Розділ 2. Історичне краєзнавство та його місце в системі історичних досліджень

Отже, формування громадянина-патріота України засобами історичного краєзнавства в сучасних умовах забезпечується широкою законодавчою базою, основу якої складає Основний Закон держави – Конституція України.

Громадянсько-патріотчне виховання – складний і багатогранний процес формування громадянскості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, політично, соціально та юридично дієздатною і захищеною. Це фундаментальна духовно – моральна якість, світоглядна і психологічна характеристика особистості.

Історичне краєзнавство як важливий засіб громадянсько-патріотичного виховання.В умовах розгортання державотворчих процесів і утвердження України як суверенної, правової, демократичної і соціально орієнтованої держави особливого значення набуває громадянське виховання, насамперед підростаючого покоління.

Розділ 1. ПІЗНАВАЛЬНО-ВИХОВНА РОЛЬ ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

В наш час краєзнавство набуває все більшого суспільного визнання як система професійної і аматорської діяльності, що справляє значний вплив на патріотичне виховання. Воно стало дієвою формою залучення широких верств громадськості до всебічного вивчення своєї «малої батьківщини». Поглиблене вивчення самобутності історії, культури та природи регіонів України дає змогу громадянам, передусім молоді, простежити загальнонаціональні процеси крізь призму місцевих подій, з’ясувати неповторні особливості різних куточків України та їх місце в історії українського народу.

У своєму Зверненні від 24 червня 2014 року Президент України Петро Порошенко наголосив на необхідності розширенні прав регіонів в питаннях історичної пам’яті, культурних традицій, мовної політики, зазначивши, що «ніколи більше ці питання не будуть колоти країну… Громади самі визначатимуть, під які пам’ятники покласти квіти. Що відзначати і які пісні співати за святковим столом. До речі, і в яких церквах молитися».

Знання про минуле і сучасне рідного краю й усієї України формує у людей гордість за свій народ і державу, готовність захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність кордонів. Інформація про регіональні особливості, що історично склалися під впливом політичних, соціально-економічних, природних та етнічних чинників, набуває особливої актуальності, оскільки їх недооцінка, а то й ігнорування впродовж тривалого часу, не сприяли консолідації українського суспільства і зміцнення підвалин нашої держави. Саме на це спрямовують свої зусилля краєзнавці.

Мета громадянсько-патріотичного виховання – формування свідомого громадянина держави, патріота і професіонала. Тобто людини з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом, способом мислення та вчинками, спрямованими на утвердження громадянського суспільства в Україні. Мета громадянського виховання реалізується через такі завдання:

- формування національної свідомості, належності до рідної землі і свого народу, визнання духовної єдності поколінь та спільності культурної спадщини;

- утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей як свобода, рівність, справедливість;

- формування соціальної активності і професійної компетентності особистості на основі таких соціальних якостей як готовність до участі в процесах державотворення, здатність до життя і праці в громадянському суспільстві, готовність взяти на себе відповідальність за долю держави;

- формування політичної та правової культури засобами освіти, яка дає знання про політичні системи і владу на усіх рівнях суспільного життя, про закони та законодавчі системи; виховання поваги до Конституції України, законодавства, державної мови;

- уміння визначати форми та способи своєї участі в житті суспільства, спілкуватися та брати участь в роботі демократичних інституцій та органів влади, захищати і підтримувати закони та права людини, бути обізнаним зі способами соціального захисту;

- розвиток критичного мислення, що забезпечує спроможність усвідомлювати та відстоювати особисту позицію в різних ситуаціях, здатність продукувати нові ідеї та критично аналізувати проблеми;

- формування толерантного ставлення до інших культур і традицій;

- виховання негативного ставлення до будь-яких форм насильства; активне запобігання проявам деструктивного націоналізму, шовінізму, фашизму, месіанських настроїв.

Зміст громадянсько-патріотчного виховання має бути підпорядкований насамперед формуванню патріотизму – любові до свого народу, до України. Важливою якістю патріотизму є турбота про благо народу, активна участь у становленні й утвердженні Української держави, готовність відстоювати її незалежність.

З патріотизмом органічно поєднується національнасамосвідомість громадян, яка грунтується на національній ідентифікації: вбирає в себе віру в духовні сили свого народу, його майбутнє, волю до праці на його благо; здатність осмислити історію, моральні та культурні цінності. Однією з головних рис громадянської зрілості є утвердження української мови, досконале володіння нею.

Важливе місце в змісті громадянсько-патріотичного виховання посідає формування культури міжетнічних відносин, якаповиннапроявлятисявповазідоінтересів, прав, самобутності великих і малих народів; у підготовці особистості до свідомого життя у демократичному суспільстві; готовності й умінні йти на компроміси з різними етнічними, релігійними групами заради громадянського миру в Україні.

