Характеристика освітньої системи у Франції

Провідні принципи діяльності державної школи (неконфесійний характер навчання, обов’язковість навчання до 16 років, безоплатний характер навчання у загальноосвітній школі (крім ліцеїв) тощо), функ­ції педагогічного персоналу, шляхи оцінки результативності діяльності шкільної системи визначаються рамочним законом, прийнятим 31 сер­пня 1989 року. Освіта у цьому законі проголошена національним пріо­ритетом. У 1993 р. освітнє законодавство було доповнено статтями, що стосувалися проблем найму на роботу та професійної освіти, а у 1995 р. – законом „Про шкільний контракт”. Провідні принципи функціону­вання вищої освіти визначені законом, прийнятим у 1984 р. [26].

Управління освітою у країні централізоване. Переважна більшість початкових і середніх навчальних закладів системи загальної освіти, значна кількість професійних шкіл, університетів підпорядковуються Міністерству національної (народної) освіти. Сімнадцять навчальних округів (Академій) підвідомчі міністерству. Ректор, який очолює округ, призначається урядом. Керує всіма державними навчальними закладами на рівні округу інспектор Академії, Генеральна рада – початковою школою. Уся система управління галузі підпорядковується Міністерству освіти. Існують навчальні заклади професійного типу, що у своїй діяльності керуються розпорядженнями галузевих міністерств. У Франції значну частку становлять приватні навчальні заклади, велика кількість яких належить релігійним організаціям. Упродовж багатьох років система освіти Франції характеризувалася централізацією й ієрархічністю управління освітою: на­вчальні плани та програми, розпорядок шкільного життя, призначення та звільнення педагогічного персоналу детально регламентувалися уря­довими циркулярами та інструкціями. У 60-х роках процеси демократизації увійшли до системи освіти як неодмінна складова. А з 1985 р. почали здійснюватися рефо­рмаційні процеси у цій сфері.

У систему народної освіти Франції входять заклади дошкі­льного виховання, загальноосвітньої школи, професійно-технічної та вищої освіти. Шкільне навчання починається у 6 і продовжується до 18 років. Перші п’ять років діти навчаються у початковій школі, після якої їх автоматично переводять до першого 4-річного циклу середньої шко­ли – неповної середньої школи, що є обов’язковою. Після її закінчення учні переходять до „короткого” або „довгого” варіантів другого циклу середньої освіти. „Короткий” являє собою професійну підготовку без права на продовження навчання у вищих навчальних закладах. „Довгий” – це три старших класи ліцею, де після успішної здачі державних екзаменів випускники отримують диплом бакалавра, що відкриває шлях до вищої освіти.

Дошкільне виховання. Першою сходинкою системи освіти у Франції є„материнські” школи – виховні заклади для дітей від 2 до 6 років, що існують як самостійні або входять до складу початкових. Дошкільна освіта не є обов’язковою, але практично всі діти відвідують дитячі установи. Як правило, вони безоплатні. В останній рік перебування у „материнській” школі дітей навчають читати, писати, лічити. У багатьох початкових школах існують спеціальні дошкільні класи („класи для малюків”), де вчаться діти з 5 років. Завданням цих установ є не тільки загальний розвиток дитини, а й підготовка до школи. Існує пряма спадко­ємність між змістом, формами та методами діяльності „класів для ма­люків” та початковою школою.

У дитячому садку діти, як правило, поділяються на три секції: у першій (2-4 років) навчання обмежується іграми; у другій (4-5 років) навчаються вмінню соціального спілкування шляхом мови та жестів. Основну секцію становлять діти шестирічного віку, яких навчають читати, писати і рахувати. Вони ходять до садочка 5 разів на тиждень, перебуваючи у ньому по 6 годин.

Метою дошкільного виховання є забезпечення все­бічного розвитку дітей. Дошкільний заклад Франції повинен ввести дитину в атмосферу колективу, розвинути у неї потяги до різних видів діяльності, сформувати прагнення до знань, навчити працювати, вчитися, будувати стосунки з іншими дітьми.

Природно, що важливу роль у цьому мають відігравати навички, професіоналізм вчителя, який повинен вміти організувати дозвілля дітей, спрямовувати їхній розвиток, створювати розвивальні середовища, вивчати поведінку та психологію дітей.

