Тема 2:Становлення і етапи розвитку соціології 2 страница

3. Гіпотеза цінності полягає в тому, що не всі винагороди за результати дії мають для людини однакове значення. Чим цінніша винагорода, тим вірогідніша відповідна дія. Але люди іноді воліють одержувати менше, проте регулярну винагороду, якщо шанси успіху сумнівні. Відповідно, чим суворіше покарання, тим менша імовірність дії.

4. Гіпотеза голодування - насичення говорить, що чим частіше людина в недалекому минулому одержувала винагороду, тим швидше у неї розвивається звикання до цього (насичення), і тем менш значимою буде для неї кожна наступна винагорода.

5. Гіпотеза фрустрації - агресії намагається віддати дань ролі емоцій у людських діях. Якщо особистість не одержує в результаті своєї діяльності очікуваної нагороди і більш того - карається, то вона обурюється і найбільшою цінністю для неї стає сам процес обурення й агресивної поведінки.

За допомогою цих правил пояснюється всі соціальні процеси; соціальна стратифікація, політична боротьба та інше.

П. Блац доповнив ці положення наступним: людина, яка володіє засобами для задоволення потреб, може використовувати їх для придбання влади над людьми. Це можливо при наявності таких умов: якщо ті, які потерпають, не мають цих засобів; якщо вони не можуть одержати їх з іншого джерела; якщо вони не хочуть одержати те, у чому мають потребу, силою; якщо в їхній системі цінностей не відбудеться переоцінка, і вони не відмовляться самі.

Біхевіористський підхід має багато протиріч, бо поведінка не зводиться до впливу зовнішніх подразників.

3. Соціологія у цілому, і у кожній її частині є результатом творчої діяльності мислителів різних країн і народів, і в цьому сенсі вона є наукою інтернаціональною. У той же час існує специфіка і національні традиції різних шкіл і напрямків. Українська соціологія розвивалася спочатку в межах російської, потім у складі радянської, і говорити, що існує напрямок чисто «української соціології» було б неправомірно.

Соціологічна думка в Росії розвивалася як частина загальноєвропейської культури при значному впливі ідей О. Конта, Г. Спенсера, Г. Зіммеля, К. Маркса, М. Вебера й інших.

Данилевський М.Я. (1822-1885) – творець першої в історії еволюційної моделі розвитку суспільства. На місце однолінійної еволюційної історичної схеми він ставить існування багатьох культурно-історичних типів, кожний з яких утворює цілісний організм і, подібно живому організму, переживає своє зародження і занепад.

Людство й еволюція суспільства у цілому — це тільки абстрактні поняття, реальними ж носіями історичного життя виступають «природні» системи -відособлені культурно-історичні типи. Головним критерієм виділення типів є мовна і культурна близькість членів суспільства. Сам культурно-історичний тип розуміється, як сполучення психоетнографічних, антропологічних, соціальних, територіальних та інших ознак. Данилевський Н.Я. виступав з позицій співіснування цивілізацій. Наростання соціальних змін відбувається під впливом природних факторів.

Лавров П.Л. (1823-1900) першим ввів у соціологічне знання такі терміни як «антропологізм», «суб'єктивний метод», «суб'єктивна точка зору». На думку Лаврова П.Л., реальною єдиною рушійною силою суспільного розвитку виступає індивід, а тому зневажати його інтереси - значить прогледіти найважливіші соціальні явища. Хоча хід історії визначений об'єктивними законами, індивід, по-своєму ставить свої цілі та обирає свої засоби, трансформуючи те, що об'єктивно існує, в акт власної волі.

В соціології є речі об'єктивні, тому вона носить нормативний характер. Соціологія містить такі рішення, які можуть бути невідомі до конкретного періоду часу в силу того, що суспільство не готове зрозуміти питання і дати відповідь.

Основну задачу соціології П. Лавров вбачав у вивченні мотивів діяльності людей і їхніх моральних ідеалів. Солідарність - це спільність звичок, інтересів, переконань, це свідомість того, що особистий інтерес збігається з інтересом суспільним. Основною рушійною силою історичного процесу виступають особистості, що мислять критично, наприклад, інтелігенція у Росії.

