Архіви як джерело вивчення історії рідного краю 2 страница

Засади, на яких будувалася діяльність комісій, складалися з дев'яти пунктів. У першому з них наголошувалося на тому, що комісії створюються для зосередження і вічного зберігання архівних справ і документів, які не є важливими для вирішення поточних справ, проте вони цінні в історичному відношенні. Основне завдання комісії - пошук і наукове опрацювання документів. Крім цього, комісії мали право включати в коло своїх занять пошук, опис і роз'яснення будь- яких інших пам'яток старовини.

Восени 1896 р. розпочала свою роботу перша українська вчена архівна комісія - Чернігівська (ЧВАК).

Архів - це останній притулок будь-якого рукопису. Можна не вагатися: якщо він туди потрапив, то рано чи пізно буде досліджений. В архіві Румянцівського музею в 60-ті роки XX ст. був знайдений рукописний збірник українських пісень (багато з цих пісень були написані рукою М.В.Гоголя), що вважався назавжди загубленим. З листів М.Гоголя було відомо, що він зібрав більше ніж тисячу російських та українських народних пісень, але значна частина їх вважалася втраченою, в тому числі ті, про які Гоголь з-за кордону писав М.Погодіну: "Малоросійські пісні зі мною, запасаюсь і чщусь скільки можливо надихатись стариною".

М.Гоголь, коли мешкав у Римі, часто зустрічався з відомим російським художником О.Івановим, який довго жив в /талії.

Після смерті письменника стало відомо, що коли він від'їжджав з Італії, то залишив на зберігання Іванову дві скрині та портфель з рукописами. Частину рукописів Гоголя брат художника і передав до Румянцівського музею.

Спеціальних асигнувань комісія не мала й утримувалася на кошти, що надходили від пожертв приватних осіб - любителів старо- житностей. Епізодичну підтримку надавали земські установи. Штат комісії складався з трьох осіб - керуючого справами, охоронця музею та архіву і сторожа. Решта членів комісії (а їх кількість коливалася в межах 80-200 чол.) працювала на громадських засадах. Крім архівної діяльності, члени комісії займалися археологією, етнографією, історією, виданням документальних матеріалів. Організаційною формою роботи комісії було проведення засідань, на яких обговорювалися поточні питання, заслуховувалися реферати й наукові доповіді, які друкувалися в "Трудах Черниговской губернской ученой архивной комиссии". Починаючи з 1909 р. публікувалися звіти про виконану роботу окремими брошурами. Перший голова комісії - губернський предводитель дворянства археолог й історик Г.Милорадович (1839-1905). На початку XX ст. посаду керуючого справами обійняв відомий краєзнавець П.Добровольський, а влітку 1911 р. - історик та археограф В.Модзалевський (1882-1920). За часів головування в комісії П.Добровольського було визначено порядок розгляду справ, призначених до знищення в установах і відомствах не тільки Чернігівської губернії, а й Київської, Подільської, Волинської та Мінської, де таких комісій не було. З відібраних у ході цієї роботи документів при ЧВАК було створено невеличкий архів, куди передавалися матеріали про економічний стан селянських господарств, рекрутські на

бори, зловживання владою чиновниками, духовенством. На кінець 1915 р. загальна кількість справ в архіві ЧВАК сягала 20 000 одиниць; було врятовано від знищення чимало цінних в історичному відношенні документів.

Архівне бюро комісії на чолі з В.Модзалевським почало координувати наукові обстеження відомчих архівів на периферії з метою поліпшення умов їх зберігання. До архіву було прийнято фонди Чернігівського і Новгород-Сіверського намісницьких правлінь. Чернігівської міської управи та ін. Розширилася археографічна діяльність. У роботі комісії брали участь історики та археологи: О.Лазаревський, Д.Багалій, В.Іконников, письменник Б.Грінченко, літературознавець М.Петров, етнограф О.Русов та ін. Другою за часом створення була Херсонська вчена архівна комісія (ХВАК). 31 травня 1898 р. відбулося урочисте відкриття комісії та губернського археологічного музею, який ХВАК прийняла у своє підпорядкування. На жаль, недостатнє фінансування, відсутність зацікавленого державницького підходу, кваліфікованих наукових кадрів призвели до того, що в 1911 р. ХВАК припинила свою діяльність, а поновила її лише в 1915 р., після розпорядження Миколи II "відкрити губернські архівні комісії по можливості в усіх губерніях, де їх до цього часу немає". В 1918 р. ХВАК остаточно припинила своє існування.

