Характеристика освітньої системи в США

Сучасний стан та перспективи розвитку освіти у зарубіжних країнах та в Україні

ТЕМА 3

Орієнтовний перелік тем творчих робіт

1. Демографічний фактор як вплив на кількісну еволюцію освіти у зарубіжних країнах.

2. Виховна потужність освітньої системи як світова педагогічна проблема.

3. Проблема менеджменту якості університетської освіти: підходи до її розв’язання в Україні і за кордоном.

4. Функціональна роль вітчизняної і зарубіжних вищих шкіл у набутті суспільством соціально-економічної стабільності.

5. Функціональна роль Європейського Союзу в інтенсифікації інтегративних процесів в освіті.

1. Характеристика освітньої системи в США

2. Характеристика освітньої системи у Великобританії

3. Характеристика освітньої системи у Німеччині

4. Характеристика освітньої системи у Франції

5. Характеристика освітньої системи в Японії

6. Характеристика освітньої системи у Польщі

7. Характеристика освітньої системи в Україні

США прийняли низку законодавчих актів, на основі яких і діє сучасна система освіти. Зокрема, ”Закон про професійну освіту, початкову і середню освіту” (1965 р.), „Про розвиток педагогічної професії” (1967 р.), „Про рівність жінок у сфері освіти” (1979 р.), „Про створення Міністерства освіти” (1979 р.), „Про консолідацію професійно-технічної освіти та освіти дорослих” (1982 р.), „Про національні цілі освіти” (1990 р.), „Про поліпшення дошкільного виховання” (1990 р.), „Про по­передження відсіву учнів із шкіл” (1991 р.), „Про підготовку до професійної діяльності” (1994 р.), „Про удосконалення американських шкіл” (1994 р.), „Цілі 2000: Закон про освіту Америки” (1994 р.), „Жодної відстаючої дитини поряд” (2001 р.) та ін.

Управління освітою в США традиційно є децентралізованим, оскільки не регламентується Конституцією країни. Во­но здійснюється на рівні штатів. Федеральний центр проводить розробку стратегічних національних програм розвитку освіти, фінансує федеральні програми розвитку школи, кількість яких у 90-х роках досягала 60, відповідає за розвиток освітньої статистики та наукових досліджень у сфері освіти. Значні права у вирішенні шкільних питань надані навчальним округам, яких у країні нараховується близько 15 тис. Вони, у свою чергу, очолюють шкільні комітети (шкільні, опікунські ради тощо). Шкільні комітети, які обираються громадськістю і складаються з представників педагогічної громадськості, формують шкільну політику на місцях, призначають для оперативного керівництва школами ”суперінтенданта шкіл округу”. Тобто, контроль з боку держави і громадськості за діяльністю шкіл є характерною особливістю системи шкільної освіти США.

Дошкільне виховання здійснюється в дитячих яслах (до 3 років) і садках (від 3 до 5 років). Система дошкільних закладів включає прива­тні, державні та кооперативні установи, що суттєво відрізняються між собою метою, організацією та програмою діяльності.

Найпоширеніший тип дошкільних закладів у США – гру­пи дітей віком 4-5 років, організовані при школах. Ці дер­жавні дитячі садки працюють 2-3 год, головний зміст роботи – інтелектуальний розвиток дитини. Для дітей ран­нього віку (з 3 років) працюють школи-ясла. Особливе місце серед них належить тим, що діють при наукових центрах і педагогічних коледжах – їхні програми мають прогресив­ний розвивальний характер. Приватні центри організовують переважно при підприємствах і організаціях для дітей робіт­ників і службовців, які в них працюють, і функціонують про­тягом дня. Кожен штат США має свої освітні стандарти, тому обов’язкових програм для дошкільних закладів немає. Кож­ний заклад має власну програму.

