Характеристика освітньої системи у Німеччині

Управління освітою у Німеччині є децентралізованим. За Конституцією у Німеччині держава контролє систе­му освіти в країні, але разом із тим, у кожній землі існує Міністерство культів, що керує всіма освітянськими питаннями. Тому в 16 федеральних землях існують різні види шкіл та шкільних систем. Координація та співробітництво централь­них та земельних органів освіти здійснюється через Постійну конфере­нцію міністрів культів земель. У 1965-1970 рр. створені нові державні органи керівництва: Міністерство науки та освіти, Комітет з наукових досліджень та питань освіти, Наукова рада, Рада з питань освіти.

Система освіти Німеччини включає такі ланки: дошкільне виховання; початкова освіта, що нада­ється у 4-річних початкових школах; перший ступінь середньої освіти – неповна середня освіта (5-10 класи), що включає різні типи шкіл: ос­новну школу (5-9 класи), реальну школу (5-10 класи), гімназію (5-10 класи), загальну школу (5-10 класи) та профшколи нижчої ланки; дру­гий ступінь середньої освіти – повна середня освіта: 11-13 класи гімна­зій різних типів, профшколи підвищеного типу, ПТУ, які готують до вступу у вищий навчальний заклад з певної спеціальності; освіта дорослих; вища освіта.

Дошкільне виховання здійснюється у дитячих садках, нульових класах та шкільних дитячих садках. У в’язку з тим, що на початок 90-х років ХХ ст. дошкільні установи відвідувало бли­зько 75 % дітей, було поставлено завдання до 2001 р. забезпечити міс­цями виключно усіх дітей.

Із 1957 р. у Німеччині діє закон про вільне відвідування дитячих садків, з яких 20% утримує держава, а 80% – належать церковним громадам, профспілкам, німецькому товариству Червоного Хреста, службі молоді, іншим благодійним організаціям. Ха­рактерною особливістю освіти в Німеччині є те, що батьків­ська платня становить 50%, решту витрат бере на себе влас­ник дошкільного закладу.

У центрі виховної роботи дитячого садка знаходиться соціальне навчання з метою виховання свідомої і здатної до спілкування особистості. Діти вчаться, передусім, граючись. Деякі з них відвідують дитячий садок лише у першій половині дня, а після обіду вони знову у своїй родині. Інші – перебувають у дитячому садку цілий день до раннього вечора.

Варто відмітити різноманітність типів дошкільних закла­дів Німеччини:

- дитячі садки (кіндергартен) з повним або неповним днем, призначені для дітей віком 3-6 років;

- одногрупні дошкільні заклади (переважно для старших дошкільників);

- пришкільні групи (для п’ятирічних дітей);

- підготов­чі класи основної школи (в них виховуються і навчаються п’ятирічні діти, які досягають шкільного віку);

- цілодобові інтернати для здорових дітей віком від 3 до 6 років, а також інтернати для дітей з вадами здоров’я і розвитку.

- дитячі садки вільного і відкри­того типу. Найпоширеніший тип вільного дитячого садка – ­штейнерівські дитячі садки і дитячі садки Монтессорі. Робота цих установ ґрунтується на ситуативно-орієн­товній концепції дошкільного виховання, для якої характерні: відкрите планування, в якому беруть участь діти; навчання на основі реальних життєвих зв’язків; єдність гри і навчан­ня; різновікова організація життя і діяльності; зв’язок із гро­мадськістю; співробітництво батьків і дошкільного закладу.

До основних вимог, що ставляться до вихователя дошкільного закладу, належать: здатність до систематичних і тривалих спостережень, аналізу результатів педагогічної діяльності, прогнозування можливих варіантів. Для роботи з дошкільниками використовується багате предметно-дидактичне середовище, різноманітний ігро­вий матеріал.

До особливостей дошкільної ланки системи виховання в Німеччині відносять наявність так званих материнських центрів, в яких діти разом із матерями займаються цікавою і корисною діяльністю. Зауважимо, що ма­тері при цьому мають можливість отримувати платню, а найголовніше – спілку­ватися між собою та з фахівцями з педагогіки і психології.

