Політика і мораль

Політика і мораль – одвічні союзники і стародавні опоненти. Їх коріння – в самій глибині життя народу. Вже тому ці форми суспільної свідомості і види життєдіяльності за своїм соціальним генезисом та природою здатні до взаємодії, до збігу в головному – узгоджувати інтереси людей, сприяти нормальному функціонуванню суспільства. Адже обидві ці галузі знання і форми культури належать до царини власне практичного. Крім того, як політика, так і етика, мають спільне призначення: кожна у свій спосіб навчає людей спілкуватися заради забезпечення їхніх прагнень до блага. Політика забезпечує утворення мережі фор­мальних і неформальних зв'язків людини, суспільних груп громадянського суспільства з державою. Мораль, в свою чергу, покликана здійснювати духовне морально-психологічне єднання суспільства. Виник­нувши як об'єктивно необхідні і споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку з часом набули статусу само­стійних інститутів, почали діяти за власними законами. На думку фахівців, аж до XIX століття політичної філософії як такої не існувало, вона була однією із сторін моральної філософії. Але сам факт її виникнення свідчив проте, що мораль виявилася нездатною повністю охопити діяльність людей і запропонувати їм необхідну і достатню систему орієнтирів. Втім, розвиток політичної сфери має спричинити новий синтез політичної науки і мораль­ної філософії. Але на нових засадах. «Коли виникне нова моральна пара­дигма, відмінна від попередньої, політична філософія помре. Тому що нова моральна парадигма знов стане значно безпосередніше впливати на соціаль­ні відносини, ніж на сучасному етапі». Теоретичний погляд на феномен політики і моралі, таким чином, фіксує як спільні риси, що їх об'єднують, так і істотні відмінності, що їх відрізняють. Почнемо з того, що, пред­ставлена у історико-хронологічному аспекті, мораль давніша, ніж політика. Літопис моральних угод значно багатший порівняно з історією політичних договорів і пактів. Політика і мораль, далі, розрізняються за своїм суб'єктом, «носієм». Суб'єкт політики – великі соціальні спільноти і утво­рення – соціальна група, клас, партія, держава. Політику не можна робити одноосібно, будь-який політичний лідер у своїй діяльності уособлює свій електорат, певну спільноту. Суб'єкт моралі – вся людськість, рід людський (загальнолюдська мораль, адже соціальна або професійна мораль є модифікаціями загально­людської) чи окремий індивід (індивідуальна мораль).

Істотно розрізняються політика та мораль і за специфікою відобра­ження реальності, за їх «земним змістом». Для політики типова прак­тичність, «посейбічність», конкретність; моралі, у свою чергу, притаманна завищеність оцінок, «потойбічність», яка сягає часом «космічних» висот.

Проголошуючи свою боротьбу за права і свободу людини, політика спирається при цьому на «потребу» суспільних законів, і її вимоги, в силу цього, видаються як обов'язкові. Мораль, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю конкретної справи, демонструє свободу людського духу, права його володаря на вільний вибір. Зазначена відмінність, до речі, позначається і на функціях цих регуляторів суспіль­ного життя, зокрема, на функції орієнтації. Політика віддає перевагу найбільш корисному: «політика – мистецтво можливого». Мораль орієн­тує на найкраще саме по собі – етичний максималізм (заповіді Христа; моральний імператив І. Канта; загальнолюдська моральність).

Зафіксовано також відмінності політики і моралі за способом транс­ляції своїх принципів, правил, нормативів. Політика розмовляє з суспіль­ством переважно мовою владних розпоряджень, вимог державних законів та урядових указів, засобами референтних, адресних вказівок. Мова моралі – це апеляція до совісті, проповіді та етичні настанови, мета яких – розкриття природи «належного», волання до моральних чеснот як орієнтирів добровільно обраної поведінки людини, морального вибору її життєвих позицій.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує. Якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то моральний вплив чиниться «позаінституційно», він існує у соціумі як атмосфера етосу, що її утворюють високоморальні особистості ефектом власної присутності у світі (етос батьків, вчителя, наставника, благородної лю­дини). Політика може бути «гарною» чи «негідною», мораль, її максими поганими бути не можуть, вони або є, або їх не існує.

Істотно розрізняється політика і мораль і за такими критеріями, як оцінка дієвості, ефективності. Невдача для політика – явна антицінність. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної ка­р'єри. Інакше сприймається неуспіх моральною свідомістю. Страждання, скрути, навіть смерть проповідника-мораліста не лише не дискредитують його, але навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Посилання на те, що із 12-ти учнів Христа – апостолів лише один – Іоанн – вмер своєю смертю, а одинадцять були закатовані, лише надихає прихильників християнства на вірність своєму Вчителю. Моральне вдосконалення через страждання, очищення завдяки катарсису – одна із найпопулярніших ідей у моральній філософії. Навіть тимчасово відступаючи і в чомусь жерт­вуючи, політика у кінцевому підсумку націлена на успіх, практичний результат. Моральна поведінка, навіть тоді, коли вона обернулась на велику радість, в глибині своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження – головне для політика. Мораль же, навіть тоді, коли вона «перемагає» – зникає, як тільки-но спробує святкувати свою перемогу, або «керувати».