З 80-х років ХХ ст. відмі­чається активізація уваги до цієї освітньої ланки, суттєве зростання кі­лькості дошкільних установ. Пояснюються це необхідністю забезпе­чення більш раннього інтелектуального та загального розвитку дітей як важливої умови їх успішного навчання в школі і, певною мірою, досяг­нення життєвого успіху. Провідною метою закладів дошкільного вихо­вання є підготовка до школи. Для дітей, позбавлених такої можливос­ті у дитячих установах або вдома, здійснюється урядова програма „Рівний старт” (1965 р.), що передбачає набуття початкових освітніх навичок перш за все за допомогою телевізійних навчальних програм. Якщо у 1965 р. дитячі садки відвідували 10 % 3-4-річних дітей, то у 1985 р. – 40 %, а дітей віком 5-6 років – 96 %. Нині відвідування дошкільних навчальних закладів у США стало нормою підго­товки до школи.

Шкільне навчання починається з 6-7 років, залежно від шта­ту, і здійснюється у дванадцятирічній загальноосвітній школі, що має таку структуру:

- початкова школа (1-6 класи), основною метою якої є загальний інтелектуальний і соціальний розвиток дитини віком від 6 до 12 або 15 років. Навчальний план змінюється залежно від організації і навчальних цілей школи та общин. За традиційною програмою діти навчаються основам передбачених програмою предметів. Зокрема, читання, письмо, орфографія, арифметика, історія, географія музика та мистецтво;

- неповна (молодша) сере­дня школа (7-9 класи) передбачає опанування англійської мови, природознавчих і суспільствознавчих наук, математики та фізичного виховання. Учень може обрати додатково, як факультативну дисципліну, іноземну мову, будь-яку галузь мистецтвознавства та конкретну спеціальність у галузі професійно-технічного навчання. Половину предметів у 9-12 класах учні обирають самі (електи­вні курси), що зумовляє певний профіль їх навчання у стар­шій середній школі. Тобто на рівні молодшої середньої школипочинається диференціація навчання згідно з рівнем здібностей та бажанням учнів. У 7-9 класах великого значення набуває профорієнтаційна робота, оскільки на цій стадії навчання відбувається планування майбутньої кар’єри та обираються предмети, необхідні для майбутньої професії. Диференціація змісту освіти посилюється ще й тим, що більшість бов’язкових предметів викладається за програмами різних рівнів складності;

- старша середня школа (10-12 класи), тобто діє схема 6+3+3. У деяких штатах (малонаселених) існує структура 6+6, тобто початкова та об’єднана середня школа, або 8+4. У старшій середній школі до основних предметів, запропонованих для вивчення, належать англійська мова і література, суспільствознавчі науки, математика, природознавчі науки, комп’ютерна грамотність. У школах США існує кілька сот предметів на вибір. Введення но­вих елективних предметів здійснюється спочатку на рівні кількох шкіл, а потім влада штату приймає рішення про доцільність їх подальшого за­провадження. У середині 80-х років ХХ ст. на вивчення елективних курсів відводилось 50% усього навчального часу. На початку 90-х років цифра зменшилася до 40-35% у зв’язку з тенденцією до інтелектуалізації змісту освіти для всіх учнів, що здійснюється за допомогою розширення „ядра” і, перш за все, його природничо-математичного компонента. На даний час більшість шкіл США пропонують для вивчення на вибір курси трьох рівнів: академічний, професійний (виробничий або трудовий) та загальний. Навчання на академічному профілі є підготовкою до ступу у вищий навчальний заклад і організоване за збагаченими (ускладненими) програмами. Залежно від подальшого професійного вибору школяра навчання може мати гуманітарну, суспі­льствознавчу, природничу або іншу орієнтацію. Загальний профіль орі­єнтує учнів на вступ до середніх навчальних закладів, виробничий – призначений для учнів, які підуть після школи на виробницт­во. Тому останній пов’язаний із здобуттям певної спеціальності. На рівні старшої середньої школи проводяться консультації з профорієнтаційної роботи. Досить ґрунтовно ця робота поставлена у коледжі з дворічним неповним курсом або протягом перших двох років навчання у коледжі з чотирирічним навчанням.

