Педагогічні погляди Вентцеля

Ідеї "вільного виховання в цілому з'явилися відображенням у педагогіці тих занепадницьких і нерідко релігійних настроїв, які після поразки революції 1905 р. були характерні для деякої частини дрібнобуржуазної інтелігенції, відсахнувшись від революційної боротьби і проповідувала ідеї примирення класів. Наприклад, Вентцель говорив, що слід створити нову релігію, домогтися гармонійного життя, але не революційним, а мирним шляхом. Велику роль він відводив новим школам, у яких "в єднанні будуть виховуватись діти капіталістів і пролетарів, сановників і швейцарів. Завдяки цьому нібито припиниться боротьба і настане співробітництво класів.

Вентцель замість старої школи пропонував створити "будинок вільного дитини", де б не було навчального плану, програм, класно-урочної системи. Ці "будинки могли б відвідувати, діти від 3 до 13 років, вони могли б у залежності від віку і своїх інтересів вільно об'єднуватися в рухливі групи, щоб пограти, побігати, зайнятися будь-яким продуктивною працею, поговорити з дорослими і таким шляхом придбати деякі знання та навички. Систематичного навчання тут не передбачалося, центром занять повинні бути майстерні. Замість постійних вчителів займатися з дітьми повинні батьки. Діти і батьки складуть своєрідну громаду. Протестуючи проти старої школи, Вентцель, таким чином, заперечував взагалі необхідність школи як центру організованого виховання дітей. Він щиро прагнув розвинути творчість та ініціативу вихованців, але при цьому ідеалізував дітей, переоцінював їх досвід. Теорія "вільного виховання", завдяки тому що в ній містився протест проти реакційної шкільної політики царизму, зіграла деяку позитивну роль, але принципово невірним в цій теорії було: проповідь співробітництва класів, заперечення необхідності революційної боротьби за новий суспільний лад, крайня ідеалізація дітей і заперечення права дорослих керувати їх вихованням, забезпечуючи здійснення ідейно-політичних цілей і завдань. Однодумці Вентцеля не пов'язували реформи виховання та будівництво "вільної школи з корінним перетворенням суспільного ладу в Росії, з перемогою робітничого класу.

К. Н. Вентцель вважав, що "вдома вільного дитини можуть полегшити перехід від старого соціального ладу, капіталістичного господарства і найманої праці до нового соціального ладу на основі вільної праці, за якого ніхто не буде експлуатувати іншого. "Будинки вільного дитини", на думку Вентцеля, "могли б сприяти більш мирного, менш кривавому і менш насильницького вирішення соціального питання".

Ці висловлювання показують всю утопічність і реакційність соціальних поглядів Вентцеля, який заперечував політичну боротьбу як засіб зміни суспільних відносин. Вентцель і його однодумці виявили повне нерозуміння шляхів перетворення суспільного ладу, причин експлуатації людини людиною, причин незадовільності системи шкільної освіти і сімейного виховання в Росії. У період столипінської реакції, коли посилилися релігійно-містичні шукання, спроби "оновити релігію, К. М. Вентцель виступив на захист релігійного виховання дітей, за створення" вільної дитячої релігії ", за застосування витончених методів і прийомів релігійного виховання дітей починаючи з дошкільного віку.

Він ідеалізував природу дитини, вважав її досконалою, мимовільно розвивається - без втручання дорослих, без керівної ролі вихователя. Вентцель вважав, що шлях "саморозвитку, самовиховання і самонавчання є верховна мета виховання". Він звеличував особистий, індивідуальний досвід дітей і недооцінював систему знань учнів, систематичне їх навчання. На його думку, діти повинні здобувати знання індивідуально-дослідним методом. "Кожна дитина припускає свою особливу систему виховання; скільки існує дітей, стільки і систем виховання". Зміст виховної роботи в "будинку вільного дитини повинно було будуватися на принципі задоволення індивідуальних поточних інтересів і запитів дітей. Вентцель вважав, що кожна дитина має свою суб'єктивну програму освіти і вибирає зі скарбниці знань ті, які йому потрібні для життя. "І розмір всього цього, - писав Вентцель, - буде визначатися як природними даруваннями, так і нахилами, смаками та інтересами кожної дитини". Він ратував за крайню індивідуалізацію навчання. К. Н. Вентцель і, його прихильники прагнули здійснити свою теорію "вільного виховання на практиці. Досвід "вдома вільного дитини", яка була у Москві з 1906 по 1909 р., показав всю неспроможність цієї теорії. Поступово проявилася організуюча роль призначеної вже на другому році завідуючої цією установою, а замість тимчасових вчителів довелося запросити постійних штатних педагогів, виховна роль яких все зростала. Стихійність і самоплив в організації життя дітей, у змісті та методах роботи поступово замінялися плануванням і обліком виховно-освітньої роботи, складанням планів навчальних занять та розкладів і т. п. Замість вільної угруповання дітей з їх інтересам поступово в "будинку виникала стійка організація класних груп і зростало організуюче значення класних вчителів. Від анархічного принципу безмежної свободи дітей довелося відмовитися, як і від не здійсненого на практиці вимоги підпорядкувати всі розумові заняття суспільно-продуктивної праці дітей.

