Політичні погляди у Київській Русі

ЛЛХ—X ст. відбувся процес об'єднання
У східнослов'янських племен навколо Києва

і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною
віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло
розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської
держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської
цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім
впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були
погляди на походження держави, князівської влади, правове регулю-
вання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, пробле-
ми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених
удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й
незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки
цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами,
передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для
збереження держави перед зовнішньою загрозою.

і благодать»

«Слово про закон Найдавнішою працею, що дійшла до

нас у письмовому вигляді від часів

Київської Русі, є «Слово про закон і
благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до
князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої
церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київ-
ським митрополитом руського походження. «Слово про закон
і благодать» написане й виголошене ним з нагоди закінчення
будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про
співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях
релігійної літератури під законом автор розумів Старий
Заповіт, а під істиною — Новий. Закон Іларіон трактує як
певну зовнішню настанову, що регулює примусовими мето-
дами діяльність людей на час до осягнення ними
істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером
людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону
неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається
Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом
закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство зміню-
ється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його
дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з
нею — свободи.

Важливим для Іларіона є також питання богообраності
народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї.
Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після
спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які
прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж,
хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення
істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники,
сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не
можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських
народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри
слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.
Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між
імператором Констянтином і великим київським князем
Володимиром: якщо перший зробив християнство офіцій-
ною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство
на Русі.

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко вислов-
лює свої симпатії до монархії як форми державного правлін-
ня. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в
руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою тери-
торіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб
влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який
задовольняв би певні умови: пам'ятав, що несе відпо-
відальність за підданих перед Богом; здійснював владу
на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милос-
тивим до підданих.

«Повість Важливою пам'яткою політичної думки
врем'яних літ» Київської Русі є літопис «Повість
врем'яних літ» монаха Києво-Печер-
ської лаври Несшора, першу редакцію якого датують 1113 р.
У написанні літопису автор користувався як історичними
джерелами інших європейських країн, так і руськими літо-
писами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому
твір доповнювався матеріалами інших авторів.

У літописі подаються звістки про діяльність руських
князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні
постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і
благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань полі-
тичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської
Русі з іншими європейськими державами. Для обгрунту-
вання цієї проблеми автор використовує низку аргументів,

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

пов язаних з Історією походження І розвитку слов'янських
племен.

Особлива увага в «Повісті...» приділяється обгрунтуванню
законності й необхідності князівської влади. Для посилення
ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання
про закликання варягів. Таке походження влади ставить
княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси
населення й санкціонує передання влади лише всередині
княжого роду. Однак на відміну від «Слова...» Іларіона, в
якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор
«Повісті...» подає схему колективного володіння Київською
Руссю князівським родом Рюриковичів. При цьому шляхом
включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі
синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується
феодальна роздрібненість руської держави.

У «Повісті...» не заперечується ідея єдності руських
земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру
забезпечує християнська церква. Що стосується політичної
єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як
спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад
київського князя як старшого серед рівних. Причиною кня-
жих міжусобиць у «Повісті...» вважається «спокушування»
дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є
неправедними і гріховними.

«Руська правда» Значна увага у Київській Русі приді-
лялась розробці законодавчих актів, які
регулювали суспільні відносини. Першим писаним слов'ян-
ською мовою кодексом законів тут була «Руська правда»
Ярослава Мудрого (1019—1054). Вона складалася з трьох
частин: «Правди Ярослава», «Правди Ярославичів» (1073—
1076) та широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст.).
Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь,
осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття
проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності.
За насильницькі дії визначали особливу плату до казни —
штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не
було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть
виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до
вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней
і підпал.

«Руська правда» регулювала також майнові відносини між
людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею зако-
ни тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській
Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж
сучасне законодавство.

«Повчання» Визначною пам'яткою політичної дум-
ки Київської Русі є «Повчання»
(бл. 1117) Володимира Мономаха (1053—1125) — великого
князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати
землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом
на окремі князівства. «Повчання» написане у формі
заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У
ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на
київському престолі. Цей досвід він намагається передати
своїм синам. В автобіографічній частині твору подається
ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ
князя-правителя, який має керуватися християнськими
заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це
передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією
того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію.
Крім моральних настанов, «Повчання» містить також
практичні вказівки щодо керівництва державою, управління
підданими, правил поведінки з ними в деяких типових
ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями
слов'янства князь був не тільки правителем і воєначальни-
ком, а й верховним суддею в державі. Саме тому Мономах
звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними
закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому
князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а
й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них,
особливо про знедолених і беззахисних.