Отже, гнучка елективна модель диференційованого навчання середньої школи у США має на меті: а) підвищення якості освіти; б) створення системи шкільної освіти, спроможної забезпечити максимальний розвиток індивідуальних можливостей та творчого потенціалу особистості; в) розвиток обдарованих дітей, адаптацію дітей з обмеженими фізичними можливостями і асоціальною поведінкою до навчально-виховного процесу, тобто демократизація навчально-виховного процесу.

У країні існують як державні, так і прива­тні загальноосвітні школи, більшість з яких є конфесійними (71%). Особливе місце серед при­ватних належить „незалежним” школам, у яких виховується еліта су­часного суспільства. Відбір абітурієнтів до таких шкіл здійснюється за допомогою вступних тестів, плати за навчання (10-20 тис. дол. за навча­льний рік) та соціального статусу батьків. Метою незалежних шкіл є формування різнобічно розвиненої особистості, якій притаманні гарні ма­нери, розважливість у справах, вміння планувати своє життя, акуратно ви­трачати гроші та час заради досягнення головної мети – стати багатим.

Cередня освіта у США є обов’язково дванадцятирічною. Не зважаючи на те, що подібні правила приймає кожний штат (зокрема, визначає вікову категорію учнів), більшість штатів вбачають необхідність навчання дітей у віці 6-16 років. На всіх етапах шкільного навчання в американській школі відсу­тні єдині навчальні програми, підручники. Кожний навчальний округ розробляє свої рекомендації щодо навчального часу, друкує програми з окремих предметів, як і організовує фінансування шкіл.

Професійно - технічна освіта здійснюється на базі середньої школи. Після закінчення молодшої середньої школи учні, які бажають отримати певну практичну спеціальність, можуть обрати виробничий профіль навчання.

А.А. Сбруєва виокремлює п’ять моделей професійного навчання у середніх школах:

- академії кар’єрного росту, що являють собою „школу в школі”, тобто передбачають інтеграцію загальноосвітньої підготовки з оволодінням певною професією. Такі програми тривають протягом 3-4 років і призначені для обмеженого кола старшокласників;

- програми професійного навчання, що пропонуються на вибір усім учням старшої школи. Кожна програма охоплює певну сукупність навчальних курсів як академічної, так і професійної спрямованості та виробничу практику на робочому місці. Такий варіант розвитку професійної освіти одержав підтримку Національного центру освіти та економіки;

- програми професійної орієнтації, які передбачають попереднє ознайомлення з кількома професіями, що передує отриманню професійної підготовки;

- спеціалізовані програми поглибленого вивчення технологій, математики, природничих наук тощо, які здійснюються школою у співпраці з місцевим комунальним коледжем і дають учням можливість підготуватися до подальшого навчання у коледжі;

- учнівська практика на робочому місці, що дає учням можливість розширення навчального оточення та можливість отримання диплома про набуття професійної кваліфікації.

Крім того, професійно-технічну освіту забезпечують професійні курси, що координуються школами або промисловими кон­цернами. Протягом перебування на курсах учні поєднують навчання з ро­ботою. Підвищити кваліфікацію після навчання на курсах або на вироб­ничому профілі середньої школи можна в корпоративних школах або професійних училищах із спеціальностей: сільське господарство, охо­рона здоров’я, домашнє господарство, промислове мистецтво, канце­лярська справа, технічне навчання, торгове або промислове навчання [27].

У США нараховувується близько 4 тис. вищих навчальних закладів. Їх можна класифікувати багатьма способами. Так, за способом фінансу­вання їх поділяють на дві групи: більшу за чисельністю когорту приватних закладів (мала частка коштів від бюджету і велика від спонсорів та інших джерел) і державних (значна частина коштів надходить з федерального і місцевих бюджетів, хоча вона також далека від 100%). Загалом держава все ж відіграє домінуючу роль, фінансуючи левову частку наукових програм в університетах, утримуючи дво- і чотирирічні коледжі з майже 80% усього контингенту студентів, мало не половина яких ще й отримує стипендію чи іншу фінансову допомогу з бюджетів.

