Структурованість знання 2 страница

– займати активну позицію, застосовувати нетрадиційні підходи для покращення власної привабливості;

– бути більш гнучкими і динамічними;

– створювати нову якість освіти не за рахунок старої наукової школи, а за рахунок підходів до освіти як певного роду послуг;

– більш ефективно використовувати фінансові засоби, обсяг яких в ринкових умовах прямопропорційний якості їхньої роботи.

Створена і діє Асоціація ВНЗ, заснованих на недержавній власності. Вона взяла на себе вирішення широкого кола питань: пошук сучасних форм, методів та засобів реалізації навчальних програм, організації взаємодії державних і недержавних ВНЗ, сприяння членам асоціації у діяльності, надання їм правової допомоги тощо. Нині асоціація об’єднує понад сто приватних ВНЗ. Паралельно діє Конфедерація ВНЗ, створена Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП), яка об’єднує недержавні ВНЗ, що не увійшли до асоціації.

У прагненні забезпечити свою конкурентоспроможність, приватні ВНЗ повинні намагатись:

– залучати на постійній основі висококваліфікований викладацький склад, використовуючи для цього різноманітні стимули – високу оплату праці, сприяння у видавництві наукових праць, надання кожному професору асистента;

– застосовувати в навчальному процесі нові технології; використати переваги невеликої чисельності студентів, раціонально індивідуалізуючи роботу з студентами;

– не допускати зниження вимог до абітурієнтів;

– налагоджувати активну співпрацю з потенційними роботодавцями, заключати з ними угоди про проходження практики, залучати їх до розробки тем дипломних робіт.

У політичному, економічному й організаційному плані недержавні ВНЗ «вільні» від турботи держави, єдиним обмежувальним фактором їхньої діяльності повинно виступати чинне українське законодавство, яке потребує оновлення, перегляду ряду норм, доповнення.

Незважаючи на те, що мережа приватних ВНЗ в Україні досить розгалужена, в термінології зберігається певна невизначеність.

Так, у статті 1 Закону України «Про вищу освіту України» поряд із визначенням вищого навчального закладу державної, комунальної власності дається таке означення ВНЗ приватної форми власності: «вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і підпорядкований власнику (власникам)».

Отже, законодавством України регламентоване існування двох секторів освіти — державного (і комунального) та приватного. Проте, розглядаючи їх трактування і визначення розмірів, з методологічних позицій мають місце розбіжності. Зокрема, відповідно до позиції Щетиніна В.П., Хроменкова Н.А. та Рябушкіна Б.С., «...приватний сектор освітніх послуг об’єднує послуги приватних ВНЗ, створених на приватному капіталі, та платні послуги державних закладів освіти» [10, с. 48]. Цієї ж точки зору дотримуються Каленюк І.С. та Кучеренко Д.І., які до приватного сектора щодо вищої освіти, відносять послуги усіх приватних ВНЗ в Україні I-IV рівнів та послуги державних ВНЗ, які надаються на платній основі фізичним та юридичним особам. Такий підхід дещо «розмиває» межі приватної вищої освіти. При цьому виділяється важлива ознака – це джерела фінансування навчання окремих індивідуумів.

4) Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини

З одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції, з іншого боку, освіта — це набір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведінки людей у ситуаціях освітянського життя.

Освіта як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв´язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічними відносинами. Разом з тим слід зауважити й наступність освіти в її історичному розвитку. Саме цей момент важливо враховувати в наш час, у період утворення нової української національної школи — школи XXI століття.

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задовольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Унаслідок цього стабілізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов´язковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямовуючи соціальну діяльність. У зв´язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об´єднана система може забезпечити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститутів взагалі не існує суспільства, людства як колективного утворення.

Освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямованістю, змістом діяльності, тобто функціями, про які вже йшлося вище. Як зазначалося, система освіти як соціальний інститут, предмет соціологічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перспективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, внутрішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності. Інші функції освіти (механізм передавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, результатів культурно-історичного розвитку суспільства, культуротвірна, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі — соціалізації індивіда.

