Історія становлення і розвитку соціології 6 страница. Ісаак Оршанський (1851—. ) оцінюючи вчення о

Ісаак Оршанський (1851—?) оцінюючи вчення О. Конта, вважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення є суспільство. На думку вченого такою одиницею є людина, як індивід фізіологічний, психічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людського індивіда (антропологія) лежить в основі соціології, а остання — є галуззю біології. Цим пояснюється його намагання підправити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, доповнивши його психологічним і логічним аналізом, яким нібито знехтував О. Конт.

Оскільки в центрі соціологічного вивчення знаходиться індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства співпадають з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм відповідає дитинству, метафізичний — юності, позитивний — зрілості.

Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності і ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, в термінах Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток.

Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи гуртів зробити відомі риси народу керівним началом діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити діяльність, надати їм більшої сили.

Соціолог Олександр Стронін (1826—1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів і людство в цілому, і держав, і сім’ю. Всі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною із таких спільних рис всіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість — аристократія, внизу — більшість, демократія, у середині — тимократія. Така будова суспільств потрібна для руху. Вона нагадує зграю летючих пташок, що вишикувались у трикутник, вершина якого спрямована в бік руху. Суспільству також, для того щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідовидна побудова суспільства сприяє підтримці рівноваги в ньому. При розташуванні більшості внизу піраміди ніякі розхитування меншості зверху не загрожують падінню цієї піраміди.

Одним із тих, хто намагався зрозуміти механізм поведінки людини був Павло Аландський (1844—1883) Він вважав, що кожна людина діє на свій розсуд. Однак люди, які керуються лише сьогоденними потребами не мають чітких програм дій і не здатні до будь-якої суспільної організації.

Христина Алчевська (1841—1920) зробила певний внесок в становлення прикладної соціології — розробила методику вивчення читацьких інтересів, яка ґрунтувалася на соціологічному спостереженні і могла використовуватися для вивчення інтересів суб’єктів будь-якої соціальної діяльності.

Володимир Антонович (1834—1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також і характер відносин в трудових організаціях. Для українських асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним із політичних ідеалів української нації. Прикмети нації як наділяються природою, так і набуваються (але вже на цьому ґрунті) в процесі історичного та культурного розвитку.

Микола Зібер (1844—1888) видатний економіст і соціолог,... суспільство і суспільний розвиток стояв на тому, що не існування індивідів зумовлює існування суспільства, а навпаки, існування суспільства визначає становище індивіда. Досліджуючи чинники індивідуальної свободи особи вчений дійшов висновку, що характер праці є визначальним чинником, що саме в умовах випадкової і непостійної трудової зайнятості людина фактично позбавлена свободи. У розвитку суспільства вирізняв ряд ступенів порівнюючи їх, проаналізував общинне і капіталістичне господарювання.

Зібер вивчав проблеми народонаселення, критикував теорію Т. Мальтуса, використовуючи для цього статистичні дані.

Сергій Подолинський (1850—1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» аналізує різні типи трудових занять в Україні, їх розповсюдженість, становище різних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації умов соціальної мобільності вважав належність до національності. Головну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вбачає у додатковій вартості, у несправедливій організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.

Прогрес — це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого життя людське дедалі кращає.

М. Драгоманов вирізняв декілька сторін прогресу:

· технічний поступ, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;

· науковий — поширення освіченості;

· культурний — удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.

Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.

Щодо власного удосконалення особи М. Драгоманов виключного значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добро.

Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі ХІХ — ХХ ст. було поширення плюралізму, одним із найяскравіших представників якого вважають соціолога Максима Ковалевського (1851—1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних течій. М. Ковалевський народився в Харкові, закінчив 1872 року Харківський університет, продовжив свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Спенсером, Дюркгеймом, Марксом, Енгельсом. Марксистських ідей М. Ковалевський не поділяв, його погляди формувалися під впливом Конта і Спенсера.

Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію в соціологічному розрізі [«Сучасні соціологи» (1905), «Соціологія» (1910) та ін.]. Ідею еволюції, поступового вдосконалення суспільних інституцій Ковалевський свідомо протиставляв марксизму. Виступаючи проти суб’єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим, Ковалевський основним соціологічним законом уважав закон прогресу, який полягає в посиленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Одне із завдань соціології він убачав у виявленні сутності такої солідарності, вивченні її різноманітних форм. Соціальний прогрес, на думку М. Ковалевського, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з цих чинників не може бути визнаний за вирішальний. Будучи реформістом, М. Ковалевський заперечував революцію як рушія суспільного прогресу.

Микола Грот (1852—1899) — відомий представник позитивістської соціології в Україні займався дослідженням проблем розвитку природи і людства тлумачення сутності соціології та структуризації наук. Розвиток М. Грот тлумачив як безконечно складний і органічно зв’язаний ланцюг законовідповідних змін, які відбуваються у всіх сферах існування природи. Причина цих змін — взаємодія, а кінцевий результат — пристосування предметів природи один до одного. Оскільки пристосування бувають різними, то різними є і типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Суб’єктивною ознакою прогресу, за Гротом, є зростання почуття приємності у якомога більшої... членів суспільства, а об’єктивною — економія сил та енергії людського організму. Звідси, соціальний прогрес — це ряд здійснюваних людиною змін, який посилює і змінює способи дії її енергії у взаємодії з природою і призводить до зростання задоволень і зменшення страждань людини.

Регрес — це зменшена непродуктивна витрата і використання діючої енергії.

Інгрес — це ні піднесення, ні зменшення сил до дії у суспільстві протягом значного часу.

Використовуючи принцип розвитку явищ природи, М. Грот класифікував всі науки на неорганічні, органічні і надорганічні. Соціологія і психологія — надорганічні науки. Психологія вивчає психічні явища, які мають більш загальний і простий характер. Соціологія вивчає соціальні явища, які мають більш спеціальний і складний характер. Учений вважав, що суспільству властиві ці ж функції, що і психічному індивіду, а тому соціологія є, по своїй суті, ні чим іншим, як психологією суспільства.

Об’єктом вивчення соціології на думку М. Грота, можуть бути такі явища суспільства:

· пізнання мова, наука, знання;

· почуттєвості — звичаї уподобання, художня творчість;

· волі — суспільні, політичні та релігійні тенденції;

· діяльності — зовнішня культура, юридичні, економічні, політичні закони та норми.

Відповідно до структури об’єкту М. Грот поділив соціологію на такі розділи:

· суспільні і фізіологічні науки;

· науки про суспільну мораль, етику, мистецтво;

· науки про політичну історію і релігію;

· економічні та юридичні науки.

Соціологічна думка в Україні завжди розвивалась як складова загальноєвропейської культури. Так, на межі ХІХ і ХХ ст. на розвиток соціології в Україні значний вплив справив сформований на ідеях О. Конта і Г. Спенсера європейський позитивізм. У зв’язку з цим варто ще раз згадати Е. Дюркгейма, який був ініціатором використання історико-порівняльного методу, спирався в своїх дослідженнях на статистику, використовував не тільки функціональний, а й каузальний метод, багатофакторний аналіз.

В українській науці цей метод вперше використав славетний історик, академік, громадський діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918) Михайло Грушевський (1866—1934).

З теорією О. Конта він ознайомився ще будучи студентом Київського університету, а переваги соціологічного методу оцінив, коли 1902 року в Парижі детально вивчав досягнення французької школи.

На формування світогляду М. Грушевського надзвичайний вплив мав Дюркгейм, з яким він підтримував особисті контакти. «Правила соціологічного методу» Дюркгейма, як свідчить сам Грушевський, визначили напрямок його власних аналітичних розвідок. Саме «Правила соціологічного методу» М. Грушев­ський уважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості. Перебування в Парижі, де в Російській вищій школі суспільних наук М. Грушевський прочитав курс української історії, остаточно сформувало його світогляд.

М. Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізованої соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному соціологічному вивченні він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.

Виходячи з об’єктивних засад соціальних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу.

Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім’ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично домінують у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

М. Грушевський вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідку впливу суто біологічних інстинктів, Грушевський наголошував на ролі соціально-психологічних чинників.

З різних причин М. Грушевському не вдалося втілити в життя всі свої наукові задуми в Україні, і довелося працювати над цим уже в еміграції.

Перший період перебування М. Грушевського за кордоном був зв’язаний з чималими труднощами. Він опинився на чужині без будь-яких засобів до існування. Незважаючи на це, прибувши до Відня, він одразу ж зайнявся вирішенням практичних соціологічних проблем, висунувши ідею створення єдиного наукового центру — Українського соціологічного інституту (УСІ), який об’єднав би різні наукові течії української соціології. Протягом 1919 р. він розробив три варіанти проекту УСІ. Передбачалися автономія цього наукового центру, державна дотація, колегіальне управління, створення філій в основних світових центрах.

Цей проект було розіслано всім українським ученим і розпочато переговори з Дніпровським союзом споживчих спілок про видання серії наукових соціологічних праць. Було складено програму, розпочато налагодження контактів з урядом Радянської України з метою фінансування останнім діяльності Інституту, а в майбутньому — переведення його в Україну.

М. Грушевський ставив перед Соціологічним інститутом найрізноманітніші завдання: проведення соціологічних досліджень, підготовка кваліфікованих дослідників у різних галузях соціології з орієнтацією на самостійну наукову роботу, підтримування зв’язків із міжнародними соціологічними організаціями, обмін досвідом соціологічної роботи: інформація світової громадськості про соціальне життя в Україні, ознайомлення української суспільності із здобутками соціологічної науки на Заході.

Місцем перебування Українського соціологічного інституту
М. Грушевський вибрав Женеву — традиційний інтернаціональний центр, де вже тоді перебувало багато національних організацій різних народів, із штаб-квартирою Ліги Націй включно. Однак через різні несприятливі обставини ця ідея виявилася нездійсненною.

Найсприятливіші умови для розгортання наукової діяльності української еміграції склалися натомість у Відні (Австрія), де ще 1915 року було засновано Загальноукраїнську культурну раду, яка мала на меті згуртувати українську інтелігенцію Галичини й Наддніпрянської України для науково-культурної діяльності за несприятливих обставин першої світової війни. Саме тут, у Відні, 1919 року М. Грушевський і заснував перший український науковий заклад в еміграції — Український соціологічний інститут. Було сформовано бібліотеку, підібрано працівників, зокрема таких відомих учених, як Н. Шраг, В. Старосольський, Д. Антонович, М. Чечель, Н. Шаповал, В. Мазуренко, П. Христюк. Відбувалися громадські читання та лекції, видавалися матеріали деяких соціологічних досліджень. Сам М. Грушевський читав курс «Початок громадянства, чи генетика соціології».

З 1 лютого 1921 р. у Відні відкрилися річні безплатні загальні курси із суспільно-політичних наук для українських емігрантів. Серед різноманітної тематики лекцій були й питання соціології. Тему «Початок громадського та державного життя, або генетична соціологія» вів сам М. Грушевський. Матеріали з теми лягли в основу пізніше опублікованої розвідки з курсу генетичної соціології (1924 р.).

У 1921—1922 рр. діяльність Українського соціологічного інституту зосереджувалася на лекціях і видавничій діяльності. Під його егідою було випущено 13 книжок, які стали відчутним внеском у розвиток української науки. Видання Інституту надсилались до бібліотек України, українських товариств у Женеві, США, Канаді, звідки, у свою чергу, надходили книги українознавчої тематики.

