А.Поточні операції 1 страница

Світовий фінансовий ринок – це складова частина інфраструктури світової фінансово-валютної системи, яка забезпечує територіальне (місце, віртуальне місце), часове і функціональне здійснення трансакцій суб’єктів міжнародної економіки, встановлення рівноважної ціни за відповідних обсягів купівлі-продажу фінансових активів, інструментів, технологій, а також надання фінансових послуг, необхідних для здійснення міжнародної господарської та фінансової діяльності.

Світовий фінансовий ринок з інституційного погляду є сукупністю банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, їх продавцями та покупцями.

Об’єктивною основою розвитку світового фінансового ринку є закономірності кругообігу функціонуючого капіталу. У деяких місцях виникає надмірна пропозиція тимчасово вільних капіталів, в інших постійно виникає попит на них. Бездіяльність капіталу суперечить його природі та законам ринкової економіки. Світовий фінансовий ринок вирішуює цю суперечність на рівні глобальної економіки.

Світовий фінансовий ринок на сучасному етапі має такі особливості:

- спрощений доступ до довгострокового кредитування для більшості позичальників;

- менші витрати на проведення операції;

- менш жорсткі вимоги до розкриття інформації;

- більший рівень участі суб’єктів на ринках боргових цінних паперів через їх меншу ризиковість тощо.

В структурі світового фінансового ринку можна виділити такі найважливіші сегменти:

- міжнародний валютний ринок;

- міжнародний ринок інвестицій (капіталів);

- міжнародний ринок банківських кредитів.

3.1. Валютний ринок і валютні операції

Неодмінною складовою світового фінансового ринку є світовий валютний ринок. Міжнародні валютні ринки, які є складовими світового валютного ринку, у сучасному розумінні сформувалися в ХІХ столітті. На сьогодні система валютних ринків працює цілодобово та постійно розширюється територіально. Наприкінці 90-х років минулого століття щоденний обіг валютних ринків становив близько 3 трлн доларів США.

Інфрастукутру міжнародних валютних ринків формують сукупність офіційних центрів, де здійснюється купівля-продаж одних іноземних валют за інші за курсом, що складається на базі попиту та пропозиції, а також розгалужена мережа сучасних телекомунікаційних комп’ютерних засобів зв’язку, що об’єднують національні та іноземні банки й брокерські фірми в світовому масштабі.

Характерними особливостями світового валютного ринку на сучасному етапі є:

- посилення інтернаціоналізації внаслідок розширення міжнародних господарських зв’язків та глобалізації світової економіки;

- широке використання телекомунікаційних комп’ютерних систем зв’язку;

- здійснення операцій протягом доби безперервно в усіх частинах світу;

- уніфікація техніки валютних операцій;

- суттєве перевищення обсягу спекулятивних та арбітражних валютних операцій над комерційними, тобто такими, які забезпечують потреби реальної економіки. Останнє є чинником кризової дестабілізації світової фінансово-валютної системи загалом.

На сьогодні через фінансові інструменти валютних ринків здійснюються міжнародні розрахунки, страхування валютних ризиків, диверсифікація валютних резервів, регулювання валютних курсів, спекулятивні операції та державне регулювання економіки.

На рівні світової фінансово-валютної системи валютні ринки виконують три основні функції:

- обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг і капіталу;

- формування валютного курсу під впливом попиту та пропозиції;

- надання механізмів для захисту від валютних ризиків, руху спекулятивних капіталів, а також інструментів для цілей грошово-кредитної політики центральних банків.