Виховання громадянина держави має здійснюватися в контексті формування планетарної свідомості, яка включає почуття єдності й унікальності життя на Землі, повагу до всіх народів, їхніх прав, інтересів і ціностей; розуміння світу як єдності й різноманітності, необхідності мирного співіснування і співробітництва держав на засадах гуманізації міжнародних відносин.

Однією з визначальних характеристик громадянської зрілості є розвинена правосвідомість зі знанням та усвідомленням своїх громадянських прав, свобод, обов’язків, ставлення до закону і державної влади. Основою правосвідомості громадянина є усвідомлення ним головного завдання України як цивілізованої держави – послідовний захист соціальних інтересів, прав і свобод своїх громадян. Свобода і незалежність особистості є умовою безпеки і розквіту держави, яка має забезпечувати верховенство закону. Громадянин зобов’язаний добровільно дотримуватися чинних законів, знати не лише свої права, а й сприймати їх як свої обов’язки. В цьому головна суть виховання правосвідомості.

В змісті громадянського виховання все більшого значення набуває розвиток політичної культури, яка передбачає належну політичну компетентність, знання особливостей державно-політичного устрою, функціонування органів влади та громадянських об’єднань, виборчі системи в Україні та інших державах.

Значне місце в змісті громадського виховання відводиться формуванню дбайливого ставлення до природи, що має як внутрішньодержавне, так і міжнародне значення. Це ставлення проявляється в особистій причетності й відповідальності за збереження й примноження природних багатств, усвідомлення необхідності роз’язання глобальних і місцевих екологічних проблем.

Надзвичайно важливим компонентом громадянської освіти є моральність особистості, яка включає такі гуманістичні риси як доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість,чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, повага і любов до своїх батьків, родичів. Високоморальна свідомість стимулює соціально ціннісну поведінку, застерігає від аморальних і протиправних вчинків.

Громадянська зрілість підростаючого покоління включає також культуру поведінки особистості, що проявляється в сукупності сформованих соціально значущих якостей, грунтованих на нормах моралі, закону, вчинків людини.

Актуальною складовою змісту громадянського виховання є розвиток мотивації до праці, усвідомлення життєвої необхідності трудової діяльності, ініціативи і підприємництва; розуміння економічних законів і проблем сучасного суспільства та шляхів їх розв’язування, готовності до соціальної творчості як умови соціальної адаптації, конкурентоспроможності й самореалізації особистості в ринкових відносинах. Усвідомлення процьовитості як високої моральної цінності є одним з найістотніших свідчень громадянської позиції людини, її суспільної значущості.

Громадянсько-патріотчне виховання передбачає систему виховних впливів сім’ї, навчально-виховних закладів, державних та громадських інституцій. Це безперервний процес, що починається від народження дитини і триває, по суті, все її життя. Але найбільш інтенсивним він є у проміжку від дитячого до зрілого віку, коли розвиваються особистісні якості, фізичні й духовні сили, нагромаджується сума знань, зміцнюються погляди та переконання, складаються звички та норми поведінки, усталюється основний спосіб дій. Саме в цей період під впливом суспільних умов, пізнання й освоєння навколишнього світу і збагачення власного досвіду відбувається активне формування громадянських якостей.

Програма виховання громадянина-патріота (зміст навчального матеріалу, форми, методи, прийоми роботи тощо) має відповідати особливостям і закономірностям розвитку особистості дитини в окремі вікові періоди і всебічно відображати духовні надбання українського народу, його ідейно-моральний потенціал. Родина і школа повинні створювати умови для оволодіння кожною дитиною національними та загальнолюдськими цінностями. Рідна мова, історія народу, його духовна і матеріальна культура – благодатний грунт, на якому зростає громадянин і патріот своєї держави. Саме ці та інші пізнавально-виховні засоби вбирає в себе містке і багатогранне слово “краєзнавство ”, одним із важливих напрямків якого є історичне краєзнавство.

Історико-краєзнавчі основи формування громадянськості у школярів складає комплекс знань про історію регіону їх проживання з урахуванням місцевої самобутності і неповторності. Глибоке і всебічне засвоєння таких знань сприяє вихованню у підростаючого покоління любові до рідного краю («малої» батьківщини) – складової частини України («великої» Батьківщини).

Цілком очевидно, що підгрунтям цього процесу має бути педагогічний досвід українського народу, його історико-культурні традиції, духовність і мораль. Все це повинно спрямовуватися на збагачення учнів знаннями про свій народ і рідний край, усвідомлення себе як його частинки, спадкоємця та продовжувача його роду й племені, виразника його психології, на формування національних рис характеру і вдачі.

Новий зміст історичної освіти акцентує увагу на пріорітетності регіональної історії, на формування у підростаючого покоління національно-історичної пам’яті, виховання якостей громадянина-патріота, що неможливо без широкого використання у навчально-виховному процесі історико-краєзнавчого матеріалу.