Після досягнення шестирічного віку діти йдуть у початкову школу, навчання в якій триває 4 роки, в Берліні й Бранденбурзі – 6 років. У стінах школи у ігровій формі й на систематичних заняттях дітей знайомлять з основними навча­льними предметами. Здійснюються спроби зорієн­тувати зміст і форми навчання на індивідуальні здібності і можливості кожної дитини. Вся діяльність педагогічного колективу початкової школи зосереджена на меті: розвиток психо­моторних можливостей дитини, допомога у визначенні шляхів її пода­льшої освіти. Від школяра вимагається навчитися зв’язно, осмислено виклада­ти враження щодо тих чи інших подій, активно і без труднощів спілку­ватись з іншими людьми. До традиційних предметів, які вивчають діти у початковій школі (читання і письмо рідною мовою), пропонується знайомство з основами предметів, що вивчатимуться у подальшому: соціологія, історія, географія, біологія, фізика, хімія. На­вчальний план включає також математику, релігію, музику, естетичне виховання, ручну працю і фізичне виховання. Всі предмети є обов’язковими.

У більшості федеральних земель діти в перші два роки не отри­мують ніяких оцінок, а лише загальну характеристику успішності у фо­рмі звіту, за допомогою якого можна описати індивідуальні успіхи та недоліки у вивченні окремих шкільних предметів.

Створена систе­ма груп продовженого дня дозволяє доглядати за дітьми молодшого шкільного віку. Метою її є сприяння розвитку осо­бистості дитини, що здатна відповідати за себе і жити у суспільстві. Вихователі груп продовженого дня співпрацюють з батьками дітей, їх діяль­ність орієнтована на потреби сім’ї.

Особливістю організації системи освіти Німеччини є отримання учнями після закінчення початкової школи направлення-рекомендації до певного типу середньої школи. У ньому містяться відомості про фізичний та психічний розвиток дитини, її успішність, поведінку та здібності, схильність до практичних або теоретичних занять. Пере­хід до середньої школи здійснюється, як правило, без іспитів, але іноді у спірних випадках проводиться тестування або іспит.

П’ятий та шостий класи (відносяться до школи секундарного сту­пеня) незалежно від їх організаційної належності утворюють фазу осо­бливого сприяння, спостереження та орієнтації, що відіграє важливу роль для вибору форми наступного навчання. Ця фаза у більшості зе­мель організована в рамках шкіл різного типу, а в окремих землях як шкільна ступінь, незалежна від типу школи [26].

Навчання у гімназії починається, як правило, у 7 класі й веде до отримання атестата зрілості. Гімназія дає найбільш повноцінну, фундаментальну середню освіту. У Німеччині розрізняють наступні спеціалізовані типи гімназій: класичні, природничо-математичні, соціально-економічні, музичні, педагогічні, музично-педагогічні, спортивні, сучасних мов та жіночі. В них вивчають німецьку мову, історію, географію, соціологію, релі­гію, фізику, біологію, хімію, першу іноземну мову – латину, другу – англійську, третю – одну із скандинавських або російську; у класичних гі­мазіях – ще й давньогрецьку або давньоєврейську.

З 5 класу гімназії починається диференціація навчання, яка найінтен­сивніше здійснюється у старших класах. Суть її полягає в тому, що на профілюючі предмети відводиться третина всього навчального часу учня. З 12 класу гімназисти мають право вільного вибору форм та змісту навчання. Це дає можливість учням визначити важливі для себе сфери діяльності й поглиблено їх вивчати. Основна освіта забезпечується за допомогою обов’язкових курсів.

Основна школа охоплює класи від 7 до 10 (5-10) й дає неповну середню освіту. Після закінчення 9 обов’язкових класів (10-й – необов’язковий) випускники школи пе­реходять, як правило, до системи професійної освіти. Навчаючись, з переліку обов’язкових предметів учні можуть обирати для опанування один основний. Відмінна успіш­ність в основній школі дає право після закінчення 10 класу перейти до старшого ступеня гімназії, що є винятком у зв’язку з низьким рівнем підготовки основної школи.

