Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігравали у ній провід­ну роль — Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Ще влітку 1941 р. Джон Мейнард Кейнс підготував перший текст, який був представлений британському міністерству фінансів. Він мав назву "Пропозиції щодо створення Міжнародного компенсаційного союзу". У грудні того ж року американський уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його колегам із департаменту Казначейства підготувати пропозиції щодо створення Стабілізаційного фонду союзників, який забезпечував би надання останнім військової допомоги і міг би ста­ти основою післявоєнної світової валютної системи. Влітку 1942 р. був здійснений обмін цими документами для взаємного ознайомлення.

Слід зазначити, що головні положення англійського і американ­ського планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпе­чити стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передба­чало здійснення державою певних контролюючих функцій у моне­тарній сфері в межах функціонування національних економік. Особ­лива увага приділялася внутрішнім економічним процесам, що ав­томатично означало зменшення ступеня входження у світове госпо­дарство, що, у свою чергу, означало проведення певного контролю на міжнародному рівні, завдяки якому країни повинні були поступити­ся невеликою часткою свого суверенітету в монетарній сфері. Для цього Кейнс і Уайт пропонували створити для міжнародної коопе­рації спеціальний наднаціональний орган.

Таким чином, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конфе­ренції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. у США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування ва­лют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти¹, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно обмінювати через свої центральні емісійні банки наявні у них резерв­ні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак, оскільки незначний золотий запас Великої Британії не дав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин, фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта перевалено колонія­ми та домініонами Британської імперії. Таким чином, фактично Брет­тон-Вудська валютна система успадкувала, з одного боку, рештки грошо­вої системи "золотого стандарту", з іншого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золото­валютним стандартом, а неофіційно — золото-доларовим стандартом.

На конференції було підписано "Заключний акт", частинами якого були статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнарод­ного банку реконструкції і розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська сис­тема вступила в дію після представлення державному департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співро­бітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валют­них курсів, поступову відміну валютних обмежень і впровадження оборотності валют. МБРР мав згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраждали від війни.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської ва­лютної системи були:

• збереження ролі золота, як платіжного засобу та розрахунко­вої одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійсню­вався опосередковано через долар США, який один зберігав зовніш­ню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол., а золо­тий вміст долара становив 0,888671 г чистого золота);

• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної сис­теми стало створення міжнародних платіжних засобів СДР — (Special drawing rights) спеціальних прав запозичення, а поворотним момен­том — відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. був здійснений перехід до плаваю­чих валютних курсів, а в липні 1974 валютний паритет було заміне­но валютним кошиком СДР.

Запровадження СДР — це фактично повернення до старої ідеї Кейнса, яку він висунув ще в 1944 p., перед підписанням Бреттон-Вудської угоди — ідеї створення "регульованої валюти". Але на той час, коли США володіли 2/3 валютних запасів світу, ця ідея була для них неприйнятною. Адже у 1949 р. централізовані золоті запаси США у 3,15 раза перевищували загальну суму доларів, яку було роз­міщено в іноземних банках. Саме тому цій країні при підписанні Бреттон-Вудських угод, було вигідно "прив'язати" валюти інших країн до золота, переважна більшість світових запасів якого знаходилась у банківських сховищах США.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпа­лася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" пере­став відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризува­лося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних централь­них банках, зменшення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

У 1971 —1973 pp. відбулася ломка Бреттон-Вудської валютної системи. Початок її 15 січня 1971 р. поклала заява тодішнього пре­зидента США Р. Ніксона про припинення розміну долара на золото та введення "надзвичайних засобів" для врятування валюти.

У січні 1976 р. в Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертої світової валютної системи — Кінг-стонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридич­но оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим плаваючих курсів;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі й відповідно відміняється його офіційна ціна;

• відбувається процес повної демонетизації золота — виведен­ня цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-ва­лютних відносин як це було за системи золотомонетного стандарту і перетворення його на звичайний, хоч і стратегічний, товар із правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах;

• юридичне надання права кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної валюти, але в пер­спективі перевага віддавалася СДР (із перетворенням останніх у головний резервний актив міжнародної валютної системи);

• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про на­дання виконавчому органу МВФ — Директорату — широких повно­важень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобо­в'язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених ва­лютних курсів.

Отже, Кінгстонська валютна система фактично легалізувала прак­тику валютних відносин, яка стихійно склалася на початку 70-х років у період розпаду Бреттон-Вудської системи.

Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує повністю валютної стабілізації у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валютним механізмом Кінгстона, який дає змогу США продовжувати доларову експлуатацію інших країн, об'єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової валютної систе­ми. Перш за все мова йде про пошук шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як провідних країн між собою, так і з іншими країнами світу.

Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція пере­ходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд із доларом США, Євро, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією.

Дата добавления: 2015-05-24