Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Історико-канонічна декларація Архієрейського Собору у п ц Київського Патріархату 5 страница




2. ЩО ТАКЕ ЄРЕСЬ, РОЗКОЛ, САМОЧИННЕ ЗБІГОВИСЬКО?
1 правило Василія Великого свідчить: «Древні ухвалили приймати хрещення, ні в чому не відступаюче від віри: по цьому одне назвали вони єрессю, інше розколом, а інше самочинним збіговиськом. Єретиками назвали вони тих, хто зовсім відторгнувся та відокремився в самій вірі; розкольниками – тих, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування; а самочинними збіговиськами – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом.
Наприклад, якщо хтось, будучи викритий у гріху й заборонений у священнослужінні, не підкорився правилам, а сам утримав за собою предстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву - це є самочинне збіговисько. Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол. Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Тому що тут розходження в самій вірі в Бога.
Тому від початку давнім Отцям угодно було хрещення єретиків зовсім відмітати; хрещення розкольників, як ще не далеких від Церкви, приймати; а тих, хто перебувають у самочинних збіговиськах, виправляти пристойним покаянням і наверненням, та знову приєднувати до Церкви.
Таким чином, ті, що навіть перебувають у церковних ступенях, якщо відступили разом з непокірливими, коли покаються, нерідко приймали знову в той же чин. Пепузіани ж явно є єретики. (далі йде докладний опис того, чому вони єретики й чому їхнє хрещення неприйнятне).
...Кафари ж («чисті», які вчили, що після хрещення неможливе покаяння для тих, хто згрішив смертним гріхом, наприклад – відрікся від Христа) є із числа розкольників. Однак завгодно було древнім, як от Кіпріанові та нашому Фірміліану, одному визначенню підкорити всіх цих: кафарів, єнкратитів, ідропарастатів («водоприношувачів» – здійснювали Євхаристію на воді) та апотактитів. Тому що хоча початок відступу відбувся через розкол, але ті, що відступили від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Тому що збідніло преподання благодаті, тому що припинилося законне спадкоємство. Бо перші, які відступили, одержали посвяту від Отців, і, через покладання рук їх, мали дарування духовне. Але бувши відторгненими, стали мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли дати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали. Тому тих, які приходять від них до Церкви, як хрещених мирянами, древні веліли знову очищати істинним церковним хрещенням.
Але через те, що деяким в Асії рішуче угодно було, заради повчання багатьох, прийняти хрещення їх – то нехай буде воно прийняте. (Далі йде великий розгляд питання про єнкратитів, хрещення яких хоч особисто для св. Василія не прийнятне, але яке він вважає за можливе визнавати, дотримуючись практики та блага Церкви. Тим більше, що від їхньої спільноти були прийняті на єпископські кафедри Зоін і Саторнин)».
Тому існувала думка (і відповідна практика), що хрещення таких розкольників, які втратили наступність, приймати не можна. Але ця практика була не повсюдною, багато хто додержувалися протилежної практики, тобто приймали їхнє хрещення, і сам Василій Великий робить подібний висновок: «То нехай буде воно прийняте». «Розкольницьке хрещення потрібно приймати» (Книга правил, алфавітний покажчик, пункт «Розкольник»).
1 правило святителя Василія Великого дає цінні відомості для розв’язання питання про хрещення та про ступені відділення від Церкви. По-перше, святитель дає чітку градацію відступу від Церкви: єретики – їхнє хрещення не приймається; розкольники – їхнє хрещення визнається (можливо доповнюється миропомазанням, але про це не сказано); самочинне збіговисько – його послідовники приймаються через покаяння. Варто звернути увагу на те, що критерієм визнання хрещення за правилом святителя Василія є міра відступу від віри, а не від адміністративної церковної організації. У св. Василія Великого єретики - ті, хто зовсім відокремився у самій вірі: «Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Тому що тут розходження в самій вірі в Бога»; розкольники – ті, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування: «Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол»; самочинне збіговисько – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом. Таким чином, єресь – розділення у питаннях віри, розкол – розділення з питань церковної практики; самочинне збіговисько – розділення через порушення церковної дисципліни.