За структурою, рівнем і змістом навчання американські фахівці поділя­ють свої вищі навчальні заклади на шість груп:

1. Заклади післясередньої освіти різного виду і напівпрофесійні школи з програмами тривалістю від 1 до 3 років та присудженням посвідчень низьких рівнів. Коротка освіта закінчується отриманням сертифіката про певні професійні вміння, довша – присвоєнням асоційованого сту­пеня (Аssociate Degree) з правом виконання роботи рівня техніків і всту­пу на третій курс коледжів із бакалаврськими програмами.

2. Місцеві й молодші коледжі з дворічними програмами, виконання яких відкриває двері на третій курс „бакалаврських” коледжів і отримання асоційованого ступеня чи професійної ліцензії (Оссираtional License).

3. Коледжі вільних мистецтв, що є істотною особливістю системи вищої освіти США, з викладанням майже виключно загальних дисциплін типу історії, хімії, економіки тощо і присудженням диплома бакалавра з домінуючим академічним і мінімальним професійним наповненням. Втім, помітна тенденція відносно введення на заключних роках їх чотирирічної програми і професійних курсів, що розширює можливості випускників. У регульованих професіях типу медицини і права для отримання професій­ної кваліфікації студент повинен пройти ще й програму післядипломно­го фахового навчання для досягнення рівня магістра в університетських школах.

4. Загальноосвітні (соmprehensive) коледжі з присудженням диплома як ба­калавра, так і магістра (програми включають розвиваючі дофахові й по­глиблюючі професійні частини). Більшість цих закладів готує вчителів, бізнесменів, фахівців, діяльність яких потребує диплома магістра.

5. Нечисленна група, що включає незалежні професійні школи з бакалаврським (часто й магістерським) рівнем дипломів у царинах технології, мистецтв тощо. Маючи близький до закладів першої групи зміст програм, ці школи використовують набагато кваліфікованіший персо­нал з університетською підготовкою, вчать довше і краще.

6. Університети з правом підготовки докторів й усіма циклами навчання, що складають найбільш престижну групу вищих навчальних закладів. У своєму складі вони мають коледжі бакалаврського рівня, школи для навчання до рівня магістра і вище. Часто цю групу диференціюють на вужчі, спираючись на рівень наукових досліджень (за кількістю та тематичною різноманіт­ністю захищених щороку докторських дисертацій), обсягом наукового фінансування, наявністю чи відсутністю медичної школи з дослідною клінікою, спектром факультетів, нарешті, кількістю викладачів і сту­дентів й співвідношенням між ними. Щороку оприлюднюються рейтин­ги університетів, де особливу увагу привертає список „25 кращих універси­тетів США”, який вже давно очолюють три приватних (Гарвардський, Йєльський і Станфордський) і кілька державних (Мічманський і двоє-троє каліфорнійських).

До окремої групи можна віднести нетрадиційні заклади вищої освіти, що широко використовують надсучасні засоби трансляції інформації й органі­зації не звичного заочного, а дистанційного навчання. Серед піонерів цієї групи була відома компанія ІВМ, що використала двосторонній відеозв’язок через су­путники для навчання свого персоналу одночасно на обох берегах Атлан­тичного океану. Коледж у Ріо-Саладо (Арізона) організовує для своїх сту­дентів аудіо- і телеконференції та заняття. Телеконференції науковців давно стали звичною справою. Навчання з миттєвим спілкуванням викладача й групи студентів у багатьох точках США також застосовується все ширше [20].

Сучасні науковці, зокрема О.В. Вощевська, пропонує наступну класифікацію вищих навчальних закладів США:

- перша група – дослідницькі університети першої категорії. Ці університети визначаються широким вибором програм для отримання наукового ступеня бакалавра після чотирьох років навчання з продовженням підготовки в докторантурі й проведенням досліджень. Такі університети присуджують щонайменше 50 ступенів доктора наук і отримують не менше 40 млн доларів щорічно державних асигнувань (незалежно від державного чи приватного статусу університету);