В 1903 р. з інтервалом у півроку були засновані Катеринославська і Полтавська губернські вчені архівні комісії. Ці комісії спільно з Чернігівською склали основу найбільш відомих, авторитетних, значних за своїм науковим доробком закладів архівно-пошукової роботи в Україні.

За роки існування (1903-1916) Катеринославська комісія видала 10 випусків "Летописи Екатеринославской ученой архивной комис- сии", матеріали яких охоплюють різноманітні проблеми історичної науки. Особливу увагу комісія приділяла дослідженням історії козацтва. Це питання перебувало в центрі уваги Д.Яворницького, Я.Но- вицького, В.Біднова та інших учених. (Д.Яворницький опублікував статтю про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, В.Біднов - про Петра Колнишевського).

Полтавська губернська вчена архівна комісія проіснувала з 1903 до 1919 рр. Основний напрямок її діяльності - вивчення минулого Полтавщини на основі архівних джерел та популяризація історичних знань серед населення. Крім того, комісія приділяла увагу археологічній, літературознавчій, статистичній і етнографічній проблематикам, займалася упорядкуванням архівних справ у губернії, виявленням, систематизацією та збереженням цінного архівного матеріалу.

Окремо стоїть питання про діяльність Київської вченої архівної комісії (створена 28 березня 1914 р.) - найкомпетентнішої комісії, оскільки більшість її членів були професорами: В.Іконников, М.Вла- димирський-Буданов, М.Довнар-Запольський, І.Каманін, О.Левиць- кий та ін.

Розпочавши свою діяльність, комісія відразу звернулася до ректора університету св. Володимира з проханням виділити в Центральному архіві стародавніх актів приміщення для архіву. Невдовзі прохання було виконане. В архів почали надходити різноманітні матеріали: грамоти XVІІ-XVІИ ст. з історії м. Києва, історичні матеріали з архіву Київського губернського правління. Були виявлені дві книги Румянцевського опису Малоросії, Київського та Переяславського полків, а також ряд інших важливих документів. Київська архівна комісія досягла деяких позитивних змін у становищі архівних фондів Правобережної України. Але за умов військового часу не вдалося повною мірою розгорнути свою діяльність: через два роки після створення комісія припинила своє існування.

В 1915 р. розпочала діяльність Харківська вчена архівна комісія, Волинський та Подільський відділи Київської комісії. Але спочатку світова війна, а потім революційні події негативно позначилися на їх діяльності. Невдовзі вони припинили своє існування.

Видавничу діяльність серед усіх українських комісій змогли розгорнути лише Чернігівська, Катеринославська та Полтавська, завдяки чому до нас дійшло багато цінних джерел.

Протягом XIX ст. в Україні було створено ряд архівосховищ, найбільше серед них - Київський архів стародавніх актів (1852), в якому було зосереджено 5883 актові книги і багато різних документів земських, гродських судів і магістратів Правобережної України XVI- XVIII ст. На його матеріалах Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (наукова установа, створена для збирання і видання документів та матеріалів, діяла 1843-1921) опублікувала 35-томне зібрання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України XIV—XVIII ст. - "Архив Юго-Западной России" (АЮЗР).

Основним джерелом для видання АЮЗР були документи Центрального архіву стародавніх актів у Києві, а також архівів приватних осіб. Перша частина (12 т.) містить документи XV-XVІИ ст. з історії боротьби православної церкви з католицькою (т. 2, 12), пам'ятки літературної полеміки православних з католиками (т. 7, 8, 9). Друга частина (3 т.) - протоколи і постанови провінційних сеймиків (1569-1726), інструкції послам на генеральний сейм, відповіді короля на прохання провінційних сеймиків і т.ін., третя частина (6 т.) - документи про козаків, Визвольну війну 1648-1657 рр. на чолі з Б.Хмельницьким, гайдамацький рух, селянський рух у XVIII ст., матеріали шведських архівів про відносини Швеції з Польщею, Росією, Трансільванією, Кримом, Туреччиною і Україною (1649-1660); четверта частина (1 т.) - документи про походження шляхетських родів (1443-1780); п'ята частина (2 т.) - документи з історії міст Київщини, Волині та Поділля (1432-1798) і про становище єврейського населення (1765-1791); шоста частина (2 т.)- документи про економічне і правове становище селян в Україні в 1498-1795; сьома частина (3 т.) - документ про заселення Правобережної України (1336-1668), описи замків, люстрації старостів, інвентарі, скарги, донесення тощо, т. З у 2 випусках містить акти про заснування Переяслава, Лубен, Пирятина; восьма частина (6 т.) - акти юридичні (матеріали до історії місцевого управління, станів землеволодіння, цивільного і кримінального права, судочинства тощо). Більшість томів має передмову з детальним аналізом документів. (АЮЗР опублікував багатий фактичний матеріал, який і досі не втратив наукового значення для висвітлення історії України ХІV-XVІІІ ст.).