3. ЧИ ПІДЛЯГАЄ КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ ПІД ВИЗНАЧЕННЯ ЄРЕСІ,
РОЗКОЛУ АБО САМОЧИННОГО ЗБІГОВИСЬКА?

В Київському Патріархаті немає відмінності від РПЦ (УПЦ МП) і всього Вселенського Православ’я в питаннях віри та сповідання догматів. Тому Київський Патріархат - не єресь. Чи є в Київському Патріархаті відмінність у питаннях церковного життя? Є проблема у проголошенні автокефалії Української Православної Церкви. Але Православна Церква не має канонів про спосіб проголошення автокефалії або автономії Церков. Це питання не врегульоване канонами і єдності щодо нього у Вселенському Православ’ї немає. Є відмінність у практиці богослужінь – вони відбуваються переважно українською мовою. Але це не тільки не заборонено канонами, але й відповідає словам ап. Павла: «в церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою» (1Кор. 14:19). Не заборонено служити українською мовою й в УПЦ МП. Таким чином, за змістом правила святого Василія, Київський Патріархат не є і розколом.
Київський Патріархат не підпадає і під категорію «самочинного збіговиська». Правило говорить: «Якщо хтось, будучи викритий у гріху й видалений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам утримав за собою предстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву – це є самочинне збіговисько». Але Предстоятель УПЦ митрополит Філарет законним судом не був викритий у гріху, не скорився він не правилам, а неканонічним рішенням Архієрейського собору РПЦ 11 червня 1992 р., тому накладені на нього з боку РПЦ заборони є недійсними (про це докладно в окремому розділі).
Тобто в УПЦ МП немає жодних богословських та канонічних підстав не визнавати хрещення, які звершуються в Київському Патріархаті, а також законність ієрархії Київського Патріархату. Навпаки – УПЦ МП, повторюючи таїнства хрещення, хіротонії та інші, підпадає під осуд церковних канонів. Тому практика «перехрещування» хрещених в Київському Патріархаті є не тільки ознакою богословського та канонічного невігластва в УПЦ МП, але й межує з єрессю.

4. СУПЕРЕЧКА КАФОЛИКІВ З ДОНАТИСТАМИ З ПИТАННЯ ДІЙСНОСТІ ЄПИСКОПСЬКИХ
ХІРОТОНІЙ У «ПАДШИХ», ТОБТО У ТИХ, ЩО ВІДМОВИЛИСЯ ВІД ХРИСТА ПІД ЧАС ГОНІНЬ

Суперечка ця має актуальне значення для розділеного Українського Православ’я. Тому нам необхідно звернутися до історії Церкви, як вона вирішила питання дійсності єпископських хіротоній у тих, що впали, у суперечці між кафоликами, тобто православними, і донатистами-розкольниками.
Суперечка виникла через єпископську хіротонію Цициліана (православного), якого рукоположив Фелікс, єпископ Антунгський (православний). Донатисти обвинувачували Фелікса в тому, що під час гонінь він видав римській владі книги Священного Писання, а сказав, що це були медичні і єретичні книги. У той час таких людей називали традиторами й зараховували до розряду падших християн.
Донатисти виходили з властивої нині Московському Патріархату догматичної передумови, що «поза Церквою немає благодаті, незважаючи на єдність віровчення». Якщо Фелікс був падшим і в самий момент падіння перебував поза Церквою, то звідки була в нього благодать єпископської хіротонії, звершеної над Цициліаном? Як міг він звершити духовне, коли сам втратив благодать Святого Духа? Як міг він дати те, чого не мав?