Реальна школа посідає місце між основною та повною середньою школами. Як правило, вона охоплює шість років від 5 до 10 класу і забезпечує середню освіту, що дає право вступу в середній спеціальний навчальний заклад або до спеціальної повної середньої школи. Школа навчає також робітничої про­фесії найвищої кваліфікації. Навчання в ній диференціюється за професій­ною ознакою. Існують такі профілі реальної школи: природничо-математичний, інозе­мних мов, соціально-історичний, домашнього господарства, музичний.

Порівняно новим типом середньої школи є об’єднані школи та школи повного дня (інтегровані), що до 1985 р. існували як екс­периментальні. Метою такої школи є спільне навчання учнів незалежно від їх здібностей, але з урахуванням індивідуального підходу. У навчальних закладах активно застосовують нові, прогресив­ні методики навчання та виховання, які сприяють максимальному роз­витку здібностей учнів. У цілому, існування власної оригінальної педа­гогічної концепції, що реалізується шляхом творчих зусиль усього пе­дагогічного колективу, є характерною рисою діяльності значної кілько­сті німецьких шкіл.

Слід зазначити, що при існуванні кількох типів середніх шкіл кордони між ними до­сить розмиті: є багато варіантів переходу з одного типу школи до іншого.

Професійна освіта. У зв’язку з тим, що більшість випускників шкіл сучасної Німеччини бажають продовжити навчання у вищих навчальних закладах, професійна освіта страждає від недо­статньої кількості абітурієнтів. Незважаючи на це, вона залишається однією з найефек­тивніших у світі. Нині у країні понад 1,6 млн молодих людей навчаються у закладах професійної освіти, набуваючи один з 370 офі­ційно визнаних фахів, що мають різний попит у системі зайня­тості. Оволодівають фахом однієї із десяти найпрестижніших професій майже 40% учнів чоловічої і 55% – жіночої статі. Зокрема, юнаки найчастіше хочуть отримати кваліфікацію автомеханіка, електромонтажника, механіка в про­мисловості, торгівця оптової та зовнішньої торгівлі. Дівчата віддають перевагу професіям фельдшериці, роздрібного торго­вця, перукарки та офісної секретарки.

Навчатись професії можна також через так звану подвійну систему. Це означає поєднання практичного навчання на підприємстві з теоретичним у професійній школі, що триває три роки. Учні відвідують уроки 1-2 рази на тиждень і вивчають загальноосвітні дисци­пліни та частину професійно-теоретичних знань. Професійна школа є обов’язковою для всіх молодих людей, які не досягли 18-річного віку, і не навчаються в інших школах.

Професійну освіту можна отримати у про­фесійній фаховій школі зповним навчальним днем, що прирівнюється до ви­робничого навчання або повністю його заміняє. Курс навчання в ній триває від одного до трьох років. Фахова середня шко­ла приймає учнів після закінчення реальної школи і за два роки надає їм атестат для вступу у вищу фахову школу.

У середньому три ро­ки триває практичне навчання на підприємстві. Для осіб, які отримали атестат зрілості, час виробничого навчання може бути скороченим на півроку, а у разі особливо високих успіхів у навчанні – ще на півроку. Навчаючись, учень отри­мує платню, яка щорічно зростає. Нині навчають професійних учнів понад 500 тисяч підприємств з усіх галузей господарства, а також представники вільних професій і громадські служби. На великих підприєм­ствах навчання відбувається у спеціальних навчальних майстернях а потім на виробничих місцях, на невеликих – безпосередньо на виробничих місцях.

Останнім часом розширяються цілі професійної освіти: поряд із навчанням конкретній спеціальності передбачається широкопрофільна підготовка, необхідна для самостійної орієнтації у динаміч­ному світі професійної праці. Кваліфікований робітник повинен уміти виконати роботу з суміжних спеціальностей, гнучко пристосовуватися до нових виробничих технологій, при необхідності оволодівати новими кваліфікаціями.

Вища освіта. Найстарішим університетом Німеччини є університет у м. Гейдельберзі (1385 р.). Він був створений відповідно до паризької моделі щодо закладів такого типу.

