будь-якій, навіть найдемократичнішій, державі владу безпосередньо завжди здійснює не весь народ, а його не- значна меншість. Безпосереднє й постійне здійснення всім народом державної влади неможливе суто технічно,організаційно,та й недоцільне під кутом зору її ефективності. У всіх країнах є групи населення, які беруть найактивнішу участь у політичному житті, відіграють ключову роль у здійсненні влади. Такі групи в політології називають полі- тичними елітами.
Оскільки політика є одним із найголов- ніших видів людської діяльності, від якого залежать не тільки благополуччя членів суспільства, а й саме існування останнього як цілісного утворення, то для науки про політику надзвичайно важливе вивчення політичних еліт, шляхів і засобів їх форму- вання та функціонування.
Поняття політичної еліти
Як уже зазначалось, елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологіч- ними й політичними якостями, — еліта (від франц. еііїе —
( краще, добірне, вибране). Починаючи з XVII ст. цей термін вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті. У своєму першопочатковому значенні термін «еліта» не містить нічого антидемократичного й широко використовується у повсяк- денній мові, наприклад, коли йдеться про елітне насіння, елітну худобу тощо. Однак вживання цього терміна стосовно людей надає йому недемократичного відтінку, оскільки передбачає переважання одних людей над іншими завдяки наявності у них якихось особливих позитивних рис. Вже сама наявність таких рис не може вважатися безумовним фактом, до того ж людям взагалі важко дається визнання переважання над собою когось іншого. Тому теорія еліт має немало опонентів, причому не тільки з числа послідовних демократів, а й узагалі серед людей із почуттям власної гідності.
Та хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, і тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому стосовно політичних еліт ідеться не про управління взагалі, а саме про політичне керівництво та управління, яке здійснюється особливою, більш-менш сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з опорою на політичні норми й силу державного примусу. Називати цю групу можна по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г. Моска), панівним класом тощо.
Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існу- вання політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психоло- гічних, моральних, організаторських та інших рис, які забез- печують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам.
Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність закономірно випли- ває з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Соціальну рівність треба
Політичні еліти
Персоналізовані аспекти політики
розуміти як рівність можливостей людей, а не їхнього соціального статусу. Оскільки люди нерівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Сама ж еліта має бути моральним взірцем для інших і викликати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровіль- ної згоди, яка виражається на вільних виборах.
Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти грунтуються на ціннісному підході. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політична еліта визначається як «меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї»1.
Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку активності мас, цинічне став- лення до боротьби за владу. Опоненти цього підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; «дослідження політичної еліти показують, що це — часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів... елітаристи, посилаючись на етимологію терміна, відносять до політичної еліти «кращих», «обраних», припи- сують їй всі досягнення цивілізації, принижують роль народних мас в історичному процесі»2. Справді, якщо вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?
Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — функціональ- ний, або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього
1 Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу- ченка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 117.
2 Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост. Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 288.
підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професій- ного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політичне пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріаль- ного стимулювання, у тому числі пов'язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.
Прихильникам функціонального підходу докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є політична еліта позакласовою соціальною групою, яка виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це — верхівка економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством в ім'я підтримки соціальної системи, що ставить цей клас у привілейоване становище, є об'єктом гострої наукової полеміки. Прихильники класового підходу вважають належними до політичної еліти найвпливовіших і політичне активних членів пануючого класу, в тому числі лідерів і функціонерів його політичних організацій та інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію класу, тобто людей, котрі безпосередньо приймають політичні рішення, що відображають сукупну волю класу. Вони виходять з того, що поняття «політична еліта» не збігається за обсягом з поняттям «правлячий клас»: перше виявляється функціонально ніби управлінським «виконавчим комітетом» другого. Ці поняття не збігаються цілком і за змістом. До управлінської діяльності правлячий клас звичайно залучає і найздібніших представників інших класів і верств населен- ня, передусім тих, які близькі до правлячого класу3.
Сучасні концепції Знання про політичну еліту істотно політичних еліт поглиблює ознайомлення з її різнома- нітними концепціями, так чи інакше пов'язаними з двома зазначеними підходами. Концепції еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллістської школи в розумінні політичних еліт, основні теоретичні положення якої полягають у такому. Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства,
'Див.: Политология: Знциклопедический словарь. С. 288—289.
Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав!Последнее добавление