Образотворче мистецтво. Зображення використовується практично у всіх сферах позахудожньої діяльності людини: технічна графіка

Зображення використовується практично у всіх сферах позахудожньої діяльності людини: технічна графіка, ілюстрації, моделювання, документальне зображення. Здатність людини відтворювати дійсність схожим образом але в іншій формі виникла ще у первісну епоху и була покликана необхідністю передавати важливу інформацію про дійсність.

Документально-конкретні та умовно-схематичні види зображень, втілюючи вигляд предметного світу та розкриваючи невидиму суть речей, накопичили грандіозний “банк” візуальної інформації, розвили саму культуру зорового сприйняття світу, збагатили людські стосунки, що призвело до появи ще однієї мови – художньої, в якій немає абсолютної схожості із оригіналом, який здатен представляти світ в його явленості людській суті, тобто одухотвореності. Відсутність абсолютної схожості з предметом або явищем дозволяє передавати інший стан, духовний. Розходження між зоровим образом предмету та його зображенням здатно зробити його виразним, включити в нього духовний, емоційний зміст.

Малюнок – майстерність створення миттєвих образів, силуетів, без якого не існує живопис, скульптура, архітектура. Довгий час малюнок вважався лише додатковим засобом створення мистецького твору, і лише в епоху Ренесансу малюнок набуває самостійного значення. Спочатку для малюнка використовують сангіну, вугілля, срібний олівець, та згодом графітний олівець. З часом виникають фарби на водяній основі (акварель, гуаш).

Техніки малюнка:

- перо, форма (вузьке, гостре, широке, заокруглене) та призначення (туш, чорнила, акварель) якого змінювалися впродож часу та вимагали від митця високої техніки, оскільки фарба глибоко пронмкає у структуру паперу;

- вугілля – м’який за фактурою матеріал, який виготовляється з рівномірно обпаленого дерева, а з XIXст твердий, що отримували з пресованого вугільного порошку з додаванням рослинної олії (сухий грифель); штрихи та лінії, нанесені на папір палочкою вугілля для малювання не міцно поєднуються, а тому потребують закріпленя спеціальним розчином-фіксатором; техніка вугіллям різноманітна і залежить від фактури лінії, напряму штриха, сили нажиму та інших факторів, завдяки яким можна отримати світло-тіньові, обємно-просторові ефекти (твори Х.Гольбейна, Ж.Енгра, І.Репіна, В.Сєрова та інш);

- сангіна – виготовляється у вигляді паличок без оправи різних тонів охристого кольору (або з каоліну та окісу заліза), що під час малювання дає тонкі линії та штрихи, добре розтирається під час чого змінює колір та фактуру, ці яксті митцями використовуються як засоби виразності для створення художнього образу; техніка виконання сангіною дає можливість досягти тонких тональних переходів, якими володіли Л. да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Рубенс, Ватто, Фрагонар, Шарден та ін;

- пастель – сухі, м’які, кольорові мілки без оправи, виготовлені зі спресованих у порошок пігментів з додаванням клею, молока, меду та гіпсу, якій притаманна матова фактура, м’який колір, що довго зберігає свіжість, що наближає її до живопису; малюють пастеллю на шершавому папері (картоні), а з метою закріплення її первісного вигляду обережно окантовують; так звана “чиста пастель” виконується штрихами й плямами в єдиний кольоровий шар, але кольори можна, також, змішувати, накладаючи їх один на одний, розтушовуючи або розтираючи як у творах Караччі, Гольбейна, Мане, Дега, Левітана, Сєрова та ін;

- соус – жирні чорні палички циліндричної форми діаметром до 10 мм, обернені у спеціальний папір без оправи, виготовлені з пресованого порошку, сажи аб вугілля з додаванням клею; в техніці соусу можна працювати лінією, штрихами, плямами із застосуванням розтирання (сухий соус) або розмивання (мокрий соус), що дозволяє вирішувати найрізноманітніші завдання (перехід від лінії до тону й навпаки тощо);