Якщо деталізувати завдання, напрями діяльності системи освіти як соціального інституту, можна виділити три її найважливіші функції. Перша з них — загальне й професійне навчання молоді, здійснення підготовки спеціалістів, тобто один з механізмів розвитку продуктивних сил суспільства. Друга — відтворення і розвиток соціальної структури суспільства. Завдяки системі освіти відбувається перехід людей з одних соціальних спільнот в інші. Освіта в цьому аспекті є своєрідним "соціальним містком", тобто виступає важливим каналом соціальної мобільності. На таку функцію звертає увагу й П. Сорокін. Так, він називає інститути освіти і виховання засобами вертикальної соціальної циркуляції, а шкіль

ну систему соціальним ліфтом, що рухається у різних напрямах серед різних верств населення залежно від типу суспільства.

Третя соціальна функція системи освіти— могутній вплив на соціалізацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому. Тим самим освіта посідає певне місце в системі культурних цінностей людини. Вона великою мірою визначає "якість людського матеріалу" в суспільстві. Загалом система освіти виконує надзвичайно важливу функцію передачі культури суспільства від одного покоління до наступного. Більше того, школа допомагає молодим людям набути навичок, потрібних для життя в суспільстві, і, як зауважують американські соціологи, вчить дітей різноманітних соціальних ролей, що їх покликані грати в цьому суспільстві дорослі.

Наголошує на активній і вирішальній ролі освіти в розвитку людини і Ф. Філіппов. Окрім того, він ґрунтовно викладає соціальні функції освіти, їх взаємодію з працею, соціальною структурою, політичним устроєм суспільства, його духовним життям.

В. Нечаев детально описує навчання як вид соціокультурної діяльності, відзначає перспективну, світоглядну, виховну функції освіти, показує, як формуються соціальні орієнтації учнів та розвиваються їхні здібності.

Разом з тим школа є певним тестувальним, селекціонуючим і розподільчим засобом, оскільки вона покликана з´ясувати, як учень засвоїв матеріал, визначити талановитих і здібних, усунути тих, у кого відсутні очікувані інтелектуальні та моральні якості. Нарешті, перекриваючи шляхи для просування "неугодних", школа має висунути здібних учнів на ті соціальні позиції, що відповідають їхнім характерам, хисту.

Для висвітлення соціальної суті освіти як засобу розвитку людини окрім опису її функцій можна піти й шляхом розкриття змісту структурних елементів освітньої системи. Таке пропонують дослідження Ф. Філіппо-ва. Проблеми освіти він розподіляє на проблеми загальної школи, вищої, професійної, педагогічних кадрів, співвідношення освіти і технічного прогресу тощо. В. Нечаев теж не відступає від розгляду структури освіти, але основним, фундаментальним серед багатьох елементів освіти він вважає сам процес навчання, який інтерпретує в різних відносинах. У Законі України "Про освіту" виділено такі елементи освіти:

· дошкільна освіта і виховання — здійснюються разом із сім´єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров´я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення вмінь, навичок, потрібних для навчання у школі;

· загальна середня освіта — забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення;

· позашкільна освіта і виховання — забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах;

· професійно-технічна освіта — забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

· вища освіта — забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково-педагогічних кадрів;

· післядипломна підготовка — забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

· аспірантура і докторантура — забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

· самоосвіта — система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань за системою екстернату.

Багатогранність процесу розвитку людини описується в науковій літературі багатьма категоріями: формування, виховання, адаптація, соціалізація, самовиховання. Кожна з них акцентує увагу на тому чи іншому аспекті цього процесу, виконує певну пояснювальну функцію, що в цілому дає уявлення про його природу, суть, соціальні суперечності, спрямування. Різноманітність механізмів соціального розвитку особи і конкретно входження індивіда до "соціуму" через систему освіти, залучення його до знань, людського досвіду, культури найповніше, на наш погляд, охоплює поняття "соціалізація". Соціалізація — двосторонній процес взаємодії людини й суспільства. Його основним змістом є освіта, навчання, "пере-дача-засвоєння" знань, соціально-історичного досвіду, культури, норм і зразків поведінки, людського способу буття.