Донатисти не тільки не визнавали хіротонію, звершену Феліксом, але були переконані, що православні – нехрещені й на них треба дивитися, як на язичників. Як нині прихильники УПЦ МП, так тоді у своєму вченні донатисти часто посилалися на Кипріана Карфагенського. Однак між вченням Кипріана й вченням донатистів була різниця. Донатисти не визнавали благодаті в єпископі, що згрішив, але Церквою ще не вивержений зі свого середовища. По вченню донатистів, єпископ втрачав благодать в момент гріха. Кипріан, навпаки, не визнавав благодаті тільки в тих християнських спільнотах, які були відлучені від Церкви за рішенням Соборів. Але якщо вони згрішили, а Церквою ще не були соборно засуджені, то в таких спільнотах Кипріан визнавав благодать. Слід зазначити, що навіть це вчення Кіпріана Карфагенського сучасною православною богословською наукою приймається із значними застереженнями.
Як же дивилися на зрадництво Фелікса православні? Для них зрада Фелікса не мала вирішального значення. Церква Христова залишається істинною, незважаючи на зраду людини, вчили православні. Тому вони не сумнівалися в дійсності єпископської хіротонії, звершеної Феліксом. Для православних Цициліан, рукоположений Феліксом, був дійсним єпископом і звершені ним таїнства благодатними.
Далі суперечка між православними та донатистами перейшла на догматичний ґрунт. Обидві сторони не сумнівалися, що Христос заснував одну Церкву й що цю Церкву затвердили апостоли. Де ж справжня, свята, кафолична (соборна) і апостольська Церква? У донатистів або у православних-кафоликів?
Донатисты вважали справжньою Церквою Церкву святу в суб’єктивному значенні, тобто таку, яка складається зі святих людей. На доказ святості донатисти наводили той факт, що зі свого середовища вони виганяють явних грішників. Крім того, вони посилалися на те, що їх гонять: якби вони не були праведними, то їх би не гнали. Кафоликів донатисти вважали традиторами, тобто, такими, що відносилися до розряду падших християн. Тому їхня Церква не свята, а отже, і не кафолична. Донатисти стверджували, що їхня Церква є кафоличною.
Православні-кафолики теж визнавали свою Церкву святою, і не тільки тому, що вона має таїнства, які освячують людину, але що ці таїнства роблять людей святими. У той же час кафолики вказували донатистам на те, що їхня Церква не може бути святою в буквальному значенні слова, тому що історична Церква не є абсолютно святою, бо в ній живуть праведники й грішники. За вченням блаженного Августина, історична Церква є неодмінно істинне тіло Господнє, але змішане: істинне та уявне. Видима Церква містить у собі не тільки істинних членів, але й тих, хто належить до неї тільки видимо. Своїх знає тільки Сам Бог. Він відсікає мертвих членів від Своєї Церкви, але цей факт глибоко таємничий і для людини незбагненний. Видима Церква не може виключити зі свого середовища всіх грішників уже тому, що не знає всіх їх. І навіть ті, які звернуться до неї з покаянням, можуть зробити це нещиро, а Церква не в змозі розкрити це лицемірство. Августин бачив Церкву Христову в двох моментах буття: у момент мандрів і в момент слави.
Необхідність відлучення грішників від Церкви донатисти доводили тими місцями зі Священного Писання, де говориться, що дотик до нечистого опоганює чистого (Ос. 9, 4; Числ. 16, 26). Тому вони вважали, що необхідно видаляти із Церкви, принаймні, явних грішників. При цьому вони посилалися на притчу про невід (Мф. 13, 47-50), у якому погана риба перебувала разом з доброю тільки доти, поки невід не витягався на берег. Після цього рибалки збирали добру рибу, а погану викидали. Цю притчу донатисти пристосовували до існування Церкви в земних умовах. Кафолики заперечували таке розуміння притчі й відносили витяг невода з води до часу кончини світу.
До земних умов буття Церкви православні відносили притчу про пшеницю й кукіль (Мф. 13, 24-30; 37-43). Із цієї притчі видно, що Господь повелів залишити кукіль рости разом із пшеницею з побоювання пошкодити пшеницю при видаленні куколю.