- другу групу також складають дослідницькі університети, проте вони мають меншу державну фінансову допомогу, ніж університети першої групи – від 15,5 до 40 млн доларів. Природно, що в цих навчальних закладах менші обсяги наукових досліджень і масштаби підготовки фахівців вищої кваліфікації. Це дві групи провідних, найбільш престижних університетів (нині їх 591), з контингентом студентів 2,8 млн осіб, або більше 19 % від їх загальної кількості у США. Саме університети першої і другої категорії становлять ядро американської системи вищої освіти і фундаментальної науки країни;

- третя і четверта групи – це вищі навчальні заклади, в яких масштаби наукових досліджень порівняно невеликі, але які поряд з підготовкою бакалаврів мають право присвоювати науковий ступінь доктора наук: університети третьої групи щорічно присвоюють не менше 40 таких ступенів за п’ятьма спеціальностями. У свою чергу, університети четвертої категорії мають присвоювати або 20 докторських ступенів за однією спеціальністю, або не менше десяти ступенів як мінімум за трьома спеціальностями. Таких університетів у США нараховується 109 з чисельністю студентів майже 1,3 млн осіб (9% від їх загальної кількості в країні).

- наступні дві групи – п’ята і шоста – університетів і коледжів, де крім підготовки бакалаврів, присуджують наукові ступені магістрів наук. У цих університетах і коледжах (їх нараховується 531) більше половини усіх ступенів бакалавра мають присвоюватися не менше, ніж за двома спеціальностями. Різниця між університетами і коледжами п’ятої і шостої категорії полягає в чисельності студентів: у першому випадку їх має бути не менше 2500, у другому – від 1500 до 2500 осіб.

- сьома і восьма класифікаційні групи включають 625 чотирирічних коледжів, що присвоюють ступені бакалавра у різних галузях природничих і гуманітарних наук. Їх відмінність полягає насамперед, у правилах прийому при вступі – у восьмій групі вони більш ліберальні. У чотирирічних коледжах США навчається 1,1 млн студентів.

- до дев’ятої групи входять дворічні коледжі, де навчається найбільша кількість студентів США – 5,4 млн осіб (37,2%). Вони пропонують підготовку фахівців за найрізноманітнішими спеціальностями, що не вимагають повної вищої освіти. У проекції на вітчизняну вищу освіту, це практично вищі навчальні заклади I рівня акредитації.

- десята група представлена професійними школами університетів та іншими спеціалізованими інститутами, що присвоюють наукові ступені від бакалавра до доктора наук. Переважно до них відносять школи бізнесу і управління, інженерні й педагогічні коледжі, музичні школи тощо. У 352 таких спеціалізованих вищих навчальних закладах навчається орієнтовно 500 тис. студентів [5].

У США не існує єдиних вимог до абітурієнтів, вони залежать від типу вущого навчального закладу, його елітності та престижності. Зокрема, дворічні коле­джі не вимагають вступних іспитів, чотирирічні коледжі та універ­ситети, особливо престижні (Гарвард, Йель, Принстон, Стенфорд, Чікаго та деякі ін.), проводять конкурсний відбір абітурієнтів.

Метою вищої школи США є підготовка спеціалістів, здатних сис­темно мислити, робити вірні оцінні судження, застосовувати творчу уяву. Основна увага акцентується не на обсязі, а на фундамента­льності навчання, на знанні спеціалістами концепцій розвитку певних галузей науки і техніки, на формуванні у них навичок подальшої само­освіти. Нині серед американських педагогів поширеними є ідеї розвитку творчого потенціалу особистості студента через пізнання соціального досвіду та залучення до нього. При цьому провідна мета навчання – розвиток спроможності індивіда до засвоєння нового досвіду на основі цілеспрямованого формування творчого і критичного мислення, оволодіння методикою навчально-дослідної роботи на основі навчально-ігрової діяльності та імітаційного моделювання.

До основних принципів організації вищої освіти США відносяться:

- суверенітет навчального закладу;

- вільний вибір предметів та курсів студентами;

- демократичність (рівноправність шансів в отриманні вищої професійної освіти).

