Виникнення і ранній розвиток міста. 4 страница

В колегії були добре обладнані природничо-науковий кабінет і клас музики. Вона мала також чудову бібліотеку, її фонд, який постійно поповнювався, налічував у 1896 р. 3758 найменувань книг загальною кількістю 10522 томи. В 1919 р. він був переданий у володіння Всенародної бібліоте­ки України і сьогодні в науковій бібліотеці ім. В. Вернадського зберігається як окрема колекція.

Ґалаґани не мали ні прямих нащадків, ні близьких ро­дичів і вкладали в колегію всі свої кошти. За колегією бу­ли довічно закріплені навіть їх маєтки в Полтавській і Чернігівській губерніях — 8 тис. десятин.

Учні тут були оточені постійною увагою і турботою. Для них намагалися створити домашню обстановку. В неділю і на свята Ґалаґани запрошували учнів до себе на обід. Спо­чатку в колегії був відсутній чіткий розклад занять, не було навіть оцінок.

Поступово вимоги до вихованців колегії стали зростати. Так, для 30 стипендіатів виключалась можливість навіть випадкової «трійки». Учні, що перебували на утриманні своїх батьків (40-50 чоловік) і протягом 6 навчальних чвертей одержували «трійку», повинні були покинути школу. Річна плата за навчання в колегії була найвищою в місті і склада­ла 750 карбованців, тоді як у державних гімназіях вона не перевищувала 50-60 крб., а в приватних — 100-120 крб.

У 1910 р. було засноване «Товариство колишніх вихо­ванців Колегії Павла Ґалаґана», члени якого допомагали своїй школі.

Колегія припинила своє існування в 1920 р. згідно з на­казом Наркомосвіти про ліквідацію гімназії.

Збереглися будинки колегії по вул. Б. Хмельницького, 9 (де жили викладачі) і 11 (головний корпус, у якому нині міститься літературний музей). Будинок №7, де жила роди­на Ґалаґанів, а з 1900 р. — директор колегії, був розібраний у 1981 р.

В 1834 р. розпочалися заняття в університеті св. Воло­димира, на філософському факультеті, що складався з двох відділень — історико-філологічного і фізико-математичного. Наступного, 1835 року створено юридичний факультет.

В 1839 р. університет зазнав репресивних заходів, вик­ликаних участю студентів-поляків у діяльності «Співдруж­ності польського народу», створеної раніше у Кракові. На­весні 1838 р. в Києві відбулась нарада її активістів. У результаті товариство було розгромлене, 23 студенти бу­ли виключені з університету. Царським указом на один рік було припинений прийом студентів до університету Св. Во­лодимира.

В 1841 р. відкрито медичний факультет, першим дека­ном якого став професор В.О. Караваєв.

У 1856 р. при медичному факультеті почав функціону­вати гурток туристів на чолі з Ф. Новицьким.

1838 р. в будинку фельдмаршала Остен - Сакена (не зберігся), на розі Інститутської і Липської вулиць відкрито Інститут шляхетних дівчат. У 1843 р. він був переведений у приміщення, споруджене за проектом О. Беретті, на вул. Іванівській (нині Інститутська). Право на навчання в інституті надавалось лише дворянкам (з 1852 р. сюди допускались також дочки почесних громадян і купців І гільдії). Курс на­вчання сягав 6 років.

В 1852 р. створено Володимирський кадетський корпус (нині тут міститься Міністерство оборони). Гай біля нього здобув назву Кадетського, (зараз не існує)

В 1898 р. відкрито Київський політехнічний інститут - перший в Росії багатопрофільний навчальний заклад, що мав 4 факультети: механічний, хімічний, інженерний і сіль­ськогосподарський.

Жіноча вища освіта була представлена Київським університетом ім. Св. княгині Ольги, що був заснований у 1870 р. Товариством природознавців для вивчення природ­ничих наук і функціонував на безкоштовній основі.

У 1878 р. засновано вищі жіночі курси, де на двох фа­культетах — фізико-математичному та історико-філологічному — навчались понад 1 тис. дівчат. У 1889 р. курси були закриті, а в 1906 р. знову відновили свою діяльність. Спо­чатку вони функціонували в будинку по вул. Фундукліївській, 51 (тепер — редакція Української енциклопедії), а у 1913 р. для них було збудовано спеціальне приміщення (вул. О. Гончара, 55).

