Сучасне розуміння понять неграмотність і грамотність

В останні десятиріччя освіта переживає глибоку кризу. Поняття криза освіти – складне і не тотожне абсолютному занепаду. Найяскравішим її проявом у глобальному масштабі є наявність великої кількості неграмотних людей (у 2000 р. у світі нараховувалося 900 млн).

ЮНЕСКО визначає неграмотність як невміння прочитати і написати короткий простий текст на тему повсякденного життя, розуміючи прочитане й написане. Більше 95 % неграмотних проживає у відсталих країнах Півдня, де понад 100 млн дітей не мають можливості навчатися. Частка неграмотності в загальній кількості дорослого населення цих країн за останні тридцять років зменшилась, але фактично неграмотних збільшилася майже на 50 млн і наближується до 1 млрд. До кінця ХХ ст. чисельність учнів в усьому світі становила близько 1 060 млн чоловік, а частка грамотного населення у віці за15 років – лише 75%.

На початку 60-х років регіональні міжурядові конференції країн, що розвиваються, прийняли плани, які передбачали повне охоплення дітей початковою освітою. „План Карачі” намічав введення загальної обов’язкової освіти в Азії, а план „Аддіс-Абеби” у Африці до 1980 р., „План Сантьяго” – охопити початковою освітою всіх дітей Латинської Америки уже до 1970 р. Але, на жаль, вони не були реалізовані в усіх країнах до ХХІ ст.

У розвинених країнах кількість неграмотних людей відносно невелика: складають орієнтовно 5% дорослого населення. Тривогу викликає поширення функціональної неграмотності, що досягає у США 20 млн, а у великих країнах Західної Європи – по 4-5 млн.

Функціонально неграмотні – це особи, що навчалися в школі, але не набули або ж втратили навички швидкого читання і елементарного письма; вони не можуть розібратися в інструкціях до механізмів, хімічних реактивів, правил безпеки на виробництві. Не дивно, що у багатьох країнах поряд із безробіттям існує значна кількість робочих місць, що не можуть бути заповнені у зв’язку з недостатньою освіченістю претендентів [2].

Турбує також і той факт, що функціонально неграмотні люди не знайомляться із суспільно-політичною літературою, програмами партій, профсоюзних організацій, що обмежує їх громадянську позицію.

Поняття „функціональна неграмотність” є несталим. Воно може набувати іншого сенсу залежно від рівня техніко-економічного розвитку окремої країни, від складності соціальної структури, специфіки політичної і громадської позиції. Межа між функціональною грамотністю і функціональною неграмотністю є рухомою. Той рівень освіти, яким сьогодні забезпечується функціональна грамотність, може скоро стати недостатнім.

Подолання неграмотності залежить як від багатьох педагогічних, так і непедагогічних чинників – економічних, політичних, соціальних.

Грамотність – здатністъ розуміти та використовувати різні типи інформації у побутовому, професійному та громадському житті. Вона розглядається як можливість індивіда бути включеним в економічну, культурну, політичну практику суспільства; у грамотне середовище на локальному, регіональному, держа­вному та глобальному рівнях; як умова соціального та культурного розвитку суспільства [16].

Поняття суспільної грамотності означає, що державні інституції дозволяють індивіду повноцінно реалізовувати свої громадянські права та обов’язки тільки через письмову мову (написані закони Конституції та інші нормативно-правові акти); вирішити свої особисті, сімейні, професійні, економічні проблеми можна тільки оволодівши цією мовою. Отже, суспільство, держава свідомо формують та підтримують у кожного громадянина потребу в набутті грамотності; держава гарантує безумовне виконання прийнятих законів, правил та норм і тим мотивує громадян до набуття грамотності.

Сутність поняття суспільної грамотності завжди залежала від характеру суспільної практики. У сучасних умовах її мета визначається міжнародним освітнім товариством як утвердження громадянських прав, демократії, взаєморозуміння; кулътурний розвиток особистості та громади.

Поняття культури грамотності передбачає формування постійної потреби у її набутті та підвищенні, необхідність створення грамотного середовища – суспільства, що навчається пе­рманентно, протягом усього періоду свого існування. Набуття грамотності в сучасному світі є як громадянським правом, так і обов’язком громадянина, невиконання якого має негативні наслідки не лише для окремої особистості, а й для всього соціуму.