Кафолики докоряли донатистам за те, що вони не об’єктивно судили про себе. Вони говорили: чому явні грішники, стикаючись зі святими, опоганюють їх, а приховані грішники не опоганюють? Самі кафолики пояснювали це в такий спосіб: зіткнення з нечистими тільки тоді опоганює, коли християнин співчуває аморальному поводженню грішників і тим самим ніби є спільником у їхньому гріху.
На думку кафоликів, Фелікс у момент єпископської хіротонії Цициліана був прихованим грішником, припускаючи навіть, що він видав книги Священного Писання гонителям Церкви. А із цього випливає, що приховані африканські зрадники Христа не могли опоганити собою всієї кафоличної Церкви, що існувала у Візантійській імперії, яка не знала навіть про їхнє існування. Через зрадників не треба донатистам відділятися від Церкви, тим більше, що самі донатисти, щоб «не судити чужого раба» (Рим. 14, 4), не відділяються від таких членів своєї спільноти, які найменше схожі на праведників.
Кафолики розрізняли єресь і розкол. Вони усвідомлювали, що єресь змінює віру, а розкол розриває союз церковної єдності, але віри не псує. Кафолики визнавали, що їхня віра й віра донатистів однакова. На цій підставі вони визнавали у розкольників благодать не тільки таїнства хрещення, але й всіх інших таїнств.
Вчення про це виклав блаженний Августин. Він писав, що неможливо вказати ніякої причини, чому той, хто не втрачає благодать хрещення, може втратити право хрестити інших, тому що й хрещення, і хіротонія однаково передаються шляхом священнодійства, тобто через здійснення таїнства. Тому в Церкві забороняється повторення як таїнства хрещення, так і таїнства священства (хіротонії в диякона, священика і єпископа). У тих Церквах, де таїнства відбуваються, вони є справжніми таїнствами, тобто благодатними.
На цій підставі, коли донатистські єпископи приєдналися до Церкви, їх приймали в єпископському сані, отриманому в розколі. Однак були випадки, коли донатистам, що покаялися, забороняли звершувати єпископське служіння. Такі рішення носили дисциплінарний характер і не мали догматичного значення. Саме собою розуміло, що благодать священства в них перебуває, але з відомих причин вони не повинні були нею користуватися. Виходячи з такого розуміння християнського віровчення кафолики ніяк не хотіли покладати рук на донатистських єпископів при їхньому наверненні в кафоличну Церкву. Так чинила Древня Церква не тому, що не хотіла образити нерядового християнина (мається на увазі єпископ), а щоб не похулити благодать таїнства, що у ньому перебуває. Таким чином, збереження благодатних таїнств у церковних розколах визнається самим рішучим чином.
Як у такому випадку розуміти вчення Кіпріана Карфагенського, що «поза Церквою немає спасіння»? Блаженний Августин пояснює це в такий спосіб. Він говорив, що благодать таїнств дійсно подається у донатистів, як і в інших церковних спільнотах, що зберігають неспотворене віровчення. Розкольницькі спільноти, які після свого відділення від Церкви зберігають церковну віру, подібні до струмочків, що відділилися від головного потоку. Вони містять ту ж саму віру, ту ж саму воду, але постійно піддаються небезпеці засохнути, якщо не зіллються з головним потоком і не ввійдуть у русло основного плину. Благодать, подана донатистами, є дійсна благодать. Тому таїнства, вчинені розкольниками-донатистами, є дійсними таїнствами. Вони подібні до вогню, що продовжує горіти, хоча зовні покривається попелом. Цей вогонь не дає ні повного тепла, ні повного світла. Потрібно, щоб тліюче вугілля повернулося в чисту атмосферу кафоличної (соборної) Церкви, і тоді покритий попелом вогонь знову займеться яскравим і повним полум’ям.
З погляду кафоликів, людина й у відділенні від Церкви до відомого ступеня може бути носієм благодаті. За вченням блаженного Августина, навіть відпалі від Церкви не втрачають остаточно цієї благодаті.