Серед слухачок юридичного відділення, відкритого в 1907 році, була Анна Ахматова. Медичне відділення курсів у 1916 році трансформувалося в жіночий медичний інсти­тут, що розташовувався по вул. Мечникова, 5. У 1920 р. він був об'єднаний з медичним факультетом університету.

У 1875 р. художником М. Мурашком була заснована Київська школа малювання. В ній викладали В. Васнєцов, М. Ге, Г. Мясоєдов, М. Пимоненко, В. Полєнов, І. Рєпін та інші видатні майстри.

З XIX ст. починається також історія київського світського театру. Досі в місті не було спеціального теат­рального приміщення. У XVIII ст. вистави відбувались у приватних будинках, деякий час — в одному з флігелів Маріїнського палацу. Перший дерев'яний міський театр на 740 місць збудований А. Меленським у 1805 р. на Хреща­тику. Постійної трупи театр не мав. Міська сцена здавала­ся в оренду різним гастролюючим трупам, репертуар яких був представлений українськими, польськими, російськими творами різних жанрів — від драми до опери. На цій сцені виступали М. Щепкін, П. Мочалов, а також артисти з Італії, Іспанії, Франції та інших країн. У 1851 р. приміщення бу­ло знесено. Нове театральне приміщення на 970 місць було збудоване в 1856 р. на вул. Володимирській.

У Києві користувалась популярністю італійська опера. 1867 поклав початок постійним російським оперним сезо­нам. Відбулися прем'єри опер «Життя за царя» М. Глінки, «Русалка» О. Даргомижського, «Аскольдова могила» О. Верстовського. На спектаклі, поставлені за їх творами, до Києва приїздили композитори П. Чайковський, С. Рахманінов, М. Римський-Корсаков, брали участь у виставах або їх підготовці. С. Рахманінов диригував оперою «Алеко»; П. Чайковський готував прем'єру «Пікової дами», яка впер­ше побачила світло рампи саме на київській сцені. В Києві виступали Марія Гальвані, Тітта Руффо, Маттіа Баттістіані, А. Нежданова, Л. Собінов, Д. Усатов — учитель Ф. Шаляпі-на. Сам Ф. Шаляпін розпочав свій творчий шлях у 1890 р. в хорі української мандрівної трупи Г. Деркача. Пізніше він часто виступав на київській сцені.

Перші українські опери — «Чорноморці» і «Різдвяна ніч» М. Лисенка на лібрето його двоюрідного брата М. Старицького — були поставлені в 1872-1873 рр. аматорською трупою на приватній сцені. В 1874 р. «Різдвяна ніч» була поставлена в київському театрі.

В 1896 р. театр згорів, і на період, протягом якого буду­вали нове приміщення, одним із центрів музичного життя міста стало літературно-артистичне товариство (1895-1905). Воно організовувало симфонічні концерти і вечори камерної музики. На першому його літературно-музичному вечорі, що відбувся в січні 1896 р., зі своїм оповіданням виступив О. Купрін. Товариством були організовувані вечори, присвя­чені творчості М. Римського-Корсакова, Ф. Шопена, О. Вер­стовського, Т. Шевченка, О. Пушкіна, Й.В. Гете, Г. Гейне, Гребінки та ін., на яких виступали М. Лисенко, М. Стариць-кий, В. Немирович-Данченко, К. Станіславський. Неоднора­зово виступав на них Ф. Шаляпін.

Товариством було встановлено спеціальну премію — Золотий жетон — за кращі твори. Першим цієї нагороди удостоєний М. Лисенко за фортепіанний твір «Пісня без слів», а її останнім, п'ятим, лауреатом стала Олена Пчілка з нагоди 25-річчя її літературної діяльності.