М. Грушевський сподівався, що Український соціологічний інститут стане справжнім центром української науки, оскільки Академія наук у Києві через відомі обставини революції та громадянської війни занепала, а українські наукові заклади на Західній Україні через неприхильне ставлення польсько-румунських правлячих кіл припинили свою діяльність. На думку Грушевського, Український соціологічний інститут залишався одним-єдиною установою, яка спроможна була належним чином репрезентувати українську науку, сприяти її розвиткові.

Проте за браком коштів широку програму цього інституту не було виконано. Скрутний матеріальний стан, невлаштований побут співробітників та й самого керівника, а також зрозуміле бажання працювати на батьківщині — усе це визначило наміри Грушевського повернутися до Києва і перевести туди інститут.

З метою презентації Українського соціологічного інституту в Україні Грушевський домігся участі його представників у Всеукраїнському науково-технічному з’їзді (Харків, 1922). Туди відрядили А. Жуковського і М. Чечеля, для того щоб зробити доповідь про діяльність УСІ та вивчити можливість переведення його в Україну.

Проте ці плани не здійснилися. Наприкінці 1922 р. діяльність УСІ довелося згорнути за браком коштів. Наприкінці 1924 — у першій половині 1925 року УСІ відновив роботу в Празі, де він діяв аж до кінця другої світової війни. А Грушевський у листопаді 1923 р. дав згоду на обрання його членом УАН. У березні 1924 р. він повернувся до Києва. Одразу після повернення на батьківщину М. Грушевський прочитав перед загальними зборами УАН доповідь «Український соціологічний інститут та дослідницька кафедра історії культури — загальної та української». Загальні збори схвалили рішення про необхідність заснування соціологічного інституту в Києві. Проте це рішення також не було втілене в життя.

Рішенням президії наукового комітету Наркомату освіти УРСР було створено науково-дослідну кафедру історії України за завідуванням М. С. Грушевського. При кафедрі було організовано секцію методології та соціології. Функції ж інституту фактично почала виконувати створена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досвіду.

1926—1927 рр. Асоціація провела 24 засідання, на яких було прочитано 51 доповідь соціологічного плану. Розроблялися спеціальні анкети, програми історико-соціологічних досліджень. Щоб піднести соціологічну роботу в Україні до рівня світових стандартів і узгодити її із світовим науковим рухом, до роботи запрошували іноземних фахівців. На засіданнях детально обговорювалися дослідження західних учених, зокрема французької школи, яка була методологічною основою для українських соціологів того часу.

Семінар методології соціології та інших наук вела дочка Грушевського — Катерина Грушевська (1900—1943). Сам же Грушевський читав курс «Сучасної соціології».

Не звертаючи уваги на критику її захоплення соціологічними методами та ідеями Дюркгейма, яким, на думку марксистів, був притаманний «прихований ідеалізм» і «соціальна обмеженість», 1927 року Катерина Грушевська за власний кошт поїхала за кордон (Париж, Берлін, Відень), щоб глибше вивчити досвід європейської соціології позитивізму. Дослідниця придбала літературу, налагодила зв’язки з деякими закордонними інститутами та університетами.

У цей час з’явилася підсумкова, узагальнююча стаття М. Грушевського про французьку соціологічну школу. У ній учений писав, зокрема, що праці французьких соціологів, особливо Дюркгейма, можуть бути взірцем для молодої української науки.

Отже, заслугою М. Грушевського було сприяння оволодінню українською наукою історико-соціологічним методом дослідження, теоретичний та практичний його розвиток, а також поширення досвіду навчально-популяризаційної та публіцистичної діяльності.

Окрім М. Грушевського, багато інших українських учених також змушені були працювати в еміграції. Серед них був і голова Українського громадського комітету у Празі, колишній міністр земельних справ в уряді УНР Микита Шаповал (1882—1932), який протягом 1924—1932 рр. очолював Український інститут громадознавства. УІГ провадив активну наукову діяльність у галузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологічний часопис «Суспільство», опублікував книги українських соціологів і проіснував аж до 1945 року.