Поділ країни на мікрокнязівства і релігійні непорозуміння швидко призвели до появи у Німеччині на 1700 рік майже 40 університетів, які готують державних чиновників. Дещо пізніше їх кількість зменшиться у зв’язку з ліквідацією чи через злиття, а робота занепаде внаслідок застарілих програм.

У 1809/1810 рр. у Берліні створено зразковий університет. Концепція традиційного німецького університету базується на неогуманістичній теорії В. Гумбольдта. Згідно з нею університет є центром розвитку та пропаганди знань, підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Головною метою закладу освіти залишається сприяння гармонійному розвитку особистості, забезпечення на високому рівні загальнонаукової освіти.

„Нові” університети з’явилися впродовж ХУІІІ ст. і започаткували вивчення природничих наук та викладання в їх німецькою (Halle – 1694 р., Gottingen – 1737 р., Erlangen – 1783 р.).

Також „новим” у Німеччині є заснований у 1976 р. заочний університет у Гагені. У ньому навчається майже 50 000 тис. студентів, які поряд із заочною системою навчання користуються послугами регіональних академічних центрів.

Для розвитку прикладних наук, що не викладалися ні в „нових” університетах, ні в університеті В. Гумбольдта були відкриті технічні університети. Ці заклади тривалий час боролися за отримання університетського статусу.

До середини 60-х років у системі вищої освіти Німеччини переважали університети. При цьому громадськість одностайно вважала, що традиційні університети не в змозі охопити постійно зростаючу кількість студентів. У 1968 р. було прийнято рішення про створення навчальних закладів нового типу – Fachhochschulen – на базі існуючих технічних шкіл і професійних коледжів економіки і соціальних наук. Перша Fachhochschule відкрилася у 1971 р. Із 1973 р. існують спеціалізовані вищі школи для підготовки чиновників середнього рівня.

На цей період громадську думку охопила ідея уніфікації вищої освіти, і в 70-х роках більшість педагогічних коледжів були злиті з існуючими або “новими” університетами. Досягнута широка політична угода про трансформацію університетів і коледжів у Gesamthochschulen методом злиття навчальних закладів різного типу або за рахунок організації партнерства між університетами і коледжами різних регіонів.

У землі Північному Райні-Вестфалії збереглися релікти періоду змін вищої освіти країн 70-х років – „загальноосвітні” університети, що поєднують у своїх програмах завдання усіх типів навчальних закладів Німеччини.

Вчительські заклади університетського рівня почали засновуватися після 1945 р. Педагогічні вищі школи готують учителів для нижчих рівнів освіти та спеціалізованих шкіл. Злиті з університетами школи збереглися як окремий вид лише у трьох землях (Баден-Вюртемберг, Шлезвінг-Гольштейн, Тюрінгія).

Музичні й мистецькі вищі школи Kunsthochschulen und Musikhochschulen готують фахівців з усіх видів мистецтв і музики, включаючи музикологію, історію мистецтв тощо.

Вищі навчальні зклади підпорядковані землям. Федерація і землі співпрацюють у сфері планування будівництва, реконструкції та фінансування вищих навчальних закладів. Проблемами планування освіти та розвитком науково-дослідної роботи займається федерально-земельна комісія. Вища школа має право, у межах законів, приймати власну конституцію. Вищий навчальний заклад очолює штатний ректор або президент.

Зараз у Німеччині нараховується більше 300 закладів. Для вивчення пропонується понад 400 дисциплін, що означає можливість навчання практично за всіма відомими спеціальностями за вибором. Нині, зберігаючи традиційну фундаментальну систему, німецька вища освіта стає мобільнішою і відгукується на вимоги часу. У німецьких закладах вищої освіти все більшого значення набуває міждисциплінарне навчання, тісний зв’язок між теорією та практикою й інтернаціоналізація навчання.

Основними типами вищих навчальних закладів Німеччини є:

- університети (Universitaten);

- технічні університети (Technische Universitaten);

- загальноосвітні вищі школи-університети (Universitaten-Gesamthochschulen);

- вищі професійні училища (Fachhochschulen);

- вищі технічні училища (Technische Hochschulen);

- педагогічні вищі училища (Padagogische Hochschulen );

- вищі училища богослов’я (Theologische Hochschulen);

- вищі училища мистецтв і музики (Kunsthochschulen und Musikhochschulen).