Михайловський Н.Д. (1842-1904) вважав, що соціологія й етика нерозривно пов'язані між собою. Неможливо неупереджено ставитися до подій суспільного життя. Він розвивав навчання про двоєдину правду: правду - істину (об'єктивну) і правду - справедливість (суб'єктивну).

Багато уваги приділяв Н. Михайловський вирішенню проблеми взаємодії особистості та суспільства. На його думку, між суспільством та індивідом відбувається війна, що не припиняється. У результаті поглиблення суспільного поділу праці представники різних соціальних груп перетворюються на однобічно розвинених людей. Перехід до вищих форм суспільного устрою здійснюють критично мислячі, яскраві індивідуальності. Фактично, перед ними постає проблема відносин: «герой - юрба». Юрба легко підкоряється своїм лідерам, сліпо вірить їхнім словам, утрачає незалежність у сприйнятті й оцінці

подій.

Як і П. Лавров, Н. Михайловський був прихильником суб'єктивного методу в соціології, який стверджував: об'єктивна точка зору, вірна для природознавства, зовсім непридатна в соціології. Навіть найоб’єктивніший аналіз соціальної дійсності неминуче доповнюється суб'єктивною оцінкою з боку соціолога чи політика. Особистість завжди має право й обов'язок прагнути високих статусів.

Головні праці Є. В. де Роберті (1843-1916) і Н. І. Карєєва (1850-1931) стосувалися проблем рушійних сил, змісту, причин і спрямованості прогресу і регресу суспільства, поведінки соціальних груп і окремих індивідів. Розгляд цих проблем вони здійснювали, виходячи з провідної ролі в діях людей індивідуальної і колективної психіки.

Е. В. де Роберті у своїх працях «Соціологія», «Соціальна психіка», «Нова постановка основних питань соціології» та інших прагнув підняти знання суспільних фактів на висоту точних наук. Центральна категорія його соціології - поняття «надорганічне», яке означає як вищу соціальну форму діяльності, так і природу психічної взаємодії людей.

Надорганічне у своєму розвитку проходить дві стадії: примітивні психофізіологічні відносини (спілкування первісних людей, примітивні культури), і складні психофізичні відносини, що охоплюють усі суспільні процеси і явища сучасних суспільств. Вони протікають у чотирьох сферах: науці, філософії (релігії), мистецтві та практичній діяльності. Є. де Роберті вважав, що всі суспільні явища є результатом діяльності людей, яка направляється властивими їм психологічними факторами: емоціями, бажаннями, засобом мислення, свободою тощо.

Предметом соціології є індивідуальна і колективна психологічна діяльність людей, яка визначає їхню соціальну діяльність. Колективна модель поведінки, притаманна діяльності людей, закріплюється в моральних нормах і принципах життєдіяльності, у всіх проявах духовної і матеріальної культури, владних інститутах.

Істотний внесок у розвиток теорії психологічних факторів вніс Н. І. Карєєв (1850-1931). У роботах «Загальні основи соціології», «Сутність історичного процесу і роль особистості в історії», «Основні напрямки соціології і її сучасний стан» він указує на дві основні сторони соціології. По-перше, соціологія виступає як система поглядів «на те, що потрібно, насамперед, бачити в суспільстві та як розуміти його природу». (Введение в изучение социологии. СПб. 1897., С. 16.) По-друге, вона вирішує питання про те, які методи можуть бути застосовані у вивченні суспільних явищ.

Особливу увагу Н. Карєєв приділяє ролі індивіда в історії. Він прийшов до висновку, що суспільство є складним продуктом взаємодії біологічних, фізичних взаємодій, а також факторів зовнішнього середовища.

В основі всього громадського життя лежать індивідуальна і колективна психіка людей. У діяльності та поведінці людей значну роль відіграють інтелектуальний, емоційний і вольовий боки їхнього духовного світу. Виходячи з даних положень, Н. Карєєв будує свою теорію суспільства як систему психічних і практичних взаємодій між людьми.

Універсальною формою стирання соціальних протиріч є компроміс між різними групами людей з погляду загальнолюдських інтересів. Так, М. Туган-Барановський, дотримуючись матеріалістичного розуміння розвитку суспільства виділив п'ять основних груп спонукальних мотивів дій, головні з яких -психологічні, альтруїстичні, релігійні. Класова боротьба, як джерело саморозвитку суспільства, може бути істотним фактором тільки в сфері економічних інтересів суспільства. Але в цілому, підвищення економічної ефективності виробництва буде сприяти становленню в суспільстві гармонійних відносин. Видатний соціолог відкидає класовий підхід у всіх сферах життя, крім економіки. Погоджуючись з К. Марксом у цьому пункті, він обґрунтовує висновок про зростання ролі активного соціального початку, про домінування духовної культури над матеріальним виробництвом.