Виняткова цінність вивчення минулого краю обумовлена тим, що завдяки йому загальноісторичний процес простежується крізь призму місцевих подій і явищ, підкреслюючи конкретні риси історичної дійсності, а не підганяючи їх під загальноприйняті схеми. Важливе завдання вчителя при використанні краєзнавчих матеріалів – знати і вміти показати специфічні відмінності свого краю і кожного із його куточків в контексті історії України. Адже у логічному поєднанні загального та місцевого матеріалу і полягає смисл грунтовного і достовірного знання історії.

Історичне краєзнавство – як додаткове джерело знань – використовується не тільки на уроках історії, а й на уроках інших навчальних предметів з метою наповнити передбачені програмою теми громадянським, українознавчим змістом, підкрипити прикладами місцевої історії, конкретизувати теоритичні положення цікавим краєзнавчим матеріалом, дати фактам і цифрам емоційне забарвлення. При плануванні своєї роботи вчитель передбачає, під час вивчення яких тем, на яких уроках він може залучити історико-краєзнавчий матеріал і з якою саме метою.

Зокрема, на уроках історії можна використати історико-краєзнавчі відомості про найдавніші поселення людини на території краю, в межах сучасної Черкаської області, пам’ятки трипільської культури, господарсько-торговельну діяльність у скіфський період. Не меньш цікавий матеріал вчитель може підібрати про літописні міста краю і їх роль в обороні південних рубежів Київської Русі. При вивченні історії українського козацтва і подій Визвольної війни українського народу середини XVII ст. доцільно розкрити значення Черкас і Канева як осередків зародження козацтва, показати історичні постаті О. Дашкевича, Д. Вишневецького, Б. Хмельницького, інших відомих людей краю. Варто також привернути увагу учнів до таких історико-краєзнавчих проблем: історичне “прочитання” місцевих топонімів; культура і освіта в краї у різні періоди історії; видатні діячі минулого – вихідці з даної місцевості; перебування в краї відомих людей; земляки – борці за незалежність України; пам’ятні історичні місця; Черкащина – складова частина України.

На уроках географії при характеристиці адміністративно-територіального поділу області, доцільно розглянути історію його формування. З’ясовуються історичні аспекти етнічного складу населення краю, його еволюція, причини міграцій, втрати у війнах і під час голоду. Розширенню знань з економічної географії сприятиме розповідь про історію господарства краю.

Широкі можливості для використання історико-краєзнавчих матеріалів мають уроки української мови і літератури. Суттєво доповнить програмні теми з мови інформація про історію розвитку та утвердження української мови на території краю. У вправах, завданнях, диктантах і переказах використовуються приклади, приказки, прислів’я із місцевої історії. На уроках мови даються пояснення етнонімів і топонімів місцевих назв населених пунктів, річок, урочищ тощо, вивчаються особливості місцевих діалектів і говірок, їх походження.

Передбачені програмою твори усної народної творчості на уроках літератури доцільно доповнити тими, що побутують у данній місцевості. Практикується використання на уроках народних творів, записаних учнями, а також уривків із літописних пам’яток, в яких відображається історія краю. Великий виховний потенціал має літературне краєзнавство, використання громадянських і патріотичних ідей в їхній творчості.

Давні народні математичні й геометричні знання та міри ваги, довжини, що побутували на території краю, можуть знайти використання на уроках математики.

Більш цікавим і змістовним виклад матеріалу на уроках фізики зроблять повідомлення про місцеві народні прикмети і їх тлумачення фізичною наукою, народний досвід використання природної енергії на території краю в минулому (вітряки, млини, сукновальні та ін.).

Поширені в різні часи на території краю народна лікувальна практика, народні погляди на людину, гігієна тіла і душі, рослини і тварини як прогностики погоди доповнять програмні теми на уроках біології. Слід також повести мову про запаси лікарських трав у даній місцевості, їх збереження і примноження, наголосити на необхідності дотримання природоохоронного законодавства.

На уроках музики цілком вмотивованим буде звернення до народних мелодій рідного краю і використання їх у творах самодіяльних та професійних композиторів. При цьому варто розповісти про відомі художні колективи краю – Черкаський державний заслужений український народний хор, ансамблі “Росава”, тріо бандуристок “Вербена” та ін.

Козацькі традиції – загартування організму, народні ігри, забави і змагання, що побутовали на території краю, використовуються на уроках фізкультури і допризивної підготовки юнаків. Особливий інтерес викликають розповіді про українського богатиря, уродженця Черкащини Івана Піддубного.

Перелічені предмети належать до державного компонента змісту освіти. Ширші ж можливості для використання історико-краєзнавчих знань, а відтак і формування громадянських якостей учнів, мають дисципліни шкільного компонента, насамперед такі як рідний край (людина і світ), етнографія, історія і культура рідного краю, фольклор України. Власне, зміст цих предметів здебільшого і будується на краєзнавчій основі. При цьому велика роль належить міжпредметним зв’язкам.