Товариство містилося в невеликому приміщенні на вул. Рогнединській, 1, а пізніше перемістилось на Хрещатик, 15. Протягом 9 років його очолював відомий культурний і гро­мадський діяч, академік архітектури В.М. Ніколаєв, за про­ектами якого в Києві протягом сорока років було спорудже­но 27 цивільних будівель і 18 храмів. Серед них — будинок Купецького зібрання (нині — Національна філармонія) і приміщення лікарні для чорноробів (Інститут охорони мате­ринства і дитинства). В. Ніколаєв був також співавтором проекту особняка на вул. Десятинній, 9, у якому сьогодні міститься резиденція посла Великобританії. Першим його власником був цукрозаводчик В. Симиренко, відомий меце­нат. Він заповів будинок Українському науковому товарист­ву, що згодом увійшло до складу Академії наук. Під час Ве­ликої Вітчизняної війни тут відбувалися збори Спілки українських письменників. У лютому 1942 р. Спілка була розгромлена гестапо, а її лідери розстріляні у Бабиному яру. В їх числі — відома поетеса О. Теліга.

Протягом 1898-1901 років на тому місці, де стояв зни­щений пожежею театр, споруджено нове театральне примі­щення за проектом В. Шретера, що здобув першу премію на всесвітньому конкурсі. Театр відкрився в 1901 р. оперою М. Глінки «Життя за царя».

В 1882 р. у приміщенні театру «Бергоньє» вперше гас­тролювала українська професійна трупа М. Кропивницького, до якої входили М. Заньковецька, М. Садрвський.

У 1891 р. у приміщенні театру «Бергоньє» п'єсою М. Го­голя «Ревізор» відкрився перший сезон театру М. Соловцова; в 1898 р. театр переїхав у власне приміщення.

В 1869 р. на Бессарабській площі працював перший приватний цирк. Пізніше шапіто ставилися також в Універ­ситетському сквері, на Троїцькій площі, поруч із приміщен­ням Міської Думи (нинішній майдані Незалежності). В цьому цирку виступав А. Дуров. У 1903 р. на вул. Мико­лаївській (Городецького) було зведено «Гіппо палас» («кінний палац») — на той час єдину в Європі двоповерхову циркову споруду під величезним скляним куполом на 2000 місць (на місці нинішнього кінотеатру «Україна»). Його зал відзначався чудовою акустикою, тому в ньому виступали Ф. Шаляпін, Л. Собінов, Тітто Руффо, Сара Бернар та ін.

У 1896 р. в приміщенні театру «Бергоньє» розпочато демонстрацію «сінематографії». Незабаром на Хрещатику з'явились перші «ілюзіони» (стаціонарні кінотеатри): «Корсо», «Експрес» та ін.

В 1840-і рр. П. Должиков, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів Товариства історії і старожитностей Московського університету, відкрив бібліотеку, яку назвав «Аптекою для душі», або «Кабінетом для читання новин російської словесності». Бібліотечний фонд налічував 10 тисяч томів. При бібліотеці працювали читальний зал, букіністична лавка, кабінет старожитностей, нумізматична виставка. Бібліотека містилася в приватних будинках спо­чатку на Подолі, поблизу Поштової станції, а з 1865 до 1870-х рр. — на вул. Прорізній. У 1866 р. створено першу громадську публічну бібліотеку, приміщення для якої побу­довано в 1911 році (нині Парламентська бібліотека). На се­редину XIX ст. в Києві було також 5 книгарень, дві з яких вели торгівлю іноземними книгами.

В 1836 р. в місті почала видаватись перша газета — «Киевские обьявления». З 1838 р., як і у всіх губернських містах, видавались «Киевские губернские ведомости».

У приватних зібраннях київських меценатів - Терещенків, Б. Ханенка та ін. — зберігались колекції живопису, що стали основою експозиції київських художніх музеїв.

На рубежі XIX—XX ст. було збудовано приміщення першого міського музею старожитностей і мистецтв (Ху­дожньо-промислового і наукового музею), заснованого в 1899 р. При Київській духовній академії існував церковно-археологічний музей, у якому налічувалося 5 тис. експо­натів. У це число входили документи з історії православної церкви Південно-західного краю, а також колекція цінних ікон. Популярністю користувався археологічний музей відо­мого збирача старожитностей Т.В. Кибальчича, що містив­ся в його власному будинку по вул. Дорогожицькій, 34. На вул. Безаківській (Комінтерну), 10 працював музей старо­житностей археолога Хойновського.