Серед характерних особливостей вищої освіти США виділяють: одночасний вступ і навчання студента у різних навчальних закладах; невизначеність термінів навчання; високі вимоги до самостійної роботи студентів; формалізований характер тестувань; можливість переводитися зі своїми заліковими балами з одного навчального закладу до іншого або одночасно навчатися за різними програмами.

Реформа освіти. Початок усвідомлення суспільством необхіднос­ті освітніх реформ асоціюється з доповіддю „Нація у небезпеці”, що бу­ла представлена Конгресу США у 1983 році. Документом передбачалося виконання завдань стосовно поліпшення якості професійної освіти за рахунок: модернізації програм навчання; взаємозв’язку державного та приватного секторів освіти; оснащення вищих навчальних закладів найсучаснішим обладнанням; першочергової підготовки фахівців для найвідсталіших галузей економіки; сприяння науковим дослідженням щодо вирішення проблем у професійній освіті тощо. Означена програма перебудови вищої освіти, як зазначають дослідники, не принесла бажаних результатів.

Президент Дж. Буш запо­чаткував реформу, що була сформульована у документі „Америка: 2002”. На початку 90-х років XX ст. Б. Клінтон продовжив справу свого попередника. Його правління стало періодом розробки масштабних проектів реформування освітньої системи. Серед них „Мета 2000 року: досягнення національних цілей освіти” (1991 р.), „Освіта світового класу” (1993 р.) тощо.

Зокрема, нова програма, прийнята у 1991 р. містила наступні ключові положення:

- розвиток стандартів освіти з п’яти основних навчальних предметів: англійська мова, математика, природознавство, історія і географія;

- розвиток системи національного тестування, результати якої повинні використовуватися під час прийому студентів до університетів і коледжів, а також роботодавцями при прийомі на роботу;

- забезпечення можливостей отримання вищої освіти і певних ступенів на основі шкільної освіти;

- всебічна фінансова підтримка тих, хто добре навчається, та студентів природничонаукових спеціальностей;

- стимулювання бізнесових структур у підтримці некомерційних організацій, які проводять наукові дослідження;

- стимулювання розвитку нетрадиційних підходів в освіті;

- федеральне фінансування общин щодо створення нової американської школи;

- створення умов партнерства між освітою та роботодавцями.

Відповідно до зазначених документів у 1994 р. було прийнято закон про системну реформу американської освіти, в якому визначено такі провідні завдання:

- підвищення готовності дошкільників до шкільного навчання;

- доведення чисельності випускників повної середньої школи до 90% від відповідної вікової групи;

- досягнення контрольних рівнів успішності на „зрізах” 4, 8, 12 класів із таких предметів, як англійська мова, математичні, природничі науки, історія та географія;

- досягнення учнями американської загальноосвітньої школи першості в світі за рівнем знань із математичних та природничих наук;

- постійне підвищення професійних навичок та набуття знань і навичок національним учительством;

- досягнення загальної функціональної грамотності серед дорослого на­селення;

- перетворення шкіл у безпечне, вільне від наркотиків та насилля соціа­льне середовище, де створена сприятлива для навчання атмосфера;

- розвиток партнерства з батьками учнів.

Особлива увага при цьому приділялася необхідності за­безпечити кожній дитині, здатній до навчання, право на отримання освіти світового класу. Досягти успіху в ній можна лише оволодівши певним комплексом процесуальних умінь, основу яких складають спроможність ефективно мислити, вирішувати проблеми, вступати у повноцінне спілкування. Сюди ж включають математичний розвиток, здатність сприймати різні види мистецтва [26].

Ключовими аспектами проведення системної реформи стали:

- реформування управління освітньої системи, що означає вибір єдиного бачення шляхів розвитку школи, здійснення штатами керівної ролі в управлінні системною реформою.

- узгодження змісту освіти (навчальних програм) та методики викладання, що передбачає досягнення консенсусу з питань змісту знань та навчальних навичок учнів, забезпечення учням реальних можливостей набути необхідних компетенцій шляхом навчання за програмами відповідного рівня, координацію між програмами, прийнятими штатами, та іншими компонентами системами.

- форми звітності навчальних закладів і стимули, що мають бути розроблені штатами і слугувати за інструменти підвищення навчальних результатів.

