Важніші завваги до тексту

Переклад дощечки число 16

Влесові присвячуємо оцю книгу,

Богові нашому,

бо в ньому є прибіжище наше і сила.

У прадавніх часах був муж,

а був він благий і хоробрий

і його назвали батьком у Русі.

А мав він жену і дві дочері.

Вони мали багаті череди, корови і вівці

і з ними бував він у степах,

але ніде не знайшов мужів для своїх дочерей.

Отже молив він Богів,

аби рід його не пересікся.

А Дажбог почув тую молитву

і дав йому те, що він вимолив.

Так і сталося.

Він (Дажбог) оплодотворив їх (дочок)

у невидимий спосіб, таючися.

Бог зійшов межи нас!

І будемо мати потомство!

Вже про ясла дбаємо!

Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!

До нього грядемо!

Двох синів маємо від Бога нашого!

І йому проголошуємо славу:

Хай буде благословенний

завжди, нині і присно

і від віків до віків!

Це було нам сповіщено

про дві чудотворниці

...... (далі читання останньої півлінії

непевне, деякі букви нечіткі).

Ближчого розгляду вимагають перш за все ті місця, де мій переклад ріжниться в основному змісті від інших дотепер оголошених.

Отже, перший український переклад дав нам А. Кирпич. Він оголошений у «Влес Книзі», частина І в лютому 1968-го року, на сторінці 11. За цим перекладом пішли інші перекладачі, тому його розгляд важливий. Читаємо там: [52]

«І він нігде не мав мужів про дочок своїх, так молив богів, аби рід його не пересікся. І Дажбо почув мольбу ту і по мольбі дав йому ізмолене, бо ж були видані заміж тії. Се бо трапляється між: нами і маємо виряжатися: се ж бо Ясна чтемо, тут бог Влес отроча несе, до нього сходимся і піднімаємо до Бога нашого і тому речемо хвалу: «Будь благословен вождь нині і присно, од віків і навіки». Сказано єсть про кудесників, але те прошедше не завернеться».

Як бачимо у перекладі немає ні слова ні про чудесне народження, ні про двох синів. Взагалі немає у перекладі граматичної форми двійні, або дуалісу. У благословенні стрічаємо якогось «вождя», якого я в тексті не знаходжу.

Нещодавно появився теж вибір із текстів «Влес Книги» в англійській мові. Я надзвичайно втішився тим зусиллям пана Віктора Качура та його молодих студентів, про яких він згадує. В основному, однак, він теж іде за текстом А. Кирпича.

Наведім це місце:

Victor Kachur: The Book of Vies (Vies Knyha), translated from the Old Slavonic. Columbus, Ohio, 1973.

«And Dazhbo gave him the thing prayed for, because the daughters were given in marriage. For this happens among us, and we have to depart. For it is the light that we read – which god Vies brings to our young men. To him we come together, and call to our god, and to him we speak praise:

«Be (thou) a blessed leader, from now and for ever, from the ages to the ages.»

Wy say this of the miracle makers. And that which has gone by will not return.»

Отже розглянемо текст після слів:

«А Дажбог почув тую молитву і дав йому те, що він вимолив.»

Слідує текст:

ТАКО БЯ – себто просто ТАК СТАЛОСЯ. Коротке ствердження як вислід молитви і рішення Бога. Так сталося. І далі автор розкаже нам, як саме сталося оте:

ОЖЕЩА И ТАЯ СЕ.

Це найважніше місце тексту. Ключ до зрозуміння цього місця – це слова «ТАЯ СЕ». Зовсім певно, я зрозумів це місце. Слово «ТАЯ» – це абсолютівум часу теперішнього від «таїти». Таку форму абсолютівум стрічаємо ще в архаїзмах Шевченка:

«І МИ ЧИТАЯ ОЖИВАЄМ» себто «і ми читаючи оживаємо».

Все ж таки я беру кожне слово під побільшуюче скло [54] лінгвістичної аналізи. Не вірю собі і заглядаю до словників, бо ж слова в ріжних часах можуть мати ріжний зміст.

Отже знаходжу:

ТАИТИ – оккультаре (лат.) та КРІПТЕЙН (грецьке).

Це у Мікльосіча.

