Правова держава та громадянське суспільство

——— 287

Інституціоналізовані форми політики

Держава — головний інститут політичної системи суспільства

За чинним виборчим законодавством одна половина з 450
народних депутатів обирається в одномандатних виборчих
округах за мажоритарною системою відносної більшості, а
друга — у єдиному загальнодержавному багатомандатному
виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий
порядок трапляється в демократичних державах. Однак на
відміну від інших держав в Україні народні депутати, обрані
в одномандатних виборчих округах за мажоритарною
системою, не зв'язані у Верховній Раді ні партійною, ні
фракційною дисципліною, поводяться там на власний
розсуд і відстоюють не стільки суспільні, скільки
вузькогрупові й персональні інтереси.

Не краще стоїть справа і з тими народними депутатами,
які обрані до Верховної Ради за партійними списками. Хоч)
потрапили вони до парламенту завдяки партіям, проте не
несуть ніякої відповідальності ні перед самими партіями, ні
перед їхніми парламентськими фракціями і можуть вільно
переходити з однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди. Така
практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких
із них в разі залишення партійної фракції обраний за
партійним списком депутат втрачає мандат. Навіть депутати-
мажоритарники там зв'язані партійною дисципліною, бо без
партійної підтримки вони мали б незначні шанси перемогти
на виборах і нічого б не змогли вирішувати в самому
парламенті.

Парламент, депутати якого не зв'язані партійною дисци-
пліною, є поєднанням різноспрямованих групових і персо-
нальних інтересів і відстоює не стільки загальнонаціональні,
скільки групові інтереси. Він є некерованим і фактично
неструктурованим. У ньому важко сформувати постійну
більшість, тому рішення приймаються ситуативною біль-
шістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фрак-
цій, оскільки ті можуть вільно їх залишати, ставлячи під
загрозу саме існування фракції.

Як зазначає російський конституціоналіст В. А. Рижов,
«не можна уявляти собі парламент як арену, на якій
рівноправно стикаються всі і всілякі наявні в даному
суспільстві інтереси, тому що депутати — просто провідники
інтересів своїх виборців. Відсутність розвиненої партійної
структури, яка опосередковує відносини між виборцями і
парламентом, у нашій країні та в ряді інших держав після

падіння панування компартій призвело до того, що парла-
мент став-таки ареною боротьби найдрібніших інтересів —
амбіцій окремих депутатів та їхніх груп, жодним чином не
пов'язаних з інтересами виборців. Світовий досвід показує,
що парламент тоді виступає справжнім представником нації
(народу), коли в його складі наявні великі політичні
об'єднання депутатів, які виражають інтереси значних верств
виборців»¹³.

Організація державної влади в Україні, особливо законо-
давчої гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим
кроком у цьому напрямі було б формування Кабінету
Міністрів на основі парламентської більшості, що надавало
б сенсу її створенню.

Необхідність створення більшості й забезпечення ста-
більності уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення
партійно-політичної структурованості парламенту, а у зв'язку
з цим — змін у виборчому законодавстві, найімовірнішим
варіантом яких є перехід до суто пропорційної виборчої
системи. Відбуватиметься, отже, дрейф у бік парламентарної
форми правління. Однак самі по собі такі зміни не
гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади.
Важливе значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі
механізму здійснення державної влади, у тому числі
виборчої системи.

За формою державного устрою Україна є унітарною
державою. Систему її адміністративно-територіального
устрою складають: Автономна Республіка Крим, області,
райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та
Севастополь мають спеціальний статус, який визначається
законами України. Автономна Республіка Крим є невід'єм-
ною складовою України і в межах повноважень, визначених
Конституцією України, вирішує питання, що належать до її
відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає
Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення
Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і
законам України та приймаються відповідно до Конституції
України, законів України, актів Президента України і
Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран. Т. 2.

С. 12.

'9 — 2-1330

Інституціоналізовані форми політики

Держава — головний інститут політичної системи суспільства

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради
України 28 червня 1996 року. К., 1996.

Авер'янов В. Б.

Органи виконавчої влади в Україні. К., 1997.

Барнашов А. М.

Теория разделения властей: становление, развитие, применение.

Томск, 1988.

Білоус А. О.

Політико-правові системи: світ і Україна. К., 2000.

Вебер М.

Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Дарендорф Р.

От социального государства к цивилизованному сообществу //

Полит. исследования. 1993. № 5.

Енгельс Ф.

Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К.,

Енгельс Ф. Твори. Т. 21.

Ильин М Й.

Политический дискурс: слова й смьісльї. Государство // Полит.

исследования. 1994. № 1.

Каст С. Й.