З таким вченням донатисти ніяк не могли погодитися, думаючи, що поза їхньою спільнотою не може бути благодаті. Тому вони перехрещували всіх, хто до них звертався. (Порівняйте з донатистами російське духовенство, яке перехрещувало, та й тепер перехрещує православних українців). Із часом у середовищі донатистів відбувся поділ на приміанистів (єпископ Приміан) і максиміанистів (єпископ Максиміан). Приміанисти, а їх була більшість, дивилися на максиміанистів як на відщепенців, як на нехристиян. У спільноти максиміанистів приміанисти не визнавали ні благодаті, ні таїнств. Однак згодом два єпископи, що завзято трималися Максиміана, звернулися до приміанистів і були прийняті в єпископському сані. Таким чином, донатисти зруйнували основу, на якій стояли. Після цього і всі хрещені та рукоположені цими єпископами в стані відділення від приміанистів, були визнані хрещеними або рукоположеними, тобто перші були прийняті в спілкування без перехрещування, а другі без перерукоположення. До цього факту Августин звертався дуже часто й повністю справедливо оцінював його значення такими словами: «Кожний з донатистів, у кого є хоча скільки-небудь крові в обличчі, повинен почервоніти, читаючи цю сторінку зі своєї власної історії».
Ієрархи Російської Церкви теж повинні червоніти за свою історію, особливо за той її період, коли в сорокові роки ХХ століття прийняли в спілкування із Православною Церквою греко-католиків без перерукоположення уніатського духівництва, а сотні православних автокефальних священиків в Україні перерукоположили, хоча вони отримали безсумнівну хіротонію, яка походить від ієрархії Автокефальної Православної Церкви в Польщі.
Церква відкинула вчення донатистів. І хоч вони існували до кінця VІ - початку VІІ століть, Церква переборола розкол донатистів. Цей історичний урок потрібно пам’ятати ієрархам, духівництву й мирянам Української Православної Церкви Московського Патріархату, коли сьогодні вони несправедливо судять про Київський Патріархат, помиляючись у своїх поглядах, подібно до донатистів. Так, наприклад, митрополит Володимир (Сабодан) з порушенням церковних канонів звершив повторну хіротонію над єпископами Антонієм (Фіалко), Миколаєм (Грохом), Пантелеймоном (Романовським) та Іоаном (Сіопко), а Патріарх Алексій ІІ - вдруге висвячував на єпископа митрополита Антонія (Масендича). Разом з тим в УПЦ МП невідомо на яких канонічних підставах служить, як архієрей, Іонафан (Єлецкіх), який в 1991 р. праведно і за явну провину (святотатство і наклеп) був заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Архієрейським собором УПЦ, що підтверджене Помісним собором УПЦ.
ІХ. ІЄРАРХІЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ.
ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ ТА НЕЗАКОННЕ «ПОЗБАВЛЕННЯ» ЙОГО САНУ

1. ІЄРАРХІЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ТА НИНІШНЬОЇ УАПЦ
Після харківського розколу в підпорядкуванні Предстоятеля УПЦ залишився один єпископ Почаївський Яків. Таким чином в УПЦ залишилася мінімальна кількість єпископів, які можуть звершувати архієрейські хіротонії – два. Саме про таку кількість єпископів, як мінімальну, свідчить 1 Апостольське правило: «Єпископа нехай поставляють два або три єпископа». Представники Московського Патріархату заявляють, що після так званого «Харківського собору» всі хіротонії, звершені митрополитом Філаретом є недійсними. Але так як сам так званий «Харківський собор» є неканонічним зібранням єпископів, а всі його рішення є незаконними, то і всі заборони, накладені на митрополита Філарета на підставі цих рішень не мають ніякого значення. Тому всі архієрейські хіротонії, звершені митрополитом Філаретом і єпископом Яковом (Панчуком) після травня 1992 р. є канонічними і дійсними. Саме через архієрейські хіротонії, звершені цими двома ієрархами, до яких пізніше долучився і єпископ Львівський Андрій (Горак), у Київському Патріархаті зберігається і передається законне апостольське наступництво архієрейських хіротоній. Через те, що на початку відродження УАПЦ єпископ Іоан (Боднарчук) поклав початок хіротоніям архієреїв цієї Церкви одноособово та не за приписом 1 Апостольського правила, після Об’єднавчого собору 1992 р. митрополитом Філаретом та єпископом Яковом були звершені хіротонії цих ієрархів згідно 1 Апостольського правила. Таким чином станом на 1 січня поточного 2007 р. всі архієреї Київського Патріархату мають апостольське наступництво своїх хіротоній виключно від митрополита Філарета та єпископа Якова (Панчука), а згодом - і єпископа Андрія (Горака), які отримали свої хіротонії у складі Російської Православної Церкви.