У документах реформи увага зосереджена також і на виховній про­блематиці. У зв’язку з тим, що дослідження традиційних та нових цінностей американсь­кої виховної системи підтверджують існування двох тенденції розвитку – со­ціальної і традиційної індивідуалі­стичної орієнтації у вихованні молоді,новий ціннісний підхід полягає у відмові від протиставлення „Я-орієнтації” та „Ми-орієнтації”. Сприймаючи цінність влас­ної незалежності й свободи, індивід має визнавати і цінність самого суспі­льства, в якому він живе. До традиційних рис американського характеру, таких як оптимізм, енергійність, підприємливість додаються нові: почуття партнерства, прагнення до взаємовигідного співробіт­ництва, емпатієя.

Чітко простежується толерантне відношення до різноманітних культур, мов, звичаїв, поглядів у всіх сферах життя, що отримало назву ”міжкультурної компетенції”. Експерти вважають, що таке ставлення є новою соціальною, а також педагогічною цінніс­ною орієнтацією.

У квітні 1998 р. (через 15 років після доповіді „Нація у небезпеці”) відомі фахівців у сфері освіти та бізнесу оприлюднили Освітній Маніфест „Нація все ще у небезпеці”, що охарактеризував здобутки та недоліки освітньої реформи. Особлива увага акцентувалася на результатах Ш Міжнародної олімпіади з математики та природничих наук (1998 р.), у якій американські старшокласники зайняли 19-те місце з 21-го з математики та 16-те з 21-го з природничих наук. Зважаючи на це, до найбільшого недоліку існуючої шкільної системи автори Маніфесту відносять відсутність рівності можливостей отримання якісної освіти, що повинно стати одним із громадянських прав, забезпечених суспільством. У документі запропоновані такі принципи побудови всеохоплюючої системи якісної освіти:

- громадська (державна) освіта є предметом громадської відповідальності, варіативною за своєю структу­рою, а не стандартизованою ієрархією урядової бюрократії. Громадською вважається будь-яка школа, що доступна для широких верств населення та існує на громадські кошти, звітується перед місцевою владою за результати своєї діяльності;

- забезпечення всіх дітей освітою ви­сокої якості, що передбачає впровадження високих стандартів, яким мають відповідати як учителі, так і учні, освітня система в цілому;

- кожна сім’я має право на вибір навчального закладу для своєї дитини; у зв’язку з чим батьки повинні отримувати інфор­мацію про якість діяльності навчального закладу.

Відповідно, провідними стратегіями реформування є:

- запровадження стандартів, оцінки діяльності, підзвітність навчального закладу. У зв’язку з цим, кожний учень, школа, дистрікт повинні відповідати високим навчальним стандартам, а батьки отримувати інформацію про успіхи своїх дітей та результати діяльності школи. Успішна робота школи, як і недоліки в її діяльності, відзначаються на рівні штату;

- плюралізм, змагальність та вибір. Сім’ї та громади можуть мати різні смаки і пріоритети. Так же само педагоги мають свої сильні сторони, уподо­бання. Тому цілком можливим є існування альтернативних типів шкіл [26].

У кінці ХХ ст. визначилося три варіанти, за якими реформа розвивалася. Перший із них є найрадикальнішим і передбачає вільну конкуренцію і вибір у шкільній системі та створення принципово нових шкіл різних типів, що надає батькам можливість обирати навчальний заклад.

Подібна ситуація передбачала введення ваучерів як форми оплати за навчання у будь-яких школах: державних, приватних, конфесійних; організацію „статутних шкіл” (незалежних державних шкіл, що не підпорядковуються місцевій владі). Такі шко­ли отримують фінансування від держави і регулярно звітують про стан своєї діяльності, доводячи її відповідність рівню державних стандартів, що й відображено у їх статутах. За даними Центру реформи освіти у 1998/99 навчальному році у 29 штатах вже працювало понад 1100 статутних шкіл, у яких навчалося 166 000 учнів. Шкільні ваучери надають можливість матеріально незахищеним учням обирати заклад для навчання, навіть приватний. Практика такої роботи поширена більш ніж у десяти штатах країни й цілком знаходить підтримку у громадськості. Дослідження, проведене службою Геллапа, виявило, що у 1997 р. 44% американців підтримували ідею ваучерів порівняно з 24% у 1993 р.