Империи: генезис, структура, функции // Полит. исследования.
1997. № 5.

Кувалдин В. Б.

Президентская й парламентская республики как формьі демокра-
тического транзита (российский й украинский опьіт в мировом
контексте) // Полит. исследования. 1998. № 5.

Ладиченко В. В.

Поділ влади: Теорія і практика. К., 1998.

Ленін В. І.

Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання

пролетаріату в революції // Повне зібр. творів. Т. 33.

Ленін В. І.

Про державу. Лекція в Свердловському університеті 11 липня

1919 р. // Повне зібр. творів. Т. 39.

Макаров О. В.

Соотношение права й государства// Государство й право. 1995. № 7.

Моллимен А.

Федерализм й национальное Государство (к истории вопроса) //

Полит. исследования. 1992. № 4.

Ребкало В. '' '

Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. 1995.

№ 6.

Рябов С. Г.

Державна влада: проблеми авторитету й легітимності К., 1996.

Рябов С. Г.

Політологічна теорія держави. К., 1996.

Сахаров Й. А.

Институт президентства в современном мире. М., 1994.

Тавадов Г. Т.

Современньїе федерации й их субьектьі // Социально-полит. журн.

1997. № 1.

Тарасов Е. Н.

Государство как институт политической системьі // Социально-
полит. журн. 1994. № 1—2.

Четверний В. А.

Размьішления по поводу теоретических представлений о госу-

дарстве // Государство й право. 1992. № 5.

Чиркин В. Е.

Основи сравнительного государствоведения. М., 1997.

Что такое демократия? Парламентаризм й правительственная
система — определение й разграничение // Полит. исследования.
1992. № 3.

Шабо Ж.-Л.

Государственная власть: конституционньїе предельї й порядок

осуществления // Полит. исследования. 1993. № 3.

ПІаповал В. М.

Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К., 1995,

Шаповал В. М.

Зарубіжний парламентаризм. К., 1993.

Шаповал В. М.

Президент у механізмі здійснення державної влади. К., 1995.

Знтин Л. М.

Разделение властей: опьіт современньїх государств. М., 1995.

¹ Гоббс. Т. О гражданине // Избр. произведения: В 2 т. М., 1965. Т. 1. С. 364.

ГП ержава відіграє вирішальну роль у
1 І житті суспільства. Завдяки появі
|* '|держави як органу управління сус-
пільством людство перейшло від стану
дикості й варварства до цивілізованості.
Держава узгоджує багатоманітні соціальні
інтереси, упорядковує життєдіяльність
суспільства, забезпечує його цілісність,
захищає слабких від свавілля сильних,
утверджує у відносинах між людьми
панування сили права натомість панування
права сили, яке притаманне додержавному
стану. Вся людська історія неспростовно
свідчить, що найбільшого розвитку суспіль-
ства досягали за розвиненої державності, й
навпаки — руйнування державності призво-
дило до глибокої суспільної кризи і навіть
до зникнення самого суспільства. Справж-
нім гімном державі є слова Т. Гоббса про
те, що «поза державою — панування
пристрастей, війна, страх, бідність, мерзота,
одинокість, варварство, дикість, невігластво,
в державі — панування розуму, мир,
безпека, багатство, благопристойність, сус-
пільство,витонченість.знання і прихильність»¹.
Проте держава не є абсолютним бла-
гом, з нею пов'язано й чимало негативного.
Вона може зловживати своїм монопольним
правом примусу й чинити насилля над
суспільством. Держави втягують народи у
кровопролитні війни, можуть здійснювати
геноцид стосовно власних народів, вводити

Правова держава та громадянське суспільство

жорстокі закони, обкладати населення
непомірними податками тощо. Державне
насильство найстрашніше,бо спирається на
силу державної влади з ЇЇ каральним
апаратом, здійснюється у масштабі всього
суспільства й не залишає громадянам
законних шляхів і засобів боротьби проти
нього. Негативні сторони функціонування
держави виявляються не лише за неде-
мократичних політичних режимів. Будь-яка,
навіть найдемократичніша, держава прагне
до розширення своїх повноважень і вста-
новлення тотального контролю над суспіль-
ством.

Держава, отже, не є ні абсолютним
благом, ні абсолютним злом. З метою
мінімізації негативних наслідків функціону-
вання держави для суспільства, обмеження
можливого зла від неї людство напрацю-
вало низку теоретичних і практичних
засобів. До них належить насамперед теорія
демократії з ЇЇ концепціями і принципами
та їх практичною реалізацією. Особливе
місце в арсеналі теоретичних засобів
впливу суспільства на державу посідають
теорії правової держави і громадянського
суспільства.

Дата добавления: 2015-05-23