Найбільші західнонімецькі університети і технічні університети знаходяться в Мюнхені, Кельні, Монстері, Гейдельберзі, Гамбурзі. Із східнонімецьких університетів заслуговують на увагу технічний університет Фрайберха, університет Грайфвольда і університет ім. Гумбольдта в Берліні, технічний університет в Дрездені. Після об’єднання ФРН і НДР уряд кожного року виділяє значні кошти на підтримку вищих навчальних закладів східної Німеччини.

Об’єднані вищі школи Gesamthochschulen, або „загальноосвітні” університети (про них йшлося вище) за рівнем освіти прирівнюються до університетів.

Більшість університетів мають класичні структуру і завдання. Вони відповідають за наукові дослідження, навчання, підготовку кадрів вищої кваліфікації, готують докторів наук, мають право присуджувати хабалітацію (докторат-2) для заміщення посад завідуючих кафедрами. Мають традиційні набори факультетів, молоді університети – часто неповні (як і спеціалізовані академії, кілька воєнних училищ тощо). Стандартне навчання триває щонайменше чотири роки.

Студенти, які бажають отримати більш практичні навички з обраної спеціальності, можуть вступати до вищого навчального закладу типу Fachhochschulen. П’ять найбільших Fachhochschulen знаходяться у Кельні, Мюнхені, Гамбурзі, Аахені, землі Райнланд-Пфальц. Fachhochschulen готують студентів безпосередньо для практичної діяльності (інженерні науки, економіка, агрономія і т. п.). Саме тому, що в навчанні велика увага приділяється практичній підготовці, весь професорсько-викладацький склад має солідний досвід практичної підготовки. Наукові дослідження в Fachhochschulen звужені й не претендують на фундаментальність.

У Fachhochschulen тривалість навчання менша, ніж в університетах – 3-4 роки, але там передбачені 1-2 семестрові обов’язкові практики з обраної спеціальності.

Навчання в університеті і технічному університеті триває 5-6 років і включає два етапи: Grundstudium і Hauptstudium або Fachstudium. Grundstudium – перший (базовий) цикл навчання в університеті і вищих галузевих школах Fachhochschulen. Тривалість навчання, як правило, тут складає чотири семестри (два роки). Заключні екзамени цього циклу навчання мають за мету підтвердити базові знання студента і можливість його працювати по даній спеціальності або ж продовжити навчання на наступній сходинці. Закінчивши цей цикл, студент отримує (або може отримати) документ Zwischenpruefung або Vordiplompruefung, який не є дипломом, а лише свідоцтвом конкретного рівня знань без будь-якого номіналу на ринку праці.

Hauptstudium або Fachstudium – другий цикл навчання, що передбачає розподіл студентів на два потоки: з практичною (два семестри) і теоретичною (чотири семестри) орієнтацією. На цьому циклі студентів всіляко заохочують до науково-дослідної роботи.

Magister: диплом, який підтверджує завершення другого циклу вищої освіти з гуманітарних і, у багатьох випадках, із спеціальних наук. Він вимагає захисту наукового дослідження, але курси і екзаменаційні іспити повинні бути обов’язково багатопредметними.

Навчання в Gesamthochschulen також відбувається поетапно: на базовому етапі навчання (2 семестри) студенти займаються по єдиній для усього відділення програмі, а на етапі спеціалізації вони розділяються на два потоки, один з яких навчається по скороченій (6 семестрів), інший – по повній (8 семестрів) програмі. Навчання, як за коротким, так і за повним циклами, завершується складанням випускних іспитів і захистом дипломної роботи. Випускникам короткого циклу привласнюється Диплом І, повного циклу – Диплом ІІ, еквівалент університетського диплома.

Staatsexamen – національний випускний екзамен. Німецьким студентам він потрібен для отримання необхідної кваліфікації для роботи в державному секторі. Цей екзамен дозволяє також займатися тими видами діяльності, які знаходяться під контролем держави: медицина, фармакологія, юриспруденція, викладацька робота.