Для відпочинку і розваг були облаштовані міські сади (парки). В 1862 р. у долині Царського саду (нині стадіон «Динамо») було відкрито «Шато де флер» (Замок квітів). Після пожежі в Царському палаці (1819) всі оранжереї став орендувати садівник Хрістіані, яким і створено цей розва­жальний заклад. Тут були кафешантан, буфет, а також зали для показу драматичних вистав, оперет, фарсів. У парку грав духовий оркестр, а у святкові і недільні дні влаштову­вались феєрверки.

Купецький сад засновано в 1881 році, коли міською ду­мою було передано в оренду Київському купецькому зібран­ню так званий Малий сад у кінці Царського саду.

В Києві функціонували також сади «Ермітаж» (на Трухановому острові), «Аркадія» (на Бібіковському бульварі), «Венеція» (в Микільській слобідці поблизу ланцюгового мосту). Популярністю серед киян користувались також заміські сади - «Нивка», «Ельдорадо» (на проспекті Пере­моги) та ін.

На Мерінгівській (М. Заньковецької), 8 працював кафе­шантан «Аполло».

2.2.4. Київ XX ст. Свідченням успіхів Києва у всіх галузях господарства і культури стало проведення в місті Всеросійських виставок у 1897 і 1913 роках. Основні павільйони розміщувались на Троїцькій площі і на схилах Черепанової гори. У 40 відділах виставки 1913 р. (промис­ловості, повітроплавання, освіти, прикладного мистецтва, санітарному та ін.) було представлено близько 2 тис. експо­натів. Ще понад ЗО павільйонів представляли продукцію ок­ремих підприємств.

Найбільш розвиненою галуззю економіки на початку XX ст. залишалась торгівля. В 1914 р. в місті налічувалось понад 10,5 тис. торговельних закладів. Київ перетворився на головний у Росії центр торгівлі цукром.

Зростала чисельність міського населення. За період з 1897 до 1914 р. вона збільшилась з 248 до 626 тисяч чо­ловік. Відповідно розширювалась територія міста. В 1910 р. до нього були приєднані передмістя: Солом'янка, Протасів Яр, Батиєва гора, Шулявка. Міські райони Святошин і Деміївка теж виросли з київських передмість. Лівобережні поселення Микільська Слобідка і Дарниця, територіальне включені до складу сусідньої Чернігівської губернії, в адмі­ністративному відношенні були підпорядковані земській управі Київського повіту.

Напередодні першої світової війни Київ займав площу близько 170 кв. км. Продовжувалось інтенсивне будівницт­во, передусім житлове. В архітектурі цей період представле­ний різними стилями. Так, у класицизму, побудовані приміщення Комерційного інституту (педагогічний універ­ситет), Вищих жіночих курсів (редакція Української енцик­лопедії), Центрального телеграфу, комплексу Політехнічно­го інституту, університетської бібліотеки, Педагогічного музею, Ольгинської гімназії, пасажу, іподрому (вул. Суворова) та ін.

Стиль модерн виражений у будівлі Бессарабського рин­ку, житлових будинках на вул. Житомирській, 8, Кругло-університетській, 7, Лютеранській, 22, Рейтарській, 20, а та­кож ряді будинків на вул. Гончара, Великій Васильківській, Городецького.

Декор будівлі на вул. Ярославів Вал, 40, спорудженої в 1905-07 рр. на кошти М. Терещенка як приміщення зразко­вого училища, був стилізований у дусі старовинного зодче­ства. В радянські часи тут розміщувалась артилерійська спецшкола, в повоєнні роки тут містилась консерваторія, а з 1950 р. — театральне училище (нині — інститут театраль­ного мистецтва).

На вул. Рейтарській, 22 збереглась одна з найкрасиві­ших будівель Києва, споруджена в 1912-14 рр. для Товарист­ва швидкої медичної допомоги. Товариство існувало за раху­нок членських внесків, міських субсидій і пожертвувань.

Поруч знаходилась лікарня швидкої допомоги. (Проект комплексу був розроблений архітектором Й. Зекцером).

Комплекс 6-7-поверхових будівель, споруджених у стилі модерн протягом 1908-1911 рр., розташований на Ярославому валу, 14.

Цікавими архітектурними спорудами того часу є при­міщення Державного банку, музею ім. Богдана і Варвари Ханенко.