Крім того, було надруковано: "Акты, относящиеся к истории Западной Россин" - п'ятитомна збірка документальних матеріалів з історії Росії, України, Білорусії та Литви за 1340-1699 рр. (СПб., 1846-1853). Документи, взяті з архівосховищ Білорусії, Литви і України, здебільшого стосуються взаємовідносин Росії з Україною, Литвою, Польщею, Лівонським орденом, Кримським ханством. 5-й том містить цінні відомості про Визвольну війну (1648-1657), про воєнні дії козаків проти кримських татар (1663-1699), універсали гетьманів про права і повинності жителів м. Київ, матеріали до історії Брестської церковної унії 1596 р., церковних братств тощо.

"Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России" (АЮЗР) (СПб., 1861-1892) складали 15 томів. Перші 2 томи містять грамоти литовських і удільних князів, дарчі, духовні грамоти, купчі, обмінні, закладні акти, жалувані грамоти містам, документи про феодальне і монастирське землеволодіння, про розвиток господарства і торгівлі, про економічне і правове становище населення. В З, 8, 10, 14 томах опубліковані царські грамоти, гетьманські універсали, статейні списки воєвод, повідомлення послів, чолобитні та інші документи про селянсько-козацькі повстання, про Визвольну війну 1648-1657 і переговори з російським урядом про переселення українців до Росії, описи Білоцерківського і Ніжинського полків з переписом жителів, приведених до присяги 1654 р. В 4, 5, 6, 7, 9, 11, 12, 13 і 15 томах зібрані документи про соціально-економічне і політичне становище України після смерті Б.Хмельницького, про взаємовідносини України з Польщею, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Угорщиною, Швецією. (В АЮЗР публікувалися головним чином документи архівів міністерств юстиції та іноземних справ і Литовської метрики.)

1880 р. при Харківському університеті створюється Харківський історичний архів для зберігання документів гетьманських і Російських державних установ Лівобережної та Слобідської України XVІІ-XVІП ст. До Харкова перевезли архів малоросійської колегії, який зберігався в архіві Чернігівського губернського правління. Архівні документи колегії, які складали основу Харківського історичного архіву, порядкували, описували архіваріуси та архівісти-амато- ри під керівництвом Д.Багалія. Матеріали архіву почали залучатися до наукового обігу. Другим важливим комплексом документів у Харківському архіві був Слобідський відділ, який поповнювався матеріалами зі Слобожанщини.

Комплектувався архів і документами особливого походження. У 1890 р. при архіві виник третій відділ - рукописів місцевих діячів, де зосереджувалися фамільні папери, рукописи, листування, твори науковців і літераторів.

В другій половині XIX - початку XX ст. дослідницьку й публіка- торську роботу з історії проводили губернські архівні комісії в Чернігові, Полтаві, Катеринославі, а також історичні товариства: Нестора- літописця та Українське наукове в Києві, Одеське товариство історії і старожитностей, історико-філологічні товариства в Одесі, Харкові, Ніжині, Наукове товариство ім.Т.Шевченка у Львові.

До 1917 р. наукова діяльність архівів полягала в описах архівних справ і публікації частини документів. Після революції 1917 р. було введено новий розпорядок діяльності архівів і архівних установ.

Бібліотечно-архівним відділом Генерального секретаріату справ освітніх УЦР (створених у вересні 1917 р., з січня 1918 р. - у підпорядкуванні Міністерства освіти УНР), очолюваним О.Грушевським, поряд із суто практичними завданнями "рятування архівної спадщини" та створення Українського національного архіву планувалося заснування двох комісій - бібліографічної та археографічної з бібліографічним та архівним гуртками для штатних і нештатних співробітників відділу, "хто має відповідні знання і бажає допомогти справі".