Отже не маємо сумніву, що ці слова значать: ТАЮЧИСЯ, себто діючи у спосіб невидимий, тайно.

Доказано.

Розглядаймо ОЖЕЩА, я читаю ОЖЕНЩА, носовий звук або затратився, або його пропустив автор.

Слово походить від коріня ЖЕН – грецьке ҐЕН, санскритське ДЖА і ДЖАН-ДЖАНА – рід, грецьке ґенос – ґіґномай. Воно значить РОДИТИ, звідси ЖЕНА – родителька. Оженшувати – це стара кавзативна форма, що значить спричинювати родження, себто запліднити, оплодотворювати.

Форма ОЖЕЩА чи ОЖЕНЩА є аористом замість ОЖЕЩЕН (носове ЕН, яке я не можу написати на моїй машинці). Таке носове ЕН перейшло в певну добу на А, отже ОЖЕНЩА – це аорист. Можна теж думати, що це той сам абсолютив.

Отже значення: ЗАПЛІДНИВ ЇХ, або ЗАПЛІДНЮЮЧИ ЇХ.

Слово «И» – це двійня виключно для жіночого роду, писане в пізніших текстах через «ЯТЬ». Значить: знахідний відмінок, «ЇХ ДВІ», себто дві дочки Батька Русі.

Підметом в обох випадках може бути тільки ДАЖБОГ із попередніх слів.

Не можна перекладати тексту «оженив їх», бо про жінок кажемо «видати заміж». В цьому випадку мусила б теж бути згадка і про цих женихів. Але ж тоді немає змислу «ТАЯ СЕ».

Цей ясний, але чудесний текст зовсім не йшов в голову нашим перекладачам.

Бо ж мова тут про зачаття, яке вони, як християни, мусили б визнати як т.зв. «Непорочне».

Дальші слова потверджують це значення:

БО ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ

Я читаю: БОГ ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ, але коли б читати навіть так, як є, то це не змінить змісту.

ПЕРЕКЛАД:

БОГ ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, або БО ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, підмет буде тоді як у попередніх словах.

Аналізуймо слово: ГРЕНДЕ – це просто те саме, що ГРЯДЕ, в [54] значенні «ГРЯНУВ» себто зійшов між них, бо ГРЕНДЕ – це також аорист.

Саме слово походить від індо-европейського ҐГРЕДГ, зенд-авест ҐЕРИД; стрічаємо цей корінь у латині: інҐРЕДіор і т.д. Не буду наводити цілого апарату порівняльної лінгвістики. Старослов'янське: ГРЯСТИ від згаданого мною протослов'янського ГРЕНДСТИ. ГРЕНДЕ – це знову аорист, час теперішній був би «грендеть».

Отже, це місце не можна перекладати інакше як: БОГ зійшов між них. Якщо БО прийняти за сполучку «бо», то це не змінить значення. Тоді буде: Зійшов між них, підмет із попередніх слів.

Отже це сполучує із словами: таємно, таючися зійшов між них. Текст зовсім суцільний і ясний.

Звідки взяли перекладачі: Таке трапляється межи нами?

Якраз навпаки. Таке трапляється раз в історії нашого народу. Мова про чудесне народження. Слово «грендсти» не можна перекладати як «трапляється».

Читаємо далі:

А ІМЕМО ВРЖЕТЕСЕ.

Перш за все «ІМЕМО» не означає МАЄМО. Так виглядає наш старий час майбутній, утворений через допоміжне дієслово «імати». В сьогоднішній мові кажемо: БУДЕМО. Можна б і часом перекласти цей час як «МАЄМО», але тоді кладемо емфатичний натиск на це слово. Я хотів тільки підкреслити, що авторам перекладу була зовсім невідомою елементарна граматика староукраїнської та старослов'янської мови. Переходимо до слова: ВРЖЕНТЕСЕ. Воно не справляє ніякої трудносте. Знайдемо його, навіть, у Преображенського: «Этимологический словарь русского языка», том І, сторінка 73. ВЕРГНУТЬ – значить кинути, старослов'янське ВРГНОНТІ, значить між іншим: кластися на землю, щоб скинути плід, сплодитися.