Понад півстоліття проблеми розвитку грамотності є предметом діяльності міжнародних освіт­ніх організацій. Нині вони мають достатній досвід для обґрунтування ефективних шляхів її вирішення й аналізу результатів своєї діяльності. Зокрема, широкомасштабні акції 50-70-х років XX ст., ініційовані урядом, міжнародними освітніми організаціями, не мали ви­рішального успіху, оскільки недостатньо враховували життєві потреби людей, особливості соціально-економічного розвитку конкретної території, її культурні традиції. Зважаючи на це, здійснювати боротьбу з неграмотність необхідно з урахуванням місцевих соціально-економічних, політичних та культурних реалій, а також традицій народної педагогіки; першочер­гову розбудову інфраструктури, що давала бможливість не тільки здобувати грамотність, а й реально нею користуватися. Не дивно, що ефективне проведення подібних акцій нині покладається на місцеві громади.

Але існують і винятки. Так, у 90-х роках XX ст. були проведені високоефективні загальнодержавні акції боротьби з неграмотністю в Еквадорі, Індії, Намібії,Гані, Єгипті, Еритреї. В усіх цих випадках за домінуючої ролі держави акції здійснювалися при тісному співробітництві багатьох партнерів (державних органів, місцевої влади, закладів формальної освіти, волонтерів, міжнародних освітніх організацій тощо). Успіх був зумовлений здійсненими кроками (навчання персоналу, методична база), політич­ною мотивацією населення до участі в акціях, систематичним їх харак­тером, ефективним моніторингом та оцінкою їх результативності.

До чинників, які повинні бути враховані у здійсненні заходів по розвитку грамотності, є створення можливостей набуття грамотності рідною мовою, що передбачає організацію рідномовних шкіл, підготовки національних педагогічних кадрів, відповідного методичного забезпе­чення. Зумовлений такий характер мовної освітньої політики необхідністю забезпечення культурної самоідентифікації особистості, тобто, усвідомлення нею належності до певної культури, етнічної спільноти. Разом із тим, вже на етапі базової і професійної, загальної середньої та післясередньої освіти навчання набуває двомовного і навіть тримовного характеру, що дає можливість кращої соціально-економічної адаптації та професійного відбору. З цією метою у школах вивчається крім рідної мови державна і третя – мова глобального спілкування – англійська.

Процеси поширення суспільної грамотності забезпечують повноцінний розвиток письмової мови, що продовжує бути актуальним для ряду народностей у країнах, які розвиваються. Писемність дозволяє населенню цих країн долучитися до сучасних інформаційних процесів, обміну інформацією. Важливу роль у становленні писемної літературної мови відіграють державні та громадські інституції, що сприяють введенню літературної мови в усі сфери суспільного життя, участі у обміні та поширенні інформації суспільного значення. Така мовна політика актуальна і для молодих держав, що мають давню писемність, але здійснюють зусилля для затвердження пріоритету державної мови.

Інтергенераційний підхід у розвитку соціальної грамотності означає:

- усвідомлення взаємозв’язку і взаємозумовленості грамотності батьків та успішності шкільного навчання їх дітей. Грамотність батьків є запорукою вступу дітей до школи; від рівня батьківської грамотності залежить створення в сім’ї матеріальних та духовних умов для навчання;

- усвідомлення педагогами, які працюють у сфері освіти дорослих, що шкільне навчання дітей є частиною їх професійного поля; вони мусять запобігати дитячій неграмотності та залучати до освіти жінок.

У практиці міжнародних досліджень освіти дорослих розроблена класифікація загальної грамотності, необхідної для нормального функ­ціонування у громадянському суспільстві:

- прозова грамотність, що передбачає розуміння різних видів текстів, зокрема газетних статей, прозових та поетичних творів;

- документальна грамотність – вміння викласти інформацію в документі та почерпнути її звідти;

- математична (обчислювальна) грамотність – вміння робити прості обчи­слення та розуміти кількісні показники.