Прийнятий у 1975 р. Закон про школу передбачав заходи щодо забезпечення наступності між дошкільним вихованням і шкільним навчанням. У країні існує унікальний досвід навчання дітей у материнській і по­чатковій школах одним вчителем. Завдяки заходам у цьому напрямі молодші діти забезпечені дошкільними закла­дами на 75%. Нині у материнських школах і класах для малят при школах навчаються всі дошкільники віком від 5-6 років.

Другою сходинкою системи освіти у Франції є початкова школа. Обов’язкове безоплатне навчання дітей 6-11 років введено у Франції у 1882 р., а з 1936 р. воно поширилось на 13-14-річних. Початкова школа складається з трьох етапів: підготовчого (від 6 до 7 років), елементарного (від 7 до 9 років) та середнього (від 9 до 11 років). Діти навчаються 4 дні на тиждень по 6 годин щоденно. Неділя – день відпочинку. Хоча французька школа є світською (відповідно до закону 1905 р.), але у четвер учні відвідують богослужіння для ві­руючих. Часто ходять на екскурсії та прогулянки. Домашні завдання та екзамени у по­чатковій школі відсутні. Її головною метою є розвиток особистості школяра, формування у нього навичок критичного та раціонального мислення, самостійних суджень.

До навчальних планів початкової школи входять наступні предмети: читання, французька мова, письмо, арифметика, географія, історія, предметні уроки, прикладні заняття, малювання, співи, домоведення і ручна праця, фізична культура, мораль та громадянське виховання.

Класи у початковій школі є змішаними і, як правило, один вчитель викладає всі дисципліни. Батьки не обирають школу для навчання своїх дітей, вона визначається за принципом розташування місця проживання по відношенню до школи.

З метою зміцнення здоров’я школярів створюються „снігові”, „морські” та „зелені” класи, де діти протягом 2-3 тижнів одночасно з розумовим розвитком отримують інтенсивне фізичне загартування.

Після п’яти років навчання у початковій школі учні складають вступні іспити до 6-го класу – першого року навчання у середній школі. Проміжною ланкою між початковою і середньою школою є чотирирічні додаткові курси, що організовуються при великих початкових школах, як правило, у центрі департаменту. На цих курсах учні отримують або загальну, що відповідає першому циклу (4 класи) середньої школи, або загальну і професійну освіту. Після відповідної підготовки учні складають іспити до другого циклу середньої школи, переважно „нормальної”, що готує вчителів початкових класів і технічних навчальних закладів.

Середня школа. Обов’язковими є з 6 по 3 класи середньої школи (у Франції зворотна нумерація). Існують три типи середніх освітніх за­кладів: класичний та сучасний ліцей, загальноосвітній коледж, старші класи початкової школи. Ліцеї, як правило, засновуються державою і утримуються на державні кошти. Деякі технічні коледжі утримуються частково державою, а частково комунами чи департаментами.

Навчальний процес у неповній середній школі має два цикли: спостереження (6-5 класи), де діти навчаються за єдиною програмою, і орієнтації (4-3 класи), де вводяться диференційовані за напрямами програми та предмети за вибором. У коледжі це предмети, які носять практичну допрофесійну спрямованість, у ліцеї – предмети академіч­ної спрямованості, що дають можливості розвинути повноцінно пізна­вальні здібності особистості, її творчий потенціал.

Для тих, хто закінчує неповну середню школу, відкриваються два шляхи: професійні навчальні заклади (2 роки навчання), старіші класи ліцею (3 роки).

У коледжах та ліцеях діти навчаються з 11 до 18 років. Навчання у них поділено на цикли: чотири роки – перший, три – другий цикл. Коледжі дають реальну освіту. Ліцеї поділяються на класичні та реальні. У класичних вивчаються давні (латина та грецька) та одна із сучасних іноземних мов. З 1933 р. навчання у середніх та початкових школах безоплатне.

У 1880 р. до державної системи освіти була включена нижча професійна освіта. За законом 1919 р. система технічної освіти була реорганізована і передана Міністерству народної освіти. Сьогодні професійна освіта надається у спеціальних школах і на курсах. Фахівців середньої кваліфікації для комерційних і промислових підприємств готують ремісничі школи, професійні секції додаткових курсів і технічні коледжі. На технічних відділеннях ліцеїв і коледжів та на додаткових курсах готують середній технічний персонал.