Навчально-виховна функція історичного краєзнавства в процесі засвоєння основ наук проявляється в самостійному опрацюванні учнями історичних джерел і наукової літератури, підготовці доповідей і повідомлень на основі зібраних матеріалів чи записів очевидців.

Таким чином, величезний масив історико-краєзнавчих знань вивчається на уроках історії, а також інших предметів в різних класах. Тому вчитель повинен мати струнку систему подачі цих знань у певній послідовності й наступності. Цьому може сприяти групування матеріалу блоками відповідно до структури історичного краєзнавства: 1) історія міст і сіл та окремих частин краю; 2) життя і діяльність відомих людей; 3) визначні події і явища; 4) історія окремих галузей та колективів; 5) історико-культурні пам’ятки. Крім цього краєзнавчі матеріали можуть групуватися за хронологічним або комплексним принципом. Систематизовані матеріали оформляються в тематичні підбірки відповідно до тем уроків. Вони можуть скласти основу своєрідної хрестоматії для вчителя, а при можливості тиражування і для учнів.

Маючи такий чи подібний систематизований історико-краєзнавчий матеріал, учитель може успішно доповнювати теми уроків, формуючи в учнів патріотичні почуття й громадянську позицію. При цьому застосовуються не тільки словесні (розповіді, бесіди, лекції, повідомлення), а й інші дидактичні методи – використання історичних та літературних джерел, демонстрації наочності, пошуку, дискусії тощо. Неодмінною умовою є доступність підібраних учителем матеріалів відповідно до вікових особливостей учнів, їх емоційність, переконаність.

Стає доброю традицією розпочинати новий навчальний рік уроками, присвяченими Україні. Теми таких уроків різноманітні, але суть і мета єдині – утвердження української державності. Значно підсилить пізнавально – виховну функцію перших уроків використання матеріалів з історії краю.

Конституційні засади громадянсько-патріотчного виховання учнів закладено у прийнятій 28 червня 1996 р. Конституції України, яка дає громадянам сукупність систематизованих знань про правові основи українського державного життя, сприяє формуванню правосвідомості громадян, що означає здатність співвідносити свої дії і вчинки з Основним Законом і інтересами держави.

Центральним поняттям у Конституції України виступає держава, функції якої полягають у тому, щоб: утверджувати і забезпечувати права та свободи людини, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку, що визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст.3); забезпечувати всебічний розвиток і функціонування державної української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, а також вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин (ст.10); сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури (ст.11). Ці та інші статті Конституції учні краще усвідомлюють, якщо вчитель пов’яже їх із конкретними прикладами із історії і сучасного життя краю та перспективами на майбутнє.

Демократична держава, якою згідно Конституції повинна стати Україна, грунтується на визнанні громадянина як найвищої цінності, як суверенної особистості, котра повністю розпоряджається плодами своєї праці, користується найширшими правами й свободами, на забезпеченні рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості.

Отже, ще одним центральним поняттям у Конституції є громадянин. Передусім Основний Закон встановлює в Україні єдине громадянство (ст.4). Згідно з Конституцією (ст.55) “кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань”. В Основному Законі зафіксовані права і свободи, зумовлені людськими потребами. При цьому вказані, як фундаментальні базові права – “кожна людина має невід’ємне право на життя” (ст.27), так і більш високі – “громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності” (ст.54).

У ст.1 Конституції зазначається, що Україна є соціальною державою. Це означає, що всі її громадяни, які належать до різних соціальних верств, етносів і національних груп, повинні бути рівними у своїх життєвих можливостях з відповідним справедливим розподілом між ними матеріальних і духовних надбань суспільства. Загальнолюдський ідеал соціальної справедливості відображено у статтях 43-50 Конституції, які забезпечують кожному громадянину право на працю, відпочинок, соціальний захист, на достатній життєвий рівень, що включає харчування, одяг, житло тощо.

Важливою вбачається ст.23 Конституції, в якій зафіксовано, що “кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”.

Оскільки кожен учень – це майбутній сім’янин, вчителю слід привернути увагу, зокрема, старшокласників до конституційних засад створення сім’ї, наголосити, що Конституція України проголошує рівність прав жінки і чоловіка (ст.24), недопущення втручання в сімейне життя (ст.32), забезпечення достатнього рівня сім’ї (ст.48). Варто детальніше зупинитися на статтях 51 і 52, в яких зосереджена суть внутрісімейних стосунків. Учні повинні усвідомити такі положення: “Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків”.

Розглядаючи статті Основного Закону про права і свободи громадян, слід звернути увагу і на статті, в яких формулюються обов’язки громадян: захищати Вітчизну (ст.65), не чинити шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки (ст.66), сплачувати податки та збори (ст.67), а також додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших громадян (ст.68).