М. Шаповал за час керування цим інститутом оприлюднив такі свої праці, як «Загальна соціологія», «Українська соціологія», «Соціологія України», «Соціологія і політика: підручник соціотехніки», заснував (кінець 1920-х років) соціологічну бібліотеку та архів-музей для популяризації соціологічних знань.

Соціологічні погляди іншого українського соціолога Ольгерда Борковського (1884—1939) сформувалися під впливом вчення Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера. Головною передумовою перетворення народу в націю, на думку О. Бочковського, є господарський зв’язок суспільних верств, а природними передумовами нормального розвитку народу є територія і земля. Проте, не територія, а народ є «майстром своєї історичної долі». Земля — це сцена, а народ –митець, що гірше або краще творить власну історію.

Соціолог Микола Гредескул (1865—?) відомий як критик марксизму. Всі потреби людини він поділяв на дві групи: нижчі (тваринні) і вищі. Задоволення нижчих потреб призводить до виникнення «економічного фактора». А оскільки потреби мають психічну, ідеальну природу, то й економічний фактор, за М. Гредескулом, є ідейним, а не матеріальним. Свої потреби люди задовольняють суспільним способом. У результаті виникають економічні відносини (тобто відносини між членами суспільства з приводу виробництва) і економічна структура суспільства. Однак ці й інші відносини мають регулюватися, тому потрібні держава і право. На думку М. Гредескула, економіка, держава і право утворюють «побудову», головною функцією якої є забезпечення задоволення людських потреб шляхом суспільної господарської діяльності.

Михайло Туган-Барановський (1865—1919) займався вивченням соціального розвитку, його чинників і вважав, що основу суспільного ладу визначає не виробництво (як стверджували марксисти), а щось більше — соціальне господарство. Під соціальним господарством учений розумів сукупність людських дії, спрямованих на зовнішній світ з метою створення матеріальних умов, необхідних для задоволення людських потреб. Він уважав, що немає такої людської потреби, задоволенню якої б не служило господарство. Тому немає сенсу класифікувати потреби, вони всі господарські.

За Туган-Барановським, в основі будь-якої діяльності лежить соціальне господарство. Соціальне життя він уподібнював колу, в центрі якого знаходиться господарство, а від нього радіусами розходяться лінії інших видів соціальної діяльності. Відтак... присутності соціального господарства у різних галузях соціальної діяльності, як зазначає вчений, дуже різний. Наприклад, діяльність спрямована на задоволення нижчих потреб, підтримання життя — є цілком соціальним господарством, а наукова діяльність, хоча і потребує господарської основи, але виходить далеко за її межі. Чим вище потреба, тим меншу роль у діяльності по її задоволенню відіграє господарська діяльність.

Звідси вчений робить висновок: оскільки з прогресивним розвитком суспільства відбувається ушляхетнення людини, центр її життя переміщається у сферу вищих духовних потреб, то і соціальне значення господарської діяльності, як чинника суспільного розвитку, буде зменшуватися, натомість значення негосподарської діяльності зростатиме.

Цікавими були розвідки українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема Богдан Кістяківський (1868—1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами.

Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного вивчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.

Б. Кістяківський мав особисті контакти з провідними європейськими соціологами: Г. Зіммелем, у семінарах котрого він працював у Берлінському університеті, В. Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де він захистив докторську дисертацію, М. Вебером, з котрим його зв’язувала багаторічна дружба. Б. Кістяківський здобутки західноєвропейської теоретичної соціології прагнув застосувати до дослідження національної культури, зокрема ролі мови в розвитку цієї культури.

Іван Сокальський (1886—1929) цікаво трактував механізм розвитку людських відносин, уважаючи що їх визначають пристрасті або груба сила. Розуму, залишається підводити історичні підсумки, а свідомості визначати засоби для послаблення гнітючого впливу первинних пристрастей і грубої сили на суспільне життя. На думку ученого:

· історія має зигзагоподібний характер;

· сусідство є одним з визначальних чинників в історичному житті народів.