Знову змисл цілком суцільний. Дві дочки висказують тут свою радість: Будемо оплоджуватися, будемо мати потомство. Будемо виряжатися, чи маємо виряжатися, зовсім не відповідає значенню слова «ВЕРГНУТЬ». Доказано ясно. Читаємо далі:

СЕ БО ЯСНА ТЩЕМО.

Дбаємо про ясна. Тут вистачить пояснення Б. Грінченка, який ще в сучасній мові знаходить як рівнорядні значення: ЯСНА І ЯСЛА, том IV, сторінка 544. [55]

ТУ БГ ВЛЕС ОТРЩЕ НЕСЯ.

ТУТ БОГ ВЕЛБС ПРИНІС ДВОЄ ОТРОЧАТ.

Місце легке до перекладу. Треба, однак, відмітити, що ОТРЩЕ, себто ОТРОЩЕ – це знову двійня. Отже мова про двох малих хлопців. Слово «ОТРОЩЕ» відкриває нам етимологію пізнішого слова «ОТРОК». Отроще – це те, що виросло. Отрок уживається у значенні хлопця від 7-14 літ, себто час, коли молодий хлопець служив у лицаря, чи воїна і вчився звичаїв та воювання. Тут це слово ужите про новонароджених хлопців у поетичному змислі, себто здорові хлоп'ята, що їх вже можна назвати отроками.

НЕСЯ не є часом теперішнім. Було б НЕСЕТЬ. Це аорист замість НЕСЕН. Тут знову звук «ЕН» вимовляли вже як «Я».

СЕМУ ГРЕДЕХОМ.

ДО ЦЬОГО ПРИБІГАЄМО.

До цього (Бога) грядемо. Тут слово ГРЕНДСТИ повторюється і воно не значить «трапляється» як вище перекладали його.

СЕНА ІМЬМ ОДО БОЗЕ НАША.

Слово СИН, через глибоке «ы», якого не вживає наш автор, пише він через «Е». Тут цікава відміна цього слова. Це, очевидно, двійня. Мова про двох синів. В інших старослов'янських текстах стрічаємо форму двійні: Сыны. Міг би хтось думати, що це вид неправильний. Але! Але стрічаємо цю форму у Зогравському Євангелії. Це Євангеліє заключає більше форм південнослов'янського виду. І таке явище стрічаю неодноразово і воно характеристичне. Знавці старослов'янської мови знають, що не було одностайної старослов'янської мови, було їх стільки, скільки текстів із поодиноких країн преширокого слов'янського розселення.

Розселення часу «Книги Велеса» безмірно широке. Вони знають країни від Волги (Рай Ріки) до Дунаю і на північ до Ільмерського озера. Але головний театр їх боїв буде на півдні. Звідси закраска часто полудневослов'янської, старослов'янської мови, хоч такий теоретичний поділ ані в тому часі, ані в їх свідомості не існував. Про це буде мова у дальших частинах моїх дослідів. Тут відмічую характеристичний приклад.

Думаю, що цього досить, щоб оборонити мій переклад.

Граматика і порівняльне мовознавство були чужими для наших перекладачів. Я хочу виразно підкреслити, щоб читачі не думали, що я на них гніваюся. Навпаки, я їх люблю і гордий за них, що взялися за непідсильне діло і зачали сміливо воювати за пізнання найстаршого і найціннішого пам'ятника, про час, в якому черепочки [56] археології не говорили до нас ніякою мовою. А ось вони заговорили! Двійня, чи не двійня, аорист чи не аорист, але наші перекладачі знали, що це наша прабатьківська мова.

Зокрема Андрій Кирпич виявив дослівно геніяльну інтуїцію. Розібрав слова чи відчув їх значення там, де фахівець їх не розумів би. Він не завжди мав щастя. Тут так склалося, що зібрані приклади, де він мав мало щастя. Дедалі вникав він у тексти щораз краще.

Те саме відноситься до ще молодих кандидатів на вчених із групи Віктора Качура. Вони горять бажанням сказати світові, що ми не безбатченки. За нами минуле і свідомість, яка сягає глибоко до часів із розростання і розподілу індо-европейських народів на їх сьогоднішні народи і групи.

Таке важливе є свідчення «Книги Велеса», як побачимо далі.

Дата добавления: 2015-05-24