Існують ліцеї промислового та сільськогосподарського про­філів. Випускникам видається свідоцтво про професійну підготовку до однієї з 250 спеціальностей. Якщо учень досягнув 16-річного віку, він мо­же залишити ліцей і оволодівати професією в центрі учнівства, де після 2 років навчання видається свідоцтво про професійну придатність за профілем того чи іншого сектору економіки.

У Франції поширені приватні середні навчальні заклади (за зразком ліцеїв та коледжів). Вони готують випускників до вступу у вищі навчальні заклади, але за умови, якщо випускник отримає ступінь бакалавра, склавши іспит перед урядовою комісією.

У довідниках Європейського Союзу вказуються адреси аж 1877 вищих навчальних закладів Франції, тому детально описати їх досить складно. Зауважимо, що у переліку зазначено заклади, які в інших країнах входять до системи середньої освіти: професійного навчання (технічні, медсестер тощо) переважно з дворічними програмами.

Вища освіта у Франції має дуже багату історію. Паризький уні­верситет існує з 1150 р., Сорбонна – з 1200 р. Зараз у країні нараховується (у нашому розумінні) 250 вищих навчальних закладів, із них 78 – університети (65 з яких – держа­вні). Інші 453 – це переважно моно-дисциплінарні навчальні заклади з невеликим (кілька сотень) контингентом студентів.

У приватному секторі навчається одна четверта загальної кількості студентів. Тут налічується п’ять університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти. Дер­жавні університети навчають основну більшість студентів. Практично кожен з них – великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що має адмі­ністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів та керується прези­дентом, якого на п’ять років обирають ці три ради. Університети є об’єдна­нням „одиниць підготовки і пошуків” з основних дисциплін на чолі з обраними директорами, а також більш звичних нам інститутів і шкіл (технологічних, політичних чи юридичних студій, професіоналізованих, підготовки вчителів, загальної адміністрації чи менеджменту, туризму, зв’язку, преси, соціального і економічного роз­витку, міжнародних відносин і багато ін.). Не дивно, що одні лише уні­верситети присуджують понад десять різних кваліфікацій [20].

Вища освіта у Франції, переважно в університетах, частково відкрита. Вступ до них зводиться до простого запису на навчання й сплачування символічної суми на витрати канцелярії. Неуніверситетські заклади мають „закриту” систему вищої освіти. Прийом студентів до цих закладів відбувається за су­ворою селекцією та великим конкурсом. Навчаючись в останньому класі ліцею („терміналі”), учень може звернутися до його ради з проханням на основі досьє вирішити питання вступу в наступні види за­кладів з селективним зарахуванням:

- підготовчі класи,які інтенсивно готують до вступу через великий кон­курс у престижні Вищі (Великі) Школи;

- університетський технологічний інститут з метою отримання через два роки технологічного диплома, що є насамперед професійною і вигідною для успіху на ринку праці кваліфікацією;

- секцію вищих техніків з виходом через два роки на посвідчення „вищого техніка”;

- спеціалізовану (вищу) профшколу [20].

У разі відхилення прохання учень може навчатися у менш престижному університеті.

Вступаючи в університети, абітурієнт повинен мати документ про середню освіту (12 чи 13 років навчання) „бакалаврат”. Він надається учню після складання комплексу випускних ек­заменів, що проводяться одночасно по всій країні. Незалежність їх проведення дає змогу об’єктивно оцінювати учня й порівнювати між собою якість надання навчальними закладами середньої освіти. Дані про екзамени оприлюднюються у пресі.

Абітурієнти, що не мають бакалаврату, можуть вступити у вищі навчальні заклади шляхом складання іспитів на диплом доступу до вищої школи (DAEU), що визнається еквівалентним замінником. DAEU має дві версії: А – гуманітарну, В – природничі та інші спеціальності.

У системі вищої освіти Франції особливе місце посідають „великі школи”, що є престижнішими за університети. Серед них: Вища нормальна школа, Політехнічна школа, Національна школа східних мов та ін.