«Слово о полку Ігоревім»

В обстановці загострення міжусобної
боротьби створювалась видатна писем-
на пам'ятка Київської Русі — поема
«Слово о полку Ігоревім» (1187), де знайшла своє відобра-
ження низка актуальних політичних проблем. По смерті
Володимира Мономаха різко посилився процес феодальної
роздрібненості. Князівські династії утверджуються в окремих
землях, для яких Київ залишався лише духовним центром.
Але й цей авторитет поступово занепадає. Удільні князі, що

⁷ —2-1330

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

присвоювали собі титули «великих», воюючи один з одним,
дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні
загони сусідів — поляків, литовців, угорців. Та найбільш
небезпечними для Русі були степові кочівники — половці,
набіги яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про локальне явище — похід новгород-
сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його
воєнну поразку, невідомий автор «Слова...» у поетичній
формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих
висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він
убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний
політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові
великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр
і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина
його поразки полягає в тому, що той пішов на половців «собі
слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Те
саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не
про державу в цілому. Автор «Слова...» наголошує, що для
князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно
ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпоряд-
кувати йому особистий.

Природний хід розвитку Київської феодальної держави
був порушений татаро-монгольським нашестям, яке призве-
ло до підриву продуктивних сил суспільства, значною мірою
зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних
територіях татаро-монголи вводили жорстку систему адміні-
стрування, базовану на принципах колективної відповідаль-
ності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація
почала виступати як представник влади окупантів. Залишки
державності Київської Русі продовжували зберігатися у
важкодоступних районах українського Полісся та на крайніх
західних землях — у Галицько-Волинському князівстві.
Князь Данило Галицький і його наступники докладали
значних зусиль для збереження та зміцнення своєї влади,
реформуючи державне управління й ведучи боротьбу з
татаро-монгольським впливом.

І УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА
ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ
І ПОЛЬСЬКО-КОЗАЦЬКОЇ
ДОБИ (ХУІ-ХУШ СТ.)

п;

Геріод від середини XIV ст. до Люблінської
_ _іунії (1569) в історії України був періодом
литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття
Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських
земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до
Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за
принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим
самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою
Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут
регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди»
Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої
верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на
рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після
падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою
Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти,
керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличен-
ню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств
вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці.
Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політичне об'єднала Литву й Польщу в одну
федеративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна
частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським
пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії
України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.

Приєднання частини українських земель до Польського королів-
ства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним
коридором для проникнення на українські землі культурних впливів
Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні
молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали
здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та
поширювати набуті знання в Укра'їні.

Станіслав Оріховський- Роксолан

Одним із найвизначніших українських
мислителів цього періоду був Станіслав
Оріховський-Роксолан (1513—1566). На-
родився він у селі Оріховці Пере-
мишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту
здобув у Перемишлі, продовжував ЇЇ в кращих університетах
Європи: Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Па-
Дуанському, Болонському. 1543 р. повернувся на батьків-

Становлення та розвиток політичних ідей

щину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором
низки праць: «Про целібат», «Відступництво Рима», «Напу-
чення польському королю Сигизмунду Августу» та ін.

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві
промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово пере-
видавались у європейських країнах. У них порушувалось
актуальне для того часу питання створення коаліції європей-
ських держав для стримання турецької експансії. Говорячи
про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою
загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпе-
чують могутність держави і її правителів. Одним з таких благ
є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим —
розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і
поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ,
які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної
організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу
обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в
суспільстві.

Докладніше проблеми організації державної влади
С. Оріховський-Роксолан розглядає у праці «Напучення
польському королю Сигизмунду Августу» (1543). Праця,
написана у формі звернення підданого до свого правителя,
складається з двох книг. У першій з них ідеться про ті
вимоги, яким має відповідати особа короля. Це — прагнення
до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою
управління державою. Головним завданням короля є захист
Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в
столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути
прихильність підданих король може завдяки справедливому
ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє про-
блемі формування королівського оточення. Король має
обирати собі в спільники найкращих із громадян і за
допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у
мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з
мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони
мають відповідальність за честь свого роду і певний
авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній
авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і
доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті
якості.