Обов’язки громадян перед державою не обмежуються лише зафіксованими в Конституції. Кожен член українського суспільства має й інші громадянські обов’язки, що випливають із статтей Основного Закону. Так, в ст.10 зазначається, що одним із важливих громадянських обов’язків кожного є знання державної мови, насамперед це стосується працівників органів державної законодавчої, виконавчої та судової влади, а в ст.20 – шанувати державні символи України.

Конституційні засади громадянського виховання учнів закладені як в самій Конституції, так і законодавчих актах, урядових документах – законах “Про громадянство України”, “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття)”, Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, інших директивних документах.

* * *

Предмет історичного краєзнавства. Історичне краєзнавство є одним з напрямів загального краєзнавства і водночас важливою складовою частиною історичної науки. Його основним завданням є всебічне дослідження історії окремих регіонів у контексті загальної історії України. Охоплює історичні аспекти різних сфер людського буття – суспільно-політичні, соціально-економічні, культурно-мистецькі та інші. Історико-краєзнавчі дослідження відрізняються від загальноісторичних специфікою організації і методикою пошуку фактичного матеріалу, більшою конкретністю та деталізацією досліджень, можливістю вивчення сучасних процесів безпосередньо по слідах подій, широкого використання місцевих джерел.

Об’єктом історико-краєзнавчих досліджень може бути як історія краю у цілому, так і окремих населених пунктів, вулиць, підприємств, установ, пам’яток і пам’ятних місць. Краєзнавчі дослідження можуть охоплювати досить великі хронологічні періоди або ж обмежуватись вивченням конкретних етапів місцевої історії.

Історичне краєзнавство та загальна історична наука взаємозбагачують і взаємодоповнюють одне одного. Адже зрозуміло, що створення фундаментальної історії нашої держави у всій її локальній різноманітності та специфічних місцевих проявах неможливе без грунтовного дослідження минулого окремих регіонів. Без глибокого вивчення регіональної історії історичні дослідження виглядатимуть надто загальними, абстрактними і бездоказовими, відірваними від конкретно-історичної основи. Водночас без врахування встановлених академічною наукою загальних закономірностей, які зумовлюють історичний розвиток держави, вивчення місцевої історії буде однобічним і може призвести до дослідження вузької, випадкової науково і практично не обгрунтованої тематики.

Цінність місцевих досліджень полягає в тому, що вони з’ясовують регіональні, не підігнані під загальну схему особливості історичного розвитку країни. Цьому сприяє й специфічність дослідницької роботи краєзнавців – широке опрацювання матеріалів особистих архівів громадян; власні спостереження; більша питома вага джерел, що відіграють допоміжну роль у фундаментальних наукових дослідженнях (фотографії, речі, фоно-, аудіо-, відеоматеріали).

Як складова частина історичної науки історичне краєзнавство органічно зв’язане з іншими, насамперед суміжними, дисциплінами. Такими як археологія, історична географія, історична демографія, історіографія, джерелознавство, архівознавство, археографія, дипломатика, палеографія, кодикологія, філігранологія, хронологія, метрологія, нумізматика, геральдика, сфрагістика, генеалогія, ономастика, топоніміка.

Джерела історичного краєзнавства. Історичне краєзнавство використовує різноманітні історичні джерела: речові, усні, писемні, лінгвістичні, етнографічні та інші.

Найдавнішим видом речових джерел, які використовуються в краєзнавчих дослідженнях, є археологічні матеріали. Варто мати на увазі, що археологія не сумісна з любительством, оскільки розкопана без участі фахівця пам’ятка вже назавжди втрачається для науки. Тому розпочинати археологічні роботи можна лише при наявності спеціального дозволу – “Відкритого листа”, який видається відповідною науковою установою керівнику експедиції (обов’язково фахівцю) з умовою ведення документації і складання за наслідками розкопок наукового звіту. Основними типами археологічних пам’яток є поселення і поховання.

Своєрідним видом речових джерел є пам’ятки архітектури (дерев’яні храми, кам’яне зодчество – культові та житлові споруди, замки, фортеці та інші будівлі).

Важливе значення для історичного краєзнавства мають образотворчі джерела (старовинні гравюри, малюнки, картини із зображенням міст, монастирів, історичних персонажів, побутово-господарських сцен).

Особливе значення для краєзнавчих досліджень мають фотоматеріали – чудовий документальний матеріал за допомогою якого можна з’ясовувати різні обставини історичних подій і явищ, вивчати особливості побуту, одягу, зовнішності представників різних верств населення. Мають значення для дослідження архітектури, планування, реставрвційної справи тощо. Значний інтерес краєзнавців викликають поштові фотолистівки минулого. В дослідженні сучасності набувають значення кіно- і відеоматеріали, аудіозаписи.

Окремою групою речових джерел є історико-меморіальні пам’ятки (споруди, інші об’єкти, що пов’язані з історичними подіями – земляні вали, дерева, машини, військова техніка тощо).