У процесі навчання людина засвоює соціальний досвід у формі знань, розвиває свої задатки та здібності, формує інтереси й нахили. Тут закладаються основи світосприйняття молодої людини, розвиваються її здібності, навички суспільної діяльності. Через освіту здійснюється передача інформації про нагромаджені людством цінності матеріальної і духовної культури, забезпечується наступність у розвитку суспільного виробництва. Знання є провідною формою діяльності суб´єкта, його соціалізації. Вони стимулюють розвиток пізнавальних здібностей особистості, закладають основи допитливості, прагнення знань, пізнавальних потреб. Усе це зумовлює формування спрямованості індивіда на активну соціальну діяльність, ініціативу й творчість.

У 80-ті роки XX ст. у зв´язку з розвитком виробничих сил, технічним прогресом, вимогами раціональної організації виробництва у світі зросла увага до соціальних проблем навчання кадрів, становища молодих спеціалістів, учорашніх студентів в умовах ринкових відносин; висунуто ідею єдиної трудової школи, основним змістом якої є формування працівника нового типу, що інтегрує функції фізичної і розумової праці, виконавську та розпорядницьку діяльність. За такої ситуації освітня функція соціалізації особи набуває ефективності. Підростаюче покоління залучене до суспільного виробництва, учні опановують конкретну робітничу спеціальність з перших років шкільного навчання.

У сучасних умовах найбільшого прогресу досягають країни з розвиненою системою освіти, підготовки та перепідготовки кадрів. Саме країна, що вчиться, досягає значного зростання продуктивності праці, добробуту людей, саме народ, який вчиться, готує плацдарм для майбутнього розквіту національної економіки, науки і техніки. Економія на темпах зростання освіти призводить до падіння рівня продуктивності праці.

Спеціалісти дедалі частіше звертаються до проблем безперервної освіти, центральною соціальною ідеєю якої є розвиток людини. Сама назва "безперервна" вносить плутанину в тлумачення безперервності. Якщо розуміти її буквально, тобто як процес, що не має перерв, розривів, то освіта інтерпретується як процес поетапний, тобто освіта "через усе життя". Саме за такої інтерпретації починає діяти в нашій країні багатоступінчаста форма навчання, яка, з урахуванням Закону України "Про освіту", передбачає підготовку фахівців усіх рівнів (молодший спеціаліст, бакалавр широкого профілю, спеціаліст з вузькою спеціалізацією, магістр).

Але як філософський термін "безперервність" означає цілісність, і в нашому тлумаченні — це цілісний розвиток людини, освіта "на все життя". Така система розширює можливості виробничої і соціальної адаптації індивіда в динаміці суспільства, забезпечує всебічне охоплення населення, відкриває можливості кожному пройти своєю індивідуальною освітньою стежкою.

Система безперервної освіти є комплексною проблемою. її досліджують різні науки, і всі вони підпорядковані загальній ідеї — пошуку шляхів всебічного розвитку особистості в цій системі. Фундаментальною психологічною, наприклад, проблемою є з´ясування особливостей самого процесу навчання людини в різні періоди життя, його мотивації, розвиток пізнавальних інтересів і потреб. Серед педагогічних проблем — визначення цілей, змісту, форм та методів безперервної освіти. Соціологічні дослідження спрямовані на взаємовідносини виробничої і навчальної діяльності людини на всіх етапах життєвого шляху. Важливою управлінською проблемою стає аналіз наукових основ демократизації керівництва системою безперервної освіти.

Характерною рисою соціології освіти в сучасній Україні є ідея національної школи. Ця оригінальна концепція зумовлена історією України, тією реальністю, яка нині набуває чітких рис і характеризується творенням незалежної, суверенної, соборної України, що випливає з обставин української національної духовності. Нова система освіти в Україні має будуватися на інтегруванні процесу навчання і виховання сім´ї, дошкільних і позашкільних закладів, шкіл усіх типів, вузів, наукових установ. В основі національної школи лежать загальнолюдські цінності, принципи гуманізму й демократизму, творчості та свободи, професіоналізм.

Моделювання нової системи освіти має багато проблем, але звернімо увагу на кілька кардинальних, основних. Насамперед слід наголосити, що гарантом, головним фактором національної школи має бути національна держава, основним пріоритетом повинен стати закон, справедливий до особи будь-якої національності.