Зародження і розвиток української політичної думки

У другій книзі «Напучення...» автор дає Сигизмунду-
Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які
забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих.
Насамперед король має дбати про власний авторитет, зокрема
переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший,
сильніший і кращий за них. Мудрість короля проявляється в
тому, кого він обирає собі в порадники. Найкращих порад-
ників у давнину називали філософами, бо вони давали
правителям знання, які потрібні були їм в управлінні держа-
вою. Щоб мудреців у державі було більше, серед основних
завдань короля є підтримка та розвиток освіти і науки.

Праці С. Оріховського-Роксолана свідчать про його зна-
йомство з античною філософією, ідеями суспільного
договору, природного права та іншими надбаннями суспіль-
но-політичної думки епохи Відродження. Стосовно актуаль-
ної для того часу проблеми співвідношення церкви й держави
він виявив непослідовність: спочатку активно захищав
Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом
влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися
лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну
позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні
державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної
(папської) влади над світською — королівською.

Після об'єднання в результаті Люблінської унії 1569 р. Польщі та
Литви в єдину державу більшість українських земель перейшла до
складу її польської частини. Польська адміністрація поширила на ці
землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним
заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх
примушували приймати католицизм. Ряд представників аристократії та
православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської
унії з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін
на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак
більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу
переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних
розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю
мали політичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення у
так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої
були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

Христофор Філалет Однією з перших у полемічній літе-
ратурі була книга «Апокрисис» (бл. 1598),

автор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет. Це
Дрібний шляхтич, який проживав на Волині. Його праця

^^й*^]***^й'^«^^ 101

політичних ідей

Становлення та розвиток

«Апокрисис» була відповіддю на твір білоруського єзуїта
Петра Скарги «Синод брестський» (1597), спрямований
проти православних на захист Брестської унії.

На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній
формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від ста-
новища у суспільстві та віросповідання. За своїм соціально-
політичним характером книга була спрямована проти того-
часних польських порядків, які надавали необмежені права
можновладцям і прирікали трудящих на цілковите безправ'я.
Обґрунтовуючи свої погляди, Філалет виходив з ідей сус-
пільного договору і природного права, обмеження влади
монарха законом. Він обстоював вимогу створення справед-
ливого закону і його суворого дотримання як підданими, так
і королем.

За Філалетом, монарх не є абсолютно повновладним
володарем над своїми підданими. Людина — це єдність душі
і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не
є абсолютною щодо її «тіла», тобто в земних справах. Монарх
не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати
безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими
мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимо-
гах «права й Божого й прирожонного».

Основою справедливих відносин між монархом і підда-
ними має бути договір, за яким піддані присягають королю
виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти
згідно з законом, поважати права і свободи підданих. Дотри-
мання королем закону, поважання ним прав і свобод підда-
них є джерелом могутності держави. І навпаки, порушення
королем і сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод
підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спри-
чинюють її занепад.

Христофор Філалет доводив, що піддані повинні захи-
щати свої права від зазіхань влади. Ігнорування інтересів
підданих, потурання несправедливості та утискам, беззакон-
ня і свавілля неминуче породжують невдоволення владою і
можуть спричинити силовий спротив. Поки що, попереджав
Філалет можновладців, для захисту своїх прав ми вдаємося
до письма, а не до шабель. Але якщо можновладці й надалі
зловживатимуть народним терпінням, то це викличе «вну-
трішню війну», вся провина за яку ляже на них.

Відповідно до традицій суспільно-політичної думки того
часу Христофор Філалет значну увагу приділяє проблемі

Зародження і розвиток української політичної думки

співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви.
Грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного
права, він заперечував абсолютизм не тільки світського
монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет
вважав незаконними втручання папи у світські справи, його
намагання підпорядкувати собі світську владу й водночас
обґрунтовував право простих віруючих брати участь у
вирішенні церковних справ. Ідеї Христофора Філалета,
спрямовані проти релігійного і соціального гноблення, мали
велике значення для розвитку української суспільно-
політичної думки, зародження її ліберального напряму.

Іван Вишенський Одним із найвідоміших письменників-
полемістів був Іван Вишенський (між
1545/1550—1620). Він народився в селі Судова Вишня в
Галичині, з 70-х років став монахом Афонського монастиря
в Греції. Іван Вишенський різко виступив проти Брестської
унії, заявивши, що її організатори керувалися лише
власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні
православного селянства нарівні з панами-католиками.

Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямо-
ваних проти унії. Найвідомішим серед них є «Писання до
єпископів, які втекли від православної віри», написане у
відповідь на книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної
творчості Івана Вишенського — ідея соціальної рівності. Він
доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла скла-
даються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію
сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію
всім ровни суть». У зв'язку з цим він різко осуджував різні
форми феодального гніту, винуватцями соціального зла
вважав світських і духовних панів. «Антихристовим законом»
називав освячену церквою залежність селянина від пана.

Однак Іван Вишенський не закликав до соціальної
боротьби. Перемогти світ зла, на його думку, можна
каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ,
очищенням від скверни тощо. Ідеалом суспільного устрою
Для нього є «царство Божеє», де всі люди рівні і не мають
власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з
Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську
євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і
рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися
земних благ.

Становлення та розвиток політичних

Зародження і розвиток української політичної думки

Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього
християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному житті,
Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає
в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не
одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея
соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишен-
ський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього
християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від
Бога, правитель не може користуватися нею на власний
розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих
настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверд-
жувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський
засуджував поділ суспільства на багатих і бідних. Як опонент
Брестської унії він відкидав абсолютизм влади римського
папи і захищав незалежність православної віри.

Становлення козацько- гетьманської держави

Протестуючи проти окатоличення, ополячен-
ня та феодального гноблення українського
народу, полемісти в опосередкованій формі
відстоювали його незалежність і свободу. На
відміну від цього пасивного спротиву, на

захист права України на незалежність активно виступило козацтво.
Соціальною основою виникнення козацького руху був протест
українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосниць-
кого гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами.
Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель
переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини,
насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI—
XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару
політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали
завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських
аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ
від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної
війни власну систему організації державної влади.

Прагнення українського народу до звільнення від польсько-
шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-
визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля
антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під
проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман
Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнан-
ня польським урядом автономії українських земель у складі Речі
Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади
старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного
на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень

польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу
віросповідання населення України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного.
Він очолив визвольну війну українського народу проти польської
шляхти 1648—1654 рр., результатом якої стало утворення козацько-
гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні
визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького»,
Зборівський договір 1649 р., універсали та офіційні листи Б. Хмель-
ницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної
української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельниць-
ким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив
автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі
Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави
визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією,
органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і
незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмель-
ницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними
силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від
ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з
Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську
гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при
цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов,
культури та історичної долі українського і російського народів. У
1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна
увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті
фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля
української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і
Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості
цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави,
особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.

Пилип Орлик Пилип Орлик (1672—1742) був генераль-
ним писарем гетьмана України Івана
Мазепи — другою за посадою особою в державі. Поразка
Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування
соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він
жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи
(1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний
козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово
робив спроби за допомогою союзників домогтися незалеж-
ності України. Фактичним гетьманом України тоді був
ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяль-
ністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту.
Найвідомішим політико-правовим документом часів
гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та
вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня
1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою
козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір
відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська
Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній
частині стисло подана історія козацтва від попередників
київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмель-
ницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність
прийняття конституції для запобігання деспотизму пра-
вителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких
ідеться про державний устрій України як козацької держави.
Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні відновлюються
права православної церкви, яка повертається під юрисдик-
цію константинопольського патріарха; відновлюються і
проголошуються недоторканними давні кордони козацької
держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй
повертаються землі та маєтності, відібрані царськими
указами, а побудовані Росією на ЇЇ території фортеці мають
бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман
спільно з радою генеральної старшини; основоположні
питання державного життя вирішує генеральна рада, яка
складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних
полковників та козаків (по одному від кожного полку) і
збирається тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову;
державні службовці повинні обов'язково складати присягу
на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають
право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони;
справи про кривду та провини генеральної старшини роз-
глядаються генеральним судом, який не підпорядковується
гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про
свою роботу; державний скарб відокремлюється від геть-
манського й передається в управління генерального підскар-
бія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі;
полковники, сотники та інші посадові особи обираються
вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має
контролювати розумність податків і повинностей, від них
звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;
проводиться ревізія державних земель, якими користується

старшина, відновлюється законність у користуванні суспіль-
ним надбанням і встановлюється рівність у виконанні
державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона зали-
шилася лише проектом політико-правового документа. Тому
некоректно «її вважати першою українською конституцією»,
«першою у світі демократичною конституцією», подавати її
як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США —
першого в історії чинного основного закону держави. Кон-
ституція П. Орлика має велике значення як свідчення того,
що українська політико-правова думка розвивалася в руслі
передових західноєвропейських політичних традицій.
Конституція містить низку демократичних і прогресивних
ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управлін-
ня, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи,
справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка
соціальне незахищених верств населення тощо. Та найбіль-
ше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено
всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї
незалежності України як суверенної держави. Починається
конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох
боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого
панування».