Основну частину знань про минуле краю дають писемні джерела. Всі вони без винятку до середини ХVІ ст. (до початку книгодрукування) – рукописи. Серед писемних краєзнавчих джерел розрізняють оригінали і копії. Діляться на актові матеріали і оповідні пам’ятки. Актові матеріали – джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб, що функціонували на території краю в минулому або мали безпосереднє відношення до місцевих подій (грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми, юридичні документи, прибутково-витратні книги тощо). До оповідних пам’яток відносять літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

До важливих краєзнавчих джерел можна віднести усні джерела (билини, народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, прислів’я, приказки тощо), лінгвістичні джерела (дані з історії розвитку мови, місцеві топоніми та інші особливості), етнографічні (відомості про особливості місцевого побуту, звичок людей, обрядовості).

Всі перелічені види джерел можна розглядати й в іншій класифікації: архівні, музейні, опубліковані, не опубліковані та ін.

Основні напрями історико-краєзнавчих досліджень. В багатогранному спектрі історико-краєзнавчих пошуків умовно можна виділити такі основні напрями досліджень: історія населених пунктів; життя і діяльність відомих земляків та людей, причетних до історії краю; визначні події, явища і процеси, що відбувалися на території краю; історія окремих колективів (підприємств, навчальних закладів, культурно-мистецьких, медичних та інших установ) та галузей; історико-культурні пам’ятки; комплексні дослідження.

Історія населених пунктів (міст і сіл) має надзвичайно важливе науково-пізнавальне і виховне значення. Адже в населених пунктах з найдавніших часів жили, працювали і творили історію люди. Міста завжди були осередками освіти і культури, відігравали важливу роль у розвитку економіки краю і держави, забезпечували їх обороноздатність. Саме населені пункти були і залишаються своєрідними точками опори у історичному просторі людського буття.

На території України більш як 30 тисяч великих і малих міст і сіл. У їх числі понад 800 міст, селищ міського типу, яким минуло понад 300 років. Деякі з них відсвяткували свій тисячолітній ювілей, частина наближається до цієї дати. 39 найстаровинніших українських міст рішенням Уряду взято під державну охорону. Крім того, в Україні понад 5000 сіл, яким теж понад 300 років.

Важливого значення набуває вивчення минулого малих і середніх міст, які мають свою унікальну багатовікову історію. Зокрема, міста нашого краю Канів і Корсунь-Шевченківський були засновані ще в епоху Київської Русі. Чигирин був столицею Української козацької держави середини ХVІІ ст., а значна кількість населених пунктів Черкащини була в цей час центрами полків і сотень. З багатьма населеними пунктами Черкащини пов’язані інші визначні події вітчизняної історії, життя і діяльність відомих державних, політичних і культурних діячів України. В населених пунктах краю зосереджено чимало цінних пам’яток історії, археології, архітектури та містобудування різних епох, значна частина яких ще не досліджена.

Особливої уваги вимагає дослідження зниклих населених пунктів. Маються на увазі не тільки літописні та інші поселення і міста давніх епох, а й міста пізнішого часу – Бужин, Крилов. Окремим напрямком є дослідження поселень, що зникли з географічної карти краю у ХХ ст. Одні з них згоріли у полум’ї громадянської і Великої Вітчизняної воєн, інші опустіли як “неперспективні” або ж були затоплені водами Кременчуцького водосховища чи ліквідовані під час розбудови промислових зон. Слід пам’ятати, що кожне таке селище, село і невеликий хуторець були не лише маленькою позначкою на карті, а, передусім, певним духовним середовищем, де народжувалися, жили і працювали наші предки, створюючи матеріальні і культурні цінності рідного народу.

Останніми роками краєзнавцями області досліджено і видано чимало історико-документальних видань з історії міст і сіл краю, окремих регіонів Черкащини. Серед них – “Золотоніщина” (1991) М.Пономаренка, “Історія Сагунівки” (1992) В.Царенка, “Сміла” (1992) С.Гайвана, “На краю Лісостепу” (історія с.Дубіївки Черкаського району, 1994) А.Улітова, “Монастирищина” (1995) І.Волошенка, “З історії землі Тальнівської” (1995) М.Дігтяренка, “Над Чумгак-рікою” (історія с.Шрамківки Драбівського району, 1996) В.Щерби, “Через круті схили” (історія с.Жаботин Кам’янського району, 1997) В.Гирича, “Історія Уманщини” (1997) Г.Бевза, “Смілянщина” (1998) В.Княжева, “Місто на скелястих берегах Тясмина” (1999), “Лисянка: минуле і сучасність” (1999) В.Щербатюка, “Домонтів” (2000) В. і Т. Почепцових, “Наша Паланка” (2000) Л.Панченка, “Сміла – рідне місто моє”В.Нікіфорова, Я.Кривошеї, В.Ярошенка (20010, “Сміла козацька” (2001) О.Давиденка та інші.