Порівнюючи моделі розвитку суспільства, Туган-Барановський дуже обґрунтовано критикував ідею соціалістичного суспільства, побудованого на всевладді держави й ідеології. Ідеал для нього - цивілізоване буржуазне суспільство чи кооперативний соціалізм, який поєднує матеріальну основу капіталізму і гуманні ідеали соціалізму.

Висновки П. Туган-Барановського на довгі роки були забуті в нашій країні і тільки зараз вони підтверджуються практикою сучасного розвитку.

Значний внесок у розвиток російської соціології вніс уродженець України М. Ковалевський (1851-1916) - засновник плюралістичної соціології і вчитель П. Сорокіна.

Теоретичні передумови соціальних поглядів М. Ковалевського беруть початок у соціології О. Конта. «Що таке соціологія?» З цього питання почав М. Ковалевський виклад своєї двотомної праці «Соціологія». І відповів, що соціологія - це наука про порядок і прогрес людського суспільства. Однак порядок у суспільстві буває не завжди, тому і прогрес у значенні поступального розвитку не завжди має місце. І. Ковалевський уточнює своє визначення соціології як науки про організацію й еволюцію людського суспільства. Організація суспільства і його еволюція - такі два основних розділи соціології, що, починаючи з О. Конта, характеризуються як соціальна статика і соціальна динаміка.

З уявленнями про закономірний характер розвитку суспільства, без якого, за словами Ковалевського, соціологія як наука не відбулася б, органічно пов'язані уявлення про поступовість історичного процесу, у ході якого людські знання, досвід, культура передаються від однієї історичної епохи до іншої. Він наводить слова Лейбніца про те, що сьогодення несе тягар минулого і таїть у собі майбутнє.

Він указує на роль багатьох факторів суспільного розвитку: економічних, демографічних, політичних, психологічних моральних, релігійних тощо. Однак жодному з цих факторів не придається постійно вирішального значення. У різних ситуаціях їм приділяються різні ролі, кожна з них може вийти на перший план. У цьому і полягає світоглядний і методологічний зміст соціологічного плюралізму М. Ковалевського.

Важливу роль у соціології відіграє історико-порівняльний метод. Порівнюючи розвиток різних країн і епох, можна знайти деякі загальні закони їхньої історичної еволюції. У зв'язку з цим М. Ковалевський писав, що на однакових ступенях розвитку в кожному людському суспільстві розвиток відбувається за однаковим законом. Історико-порівняльний метод дозволяє виявити і ці закони, і специфічні особливості в розвитку різних народів і їхніх культур_.

У своїх соціологічних поглядах він поділяв багато положень біологічної школи в соціології і, насамперед, «органічної теорії суспільства», що йде від О. Конта й Г. Спенсера. М. Ковалевський стверджував, наприклад, що такий важливий соціальний фактор як спілкування, починається ще в середовищі тварин. Навіть з огляду на велике розходження між біологічним і соціальним спілкуванням, він звертав увагу на «численність спільних рис» і писав, що у певних відносинах тваринний і людський світ укладається в загальний процес еволюції.

У своїх основних соціологічних працях «Сучасна соціологія» і «Соціологія» М. Ковалевський говорить про множинність факторів суспільного розвитку. Як соціально значимі фактори він визначає і біологічний, і космічний, і політичний, і багато інших. Він указує на необхідність виявлення одночасного і рівнобіжного впливу цих факторів на розвиток суспільних явищ. У цьому полягає одна з основних методологічних вимог його соціологічної концепції.

Обґрунтовуючи закономірний, у цілому прогресивний, поступальний характер розвитку людського суспільства, М. Ковалевський не заперечував застою, топтання суспільства на місці, поп'ятних, регресивних рухів, що також бувають в історії. Але перемагає все-таки «закон прогресу» - загальний соціологічний закон, що виявляється «у розширенні сфери людської солідарності». У цьому він вбачав основний зміст суспільного прогресу.