Натомість не всі архієреї нинішньої УАПЦ мають законне апостольське наступництво своїх хіротоній, а тільки ті, які були рукоположені в Київському Патріархаті. Тому невизнання ієрархами УАПЦ архієрейського достоїнства за Патріархом Філаретом веде до невизнання їхнього власного архієрейського достоїнства. Відтак виникає питання: якщо вони визнають свої хіротонії, то мають визнавати архієрейське достоїнство Патріарха Філарета, від якого вони мають апостольське преємство, а якщо вони не визнають архієрейське достоїнство Патріарха Філарета, то чому вони себе вважають архієреями? А якщо вони не вважають себе законними архієреями – чому вони досі служать і діють як архієреї?

2. ЗВИНУВАЧЕННЯ ПРОТИ ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УПЦ
Питання законності апостольського преємства єпископату Київського Патріархату безпосередньо залежить від визнання архієрейського достоїнства митрополита, а нині Патріарха Філарета, а також від невизнання всіх рішень РПЦ і УПЦ МП щодо його так званого «позбавлення сану» та «анафематствування».
Як вже показано вище митрополит Філарет був обраний Архієрейським собором УПЦ 9 липня 1990 р. Предстоятелем УПЦ, що підтверджене Грамотою Патріарха Московського і всієї Руси. Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. підтвердив це обрання, а також відкинув всі звинувачення, які у той час почали тиражуватися у засобах масової інформації на адресу Предстоятеля: «Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян, Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському й всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви». Звідки ж з’явилися ці звинувачення?
Джерелом цих звинувачень став Іонафан (Єлецкіх) – колишній єпископ Переяслав-Хмельницький і намісник Києво-Печерської лаври. У березні 1991 р. за святотатство (розкрадання церковного майна) та інші порушення він був звільнений Священним Синодом УПЦ з посади намісника та заборонений у священнослужінні до покаяння. Перебуваючи у стані заборони та соборного осуду за явні провини 24 червня 1991 року єпископ Іонафан пише рапорт на ім’я Патріарха і Синоду РПЦ, в якому звинувачує митрополита Філарета у різноманітних канонічних злочинах. Всі ці звинувачення буквально були повторені на так званому «Харківському соборі», у незаконному «Судовому діянні Архієрейського собору РПЦ» від 11 червня 1992 р., а також лягли в основу публікацій у засобах масової інформації, про які сказано у вищезгаданій постанові Помісного Собору УПЦ. Таким чином першоджерелом обвинувачень на адресу митрополита Філарета став рапорт забороненого у священнослужінні єпископа Іонафана. На підставі канонів цей рапорт не має жодного значення, бо 6 правило ІІ Вселенського Собору говорить: «Якщо хто з тих, що належать до Церкви, за деякі провини раніше були засуджені і скинуті, або відлучені від кліру, чи з ряду мирян: і цим нехай не буде дозволено звинувачувати єпископа, доки не очистять себе від звинувачення, під яке самі підпали». Тому, з точки зору канонічного права, обвинувачення Іонафаном митрополита Філарета не можуть бути використані в церковному судочинстві. Згодом сам єпископ Іонафан письмово визнав їх брехливими у доповідній записці на ім’я Патріарха Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ (її оригінал зберігається в архіві Київської патріархії):
«Доводжу до відома Вашої Святості та всіх членів Священного Синоду Російської Православної Церкви те, що моє звинувачення на адресу Митрополита Київського і всієї України Філарета, викладене у рапорті на ім’я Вашої Святості та членів Св. Синоду Російської Православної Церкви від 24. 06. 91 р. на підставі наданих мені і Собору єпископів УПЦ юридичних документів, є наклепом, а письмові свідчення з цього питання – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі.
