Демократія: політичний ідеал та політична практика

Демократія є найбільш складним різновидом політичного режиму. Сам термін “демократія” в перекладі з грецької мови значить – “влада народу”. Людство використовувало демократію з глибокої давнини поряд із іншими ранніми формами політичної організації суспільства; це були – пряма первісна, община демократія, військова племенна демократія переддержавних етапів розвитку людства /стародавні германці, слов’яни/. Державні форми демократії були добре відомі античному світу: в Греції вона тривалий час чередувалась з тираніями і деспотіями /монархічним правлінням/, а в Стародавньому Римі республіканська демократія діяла декілька століть аж до імперії. Афінський стратег Перікл, пояснюючи сутність демократії, наголошував, що цей лад зветься демократичним, тому що він базується не на меншості, а на більшості. По відношенню до приватних інтересів закони наші надають рівноправності всім”. Але первинний сенс демократії як народовладдя часто суттєво відрізнявся від численних форм її практичної реалізації, що й внесло чималі розбіжності та суперечки щодо розуміння цього терміна.

Більш широке визначення поняття “демократія” було сформульовано президентом США Авраамом Лінкольном – “народний уряд, що обраний народом і для народу”. Однак, з часів першого вживання цього терміну в трактаті Аристотеля “Політика” між вченими і публічними політиками йдуть нескінченні спори щодо його змісту, окремих складових демократії, спрямованості, етничної оцінки тощо. Можливо, народу і державі, що скинули тортури тоталітаризму і прямують до демократичного режиму, доцільно враховувати слова Карла Поппера: “Демократію ми обираємо не тому, що вона багата чеснотами, а тільки для того, щоб запобігти тиранії. Обираємо із розумінням її недоліків і пошуками, як їх подолати”.

В політичні науці існує декілька інтерпретацій змісту демократії. В одних випадках її трактують досить широко, як суспільну систему, яка грунтується на добровільності всіх форм життєдіяльності громадян. В інших випадках її тлумачать більш конкретно – як форму держави, в якій всі громадяни володіють рівними правами на владу /на відміну від монархії чи олігархії. Врешті, під демократією розуміють ідеальну модель громадського устрою, визначений суспільний світогляд, що базується на цінностях свободи, рівноправності, прав людини. В такому значенні під демократією розуміють політико-ідеологічно зорієнтований соціальний рух, що втілюється у програмах і діях певних партій та громадянських організацій.

Автори різних політологічних теорій демократії виходять або з принципа повинності /нормативно-ціннісний підхід/, або з практики її елітарного застосування /неопозитивістський підхід/, таким чином моделюючи очікувані політичні режими правління

Ліберальна теорія демократії грунтується на англосаксонській традиції /класичний лібералізм Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск’є/, яка розглядає демократію як відповідальне і компетентне правління. Ліберальна ідея суспільного договору як основи утворення держави і концепці розподілу влад як умова обмеження влади правителя обумовили принципи взаємин громадянина і держави: народ є джерелом влади; він делегує свою волю через обраних повноважних представників; особистість автономна по відношенню до держави і суспільства; парламентська форма представницької демократії може бути ефективною, оскільки спирається на підтримку більшості людей; лише Конституція закріплює обсяг тих повноважень, що народ передає своїм обранцям та ін.

Теорія прямої /чи колективістської/ демократії, одним з авторів якої був Ж.-Ж.Руссо, відкидає принцип представництва. Демократію розуміють як пряме правління народу, що сам є здатним висловити свою власну волю.

Теорія соціалістичної демократії, на відміну від ліберальних настанов, трактують її як форму і засіб класового панування. Даний підхід мав дві традиції – ортодоксальну /К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін/ та реформистську /Е.Бернштейн, К.Каутський/. Ортодокси ідентифікували демократію з диктатурою пролетаріату, а соціал-реформісти трактували її як своєрідний компроміс різноманітних соціальних сил.

Концепція плюралістичної демократії, розроблена на рубежі 19-20 ст. /М.Вебер, Г.Ласкі, С.Ліпсет та ін./, грунтується на ідеї політичного плюралізму та включені в життя сучасних країн множини громадських рухів і партій, які мають різні політичні цілі та виборюють владу. Головною відмінністю плюралістичної демократії є те, що в ході виборчих кампаній та парламентської діяльності партії та рухи представляють інтереси численних соціальних груп суспільства, через які також реалізуються інтереси окремої особистості. Отже процес прийняття політичних рішень йде через боротьбу “груп інтересів” та слугує своєрідним компромісом.

Серед політологів є також послідовники елітарної теорії демократії /Й.Шумпетер, Ж.Бодуен, П.Бірнбаум, Р.Арон, Д.Бернхем/, які вважають, що слід визначитися не від ідеалу демократії, а від практики, що єдина може вважатися нормою. Підготовка й прийняття політичних рішень вимагає “поділу праці” на управлінців /політичну еліту та керованих. Пануюча еліта, яку обрали на певний строк, бере функції політичного представництва інтересів більшості населення, що добровільно на цій строк обмежило свою політичну активність. Елітизм поступається демократії в методах формування інститутів влади.

Дата добавления: 2015-05-23