Будинок №15 на Андріївському узвозі, побудований у 1902-1904 рр. і стилізований у дусі англійської готики, ки­яни з легкої руки В. Некрасова називають Замком Ричарда.

Цікава також архітектура будинку Марийського това­риства Червоного Хреста на Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського, 75) вулиці.

Своєрідністю архітектурного вирішення відзначаються будівлі, споруджені за проектами В. Городецького. Випуск­ник імператорської художньої академії в Петербурзі, він працював у різних містах Росії, але розквіт його мистецтва пов'язаний з Києвом. Він був одним з авторів проекту бу­динку Національного художнього музею, стилізованого в дусі давньогрецької архітектури. В 1899 р. розпочато будів­ництво римсько-католицького костьолу Св. Миколая. За ос­нову було взято проект студента

С. Валовського, майже повністю перероблений В. Городецьким, якого запросили керувати будівництвом. Миколаївський костьол представ­ляє готичний стиль. У мавританському стилі збудовано приміщення караїмської кенаси (нині — Будинок актора по вул. Ярославів вал, 7). Караїмська громада в Києві була не­численною, але до неї належав тютюновий «король» Соло-мон Коген, на кошти якого й було споруджено цю будівлю.

В лютому 1901 р. В. Городецький придбав ділянку землі на дуже крутому схилі і взявся звести будинок там, де ніхто з архітекторів не наважувався розпочати будівництво. Будів­ництво було закінчено у 1903 р. Фасади прикрашені скульп­турними зображеннями різних напівміфічних істот роботи скульптора Е. Саля. Виконані з бетону, вони рекламували продукцію цементної фабрики «Рог», співвласником якої був В. Городецький. Сьогодні будівля відома серед киян під назвою «будинку з химерами».

В. Городецьким зведені також основні корпуси Південно-руського машинобудівного заводу (нині «Ленінська кузня»).

Збереглися 3 мавзолеї, споруджені за проектами архітек­тора: склеп, у якому похований інженер М. Лялевський, на території Видубицького монастиря; склеп графів Вітте на лютеранській дільниці Байкового кладовища; склеп на Бай­ковому кладовищі, неподалік від Вознесенської церкви.

В Євпаторії В. Городецький побудував власну віллу, в Сімферополі — фабрику штучного льоду, Старосільському Поріччі — греблю і шлюзи, в Тулині на Волині — палац Добровольського, в Умані — гімназію і міську школу, в Чер­касах — гімназію, церкву, торговельний зал, бойню.

1913-1914 рр. споруджений будинок губернської земсь­кої управи. Після 1917 р. тут був Палац праці — міський профспілковий центр. З 1934 р. тут розташовувався ЦК більшовицької партії, в роки другої світової війни — геста­по. Історія споруди по вул. Володимирській, 33 пов'язана в основному з діяльністю КДБ і Служби безпеки України.

Приймальня СБУ розташована в сусідньому будинку №35, що був особняком О. Беретгі і збудований архітекто­ром у 1848 р. Протягом 1927-1934 рр. тут містилась істо­рична секція Всеукраїнської академії наук.

По вул. Володимирській, 39 на початку XX ст. був по­будований найвищий на той час в Києві житловий будинок. Популярним серед киян було кафе-кондитерська «Маркіза» (пізніше ресторан «Лейпциг») на першому поверсі.

В будинку №43 по вул. Володимирській у 1889 р. наро­дився О. Вертинський. У цьому ж будинку знаходився вин­ний льох «Замок Тамари», описаний М. Булгаковим у ро­мані «Белая гвардия».

ЗО серпня 1911 р. у присутності царя Миколи II, прем'єр-міністра П. Столипіна, представників іноземних консульств був урочисто відкритий пам'ятник Олександру II на Євро­пейській площі. В радянський період пам'ятник було знище­но, а майданчик з постаментом пристосовано для оформлен­ня входу в Пролетарський парк. У 1943 р., після звільнення Києва, на старому постаменті деякий час стояв пам'ятник Сталіну.