- акварель – фарба на рослинному клею розведена водою, що була відома за часів Давнього Єгипту (непрозора із додаванням білил), де митці виконували твори на папірусі та рисовому папері; з часом акварель використовували для оздоблення церковних книг (орнаменту) а згодом і під час друкування книг; так звана “чиста акварель” (без додавання білил) отримала широке розповсюдження на поч XVст. та була відмінна прозорістю, чистотою кольору; у XV-XVII ст.акварель мала прикладне значення та слугувала для розкраски гравюр, ескіза, але з другої половини XVIII ст. вона широко застосовувалася для створення пейзажу, оскільки швидкість техніки виконання дозволяє фіксувати миттєві спостереження за змінами атмосферних явищ у природі і лише з другої пол. XIX ст.в Італії виникла манера щільної багатошарової акварелі на сухому папері із характерними, звучними контрастами світла й тіні, кольору і білого фону; акварель суміщає в собі особливість графіки (активна роль папіру у побудові зображення, передачі художнього образу) та живопису (тональне багатство, побудова форми та моделювання простору кольором тощо); специфічні техніки акварелі: розмивка, що створює ефект рухливості у зображенні;

- гуаш – водна фарба, що складається з розтертих пігментів із водно-клеєвим складовим (гумііарабік, пшеничний крохмаль) й додаванням білил, яку використовують для роботи на папері, картоні, полотні, шовку; гуаш широко використовувалася уже в середні віки в багатьох країнах світу як різновид акварелі шляхом додавання білил, а вже з епохи Відродження – для ескізів, картонів, висвітлення малюнка та як для портретних мініатюр, так і для великих полотен, використовуючи її особливості (щільність, матовість тону для досягнення декоративного ефекту).

Скульптура – від лат. висікати, вирізувати - є видом образотворчого мистецтва, твори якого мають тривимірність. Скульптура як поняття найчастіше дорівнюється до поняття “пластика”, що у перекладі з грецької – “виліплений”. Термін пластика вживається і більш широко, при цьому означає красу самого руху, що характеризується плавністю, виразністю, гармонійністю жестів, форм, ліній. На відміну від творів живопису та графіки, образи яких подано у двовимірній площині, скульптура оперує об’ємно-пластичними матеріалами у тривимірному просторі. Загалом походження скульптури сучасні дослідники пов’язують із зображальною діяльністю первісного суспільства, які створювали своєрідні макети звірів на яких вели полювання. У найдревніших культурах зображення слугувало тотемом. У подальшому релігійна міфологія призвела до створення скульптурних зображень, але з часом звільнившись від обряду та втративши релігійне призначення вона зберегла свою художню цінність.

Творчість скульптора – це своєрідний акт творення, що поєднує матеріальне й духовне. Саме в пластиці чуттєве й ідейне поєднуються, тому розуміння скульптурного образу не є простим. Не завжди чітко прочитується мова скульптурного образу, за зовнішньою формою іноді не прочитується пластика, той зміст, що був вкладений у твір, тому до деякої міри скульптурний образ є філософським. Скульптор прагне залишити глядача один на один із скульптурним образом та шляхом переживань, які він пройшов сам під час створення образу, довести суть створеного. Оскільки скульптура просторова, то її основною сферою діяльності є передача руху форм у просторі. Мета скульптора – з аморфної маси створити живий образ, при цьому його думка працюватиме відразу у пластичних формах передаючи живий рух, що є основою для змістовного наповнення.

Скульптурним творам притаманна найрізноманітніша тематика: від палеолітичних тварин до алегоричних образів. Скульптурна азбука образів пов’язана із пластикою і змістовністю. Так, геній Відродження – Мікеланджело – здатний був втілити все зло й добро в єдиному скульптурному образі.

Скульптура досить близька до науки, тому що і вона прагне дійти законів форми, архітектоніки, пластики, виявити її суть. Художня концепція скульптури більше ніж живопису або графіки пов’язана із відчуттям архітектоніки природи. Скульптор найменш копіює натуру та найбільш творчо її виражає: “Не копіюючи природу, я працю як вона”. Задача скульптора – створити “слепок чувств и раздумий скульптора”.

За час свого багатовікового шляху скульптура випрацювала немало прийомів та методів художньої виразності. Змінювався рівень, форми та методи її творення, разом з ними і сюжети, теми, ідеї, які в скульптурі мали інше навантаження ніж в інших видах мистецтва. Найбільш характерними для сюжету скульптури є або статистичні образи, або образі потенційного руху, що відповідають нашим емоціям.

Скульптура прагне до вираження складних понять, хоча допускає злиття пластичної ідеї із зоровим образом та застосовує алегорію, символіку, атрибутику, втілення змістовності. Особливий розквіт скульптури відбувається тоді, коли відчувається необхідність у піднесеності, героїзації над буденністю. Але, скульптурі підвладні й гротескові образи, сфера лірики й трагіки. Важливу роль відіграє світло-тінь, завдяки якій статуя отримує своє пластичне вираження.

Дата добавления: 2015-05-23