Ще одним документом, в якому обґрунтовується Ідея
незалежної української держави, є звернення П. Орлика до
урядів європейських держав під назвою «Вивід прав
України». За визначенням автора, мета звернення полягає в
тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у
якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею.
Для обгрунтування цієї тези автор наводить низку історич-
них аргументів. Найпереконливішим із них, незаперечним
доказом суверенності України є сам факт укладення
Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила
як самостійна держава.

П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив
козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і
вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-
гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав з
Царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він
був порушений російською стороною. За часів гетьманства
Івана Брюховецького Україну було примушено зректися

^; л! Становлення та розвиток політичних ідей

суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало
суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є
порушенням безперечного права її станів на незалежність.
Отже, робить висновок П. Орлик, договір з Росією втратив
силу, і «козаки мають за собою право людське і природне,
один з головних принципів якого є: народ завжди має право
протестувати проти гніту і привертати уживання своїх старо-
давніх прав, коли матиме на це слушний час».

Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємо-
відносини з церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії —
першого вищого навчального закладу в Україні. Багато вихованців
академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і
на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками
самодержавства. Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської
академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський Стефан Яворський (1658—1722) був
українським і російським церковним
діячем — митрополитом Муромським та Рязанським, місце -
блюстителем патріаршого престолу, очолював Священний
Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії.
Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та
численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві
С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на
вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та
бояри, що перебували на державній службі, за ними розта-
шовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче — купецтво,
духовні чини і в самому низу — простий народ.

Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-
політичну структуру суспільства. На його думку, як у
колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини.
Перше «колесо», перший чин — аристократія: князі, бояри,
вельможі, царські радники; друге «колесо» — військові; третє
«колесо» — духовенство, а четверте — це «люди просто-
народні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-
землероби. В обох випадках — і з «пірамідою», і з «коліс-
ницею» — йдеться про аристократично-мілітаристичну
державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські
вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що
освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відобража-
ють кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських

Зародження і розвиток української політичної думки

перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він
закликав «людей простонародних до смирення та послуху
владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держа-
ви, створення регулярного війська, розвитку економіки та
освіти. Як релігійний діяч С. Яворський водночас обстоював
інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи
проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави
і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні
думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом,
уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у
справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави
ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко
намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на
суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював
її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав
проти заходів держави з обмеження церковного впливу в
суспільному житті, підпорядкування церковних справ
світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над
тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше
піклується душами, ніж тілами».

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське
православ'я до нових соціально-політичних умов, що
формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків
з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати
православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до като-
лицизму. В кінці життя відмовився від світського життя
й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що
було своєрідним протестом проти підпорядкування в
Росії церкви державі.

Феофан Прокопович Одним із найвідоміших діячів Києво-
Могилянської академії був Феофан
Прокопович (1681 — 1736). Спочатку навчався в академії, а
потім за кордоном — у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р.
викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її
ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петер-
бурга і фактично очолив російську православну церкву,
ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних
і церковних діячів Російської імперії того часу, добре
обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є
автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

«Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську»
(1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його
внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції
держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з
того, що існують три основних форми державного правлін-
ня: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них,
на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі,
бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про
підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного
договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані
були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним
для людини є творення добра, до чого спонукає її совість.
Для охорони цього та інших природних законів потрібна
сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом
шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля
випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав,
що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не
може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від
Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати
забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича
набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету
загальну користь, дбати про добробут народу, державну
безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо.
Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до
природних законів, стоїть над усіма громадянськими зако-
нами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь,
виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував
реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і
церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнона-
родною користю» він розумів інтереси дворянства, чинов-
ників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих
людей.

На підтримку Петра І, обгрунтування освіченого абсолю-
тизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем
проблеми співвідношення світської і духовної влади,
держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він обґрун-
товував ідею підпорядкування духовної влади світській,
церкви — державі, виступав проти зверхності та автономії

влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була
сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодер-
жець — освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про
інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як
основу історичного прогресу, джерело сили держави й
добробуту народу.

Таким чином, у політичній думці України XVI—XVIII ст.
поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї
суспільного договору, природного права, конституціона-
лізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому,
результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсо-
лютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

Дата добавления: 2015-05-23