В 1913 р. на Хрещатику перед будинком Думи відкри­то пам'ятник Столипіну роботи італійського скульптора Е. Ксименеса, автора і пам'ятника Олександру II на Євро­пейській площі. 16 березня 1917 р. пам'ятник було скинуто з п'єдесталу і переплавлено в цехах «Арсеналу». Скульпту­ри «Витязь» і «Жінка-Росія», що входили до скульптурно­го ансамблю, були збережені і в 1928 р. передані до лаврсь­кого музейного містечка як твори мистецтва, але звідти вони зникли і знайдені не були.

В 1911 р. встановлено пам'ятник княгині Ользі (віднов­лений у 1996 р.). Він був частиною проекту так званого «історичного шляху», запропонованого київським відділенням Російського військово-історичного товариства. Проек­том передбачалось зробити алею і встановити на ній статуї великих київських князів та інших видатних людей, за зраз­ком берлінської «алеї героїв». Проект був підтриманий міс­цевою адміністрацією і громадськістю Києва.

Спочатку передбачалося встановити статуї на Бібіковському бульварі (бульвар Шевченка), але потім місцем для реалізації проекту було обрано Михайлівську площу на те­риторії давнього міста. Центральною фігурою ансамблю мав стати пам'ятник княгині Ользі, який був споруджений першим.

У 1914 р. біля київського «Арсеналу» з'явився пам'ят­ник Кочубею та Іскрі (в 1921 р. на його постаменті встанов­лено гармату).

На початку XX ст. проблемам міського благоустрою приділялася значна увага. Так, довжина водопровідної ме­режі в 1913 р. збільшилась до 185 км, а її річна потужність складала понад 900 млн. відер (на добу на кожного кияни­на припадала в середньому 4,3 відра води). В 1910 р. стала до ладу нова лінія каналізації, що досягла вже й деяких околиць міста.

З'являлись нові бруковані вулиці, ремонтувалися старі мостові в центрі міста. Хрещатик, Олександрівська, Мико­лаївська і частково - Фундуклеївська, Велика Васильків­ська і Володимирська вулиці були вимощені шматочками граніту на бетонній основі. Таке мозаїчне покриття вперше з'явилось у Росії в 1909 р. і саме в Києві. В 1912 р. вже по­ловина київських вулиць була брукованою.

На фоні широкого благоустрою центру міста його про­мислові райони не відповідали елементарним санітарним нормам і були постійним вогнищем виникнення всіляких захворювань і епідемій. У більш як 50 міських нічліжках теж панували бруд і хвороби. Але навіть такими нічліжка­ми місто не могло забезпечити всіх бездомних, які знаходи­ли притулок серед портових дров'яних складів чи просто на схилах Дніпра.

Продовжувала розвиватися міська транспортна мережа. В місті налічувалося 20 трамвайних ліній, трамвайний парк складався з 300 вагонів. У місті працювало також близько З тис. візників. У 1905 р. став до ладу фунікулер довжиною 200 м, що називався спочатку михайлівським підйомником і з'єднував верхню терасу Володимирської гірки з вулицею Боричів тік. У 1938 р. фунікулер було реконструйовано, йо­го лінію продовжено на 38 м (до вул. Сагайдачного).

В 1914 р. в місті було 5 міських і 1 приватний автобус, які курсували від Царської площі через Троїцьку до вокзалу. На початок XX ст. в місті налічувалося 139 початкових шкіл. Доросле населення навчалося грамоті в 29 (14 чолові­чих і 15 жіночих) безкоштовних вечірніх класах для робіт­ників. Хоча близько 40% населення займалось неписьмен­ним. Для виправлення становища протягом 1900-1904 рр. при Київському товаристві грамотності працювали недільні школи, в яких навчалось понад 700 чоловік. Діяльність київського товариства грамотності поширювалось також на три інші губернії Правобережної України. В 1902 р. на зіб­рані громадськістю кошти збудовано Троїцький народний дім, у якому проводились концерти, вистави, науково-попу­лярні лекції.

В місті було 35 Гімназій, з яких 20 — жіночі приватні. На початок XX ст. провідною серед них була приватна Гімназія В. Науменка, розташована на вул. Володимирській, 25 (нині тут дитяча школа мистецтв). Діяли також 2 реаль­них і 7 комерційних училищ, військово-фельдшерська шко­ла, військове училище, будівельно-технічне училище, учи­тельський інститут, жіноча учительська семінарія.