Стрижнем національної освітянської моделі має стати школа рідної мови як обов´язковий фактор на всіх рівнях освіти. Перш за все це має бути українська школа, оскільки у країні функціонує Закон "Про мови", яким українську мову проголошено державною.

Ідея школи рідної мови не означає повної українізації. Школа рідної мови має будуватися за принципом створення рівних умов освіти для представників усіх націй. В Україні повинні бути різні національні школи, і цілком можливе збереження в українських середніх школах паралельних російських, єврейських, білоруських, молдавських, румунських, польських, болгарських, угорських, татарських, грецьких класів. Що стосується профтехучилищ, технікумів, вищих навчальних закладів, то вони мають бути українськими, але може існувати окремо й російський університет, російський, єврейський, польський чи болгарський педагогічні інститути.

Принцип рівності і соціальної справедливості має бути найважливішим і при вирішенні інших соціальних проблем нової школи. Щоб справедливість запанувала, треба виходити з того, що освіта як засіб розвитку людини має бути доступною для всіх верств населення. Причому не тільки за оплатою, а й за формою навчання, як-от стаціонар, вечірня або заочна. Рівний доступ до якісної освіти визначає один із пріоритетів "Національної доктрини розвитку освіти у XXI столітті".

Проблема гуманізації випливає з потреби духовного відродження, розвитку інтелектуального потенціалу народів України. Практика освітянського будівництва не обмежується гуманітаризацією навчального процесу. Ідея гуманізації інтерпретується як суттєвий аспект самого навчально-виховного процесу, як це передбачено у Концептуальних засадах гуманітарної освіти в Україні (1996 p.).

Соціологія ж має говорити переважно про гуманізацію освіти як соціального інституту, суспільного утворення, суспільного буття. Слід наголосити на реалізації стрижневого положення щодо справжньої свободи людини, що зафіксовано в Законі України "Про освіту". Метою освіти в ньому визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Що ж до практичної реалізації реформування системи освіти на гуманітарних засадах, то, за даними соціологічних досліджень, цей процес відбувається нелегко. Іноді спостерігається вузьке, спрощене розуміння його сутності. В окремих вузах обмежуються розширенням того чи іншого виду гуманітарного знання.

У соціології освіти вирізняються такі суттєві тенденції розвитку нової освітянської системи як засобу розвитку людини:

· оскільки сьогодні відбувається перегляд оцінок місця й ролі людини у світі і суспільство усвідомлює, що людське життя — найвища цінність, система освіти має стати адаптованою до освітніх, соцюкультурних і духовних потреб особи;

· необхідність комплексного забезпечення всіх ділянок системи безперервної освіти з урахуванням розмаїття здібностей, талантів, потреб кожної людини, суспільних потреб і вимог у зв´язку з прискоренням темпів науково-технічного і суспільно-економічного прогресу;

· значне збільшення варіантів освітніх закладів, установ, систем, що відображають специфічні, національні, регіональні та інші інтереси населення, увага до неформальної освіти і самоосвіти;

· принципово нові відносини між освітою і суспільною діяльністю, оперативне й ефективне задоволення потреб українського суспільства;

· демократизація суспільного життя, побудова української державності, що впливає на механізм функціонування системи освіти, управління нею, на забезпечення свобод і прав людини;

· подолання міжнародної ізоляції, входження у європейський та світовий освітянський простір;

· зростання ролі та значення загальнолюдських цінностей як критеріїв результативності освітянської діяльності;

· дедалі більша потреба підвищення престижу педагогічної праці, її якості й моральності.

Ці тенденції відображають складний і важкий шлях реформування системи освіти в Україні відповідно до рівня розвитку національної і світової культури, вимог демократичних перетворень в українському суспільстві. Соціологія освіти покликана забезпечити науковий супровід, соціологічний моніторинг процесу реформування, забезпечити інститути соціального управління освітою вивіреною науковою інформацією про стан, тенденції і проблеми в освітянському середовищі.

5) АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛОГІЇ ОСВІТИ

Молодь вступає в життя — трудову, суспільно-політичну, маючи, як правило, середнє освіти. Однак воно дуже серйозно розрізняється по якості. Значні розходження залежать від соціальних факторів: у спеціалізованих школах з поглибленим вивчанням окремих предметів воно вище, ніж у звичайних масовим; у міських школах вище, ніж у сільських; у денних вище, ніж у вечірніх (змінних). Ці розходження поглибилися в зв'язку з переходом країни до ринкових відносин. З'явилися елітні школи (ліцеї, гімназії) Система одержання освіти явно стає одним з показників соціальної диференціації. Бажана розмаїтість в освіті обертається соціальною селекцією за допомогою освіти.

Суспільство переходить від порівняно демократичної системи освіти, доступної представникам усіх соціальних груп, відкритої для контролю і впливу з боку суспільства, до селективній, елітарній моделі, що виходить з ідеї автономності освіти, як в економічному, так і в політичному аспекті. Прихильники цієї концепції думають, що освіти — така ж сфера підприємницької діяльності, як виробництво, комерція, і тому повинна функціонувати так, щоб приносити прибуток. Звідси неминучість внесення плати за освіти учнями, використання різних систем для визначення рівня інтелектуального чи розвитку обдарованості. Можливість платити й особиста обдарованість — такі струни, з яких плететься сито селекції, із усі зменшуваними осередками в міру просування до вершини освітньої, а потім і соціальної піраміди.

У цілому оптимум сполучення загальноосвітньої і професійної підготовки ще не знайдений. Після серйозної критики яка викрила багато вад, що вже не відповідають духу часу стандарти і правила, загально-професійної освіти стає набагато більш гнучким, ніж це було дотепер. Але її роль і відповідальність у підготовці кваліфікованих працівників ще далекі від необхідного рівня.

Професійна освіти — важливий етап у цивільному становленні особистості, у її гармонійному розвитку. У роботах С.Н. Іконнікової, В.Т.Лисовського показано, що нерозуміння об'єктивне необхідного зв'язку розвиненості і професіоналізму породжує не тільки схоластичні суперечки відносно «протиріччя» того й іншого, але і серйозні помилки в практиці роботи з молоддю, коли оволодіння професійними знаннями і навичками в тій чи іншій формі протиставляється загально-гуманітарній культурі. У результаті виникають або горезвісні «технократичні перекоси», або спроби формувати гуманітарну культуру людини у відриві від життя, від праці і суспільної практики.

Особливе місце в збагаченні інтелектуального потенціалу країни належить вищій школі. Однак зміни й у змісті, і в напрямках, і в структурі її діяльності відбуваються дуже повільно. Дані соціологічних досліджень свідчать, що студенти і педагоги високо оцінюють можливість творчості, ратують за збільшення частки самостійної роботи, удосконалювання форм іспитів, розширення їхньої участі в керуванні вузом, підтримують розвиток конкурсної системи атестації всіх кадрів. Разом з тим до середини 90-х років вища школа ввійшла в найжорстокішу кризу, з якого далеко не усі вузи мають можливість з достоїнством вибратися.

Школа зараз стоїть перед непростим вибором — знайти оптимальні шляхи свого подальшого розвитку. Оцінка змін, що відбуваються, неоднозначна, тому що в суспільному настрої, суспільній думці маються всілякі, у тому числі і діаметрально протилежні, точки зору. Однак пропозиції і судження, якими б суперечливими власне кажучи вони ні були, відображають глибоку зацікавленість людей у забезпеченні і подальшому нарощуванні духовного потенціалу суспільства.

Поряд з вихованням поваги до праці і професійною орієнтацією істотну роль у становленні особистості грають гуманізація освіти, розвиток самоврядування, вироблення в молоді практичних навичок до організаторської і суспільної роботи.

На свідомість і поводження молодих людей великий вплив робить механізм керування навчальним закладом. Строге дотримання норм і принципів демократії, законності, справедливості, гласності ще в роки навчання стає для них своєрідним еталоном, з яким вони надалі звіряють свій життєвий шлях.

Однак стиль роботи директора (ректора), педагогічних і вчених рад, класних керівників, наставників далеко не завжди сприяє розвитку і закріпленню позитивного соціального досвіду молоді, недостатньо протистоїть проявам нігілізму, індиферентності, байдужості до суспільних справ, так само як і демагогії, анархічним діям.