У своїй теорії суспільного прогресу М. Ковалевський виходив з того, що всі народи проходять одні і ті ж стадії розвитку, але не одночасно. Ця обставина робить необхідним використання історико-порівняльного методу. За допомогою цього методу можна отримати уявлення про минуле народів, ознайомитися з життям інших країн, а також робити прогнози про майбутнє останніх, з урахуванням чужих помилок.

Обґрунтовуючи еволюційний характер суспільного прогресу, він відкидав Марксову теорію класової боротьби і соціальної революції, вважаючи, що при нормальному плині громадського життя завжди можна дійти згоди, в основі якої закладена ідея солідарної відповідальності. Соціологія М. Ковалевського відповідала ідеології ліберальної демократії.

М. Грушевський (1866-1934) - відомий український соціолог - вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою залежить від біологічних, психологічних і економічних факторів. Він відомий як дослідник теорії Київської Русі, України, проблем розвитку слов'янських народів. Особливе місце займають його соціологічні досягнення: теорія формування держави, генезис українського народу, його етнокультура.

Він довів, що корені українського і російського народу треба шукати в Київській Русі, але з ХІІІ сторіччя два народи починають розвиватися різнобіжними напрямками. Великоросійська культура, менталітет нації складається як на своїй власній Володимиро-Московській основі, так і на звичаях, запозичених з культур Київської Русі та Золотої Орди.

Він стверджував, що історичний розвиток державності, соціальних інститутів, право і цінності кожного народу складається під впливом економічних, геологічних, психологічних і етнокультурних факторів.

В еміграції в 1919-1924 p. М. Грушевський спочатку в Берні, потім у Відні створив Український соціологічний інститут, який в основному займався етносоціологічною і соціокультурною проблематиками. Після повернення в Україну М. Грушевський намагався створити аналогічний інститут у системі всеукраїнської Академії Наук. Швидке поширення більшовицької ідеології, витиснення нею всіх основних напрямків з науки, не дозволило це зробити. В академії панував тільки один - марксистський - напрямок соціології, а розвиток суспільства висвітлювався тільки з позиції класової боротьби. Провідними підручниками стали праці М. Бухаріна, (Теорія історичного матеріалізму: популярний підручник марксистської соціології (1921), Л.Садинського (Соціальне життя людей: Вступ до марксистської соціології (1926)), С.А. Ранского (Основні питання марксистської соціології. (1929).

П.А. Сорокін (1889-1968) - видатний російсько-американський соціолог ХХ-го століття, що розробляв принципи соціологічного плюралізму.

У Росії вийшли два томи його праці «Система соціології». Після еміграції в США в 1922 році він видав безліч робіт, серед яких «Соціологія революції», «Сучасні соціологічні теорії», «Соціальна і культурна мобільність», «Соціальна і культурна динаміка» у 4-х томах та інші.

У «Системі соціології» П. Сорокін докладно досліджує принципи соціології і доводить, що соціологія повинна будуватися за типом природничих наук:

1. Виходячи з того, що різні об'єкти є предметом вивчення різних наук, але методи вивчення при цьому використовуються однакові;

2.Соціологія повинна вивчати світ таким, як він є. Будь-який нормативізм, тобто суб'єктивне втручання в науку, з позиції моральних та інших норм, має бути вигнаний із соціології. Істина - не моральна категорія;

3.Соціологія повинна бути об'єктивною дисципліною, тобто вивчати дії людей, які доступні спостереженню і виміру;

4.Щоб соціологія стала наукою, вона повинна порвати з філософією. Добра статистична діаграма коштує цілого філософського трактату.

П. Сорокін поділяв соціологію на практичну і теоретичну. Практична соціологія характеризується П. Сорокіним як прикладна дисципліна. Спираючись на закони, які формує теоретична соціологія, вона повинна допомагати суспільству і людині керувати соціальними силами відповідно до поставлених цілей. Практична соціологія направляє й обґрунтовує соціальну політику.

Об'єктами вивчення неопозитивістської соціології П. Сорокіна є, насамперед, соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які відбуваються в ньому. У той же час, усе громадське життя і всі соціальні процеси можуть бути розкладені, за словами Сорокіна, на явища і процеси взаємодії двох чи більшого числа індивідів. Процеси взаємодії людей є безпосереднім предметом вивчення соціології. Мова йде про «психіко-рефлекторну» взаємодію індивідів, що виявляється зовні в їхній поведінці та діяльності.

