “розбудова держави”. – К.:Критика, 2000. – С.5-27.

Дата добавления: 2015-05-23