Професійно-технічну підготовку здійснювали реміснича школа, що готувала слюсарів, столярів, електромонтаж­ників; ремісниче училище, де навчались водії, майстри з ре­монту автомобілів; залізничне училище служби руху; річко­ве училище; школа десятників з дорожньої і будівельної справи; майстерні з друкарської справи.

В місті функціонувало більше 40 приватних курсів (іноземних мов, стенографічні, креслярські, сільськогоспо­дарські, рахівництва, зуболікарські, фельдшерські, акушер­ські та ін.).

З 1905 р. до навчання в університеті Св. Володимира були допущені жінки. В цьому самому році відкрито вищі приватні жіночі курси Жекуліної.

Діяли також загальноосвітні вищі курси з історико-філологічним і економіко-комерційним відділеннями (з 1908 р. — Комерційний інститут), музично-драматична школа М. Лисенка (з 1904 р.), консерваторія (з 1913 р.).

Товариство сприяння вихованню і захисту дітей (з 1907 р. — Товариство народних дитячих садків) займа­лось організацією дитячих закладів. Своєрідним поєднан­ням дитячого садка з початковою школою були притулки, засновані Товариством денних притулків для дітей робітни­чого класу. Власники деяких великих підприємств відкри­вали дитячі садки. Зокрема на заводі Гретера і Криванека (завод «Більшовик»).

Жіночий фребелівський педагогічний інститут здійсню­вав підготовку виховательок дитячих садків.

Насиченим було мистецьке життя Києва. Тут діяли То­вариство київських художників і Товариство художників-киян. Щорічно в місті відбувалося більше 10 виставок. Ок­ремі з київських художників були відомі в Європі. Академік живопису Н.К. Пимоненко брав участь у міжнародних вис­тавках у Мюнхені, Парижі, Римі, Лондоні, був членом То­вариства мюнхенських художників, Паризької інтернаціо­нальної спілки мистецтв і літератури. В 1909 р. один з варіантів його картини «Гопак» був придбаний Лувром. До групи художників, близьких до художнього об'єднання «Мир искусства» (з 1914 р. — об'єднання «Кольцо»), вхо­див К. Малевич.

З Києвом початку XX ст. пов'язані імена Лесі Українки і Олени Пчілки. В 1913 р. з Чернігова сюди приїхав на на­вчання П. Тичина, що вступив до Комерційного інституту. В Києві написала свої перші вірші Анна Ахматова. В Києві жили М. Булгаков, К. Паустовський.

На вечорі «нового мистецтва», що відбувся в 1907 р. в оперному театрі, читали свої вірші О. Блок і А. Бєлий. У 1914 р. в Києві виступав В. Маяковський.

В 1907 р. в приміщенні Троїцького народного дому по­чав працювати перший стаціонарний український театр М. Садовського. Одним із кращих у місті був театр Соловцова. В приміщенні театру Бергоньє у 1913 р. діяв театр мініатюр, а з 1917 р. — Молодий театр Леся Курбаса. На те­риторії Всеросійської виставки в театральних павільйонах «Вар'єте», «Мистецтво», «Мозаїка» з оперетами і фарсами виступали вітчизняні і зарубіжні артисти. Популярним цен­тром розваг залишався «Шато-де-Флер».

На початку XX ст. в Києві набувало популярності кіно. Перші кінострічки, що демонструвались на київських екра­нах, були переважно французькими. Фірма «Брати Пате» навіть організувала свою київську філію, що продавала фільми і кіноапарати. В 1911 р. в центрі міста було вже ЗО «Ілюзіонів», «сінематографів», кінотеатрів. Кіносеанс три­вав 25-40 хвилин і складався з невеликих кінострічок різно­го змісту.

Одна з перших вітчизняних сюжетних стрічок, створе­них в ательє фотографії на Хрещатику в 1907 р., називалась «Кочубей у в'язниці».

В 1911 р. власник кінотеатру «Експрес» Шанцер ство­рив студію з виробництва хронікальних фільмів. Тут упер­ше в Росії було створено фільм з використанням повітряної зйомки, виконаної фотографом В. Добржанським з літака П. Нестерова між Києвом, Ніжином, Остром, Козельцем.