У березні 1918 р. при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював Я.Жданович).

За доби Гетьманату в царині архівної освіти у зв'язку з ідеєю проведення загальної архівної реформи "Державного характеру" (ініціатором якої був завідувач Архівно-бібліотечного відділу Міністерства народної освіти В.Модзалевський), передбачалося створення при Національному архіві Археологічного інституту - навчального закладу з трьома відділами (архівним, археологічним та етнографічним) і дворічним курсом навчання.

Новий крок до оформлення концепції фахової архівної освіти було зроблено за часів Директорії. На важливості організації спеціальної "вищої археографічної школи", а до початку її роботи проведення в університетських містах короткотермінових архівних курсів, наголошували восени 1919 р. члени Архівної комісії Кам'янець-По- дільського державного українського університету. Проте розроблювані державними інституціями за доби УЦР, Гетьманату і Директорії плани в галузі архівної освіти не знайшли втілення.

Після Жовтневої революції 1917 р. всі архіви Росії згідно з декретом Раднаркома від 1.07.1918 "Про реорганізацію і централізацію архівної справи" були визнані загальнодержавними.

На Україні в січні 1919 р. для керівництва архівною справою створюється архівна секція при Всеукраїнському комітеті охорони пам'ятників старовини і мистецтва (ВУКОПСМ). 20 квітня 1920 р. Рада Народних Комісарів УРСР видала постанову про націоналізацію і централізацію архівної справи в України, згідно з якою всі документи архівів оголошено всенародною власністю і визначено структуру державних архівів. 1921 р. ВУКОПСМ реорганізовано в Головне управління архівами (Го- ловарх) при Наркомосвіті УРСР. 1923 р. Головарх перейшов у підпорядкування ВУЦВК УРСР; було затверджено положення про Центральне архівне управління УРСР, створено місцеві архівні органи (Губархи).

1 травня 1922 р. при Чернігівському губернському відділі народної освіти з метою охорони, реєстрації, концентрації та вивчення документальної спадщини було організовано губернське архівне управління.

Протягом 1923-1924 рр. Чернігівські архівісти на чолі з В.Ду- бровським (випускник Ніжинського історико-філологічного інституту, згодом відомий діяч архівної справи) провадили реєстрацію архівів губернії, концентрацію найцінніших фондів у історичному архіві. До кінця 1924 р. було взято на облік понад 1800 архівних установ дореволюційного часу. В.Дубровський був також фундатором студентського історико-архівного гуртка, діяльність якого мала неабиякий розголос далеко за межами Чернігівщини.

Подією у діяльності гуртка був приїзд М.Грушевського у липні 1924 р. "Академія доручила проф. Грушевському зав'язати зв'язки з науковими студентськими гуртками та учительством", - повідомляла місцева газета "Красное знамя".

У липні 1924 р. з роботою Чернігівського губарху детально ознайомилися О.Водолажченко (завідуюча Секретаріатом Укрцентархі- ву) і В.Гавриленко (завідувач Харківським губархом). Згідно з їхніми висновками на засіданні Ради Укрцентрархіву 29 серпня було визнано працю Чернігівського губарху зразковою, співробітникам губарху і членам студентського гуртка висловлено подяку, а їхні дослідження рекомендовано друкувати на сторінках часопису "Літопис революції".

В архівних документах часто приховується інформація про невідомі скарби. І щоб їх знайти, сучасним шукачам скарбів потрібно починати з вивчення рукописів та матеріалів, особливо у провінційних музеях, де загубилися книжки та документи, дуже часто навіть не відображені в описах та каталогах. Але пошук необхідно проводити, базуючись на документах, а не на чутках, інакше можна потрапити в халепу.

У 1993 р. в українському парламенті був зроблений запит про золото наказного гетьмана Павла Полуботка. Автори запиту стверджували, що легендарний гетьман, котрий помер у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга, заповідав вільній Україні золотий вклад в англійському банку.