Я щиро розкаююсь, що розголосом змісту мого рапорту завдав морального збитку Митрополиту Київському і всієї України Філарету, єпископату УПЦ і всій Повноті Української Православної Церкви і що моє звинувачення стало знаряддям боротьби для тих, хто бажав би розширення розколу і внесення церковного безладдя в Українську Православну Церкву. Про мою позицію з цього питання я розказав членам Архієрейського Собору УПЦ і приніс їм своє покаяння з наміром прийняти будь-яке їх рішення, в тому числі і позбавлення мене єпископського сану за скоєний гріх.
Я прошу прощення за це і у Вашої Святості, у Преосвященних членів Священного Синоду, бо, подавши рапорт із звинуваченням проти Митрополита Київського і всієї України Філарета, завдав гіркоти у зв’язку з моїм вчинком, тим паче, що моє звинувачення не дістало ніякого підтвердження у світлі фактів.
Про свою позицію з даного питання я повідомив також у засоби масової інформації, щоб виключити будь-яку можливість використати моє ім’я з метою компрометації Предстоятеля УПЦ в майбутньому. Копії даної доповідної направлені мною усім членам Священного Синоду РПЦ і усім архієреям Української Православної Церкви.
Скрушено прошу простити мене за скоєний мною гріх.

Вашої Святості
недостойний послушник
єпископ Іонафан

6. 09. 91 р.
м. Київ»

На підставі цієї власноручної доповідної, а також враховуючи важкість злочину Архієрейським собором УПЦ 6-7 вересня 1991 р. заштатний єпископ Іонафан (Єлєцкіх) був позбавлений сану. Це рішення було підтверджене Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: «Собор Української Православної Церкви затверджує рішення Архієрейського собору (6-7 вересня 1991 р.) … про позбавлення сану забороненого у священнослужінні єпископа Переяслав-Хмельницького Іонафана (Єлецькіх)». Ані після Архієрейського, ані після Помісного Соборів УПЦ позбавлений сану єпископа Іонафан (Єлецькіх) не подавав оскарження чи апеляції до законних апеляційних інстанцій. Тому той факт, що позбавлений належною церковною владою архієрейського сану Іонафан (Єлецькіх) зараз продовжує служити в УПЦ МП в якості архієрея, свідчить про свідоме і грубе нехтування керівництвом УПЦ МП та РПЦ канонів Православної Церкви на догоду тимчасовій вигоді. Тим більше, що у Московському Патріархаті є загальновідомими факти аморальної поведінки цього колишнього єпископа, за які він був у 1999 р. навіть вигнаний паствою і духовенством з Сумської єпархії УПЦ МП.

3. АРХІЄРЕЙСЬКИЙ СОБОР РПЦ (КВІТЕНЬ 1992 Р.)
На Архієрейському соборі РПЦ 30 березня-4 квітня 1992 р. з порушенням порядку денного замість питання про звернення єпископату УПЦ щодо автокефалії Української Церкви фактично протягом двох діб розглядалося персональне питання митрополита Філарета. Знову почали озвучуватися звинувачення, раніше спростовані колишнім єпископом Іонафаном та відкинуті Помісним собором УПЦ. Метою цих дій було одне – змусити митрополита Філарета подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ. Про це свідчать очевидці Собору та пов’язані з ним документи. Про це добре пам’ятають і самі учасники Собору – єпископи Московського Патріархату.