У 1912 р. фірма «Тіман і Рейнгард» відкрила на Сирці павільйон для зйомки фільмів, у яких брали участь артис­ти театрів Садовського і Соловцова. Тут працював відомий режисер Я. Протазанов. Художником-гримером був І. Кавалерідзе, що згодом став відомим скульптором.

У 1914 р. на Лук'янівці була створена кіностудія «Світ­лотінь», основним напрямом діяльності якої була екраніза­ція літературних творів. Тут поставлені фільми «Принижені і ображені» за Ф. Достоєвським, «Рабиня розкоші і моди» за «Дамським щастям» Е. Золя та ін.

Київ був одним із центрів розвитку повітроплавання. В 1908 р. в політехнічному інституті почав діяти авіаційний гурток, на основі якого було створене Київське повітропла­вальне товариство (1909). Членом товариства був військо­вий льотчик П.Н. Нестеров, який у 1913 р. вперше у світі виконав над Києвом одну з найскладніших фігур вищого пілотажу — «мертву петлю».

Перший політ над Києвом було здійснено в 1910 р., членом Одеського аероклубу С.І. Уточкіним.

Гідролітак типу «літаючий корабель», створений Д.П. Григоровичем незадовго до першої світової війни, вва­жався найдосконалішим у світі. Київським конструктором І.Сікорським (1889-1972) створені перші у світі надпотужні багатомоторні літаки «Русский витязь» та «Илья Муромец». У 1912 році студент політехнічного інституту І. Сікорський на 2-й міжнародній виставці за літак С-6 був удостоєний Ве­ликої золотої медалі, після чого, ще не здобувши диплому інженера, був запрошений на посаду головного конструкто­ра авіаційного відділу Російське-Балтійського заводу. В то­му ж 1912 р. він поставив літак на поплавки, поклавши тим самим початок російській морській авіації. В 1914 р. ним бу­ло встановлено серію світових рекордів. І. Сікорський був нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня. Для одержання цієї нагороди необхідно було мати 5 орденів, а для молодого авіаконструктора було зроблено виняток. Щоб переконати Державну Думу в доцільності прийняття літаків на озброєння армії, І. Сікорський на своїй машині разом із 5 впливовими депутатами здійснив переліт Петербург — Київ — Петербург. Під час першої світової війни він очолю­вав ескадрилью бомбардувальників. Після революції емігру­вав за кордон.

Протягом 1909-1912 рр. у Києві було сконструйовано близько 40 типів літаків.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у Києві починає розвиватися спорт. Виникають спортивні гуртки, товариства, організову­ються змагання. В 1899 р. на базі Київського атлетичного гуртка, заснованого в 1895 р., було створене Київське атле­тичне товариство, що мало атлетичне і гімнастичне відді­лення. До його складу входили уславлений борець І. Піддубний, а також артилерійський капітан О. Купрін, що став відомим письменником.

У 1909 р. гімнастичне відділення було перетворене на гімнастичне товариство «Русский сокол», яке відвідувало 650 чоловік, у тому числі 60 жінок. Товариством проводи­лись масові показові виступи (один з них був знятий на плівку і демонструвався у всіх сінематографах міста), ор­ганізовувались курси викладачів гімнастики. В місті існува­ли й інші спортивні товариства («Спортивний клуб», «Спорт», «Санітас», «Клуб любителів спорту»), представ­лені різними видами спорту — легкою і важкою атлетикою, гімнастикою, футболом та ін. З футболом кияни познайо­мились у 1901 р., коли чехи і словаки - службовці заводу Гретера і Криванека — розпочали тренування на Сирецькому полі (нині — територія кіностудії ім. О. Довженка). Пер­ша київська футбольна команда «Юг», що також складалась із чехів, почала виступати в 1904 р. В 1906 р. було створе­но команду зі студентів київського політехнічного інститу­ту «Політехніки». Невдовзі виникли команди «Славія», «Любителі спорту», «Сокіл» які в 1911 р. об'єднались у футбольну лігу. У 1913 р. до неї входило понад 500 фут­болістів із 7 клубів. Перший міжміський матч за участю київських футболістів, де їх суперниками були харків'яни, проведено в 1911 р. Незабаром відбулися зустрічі киян з командами Москви, Петербурга, Миколаєва, Курська, Го­меля.

Дата добавления: 2015-05-23