Відвідування лекцій, семінарів, лабораторних робіт не є обов’язковим. Студент самостійно складає для себе розклад занять і може відвідувати будь-які курси на будь-якому факультеті незалежно від того на якому факультеті він навчається. Орієнтовно за кілька тижнів до початку семестра в університеті починають продавати програмки (Vorlezungsverzeichnis), в яких перераховані всі курси, що є на факультеті з відповідної спеціальності. Але останніми роками в Німеччині відвідування практичних занять рекомендується. На семінарах кількість студентів обмежена і заняття проходять у формі діалогу. Такі практичні заняття дають студенту найнеобхідніші навички, дозволяють поглибити отримані на лекціях знання, засвоїти методи науково-практичної роботи, тобто навчають самостійно і незалежно мислити за темою, часто в письмовій формі: есе або твір. Перші взагалі є дуже популярними в німецьких вищих навчальних закладах.

Університетський рік ділиться на два семестри: зимовий – з жовтня по березень, та літній – починається у квітні і триває до вересня. Студенти навчаються у дві зміни: одні починають у жовтні і відпочивають влітку, інші – починають у квітні і відпочивають взимку. Більш точні дати початку занять визначаються у кожному вищому навчальному закладі окремо. Можна вступати як на зимовий, так і на літній семестри. Канікули тривають п’ять місяців. Але це не означає, що протягом усіх канікул студент відпочиває. Як правило, на канікулах студенти готують письмові роботи, повторюють пройдений матеріал, проходять стажування.

У Німеччині існує один учений ступінь – доктора наук, що надається після захисту і повної публікації вищим навчальним закладом дисертації.

Вища освіта в Німеччині безоплатна (у тому числі й для іноземців). Але, зазвичай, студенти-іноземці сплачують спеціальний внесок (152 євро), що використовується на часткову оплату транспортних, поштових, комунальних послуг, за харчування в університетській їдальні, користування бібліотекою, електронним зв’язком. Студенти мають єдині пластикові картки, що одночасно є посвідченням, а також слугують для пільгових розрахунків за платні послуги бібліотеки, комп’ютерного центра, за харчування в їдальні. Німецькі вищі навчальні заклади стипендію студентам не надають, її лише можуть отримувати ті з них, що поїхали навчатися за програмою обміну (DAAD).

„Федеральний закон про сприяння освіті” надає можливість студентам, яким не можуть допомогти батьки, отримувати державну допомогу для здобуття освіти. Це може бути стипендія, а також безвідсоткова позика, яку потрібно повернути протягом п’яти років після закінчення навчання. Зазначеними проблемами переймаються 65 товариств сприяння студентам вищих навчальних закладів, що об’єднуються у Німецьке товариство сприяння студентам вищих навчальних закладів. Не зважаючи на всіляку підтримку, 60% студентів поєднують навчання з роботою.

Освіта дорослих у Німеччинізумовлена економічними (чимало людей вимушені протягом життя неодноразово змінювати свою профе­сію), культурними (як засіб організації дозвілля, задоволення своїх пізнавальних інтересів), і, зрештою, політичними потребами: громадянин може лише тоді відповідально приймати рішення, якщо він здатний робити висновки у багатьох сферах життя та знань.

Формою освіти дорослих є народні універси­тети, що дають як практичні, так і теоретичні знання. Вибір профілю сягає від астрономії, іноземних мов до мистецтва та його розуміння і східної медицини. У Німеччині існують близько 1050 народних університетів з численними філіями. Вони є надпартійними і неконфесійними. Найбільш популярні мовні курси, оздоровча освіта, а також курси з прикладного мистецтва та художнього ремесла. Через народні університети можна надолужити прогаяні у шкільний час предмети і отримати свідоцтво про закінчення головної або реальної школи і на­віть атестат зрілості.

Освіта дорослих у Німеччині здійснюється і через заклади підвищення кваліфікації (11 надрегіональних освітніх установ, 30 інститутів підвищення кваліфікації),яким федеральний уряд щорічно виділяє понад 10 млрд марок. Для своїх співробітників великі підприємства влаштовують додатково власні курси. Як правило, переква­ліфікація триває два роки, при цьому теоретичне навчання чергується з практикою.