Зафіксовані теоретичною свідомістю точки дотику і відмінності полі­тики та моралі дозволяють визначити чотири основні типи їх взаємодії: – «оптимістичний», згідно з яким політика і мораль в принципі збі­гаються, їх розходження – наслідок конкретних обставин, які піддають­ся коригуванню; «політика полісу» відповідає «етиці етосу» (Аристотель). – «песимістичний», який доводить принципову несумісність політики і моралі, антиномічність їх стосунків – «те, що придатне існуючій владі», «чиста шкода» для підлеглих (Платон). Подібна позиція характерна для Ф. Ніцше, М. Вебера та їхніх численних прихильників – «об'єктивістський», який декларує, що специфічність політики і моралі робить недоцільною спробу встановити постійно-нормативний зв'язок між ними. Згідно з таким підходом, політика оголошується позаморальною, (імморальною), її слід оцінювати виключно категоріями політології. Відповідно, і моралі рекомендується обмежитися власними поняттями та проблемами, не втручатися у не притаманні моралі теоретичні і практичні справи політики; – «релятивістський», який виходить з того, що взаємодія і можли­вість збігання політики та моралі безпосередньо залежать від конкретної соціально-політичної ситуації, що безперервно змінюється. Іншими словами, вони можуть єднатися, а можуть супе­речити одна одній, їх «союз» може бути короткотерміновим або ж тривалим, стійким. Цей тип витлумачення дилеми політики і моралі набував в історії політичних вчень різних варіантів. Так, стверджуючи роздвоєність політики і моралі, Кант вважав, що вони у принципі можуть бути поєднані таким чином, що перша – набуваючи форми права – виступає «обмежуючою умовою останньої». Існує також думка про те, що мораль узгоджується з політикою, але тільки на рівні цілей, тоді як у площині засобів вони різні аж до протилежності.

Кожний із зазначених типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх противників і прихильників. Але найпоширенішою в історії політичної та етичної думки є теза про незбіг моралі і політики, їх несумісність. В різні історичні часи її захищали Карнеад і Секст Емпірик, І. Лойола і Т. Гоббс, Н. Макіавеллі і А. Шопенгауер, В. Парето і П. Сорокін.

Найпоказовішою в цьому відношенні є позиція Н. Макіавеллі. К. Маркс з приводу цього зазначав, що у політичних мислителів Нового часу, починаючи з Н. Макіавеллі «сила зображується як основа права, тим самим теоретичний розгляд політики звільнено від моралі...».

XX століття, практика правління тоталітаристських державних систем, політичних диктатур, хоч би в якому варіанті вони не виступали, знеці­нення людської особистості дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі.

Німецький професор Клаус Хельд зазначає, що «людство в XX столітті перевірило взаємозв'язок політичного світу і етосу, моральних звичаїв в негативній формі». Етос, моральні вимоги втрачають свою обов'язковість. Внаслідок цього «спільність політичного сумісного життя позбавляється грунту»60, французький історик і політолог Жан-Франсуа Ревель, у свою чергу, доходить висновку, що «рушійною силою» сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнені ідеологія і політика. Однак подібні констатації, хоч якими б переконливими вони не здавалися, не можуть слугувати доказом повної і остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя сповнена не лише прикладів політичного блюз­нірства і відвертого цинізму. Вона демонструє і безліч зразків чесної полі­тики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності.

Для українського суспільства потреба у морально орієнто­ваній політиці стає життєво необхідною. Драматичний досвід зведення політики до простого засобу підпорядкування суспільства владі актуалізує розуміння політики як інструмента гуманізації суспіль­ства, його вдосконалення згідно з «людськими критеріями». Дедалі розповсюдженішим є пояснення політики як науки і діяльності, метою яких є оптимізація соціальних процесів, забезпечення стабільного громадян­ського миру, демократизація держави, її соціальне спрямування. Такий підхід вже передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки практичної політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, вибухи міжнародних терористичних акцій, масовий голод в багатьох країнах, нескінченні війни й кровопролиття наприкінці XX ст. породжують сумнів у самій можливості подальшого існування людства взагалі. Тому «стратегія виживання» передбачає як свою найважливішу складову нову «глобальну політику» і «загальнолюдську етику», які ґрун­туються на визнанні права людини на гідне життя як головний імпе­ратив цивілізації. Згідно з Конвенцією, на захист людських прав і гідності особистості, ініційованою Радою Європи (березень 1997 p.), «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет по відношенню до вищих інтересів суспільства...».

Дата добавления: 2015-05-23