Основними учасниками валютного ринку є банки-дилери й інші банки, експортери, імпортери, транснаціональні компанії, фінансові установи, інвестори й урядові агентства. Ці суб’єкти при здійсненні операцій керуються різними інтересами, наприклад щодо хеджування відкритих позицій на валютному ринку, інвестування коштів у різні райони світу тощо. Основні фінансові суб’єкти працюють, загалом, у провідних фінансових центрах (Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Сінгапур, Гонконг). Забезпечення функціонування світового валютного ринку реалізується через обмін інформацією між валютними брокерами по всьому світу за допомогою телекомунікаційних комп’ютерних систем зв’язку, телефонних ліній, інших засобів комунікацій. Індивідуальні суб’єкти фінансових центрів, де вже почалися валютні торги доповідають брокерам, які лише очікують початку торгів, про тенденції розвитку, досягнення і події у сфері валютних операцій. Згодом відбувається доповнення цієї інформації технічним аналізом, економічними даними та інформацією про політичні умови. На основі цього брокери формують тактику своєї діяльності з метою кращої оцінки ситуації на ринку.

Для забезпечення міжнародних господарських процесів здійснюються валютні операції – такий вид фінансових операцій, які пов’язані з переходом права власності на валюту певної країни; використанням її як засобу платежу в міжнародному обороті, увезення, вивезення, переказу і пересилання на територію потрібної країни. Ринок валютних операцій поділяється на ринок поточних операцій «спот» (spot) і ринок строкових операцій.

Купівля-продаж валюти на умовах «спот» здійснюється на умовах її негайної поставки банками-контрагентами не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, зафіксованим на момент укладання угоди. Механізмом забезпечення укладання таких угод є засоби електронного зв’язку (торговий термінал Рейтер-дилінг, телефон, факс, електронна пошта, ІНТЕРНЕТ), а розрахунків за ними - банківські телеграфні перекази та електронні системи розрахунків (наприклад СВІФТ). Менше 5 % операцій цього ринку пов’язані з угодами, які обслуговують реальний рух товарів і капіталів; основна ж їх частина являє собою суто спекулятивний обіг грошових коштів.

До строкових операцій належать угоди з купівлі-продажу валюти на організованому (біржі) або неорганізованому (позабіржові організації) валютному ринку з терміном оплати більше двох банківських днів. До основних видів строкових угод належать: форвардні, ф’ючерсні, своп- та опціонні операції.

Форвардні операції (forward) здійснюються на банківському ринку у вигляді міжбанківських угод терміном до 1 року з фік­сованими майбутніми датами виконання через один, два, три, шість і 12 місяців. Форвардні операції є угодами з обміну валют за узгодженим і зафіксованим в угоді валютним курсом, які укладені сьогодні, але дату поставки відкладено на певний термін у майбутньому. Результатом їх виконання, як правило, є реальна поставка активів, які були предметом угоди.

Операції такого типу здійснюються за форвардним курсом, який відрізняється від валютного курсу, що існує у поточних операціях на величину форвардної маржі. Остання може бути у вигляді премії (курс «форвард» вищий за курс «спот») або дисконту (курс «форвард» нижчий за курс «спот»). Курси валют за строковими операціями, виз­начені методом премії чи дисконту, мають назву «курси аутрайт». Форварди використовуються, в основному, великими зовнішньо-торговельними фірмами для хеджування валютних ризиків. Їм значно зручніше укласти індивідуальну угоду з банком щодо майбутньої конверсії однієї валюти в іншу, аніж виходити на біржу для купівлі ф’ючерсних угод, оскільки форвардна угода дає можливість вибору необхідного терміну обміну валют. В той же час, вадою таких угод порівняно з ф’ючерсами є те, що гарантією виконання форварду є тільки банк, тоді як за ф’ючерсом гарантом є біржа.

Ф’ючерсні операції реалізуються на товарних і фондових біржах з метою отримання різниці в цінах (курсах) активів на момент закінчення угоди. Алгоритм укладання таких угод є аналогічним до форвардів, проте характеризується деякими відмінностями.

Всі розрахунки за ф’ючерсними контрактами здійснюються через клірингову (розрахункову) палату, яка є посередником між продавцем і покупцем і гарантом виконання зобов’язань. До початку операції у клірингову палату вноситься певна заставна сума, яка і є гарантією виконання угоди. Більшість ф’ючерсних операцій не закінчуються поставкою фінансового активу, який був об’єктом угоди. Головною метою таких контрактів є отримання спекулятивного прибутку від зміни цін.