У цьому полягає істотна відмінність неопозитивістської соціології П.Сорокіна від класичного позитивізму О. Конта. Якщо позитивістська соціологія Конта спрямована, насамперед, на вивчення суспільства як цілісного соціального організму, то предметом безпосереднього вивчення неопозитивістської соціології П.Сорокіна виступає взаємодія двох чи більше осіб, що утворюють так звані малі групи. З такого роду елементарних взаємодій складаються, як він вважав, різного роду соціальні процеси.

П. Сорокін запропонував свої критерії класифікації соціальних груп -однобічні і багатобічні. Відповідно до цих критеріїв виділяються соціальні групи за однією ознакою, наприклад, мовою, територією, родом, віком, чи ж за багатьма ознаками. За багатьма ознаками виділяються класи, нації й інші складні соціально неоднорідні групи.

Неоднорідність суспільства, його об'єктивний розподіл на різні соціальні групи знайшли своє відображення в теорії П. Сорокіна про соціальну стратифікацію і соціальну мобільність. Відповідно до цієї теорії, усе суспільство поділяється на різні верстви - страти (від лат. - пласт), що розрізняються між собою за рівнем доходів, видам діяльності, політичним поглядам, культурним орієнтаціями тощо.

Великого значення П. Сорокін надавав питанням соціальної рівності. У 1917 р. у Петрограді вийшла його книга «Проблема соціальної рівності». До цієї проблеми він постійно звертався у своїх наступних роботах. Указуючи на складний і багатобічний характер проблеми соціальної рівності, він вважав, що головне в ній - це надання кожній людині матеріальних і духовних благ «за її заслуги», тобто за ступенем її особистої соціально-корисної праці. Однак цим економічним змістом проблема соціальної рівності не вичерпується. Важливо, як писав Сорокін, щоб стала реальністю рівність усіх перед Законом, рівність для прийняття публічних посад, право на рівні політичні блага - виборче право, воля слова, печаті, союзів, совісті та ін. Виняткове значення має більш-менш рівномірний розподіл знань і освіти, без чого, на його думку, узагалі неможлива егалітарна, тобто заснована на соціальній рівності, система суспільства.

П. Сорокін був глибоко переконаний у тому, що усі проблеми, які виникають у суспільстві, варто вирішувати на основі розумного керування, свідомого вирішення соціальних протиріч і надання кожній людині можливостей для творчого самовираження. Він був супротивником будь-яких соціальних потрясінь, у тому числі революцій, і виступав за нормальний, як він писав, еволюційний шлях розвитку. У своїй праці «Соціологія революції» він стверджував, що більш-менш благополучний розвиток суспільства після революції, яка все руйнує, настає завдяки поверненню суспільства до своїх цінностей, колишніх інстинктів і традицій, творчої праці, співробітництва, взаємодопомоги тощо, і єднанню всіх його членів і соціальних груп.

На схилі своїх років він виступив з ідеєю конвергенції, відповідно до якої в майбутньому капіталістичний і комуністичний, як він писав, типи суспільства зіллються в деяке третє інтегральне суспільство, що «об'єднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу».

В Україні, як і в цілому в СРСР, соціологія розглядалася як практичний інструментарій для обслуговування панівної ідеології. Цим пояснюється багаторічний теоретичний застій у її розвитку.

Центр прикладної соціології існував у 20-роках у Харкові. У Всеукраїнському інституті праці досліджувалися проблеми організації праці, підготовки кадрів, стимулювання і мотивації праці працівників, психології трудового колективу.

Дуже ефективними були розробки вчених інституту праці в області професійної організації праці. Зокрема, відзначався такий негативний фактор, як перекладання професійних обов'язків адміністрації на «плечі робочої ініціативи», відсутність конкретних виконавців у рядах «робочої маси» і інше. Звичайно, такі висновки не могли вписатися в рамки пролетарсько-марксистської соціології і, починаючи з тридцятих років, соціологія як самостійна наука була оголошена псевдонаукою.

Тільки в 70-ті роки почали відроджуватися соціологічні дослідження в рамках марксистсько-ленінської філософії.

Дата добавления: 2015-05-23