Велика роль і різні форми зв'язку учнів зі своїми однолітками в закордонних країнах. Зустрічі на міжнародних конференціях, переписування, туристські поїздки сприяють формуванню в молоді солідарності, придбанню навичок цивільного спілкування, незважаючи на наявні розходження.

Ріст національної самосвідомості з великою гостротою порушує питання формування в молоді правильних орієнтирів у такій важливій сфері, як міжетнічне спілкування. Відсутність активного протистояння будь-яким проявам націоналізму і шовінізму, національної обмеженості, зарозумілості і чванства, недооцінка виховної роботи роблять деякі групи молоді доступним об'єктом націоналістичної пропаганди. Більш того, національний екстремізм в основному паразитує на щирих оманах молодих людей.

Система освіти ще погано формує високі духовні запити і естетичні смаки, стійкий імунітет до бездуховності, «масовій культурі». Роль суспільствознавчих дисциплін, літератури, уроків по мистецтву залишається незначної. Вивчення історичного минулого, правдиве висвітлення складних і суперечливих етапів вітчизняної історії слабко сполучаються із самостійним пошуком власних відповідей на питання, що висуває життя. Але безсумнівно, що історична свідомість у сполученні з національною самосвідомістю здобуває вирішальну роль у громадській поведінці учнівський молоді.

Інформаційна революція спонукає до безупинного поповнення знань. Правда, вони не мають однорідної структури. Завжди є ядро — ті знання, що лягають в основу наук, і периферія, де йде процесс нагромадження і відновлення, що не знецінює основний капітал. Для всіх ефективно працюючих фахівців, учених, що домоглися успіхів, як показує їхній життєвий досвід, головними були дві умови: міцна фундаментальна база знань і потреба учитися, повага суспільства до тих, хто жадає знань. Удосконалювання народного освіти немислимо без виміру тієї ситуації, у якій знаходиться вчителювання, значна частина педагогічного корпуса

Якщо дотримувати формальних критеріїв — наявності фахової освіти, стажу роботи і т.п., то більшість педагогів відповідають своєму призначенню. Але якщо оцінювати їхня діяльність власне кажучи, треба визнати, що багато хто з них відстали від вимог часу.

Основна група педагогів — жінки, хоча давно стало очевидним, що у вихованні хлопчиків, юнаком (та й дівчинок) школа випробує гостру недостачу «чоловічого впливу». Хоча за останнім часом істотно підвищена зарплата вчителів, середні розміри заробітку в працівників народного освіти усе ще набагато нижче, ніж у робочих і інженерно-технічних працівників промисловості і будівництва, та й у порівнянні із середньою заробітною платою в країні.

Як показали спеціальні обстеження сільських учителів, більшість з них у матеріально-побутовому відношенні забезпечені значно гірше інших сільських фахівців. Учителі нерідко відволікаються від виконання педагогічних обов'язків для виконання різних, не зв'язаних з ними завдань. У результаті бюджет часу учителя виявляється вкрай напруженим, і дуже мало його залишається на самоосвіту.

Багато педагогів слабко уявляють собі процеси, що відбуваються в суспільстві, і зокрема в молодіжному середовищі. Тому їхня робота йде без належного «прицілу». Не урятовані вони від морального падіння, переродження окремих педагогів, керівників навчальних закладів викривають у поборах з учнів і їхніх батьків, у різних незаконних махінаціях, пияцтві.

Одна з функції народного освіти — стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постійної спраги знань. Самоосвіта, самостійне придбання знань і навичок аж ніяк не вичерпується шкільною системою. Звичайно, школа може і повинна давати людині навички самостійної роботи з книгою, документом і т.п. Але самоосвіта будується на базі загального і професійного освіти, а не замість його. Нові технічні й інформаційні можливості навчального телебачення, касетної відеотехніки, персональних комп'ютерів, дистанційного навчання має бути ще широко використовувати для нестатків самоосвіти. Доля нових поколінь усе більше визначається загальною культурою людини розвиненістю логічного мислення, мовною, математичною, комп'ютерною грамотністю.

Дата добавления: 2015-05-23