Контракти «своп» укладаються у вигляді одночасної купівлі та продажу (обміну) іноземної валюти на приблизно однакові суми при умові розрахунків за отриману валюту в різні дати. Якщо з якихось причин валюта не може бути викуплена або продана, вона може бути отримана або надана у кредит на період «своп».

Існують такі основні види «свопів» — відсоткові «свопи», за якими передбачається обмін фіксованої ставки кредиту на плаваючу ставку або обмін тільки плаваючими ставками між суб’єктами угоди та валютні «свопи», за якими передбачається обмін постійного обмінного курсу валюти на змінний.

Валютні опціони визначаються як угоди, за якими інвестор має право (а не обов’язок) здійснити обмін валют. Продавець позбавляється права відмовитися від виконання угоди, тому він стягує з покупця опціону високу надбавку (опціонну премію), різницю між ринковою ціною опціону та його внутрішньою вартістю.

Опціонні контракти є вигідними за курсових коливань, що перевищують розмір премії. Власник (покупець) опціону може скористатися правом купити / продати валюту за умовою опціону лише при сприятливому коливанні цін. Якщо ж такі коливання є несприятливими, він відмовляється від виконання контракту, втрачаючи при цьому премію, сплачену за придбання опціону. Особливістю таких угод також є те, що укладатися вони можуть як на біржовому, так і на позабіржовому (міжбанківському) ринку з метою як отримання суб’єктами спекулятивного прибутку так і хеджування своїх ризиків.

3.2. Ринок міжнародних інвестицій (капіталів)

Ринок міжнародних капіталів – це ринок, на якому власники фінансових ресурсів пропонують їх на термін користування більше одного року. Класичними операціями ринку міжнародних капіталів є операції з акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгостроковими депозитами, позиками комерційних банків, операції з фінансовими активами спеціалізованих інвестиційних компаній тощо.

В сучасних умовах розвитку світового господарства переміщення інвестиційних ресурсів між країнами відбувається відповідно до принципу економічної доцільності. Концентрація таких інвестицій, в основному, відбувається у регіонах, де можна досягти найвищої економічної ефективності. Приплив іноземних інвестицій сьогодні є одним із ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення у світове господарство.

Іноземні інвестиції – це сукупність усіх видів фінансових ресурсів, що вкладаються в об’єкти інвестування іноземними інвесторами з метою отримання прибутку. До іноземних інвестицій належать валюта у готівковому вигляді, цільові банківські депозити, цінні папери, майнові права тощо.

Іноземні інвестиції здійснюються як з боку приватних фізичних та юридичних осіб так і держав, але частка державних інвестицій в загальній структурі вкладень є дуже низькою.

За статистикою Міжнародного валютного фонду іноземні інвестиції поділяють на:

- прямі інвестиції;

- портфельні інвестиції;

- інші інвестиції.

Прямі інвестиції – це тривале вкладення фінансових ресурсів з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу), причому інвестор, як правило, вкладає достатньо коштів, щоб забезпечити собі контроль над об’єктом інвестування.

Портфельні інвестиції – це диверсифіковане вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу, у цьому разі завдання отримання реального контролю над об’єктами інвестування не ставиться.

До складу інших інвестицій входять торговельні кредити, банківські позики, лізинг, придбання валюти та розміщення цих коштів на депозитах тощо.

На ринку іноземних інвестицій виділяються такі структурні сегменти:

- міжнародний ринок акцій;

- міжнародний ринок облігацій;

- міжнародний ринок векселів.

Міжнародний ринок акцій включає два основні сегменти: ринок євроакцій та ринки акцій країн «третього світу».

На ринку євроакцій представлені цінні папери, які продаються за межами країни розміщення компанії, яка їх випустила. Такі акції розміщуються на євроринку і котируються у якому-небудь міжнародному фінансовому центрі або офшорі (переважно у Лондоні, меншою мірою — у Люксембурзі та Сінгапурі). Реалізація таких цінних паперів відбувається міжнародними банківськими синдикатами, переважно за євровалюту.