Програми подальшого навчання пропонують профспілки (курс з економіки та соціальної політики, статуту підприємства, права страхування та трудового права тощо), церкви (Євангелійська церква, на­приклад, влаштовує в своїх 15 академіях конференції на актуальні теми сучасного життя), фонди, створені політичними партіями (Фонд Конрада Аденауера (ХДС), Фонд Фрідріха Еберта (СДП), Фонд Генріха Бьоля (партія Зелених) тощо). Федеральний центр політичної освіти у переконливій, науково обгрунтованій і разом із тим зрозумілій для кожного формі висвітлює у своїх часописах політичні, нау­кові, суспільні та соціальні проблеми сучасної Німеччини, влаштовує з цих питань конференції і семінари [26].

Провідними напрямами реформування школи Німеччини в сучасних умовах є:

- спрощення багатотипової системи середньої освіти, вибір гімназії та об’єднаної (інтегрованої) школи як основних типів середніх навчальних закладів, наближення до загальноєвропейської освітньої моделі;

- реформування змісту освіти з метою надання наукового характеру навчальному матеріалу; орієнтація на розвиток мислення, всіх пізнавальних здібностей учнів; розширення сітки факультативних навчальних дисциплін, введення інтегрованих курсів, включення сучасної проблематики до програм традиційних та нових предметів;

- подальше розширення диференціації навчання відповідно до потреб підготовки кваліфікованих кадрів, здатних функціонувати в умовах швидкої зміни високотехнічних технологій;

- зростання освітніх можливостей учнів, що походять із демократичних верств суспільства;

- вирішення проблем створення системи неперервної освіти.

У реаль­ному житті реалізація цих напрямів відбувається з великими труднощами, пов’язаними як з економічними проблемами конкретної держави, так і глобальними тенденціями соціальної політики у більшості країн світу. Як результат, скорочення фінансування освіти як аб­солютне (наприклад, у 1996 р. німецькі університети недоотримали 130 млн марок на матеріали, у 1997 – вже 220 млн марок. Скорочуєть­ся державне фінансування системи професійної освіти та підвищення кваліфікації, сфери роботи з молоддю та соціальної роботи), так і від­носне (при зростанні кількості учнів загальноосвітньої школи фінансу­вання її не збільшуються). За таких умов набувають популярності дослідження проблем економічної ефективності освіти та конк­ретні заходи щодо економії коштів на освіту. Зокрема, підвищується тижневе навантаження вчителя через просте збільшення розміру ставки та відміни різних пільг; зменшується тижневе навчальне навантаження на одного учня (на­приклад, відміняються консультативні години, втрачаються можливості диферен­ційованого навчання); учителі викладають у більших за кількістю уч­нів класах протягом меншого навчального тижня. Відомий дослідник проблем економічної ефективності освіти Клаус Клемм вважає, що проведення „політи­ки економії” може мати такі наслідки:

- навчальний процес буде ущільнюватися, дефіцит часу змусить відмовитися від будь-яких, навіть плідних, відхилень від теми, виключить повільне навчання, обмежить час на повторення та закріплення матеріалу. Викладання набуде більш фронтального характеру, школи знову перетворяться на школи „зубріння”;

- у змісті освіти збільшиться частка предметів когнітивної орієнтації, скоротяться години на вивчення мистецтва, музики та на спорт. Як результат, недостатньо сформовані креативність, самостійність, здатність працювати у групі;

- зменшення можливостей індивідуалізації та консультативного компо­нента в школах, а також відмова від таких предметних галузей, як мис­тецтво, музика та спорт призведе до зростання попиту на приватні освітні послуги. Допомога невстигаючим учням буде відбуватися у репетиторських класах, заняття спортом – у спортивних секціях і об’єднаннях, музикою – у музичних школах. Розподіл безоплатної до цього часу системи державної освіти між комерційними інститутами стане німецьким шляхом її приватизації. Відбуватимуться процеси селекції, пов’язані з потребами, цінами, близькістю до пропонованих послуг [26, 27].

Дата добавления: 2015-05-23