Характеристики доіндустріального та індустріального типу суспільств

Характеристики	Суспільство
доіндустріальне	індустріальне
Основне місце поселення	село	місто
Основне місце роботи	поле, ліс	фабрика, завод
Соціальні відносини	кровно-родинні, особистісні, довірчі	товарно-грошові, знеособлені, анонімні
Поділ праці	незначний	глибокий
Соціальна стратифікація	стани, касти	страти, класи
Соціальний контроль	неформальний, спонтанні реакції	формальний, постанови, закони
Цінності	традиційні, релігійні	світські
Культура	однорідна	неоднорідна
Джерела енергії	фізична сила людей та тварин	вода, вітер, пара, газ, електрика, атом
Швидкість технічного прогресу	незначна	стрімка

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами — церква та армія. В індустріальному суспільстві — промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою, як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Займаючись дослідженням різних моделей суспільного устрою відомий український філософ Ю. Павленко доходить висновків, що на межі II і III тисячоліть людство переживає одну із найсуттєвіших в своїй історії трансформацій — глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі з США.

Захід в межах цієї системи розвинув немислимі для попередніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія на даний час починає відігравати визначальну роль стосовно двох перших. Домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

· кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої — капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;

· різні народи і нації навіть у межах однієї держави розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними — регресом. Соціальний прогрес — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов — клімату, ландшафту, грунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Одні з них уважають, що такими причинами є соціальні суперечності: (конфлікти) — це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші їх убачають у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

· економічній — суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

· соціально-політичній — боротьба класів-антагоністів;

· духовній — боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що оскільки суперечності існували, існують і будуть існувати, то революційні зміни будь-якого суспільства — неуникненні.

Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, які не зачіпають засад суспільного устрою, інші — соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

Соціальні реформи безпосередньо зачіпають інтереси людей, стосуються тих проблем, що зв’язані з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров’ям тощо.

Перебудова, що здійснюється шляхом комплексних реформ, розтягнутих у часі, і передбачає кардинальні зміни соціальних інститутів, способу життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності суспільства, називається модернізацією.

Модернізація в соціологічному розумінні — це вдосконалення суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам, це відмова від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування суспільства на шлях прогресивного розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої еволюції самої цієї країни, і неорганічну модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є, наприклад, перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції XVIII ст., піднесення американської індустрії в результаті запровадження фордизму в першій половині XX ст. Прикладом неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно більш проблемним і менш ефективним, ніж перший.

Дата добавления: 2015-05-23