Вивчення життя і діяльності відомих земляків і людей, причетних до історії краю, займає важливе місце в краєзнавчих дослідженнях. Широкі можливості для цього має Черкащина, де народилися і з якою пов’язано багато імен славних представників українського народу, які жили і творили в ім’я України, щиро вболівали за її долю і майбутнє.

Черкаський край є батьківщиною багатьох відомих усьому світові людей, серед яких – видатний державотворець і політичний діяч Богдан Хмельницький і велет духу українського народу Тарас Шевченко; класики української літератури Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Іван Ле; письменники Сергій Єфремов, Михайло Драй-Хмара; композитори Семен Гулак-Артемовський і Кирило Стеценко; хореограф Василь Авраменко; художники Іван Падалка та Іван Їжакевич; вчені: філософ Памфіл Юркевич, хімік Олександр Бах, економіст Сергій Подолинський, помолог Лев Симиренко, історики Василь Ляскоронський і Іван Гуржій, перший ректор Київського університету Михайло Максимович; герої Вітчизняних війн 1812 року генерал Дмитро Неверовський і 1941 – 1945 рр. – генерал Іван Черняховський та багато багато інших.

Неповторна природа краю, її люди давали творчу наснагу Григорію Сковороді, Миколі Гоголю, Марку Вовчок, Миколі Лисенку, Адаму Міцкевичу, Івану Котляревському, Олександру Пушкіну, Петру Чайковському, Агатангелу Кримському, Іллі Мечнікову. У Черкасах жив і працював “витязь молодої української поезії” Василь Симоненко.

Маємо ряд оригінальних і різнопланових краєзнавчих видань цієї тематики, що з’явилися з-під пера дослідників краю: “Герої Радянського Союзу, нагороджені цим званням за визволення Черкас” (1990), “Сповнений любові та добра. Про В.Симоненка” (1990) В.Гончаренка, “Життя мов спалах блискавки. Спогади друзів і колег про В.Симоненка” (1990), “Історичні постаті Черкащини” (1994) М.Пшеничного, “Воїн і митець. Про черкаського скульптора А.Шилімова” (1995) М.Дашківського і П.Жука, “Творчість і доля Т.Осьмачки в контексті українського письменства ХХ ст.” (1995), “Данило Нарбут” (1996) М.Негоди, “Василь Захарченко” (1997) В.Поліщука, “Народна артистка України Валентина Саввопуло” (1998), “Три роки поруч. Фотоальбом про В.Симоненка” (1998) І.Осадчого, “Вчені Черкащини. Біографічний довідник” (1998) М.Бушина, “Шевченко і Черкаси” (1999) В.Мельниченка і П.Соси, “Відомі і невідомі імена. Видатні люди Корсунь-Шевченківського району” (1999) М.Волкова, “Храмобудівничий: Єпископ Черкаський і Канівський Софроній” (2000), “Люди і долі” – про людей Городищини (2201), “Історія Лисянщини в особах” (2002) М.Бушина та ряд інших.

Великий обсяг енциклопедичної інформації про відомих людей нашого краю та тих, кого з ним поєднала доля, міститься в тематичних сторінках “Черкащини славетні імена”, які впродовж 2001-2002 рр. публікувала обласна газета “Нова доба”. З часом вони складуть основу окремого видання.

Створення життєписів відомих земляків, популяризація їх життя і діяльності набуває особливого значення у справі громадянського виховання підростаючого покоління, оскільки життєвий шлях кожного з них є реальним, а не абстрактно-теоретичним прикладом громадянина, уособлюючого такі риси як патріотизм, відданість і чесність в служінні своєму народові. Тому позитивний герой – взірець для наслідування молодими громадянами держави має перебувати в центрі краєзнавчих досліджень. В далекому і близькому минулому, в кожному місті і селі завжди були і є люди з високою відповідальністю за долю своєї Вітчизни і краю, для яких найвищою метою була турбота про благо народу, готовність відстоювати його інтереси. Не слід обмежуватися дослідженням біографій лише масштабних постатей уродженців нашого краю, а й шукати і висвітлювати життєвий шлях менш відомих, нерідко незаслужено забутих, земляків, які багато зробили для нашої держави. Це стосується і сучасників, які чесно трудяться, проявляють ініціативу і безкорисливість, вносять вагомий внесок в становлення і утвердження України як правової, демократичної, соціальної держави.

Визначні події, явища і процеси, що відбувалися на території краю, завжди давали невичерпний дослідницький матеріал для краєзнавчих пошуків, допомагаючи краєзнавцям грунтовно і всебічно з’ясовувати особливості минувшини свого регіону у контексті загальної історії України. Цей напрямок історико-краєзнавчих студій органічно поєднується з вивченням історії міст і сіл, життя і діяльності відомих людей краю. Тематична спрямованість і хронологічні межі таких досліджень надзвичайно широкі. Адже з найдавніших часів територія сучасної Черкащини перебувала в епіцентрі багатьох подій вітчизняної історії.