Вищі Школи, які готують держслужбовців і гарантують випускникам постійне місце роботи, надаючи освіту високого гатунку, приймають студентів за конкурсом. Важливою умовою вступу до Вищої Школи є навчання на дворічних післяшкільних підготовчих класах, програми і вимоги яких складніші, ніж на двох курсах університетів. Слід зазначити, що вступ на навчання на підготовчі курси вимагає наявність рекомендації школи чи ліцею і є також селекційним. Ті випускники підготовчих курсів, що не вступили у Вищі Школи, мають можливість вільно продовжувати навчання відразу на третьому курсі університетів (за профілем). Громадськість Франції вважає Вищі Школи з їх кореневою системою підготовчих класів кращим досягненням національної системи освіти.

Не зважаючи на елітність і престижність Вищих шкіл, абсолютна більшість абітурієнтів з рівнем „бакалавр” віддає перевагу університетам. Досить зручною є практика введення учнями даних про себе і бажані заклади освіти у комп’ютерний банк, який після отримання всіх замовлень і врахування безлічі параметрів абітурієнтів видає своє рішення про місце навчання у вищому навчальному закладі.

Більшість приватних університетів належить церкві, їх випускни­ки мають, як правило, високу кваліфікацію і користуються великим попитом. Навчання в університеті поділене на кілька циклів. Після за­кінчення кожного з них присвоюється певний науковий ступінь та видається диплом. Студент, як правило, сам організовує свою роботу (відвідуван­ня занять не є обов’язковим), але двічі на рік необхідно здати встанов­лені іспити.

Навчання у ВЗО Франції організовується за трьома стадіями – циклами:

- перший триває два роки, впродовж яких аж 54% всього контингенту студентів уні­верситетів набуває загальну вищу освіту, уточнює фахову орієнтацію й от­римує першу академічну кваліфікацію (проміжний диплом DEUG);

- другий цикл є циклом поглиблення і фахової підготовки (2-3 роки), підрозді­ляється на дві стадії з наданням licenc i maitrise;

- третій цикл – спеціалізований і готує до початку серйозних наукових досліджень. Вступ на нього за конкурсом, тривалість навчання – рік.

Конкурсний також вступ на докторські студії, що завершуються захис­том дисертації й отриманням кваліфікації „доктор”.

Провідними цілями освітньої реформи у Франції є:

- отримання 80% учнів повної середньої освіти, що підтверджена дипло­мом бакалавра. Необхідність досягнення цієї мети визначається зрос­таючими потребами у висококваліфікованих кадрах, зокрема природничо-математичного профілю;

- отримання всіма учнями професійної підготовки до закінчення школи. Висунення цієї мети пов’язане з необхідністю запобігти зростаючому серед молоді безробіттю;

- створення системи неперервної педагогічної освіти;

- технічне обладнання освітніх установ новими інформаційними та ко­мунікаційними засобами;

- розробка нового змісту та методів навчання у відповідності з вимогами НТП;

- орієнтація школи на міжнародне співробітництво, на „підготовку європейця”;

- децентралізація управління освітою, що відбувається згідно з За­коном 1985 р. У компетенції держави залишаються: визначення змісту освіти та загальна її організація; прийняття на роботу, навчання та оплата праці вчителів; загальне управління середніми навчальними закладами; часткове фінансування навчального процесу; деякі середні навчальні заклади (у тому числі коледжі та ліцеї з викладанням на іноземних мовах), вищі навчальні заклади. Територіальні органи влади розробляють перспективні схеми розвитку освіти у регіонах і програ­ми фінансування шкіл; відповідають за будівництво, реконструкцію, технічний стан, обладнання і функціонування коледжів та ліцеїв. Для цього вони отримують від держави відповідні кошти. Коледжі та ліцеї розробляють проекти своєї діяльності, які є всеохоплюючими докумен­тами, що стосуються всіх сторін внутрішнього життя та зовнішніх зв’язків шкіл. Самостійність коледжів і ліцеїв поширюється на: форму­вання класів та груп учнів; визначення принципу групування учнів; складання погодинного розкладу уроків на основі визначеної загальної кількості годин на викладання; визначення режиму роботи школи; ви­бір додаткових предметів і занять для підлітків та дорослих; зв’язки школи з її культурним, соціальним, економічним оточенням; вибір спеціальних тем навчання додатково до передбачених державними програмами; вибір факультативних предметів. Усі рішення, що стосу­ються шкільного життя, приймаються адміністративною радою школи за пропозицією керівника навчального закладу [26, 27].

Дата добавления: 2015-05-23