Батьки, незадоволені результатами виховно-освітньої роботи "вдома вільного дитини", переводили своїх дітей у звичайні школи Москви. Однак невдалий досвід роботи цього "будинку" Вентцель пояснював по-своєму. Він вважав, що діти, з'явившись з родини "невільного дитини", не були підготовлені до нової організації.

18.виховання дітей і молоді в східних словян у додержавний період

Дослідники історії східних слов’ян одностайно стверджують, що предкам українського народу були притаманні такі якості як лагідність, доброзичливість, співчутливість, гостинність.

Багатьма археологічними дослідженнями встановлено, наприклад, що з кінця першого тисячоліття до нашої ери у наших предків основними заняттями було землеробство, скотарство, ремісництво. Займалися також бджільництвом. У рідній мові знайшов відображення той факт, що найбільше люди живились із хліборобства. Слово жито, яким називали збіжжя, означає те, чим живуть люди. Такий тип мирних занять поступово формував і особливі взаємини між людьми, моральні форми поведінки індивідів. Щоб переконатися у правильності зроблених висновків про залежність вдачі людини від способу життя, доцільно здійснити аналіз цієї проблеми, звернувшись до історії інших народів.

Властива українцям екзогамія у сімейному житті сприяла мирним і приязним відношенням до інших племен. Формування рис народного характеру (людинолюбство, відкритість душі) відбувалось не тільки під впливом основних видів їх діяльності (хліборобство, скотарство, гончарство, бджільництво), але і під впливом середовища існування. Формування гуманістичних традицій у предків українців проходило також під впливом суспільного устрою. Стародавні слов’яни (відомі з історичних джерел від VI ст. н. е.) жили родовими громадами.Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому в житті слов’ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоврядування, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним. Родова громада була об’єднана взаємним обов’язком родичів у матеріальній допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей взаємозв’язок був обумовлений як колективним характером виробництва, так і родинними зв’язками між членами роду.

У східних слов’ян закріпились певні громадські стереотипи поведінки, серед яких найважливішими були реципрокація та редистрибуція. Саме ці процеси були в основі ранніх форм соціальних відносин, а їх головне призначення пов’язане з функціями захисту індивіда в системі роду.

Метою виховання у східних слов’ян були передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі.У східних слов’ян існував обряд ініціації, що був властивий ще їх предкам – праслав’янам. Проте ініціації тут мали набагато гуманніший характер, ніж у інших народів. З появою сім’ї роль цієї форми виховання поступово втрачається, вона стає привілеєм представників еліти.

У період матріархату і екзогамії діти до 5-6-річного віку виховувалися матір’ю. Пізніше хлопчиків передавали у спільні чоловічі житла, а дівчаток – у жіночі, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері.У V-VI ст. поширюється велика патріархальна сім’я, що складається з кількох поколінь родичів. Виховання дітей здійснюється за принципом родового колективізму.З утвердженням патріархату і моногамії чоловічі і жіночі житла трансформуються у будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. Там старші члени роду допомагали дітям оволодіти прийомами праці, правилами полювання, виготовленням знарядь праці, навичками військових дій, а також передавали їм заповіти предків, моральні норми та ознайомлювали з родовими звичаями і обрядами.

У VIII-IX ст. завершився перехід до сім’ї, яка складалася з чоловіка, дружини і їхніх дітей. Поступово основним осередком соціалізації дітей виступає сім’я і виховання стає переважно сімейним. Будинки молоді як такі зникають.Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, залучалися до культової діяльності, вивчали культові пісні і танці.У VIII-IX ст. зароджуються феодальні відносини, які проявляються у суспільному розподілі праці, у майновому і соціальному розшаруванні суспільства. Виникає приватна власність. Формою переходу від общинної власності до приватної стає виділення з великих патріархальних менших сімей внаслідок розвитку землеробства, боротьби за земельні ділянки тощо. Невеликі сім’ї – перші осередки феодального суспільства. З’являється територіально-сусідська община.Це вносило зміни і в соціальну сутність виховання, яке також розшаровувалось відповідно до виникнення різних соціальних станів людей. Змінювались цілі і форми виховання стосовно цих станів.

Дата добавления: 2015-05-23