Ось що свідчить у своєму інтерв’ю Євген Комаров – на той час керівник прес-групи патріарха Алексія: «Підготовкою документів займався [митрополит] Кирил. Як там провели роботу з єпископатом, з архієреями, щоб вони правильно голосували - це я бачив уже тільки як результат. Я сидів на соборі в ложі в дальньому куті зали. З не-єпископів там сиділо тільки троє – [Всеволод] Чаплін від Кирила, я як би від прес-служби Святійшого та ієромонах Никон (Бєлавинець), мій друг і колега, ми з ним разом працювали. Я бачив, що все було розіграно, як по нотах, все чітко працювало. Ну, вони ж всі люди слухняні.
Спочатку запросили батюшку з Пітера, який повністю провалився. Йому дали листи з України обробити, - у патріархії кілька валіз листів було, я їх бачив. Там були й дійсно серйозні листи, але безліч була листів, написаних по команді єпархіального архієрея під копірку: от, всі приходи стрункими рядами, ми проти автокефалії, ми за єдність із канонічною Матір’ю-Церквою... Ну й інша подібна фразеологія. Йому дали це обробити, щоб він статистику дав, але він виступив невдало, не переконливо.
Як результат того, що я бачив на соборі, я можу сказати, що Філарет виявив максимум витримки. Там взагалі цікаво було з погляду людської психології. Було багато чудових, з погляду ораторського мистецтва, виступів. Чудово говорив [митрополит Крутицький і Коломенський] Ювеналій (Поярков). «Я по собі знаю, владика, як непросто піти» - сказав він, натякаючи на свій відхід з посади глави Відділу зовнішніх церковних зносин. Багатьом дуже запам’яталася «захисна промова» (як ми її дружно прозвали) митрополита Філарета. У перший день він її закінчив так: «Умру, але не піду!» Цю фразу йому потім багато хто злобливо пригадував. Але в його промові було й багато чого іншого цікавого: наприклад, суворі слова про проблему сексуальних меншин у Церкві. Коли ж з’явилася пропозиція позбавити Українську Церкву навіть тієї самостійності, що вже була, Філарет ледве не пішов.
Було так. У перший день увечері все затяглося. І хтось із єпархіальних архієреїв, не пам’ятаю хто, запропонував взагалі позбавити Українську Церкву навіть тієї автономії, самоврядування, що в неї була, і все відіграти назад. У цей момент Філарет встав із президії, став збирати свої папери й сказав - я цю фразу добре пам’ятаю, дослівно: «Ну, на такому соборі мені взагалі робити нема чого, де навіть збираються незалежності позбавляти». Встав, зібрав паперу й почав йти. Алексій розгубився повністю. Кирил, що сидів трохи збоку, на краю президії праворуч, відразу взяв слово, зібрався, - він виявився самий кмітливий, і говорить: «Я хочу, щоб всі добре собі уявляли, що зараз тут відбувається. А відбувається страшний розкол Церкви». І сказав ще кілька слів, дуже переконливо, яскраво, мені сподобалося. У підсумку Філарет сів назад на місце, і стали далі говорити.
З Філаретом пішов тільки один єпископ, Яків. Коли Філарет вставав із президії, Яків взагалі встиг вийти із зали. Він там очевидно почекав, Філарет не вийшов, і він хвилин через 15 повернувся. Деякі навіть розсміялися. І от коли Філарет, нарешті, пообіцяв заради миру церковного піти у відставку, раз його фігура так заважає, після цього у всіх ніби камінь із плечей звалився, всі такі радісні-задоволені були».
Таким чином на квітневому Архієрейському соборі РПЦ ніякого судочинства над митрополитом Філаретом не було. Не через процедуру канонічного суду, а засобами психологічного тиску й шантажу, від митрополита Філарета вимагали лише одного – піти з посади Предстоятеля УПЦ. Такі вимоги є прямим порушенням канонічних правил, а тому не підлягали задоволенню.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 297; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.026 сек.