За методикою канадських дослідників, прийнятою Інститутом освіти ЮНЕСКО, визначають п’ять рівнів грамотності:

- перший рівень – означає серйозні труднощі у читанні, розумінні й інтерпретації текстів та неусвідомлення того, що це становить проблему;

- другий рівень – людина читає прості, ясно викладені тексти; нави­чки їх інтерпретації досить обмежені; проблема недостатньої грамотності не усвідомлюється;

- третій рівень – людина цілком добре читає, але у розумінні склад­них текстів може відчувати труднощі. Спеціалісти вважають цей рівень мі­німально допустимим для нормального функціонування в сучасному сус­пільстві;

- четвертий та п’ятий рівні – високий рівень грамотності, що перед­бачає наявність розвинутих загальнокультурних та професійних навичок.

Аналіз стану грамотності дорослих у Канаді за наведеною класи­фікацією показав такі результати: І рівень – 22% населення; II рівень – 26%; III рівень – 32%; IV та V рівні – від 20 до 25% [16].

У всіх розвинутих країнах на сьогодні існує значна кількість дорослих людей, які не мають навичок, необхідних для участі у громадсь­кому та професійному житті. Науковцями багатьох країн доведено, що навчання в системі формальної освіти не обов’язково забезпечує набуття певного ста­ндартного рівня грамотності. Разом з тим, вказує на велику роль у набутті загальної грамотності неформального культурного оточення (громадського, виробничо­го, сімейного).

Гендерний аспект проблеми неграмотності становить предмет пильної уваги міжнародної освітянської громадськості, політичних діячів, але розв’язання її просувається занадто повільно. Хоча націона­льні та міжнародні організації намагаються цілеспрямовано сприяти її подоланню, жіноча неграмот­ність складає 65% від загальної. Проблемами розв’язання даного питання переймається Африканський форум жінок-освітян, членами якого є урядові високопосадовці, представниці університетських кіл регіону. До пріоритетних напрямів діяльності організації відносяться: здійснення наукових досліджень, розробка парадигми альтернативної жіночої освіти в Африці, консолідація зусиль, спрямованих на протистояння дискримінації у відповідній сфері, здійснення впливу на розробку освітньої політики з ура­хуванням гендерних аспектів, підготовка педагогів та інструкторів, ме­тодичної бази у відповідній сфері [17].

Урахування гендерних аспектів у справі подолання неграмотності передбачає здійснення цілеспрямованих зусиль по включенню жіноцтва у сферу глобальної економіки. Проблема полягає не просто у відкритті більшої кількості шкіл, а у врахуванні у навчальному процесі жіночої сутності (емоційного світу, способів мислення, тендерної ідентичності); у наданні системі жіночої освіти багаторівневого та

багатоаспектного характеру [17].

У сучасних умовах процес формування суспільної грамотності не уявляється без використання нових інформаційних технологій (НІТ).

Позитивними сторонами використання НІТ як засо­бу розвитку суспільної грамотності фахівці вважають:

- широке залучення до навчання нових верств населення, що позбавлені такої можливості за інших умов;

- надання навчальному процесу більш творчого, інноваційного характеру;

- безмежне розширення ресурсної бази інформації, що залучається до навчального процесу, підвищення її якості;

- надання можливості вибору джерел інформації, що слугує мотивацій­ним чинником до прояву творчого підходу у навчанні, засобом збага­чення навчального досвіду;

- можливість вибору місця навчання: вдома, на робочому місці, в системі формальній освіти, у публічній бібліотеці тощо;

- оптимальне використання навчального часу та зусиль викладацького персоналу, можливість активної самоосвіти.

До умов, за яких використання НІТ є ефективним засобом підви­щення суспільної грамотності, відносяться:

- доступність НІТ;

- першочергове залучення до вивчення та використання НІТ професій­них освітян, які повинні створювати навчальні програми та методичне забезпечення для використання нових навчальних технологій;

- врахування у процесі використання НІТ особливостей національної культури та освітніх традицій. Проблема полягає в тому, що НІТ виступають подекуди засобом здійснення „вестернізації”, прозахідної стандартизації місцевих освітніх та культурних традицій. Тому НІТ повинні бути як засобом глобалізації, тобто включення кожної особистості у загально-цивілізаційний контекст, так і локалізації – збереження кожною людиною своєї ідентичності на новому інформаційно-технічному рівні розвитку суспільства [16].

Дата добавления: 2015-05-23