Соціологічні інтереси провідного українського соціолога Володимира Старосельського (1878—1942) також зосереджені навколо проблем нації, соціологічного розуміння права та держави тощо. Соціологічну сутність нації вчений тлумачив як спільноти яка твориться стихійною волею, інстинктом, почуттям приналежності до себе, психічними схильностями та настроями людей, що удержує її як внутрішньо зв’язану цілісність.

Державу, В. Старосельський розглядав як один із типів соціальних зв’язків, який тримається силою правних норм. Соціологію цікавить не те, до чого зобов’язують норми (це предмет вивчення правознавства), а норми як реальна, фактична схема людської поведінки(«дійсна дійсність»), в тому числі і поведінка людей, яка суперечить правним нормам.

На соціологічні погляди Василя Бойка (1893—1938) мав вплив марксизм. Зокрема, досліджуючи мистецтво, він виходив з того, що мистецтво є одною з надбудов, які виростають на ґрунті суспільного виробництва, зокрема економічних відносин між людьми.

М икита Шаповал (1882—1932) досліджуючи проблеми суспільства, дотримувався тези, що суспільство є організацією співробітництва людей щодо здобування і розподілу життєвих засобів для задоволення потреб існування, усяких засобів для задоволення усяких потреб. Сучасне суспільство є організацією, заснованою на принципі суспільного поділу праці, а через те й неминучого обміну продуктами праці.

Дмитро Донцов (1883—1973) був політиком, і його соціологічні розробки більше торкаються політичної соціології. Розглядаючи рушійні сили людської діяльності, вчений відкидає віру в розум на користь волі, що рухає світом і є ціллю у собі, вона, на думку вченого, є рух що не залежить від об’єкта, але шукає його у собі.

Саме воля, а не розум є рушійною силою людської діяльності. На цьому Д. Донцов будує свою ідеологію волевого націоналізму:

· головною рушійною силою людської діяльності є не розум, а воля. Головна прикмета волі: вона є ціль у собі;

· держава має три складові: землю, народ, владу (остання є найважливішою, від неї залежить воля держави);

· народ залежно від природних здібностей, поділяється на вищі і нижчі касти. Ідеалом провідної касти є сильна влада, підвладної — «безначальство».

Головною теоретичною концепцією соціолога В’ячеслава Липинського (1882—1931) була теорія організації національних еліт. Згідно з його поглядами розвиток держави залежить від форми її організації. Кожна нація твориться елітою (аристократією), котра здобула владу у своєму суспільстві. Без національної аристократії, здатної організувати пасивну більшість нації та захистити її від зовнішньої небезпеки, немає і не може бути нації.

Успішне ж функціонування еліт потребує їх постійного поповнення й оновлення.

В. Липинський указав на три методи організації національної аристократії: класократія, охлократія і демократія. Для розуміння специфіки названих методів слід урахувати, що протилежними полюсами соціальної структури за цією концепцією є активна меншість, тобто аристократія, і громадянство — частина населення держави, яка не має безпосередньої змоги використовувати фізичний примус для здійснення своїх бажань.

Склад громадянства — неоднорідний. За вертикальним поділом воно складається із окремих класів (промислового, хліборобського, фінансового й купецького, інтелігенції), у кожному з яких по горизонталі виокремлюються стани, що утворюються на засаді здатності до самоорганізації.

Громадянство, поділене на класи і стани, веде постійну боротьбу за владу.

Найліпшим методом організації національних еліт В. Липинський уважав класократичний, коли аристократія формується і приходить до керівництва через загальні вибори найліпших представників різноманітних класів і станів.

Охлократія характеризується тим, що активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством.

Ці три методи організації чергуються: ослаблена класократія вироджується в демократію, а та в охлократію, у боротьбі проти якої знову гуртується класократія.

Станіслав Дністрянський (1870—1935), вивчаючи соціальні зв’язки стверджував, що вони виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб і що на ранніх етапах суспільного розвитку ці потреби носили переважно економічний характер.

Дата добавления: 2015-05-23