Другий варіант реформування освітньої системи передбачав роз­ширення можливостей успішної навчальної діяльності в рамках існую­чих шкіл. Реалізацію такого підходу планувалося здійснювати шляхом введення чітких процедур звітності, підвищен­ня відповідальності вчителів, адміністрації школи, учнів за результати своєї роботи, тобто формування культури школи.

Цілес­прямовано вкладати більше грошей у нинішню шкільну систему США закликали прихильники третього варіанту реформування. Реалізація такого підходу можлива за умови цільового виділення коштів для шкіл у бідних районах, скорочення чисельності учнів у класах шляхом збільшення кількості вчителів, активізація зусиль щодо залучення до практичної педагогічної діяльності спеціалістів з високим інтелектуа­льним та моральним потенціалом, підвищення контролю за якістю учи­тельської праці.

Всі три варіанти реформування освітньої системи в кінці 90-х років активно розвивалися на терені освітньої системи США. У промові на II Всесвітньому форумі педагогічної профспілки „Міжнарод­на освіта”, що відбувся у Вашингтоні у липні 1998 р., президента США Білл Клінтон зазначив, що в Амери­ці зрозуміли важливість післясередньої освіти для статусу країни в системі глобальної економіки, з цією метою розробляються високі національні освітні стандарти; зріс престиж кваліфікованих учителів-новаторів; дітям створені кращі умови для навчання; у стадії вирішення знаходиться одна із найбільш бо­лісних проблем американського шкільництва – насилля в школі. Деяким доповненням до проголошених Б. Клінтоном заходів уряду в освітній сфері можуть слугувати такі цифри:

- на виконання запропонованої президентом програми зменшення кіль­кості дітей у класах в рамках початкової школи у 1999 фінансовому році було витрачено 1,1 млрд дол.;

- у 2000 фінансовому році щорічна сума у 200 млн дол., що витрачається на організацію позаурочної діяльності школярів, збільшена до 600 млн дол.;

- протягом п’яти років Сенатом заплановано 300 млн дол. витратити на фінансове забезпечення грантів, призначених для поліпшення педаго­гічної освіти, залучення в освітню сферу талановитої молоді.

Наступний етап розвитку освітньої реформи започаткований Дж. Бушем у 2001-2002 рр. з прийняттям нової редакції Закону про початкову і середню освіту – ні однієї відстаючої дитини поряд. Зазначений документ вимагає таких заходів:

1. Негайне завершення роботи із запровадження стандартів змісту освіти та якості знань із мови та математики, а з 2005-2006 рр. – із природничих наук.

2. Запровадження програм оцінки знань усіх учнів державних шкіл: починаючи з 2005-2006 навчального року штати повинні проводити щорічно оцінку знань учнів із 3 по 8 клас, а також одного з класів старшої середньої школи (10-12 класи) з читання (мови) та математики. До введення такої системи щорічно організовувати тестування в одному з класів за такими групами: 3-5, 6-9, 10-12 класи. Починаючи з 2007-2008 навчального року проводити тестування з природничих наук в одному класі з кожної вікової групи. Починаючи з 2002-2003 навчального року надавати дані щодо рівня досягнень учнів 4-го та 8-го класів з мови та математики.

3. Забезпечення досягнення усіма учнями у 2014 р. високого рівня навчальних результатів у тестуванні, що проводиться штатом з мови, математики, природничих наук. Школам та навчальним округам щорічно звітувати за навчальні досягнення.

4. Ввести систему санкцій за невиконання запланованих навчальних показників.

5. Підвищення уваги до професійного розвитку вчителів.

На сьогодні окреслені заходи досить успішно реалізовуються в освітніх закладах країни, про що свідчать звіти штатів про здійснену роботу [27].

Дата добавления: 2015-05-23