Широко відомі Межиріцька (20 – 15 тис. років до н.е.) та інші стоянки первісних людей на території краю. Є на Черкащині понад 100 городищ, поселень і курганних могильників скіфської епохи. Вартовими південного порубіжжя Київської Русі були Корсунь, Канів, Родень, Воїнь. Й досі вражають своєю величчю Змійові вали – унікальні земляні укріплення, що захищали подніпровські землі від кочівників.

І в подальшому на території краю розгорталося багато героїчних і трагічних подій, що є невід’ємною частиною історії українського народу. Саме звідси бере свої витоки українське козацтво, тут визрівали ідеї свободи, незалежності і державотворення, розгоралося полум’я Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, який народився на Чигиринщині. Черкащина була ареною національно-визвольного руху ХVІІІ ст., відомого під назвою Коліівщина. Ватажками його були уродженці нашого краю Максим Залізняк, Іван Гонта, Йосип Шелест. Не обминули краю й буревії революцій 1917 року, події, пов’язані зі становленням української державності і громадянської війни. Залишився в пам’яті нащадків й сплеск національного відродження 20-х, трагічні сторінки голоду 1932 – 1933 рр. і сталінські репресії. На території Черкащини відбулася одна з наймасштабніших операцій Великої Вітчизняної війни – Корсунь-Шевченківська битва.

До комплексних досліджень, що висвітлюють події, явища і процеси, що відбувалися на території краю, можна віднести такі, переважно наукового српрямування, праці останніх років: “Трагічні голоси голодомору у Кам’янському районі” (1993) К.Гудзенка, “Героїзм і трагедія Холодного Яру” (1996), “Битва під Корсунем і національно-визвольна війна середини ХVІІ ст. Матеріали науково-апрактичної конференції” (1998), “Середнє Подніпров’я” (2 частини, 1999) А.Чабана, “Жорна. Політичні репресії 1917 –1980 рр.” (1999), “Черкащина в новітній історії української нації і держави” (1999), “Вінок лавровий, вінок терновий. Репресовані письменники Черкащини” (2000) В.Поліщука, “Я вернусь… Воїни-афганці Черкащини” (2000) В.Ушанова, “Золотоніщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. (2000) Г.Голиша і М.Пономаренка, “Черкащани в роки війни” І.Богуна і Ф.Людного (2001). Водночас ще багато історичних подій на Черкащині поки що залишаються поза увагою дослідників.

Історія окремих колективів і галузей є своєрідним літописом промислових, сільськогосподарських, транспортних, будівельних та інших підприємств і виробничо-технічних об’єднань, закладів, установ і організацій різного профілю. Передбачає грунтоване на документальній основі встановлення часу заснування, дослідження основних етапів становлення і розвитку, відображення найбільш цікавих сторінок біографії окремих колективів, а також галузей. При цьому широко використовуються фотоматеріали, копії документів, листи, спогади, газети, речові пам’ятки. Історія окремих колективів і галузей подається у тісному взаємозв’язку з висвітленням життя і діяльності відомих людей – безпосередніх учасників і творців трудової чи творчої біографії колективу, історії міст і сіл, де вони знаходяться. В полі зору краєзнавців мають бути не тільки об’єкти з багаторічною історією, а й виробничо-підприємницькі структури, створені в сучасних соціально-економічних умовах, їх місце у реформуванні та виведенні із кризи вітчизняної економіки.

Слід відзначити зростання кількості досліджень з даної тематики, розширення географії видань, залучення до їх підготовки науковців та фахівців, ветеранів. В 1994 році з’явилися історико-документальні нариси про Матусівський та Кам’янський цукрові заводи, Уманський сільськогосподарський інститут. В наступні роки побачили світ грунтовні праці з історії Матусівського племінного (1995), Лебединського насіннєвого (1996), Косарського спиртового (1997) заводів, обласного краєзнавчого музею (1998), державного архіву Черкаської області (1999), Золотоніської школи № 6 та інших колективів.

Та це лише початок цікавої і дуже необхідної у пізнавально-виховному відношенні роботи по створенню повноцінних літописів колективів і галузей Черкащини. Досліджень своєї історії чекає більшість навчальних, мистецьких, культурно-освітніх, медичних, фінансово-банківських, торговельних та інших установ і закладів, громадських організацій, військових частин. Практично не вивченими залишаються такі багаті своєю історією галузі нашого краю як цукроваріння, залізничний транспорт, машинобудування, хімічна, приладобудівна та інші галузі промисловості.

Вивчення, охорона та використання пам’яток історії і культури є важливим напрямком історико-краєзнавчих досліджень (ця проблема розглядається в розділі 6).

* * *

Таким чином, історичному краєзнавству належить важливе місце в системі історичних дисциплін. Опираючись на широку і специфічну джерельну базу, воно відіграє важливу роль в дослідженні історії регіонів України, окремих населених пунктів, колективів та життєписів відомих людей.

Дата добавления: 2015-05-23