Суть легенди про заморські скарби П.Полуботка така: у 1720 р. (за іншою версією - у 1723) син гетьмана Яків та його слуги на кількох возах доставили в портове місто Архангельськ 200 тис. карбованців золотом у бочках. Тут вони домовилися зі шкіпером англійської шхуни про доставку їх з вантажем до Англії. Прибувши до Лондона, Яків Полуботок за допомогою шкіпера розшукав контору Ост-Індскої компанії і від імені батька зробив внесок у цей найбільший англійський банк з умовою 4% дивідендів щорічно. Термін, на який зроблено внесок, не визначався. Забрати вкладені кошти міг сам Полуботок і його спадкоємці, та ще за однією версією - уповноважені представники держави Україна. Виходячи з легенди, на сьогоднішній день цей внесок Полуботка в англійський банк має становити понад 16 мільярдів фунтів стерлінгів (кожному жителю України належить триста тисяч доларів).

"Лондонська версія" з'являлася в історії неодноразово, щоправда держава у цю справу не втручалася. Запити до англійського банку відправляли приватним способом О.Меншиков та Г.Потьомкін. У 80-х роках XIX ст. розслідування проводив і граф Капніст, дружина якого могла претендувати на спадок Полуботка. А у 1908 р. у м. Стародубі відбувся навіть з'їзд спадкоємців гетьмана (виявилося майже 480 нащадків П.Полуботка).

На жаль, єдиний вклад, який довелося виявити в Англії на сьогоднішній день, складає всього 10 тис. голландських дукатів, і проценти на них не нараховувалися.

А проте золото П.Полуботка варто пошукати - якщо не в Англії, то в самій Україні.

Наказний гетьман П.Полуботок у першій чверті XVIII ст. був найбагатшою людиною в Гетьманщині. Він мав 3200 дворів посполитих, вів значну закордонну торгівлю. Після арешту в Санкт-Петербурзі (1723) його маєтки були описані й забрані до царської скарбниці. Але грошей описна комісія виявила мало, "усього тільки два сундуки дзвінкої монети, дрібних грошей 84 мішки, у кожному мішку по 200 єфимків, у оних же сундуках червоних 1700". Золото зникло безслідно. Але скарби, звичайно, були, адже кудись ділось все багатство роду Полуботків.

Інтенсивна діяльність історико-архівного гуртка привертала увагу не лише українських істориків, а й російських та білоруських. На початку 1924 р. за прикладом чернігівців при Центрархіві Білоруської РСР було організовано гурток з вивчення архівознавства, про що у квітні повідомив Чернігівський губарх голова бюро гуртка з проханням надіслати до Мінська брошуру "Занятия историко-архивного кружка студентов ИНО при Губархиве". "Это послужит залогом дальнейшей плановой работы в пользу одного общего дела", - зазначалося у листі.

Приклад гуртка стимулював розгортання аналогічної роботи в Києві, Полтаві, Харкові, а також був оцінений у Росії.

В 1925 р. уряд УРСР видав постанову про Єдиний державний архівний фонд, 1930 - постанову, що визначала склад архівних документів Єдиного державного архівного фонду УРСР. В 1932 р. у зв'язку з адміністративно-територіальною реорганізацією УРСР створені обласні архівні управління, обласні історичні архіви і визначена мережа міських і районних державних архівів. У 1938 р. державні архіви були передані у відання Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР. 1958 р. Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про структуру архівних установ, за яким організаційне, науково-методичне керівництво і контроль над архівними органами і архівами здійснює Архівне управління МВС УРСР.

В 1960 р. було сформовано Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (ГАУ СРСР), якому підпорядковувалися всі архіви; проіснувало до 1991 р. Крім державних архівів системи ГУА, в СРСР були архіви, які знаходились у підпорядкуванні партійних органів, деяких міністерств та відомств, Академії наук СРСР тощо, в Україні архівною справою керувало республіканське архівне управління при Раді Міністрів УРСР. В його віданні знаходилися центральні республіканські архіви. В областях знаходилися місцеві архіви, ними керували архівні відділи виконкомів Рад народних депутатів. Крім всіх цих архівів, на підприємствах, в установах, організаціях існували поточні архіви, де матеріали зберігалися тимчасово (від 5 до 40 років), а потім передавалися до державних архівів.

В 1991 p., коли Україна постала як незалежна держава, республіканське архівне управління стало державним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, йому підпорядковуються центральні архівні установи, архіви в областях та містах обласного підпорядкування. Було утворено Центральний державний архів громадських об'єднань. Згідно з положенням про головний архівний фонд України, документи зберігаються по архівних фондах і поділу між різними архівами не підлягають.

Дата добавления: 2015-05-23