Ринки акцій країн, що розвиваються, є ринками обігу довгострокових позичкових коштів, на цих ринках наявні вищий ризик та досить велика кількість перешкод для іноземних портфельних інвестицій, що пов’язано з існуванням специфічних державних умов (політична та економічна нестабільність, несприятлива грошово-кредитна та фінансово-бюджетна політика, максимальний рівень процентних ставок за позиками та банківськими депозитами, недоліки інституціональної інфраструктури ринку та ін.). Результатом є те, що курс цінних паперів на цих ринках не завжди відображає економічні реалії. Але, поряд з тим, результатом операцій на цих ринках може стати отримання учасниками значно вищого за середній рівень прибутку.

Міжнародний ринок облігацій характеризується наявністю двох видів цінних паперів: іноземних облігацій та єврооблігацій. Перший вид облігацій випускається нерезидентами у національних фінансових центрах у національній валюті, з обов’язковою умовою обігу на біржовому ринку. Єврооблігації, в свою чергу, є борговими зобов’язаннями, що випускаються в іноземній валюті позичальником для отримання довгострокової позики на євроринку, і розміщуються одночасно на фінансових ринках декількох країн.

Міжнародний ринок векселів представлений обігом єврокомерційних паперів (векселів) - короткострокових зобов’язань промислових і торговельних компаній, що розміщуються на євроринку за допомогою інвестиційних банків. Єврокомерційні векселі не мають стандартних термінів обігу - зазвичай вони розміщуються на період від 3 до 6 місяців. Інвестиційні банки, як правило, не несуть відповідальності за цими цінними паперами, а виконують суто технічну роль, здійснюючи негарантоване їх розміщення. Гарантом єврокомерційних векселів та засобом залучення покупців виступає тільки авторитет (рейтинг) компанії, що їх виписала. Основними перевагами випуску таких цінних паперів є розвиненість їх вторинного ринку, а також відносно низький обсяг витрат на розміщення.

Розширення сфери міжнародного інвестування невід’ємне від інтернаціоналізації діяльності підприємств, збільшення кількості транснаціональних корпорацій, зміцнення економічної потужності кожної з них. Сьогодні в багатьох галузях народного господарства жодна велика промислова група не може навіть уявити розвиток своєї діяльності у суто національних межах. Стратегія розвитку багатонаціональних фірм у частині їх закордонних підрозділів досить швидко стає незалежною від національних умов у їх рідних країнах.

Найвищим рівнем інтернаціоналізації компанії є транснаціональний. Відповідно до цього, виділяють три головні критерії належності тієї чи іншої корпорації до транснаціональної:

1) структурний критерій;

2) критерій результативності;

3) критерій поведінки.

За структурним критерієм транснаціональна корпораціація (ТНК) — це фірма, що має власні філії у двох і більше країнах, або компанія, власники чи вищий управлінський персонал якої є громадяна­ми різних країн (при цьому діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, що міститься в одній країні.).

За критерієм результативності фірма визначається як ТНК на основі абсолютних або відносних показників: ринкової вартості капіталу, обсягу продаж, прибутку, активів. Характерним для транснаціональних корпорацій є те, що значна частина їх загального прибутку отримана від зарубіжних операцій. Загальні зарубіжні активи американських промислових ТНК на початок 21 століття складали понад 1500 млрд доларів, валова балансова вартість фондів їхніх філій за кордоном – понад 500 млрд дол.

Згідно з критерієм поведінки фірма може бути названа транснаціональною, якщо її вищий менеджмент «мислить інтернаціонально». Оскільки транснаціональна корпорація діє більш ніж в одній країні, то її керівництво має розглядати весь світ як сферу своїх потенційних інтересів.

Існує декілька визначень суті ТНК. Згідно з визначенням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), транснаціональ­на корпорація — це група компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що розташовані в різних країнах, при цьому одна чи більше з цих компаній може суттєво впливати на діяльність інших, особливо у сфері обміну знаннями і ресурсами.

За визначенням, що схвалене ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку), транснаціональна корпорація — це підприємство, що об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності у двох і більше країнах, провадить координуючу політику і втілює в життя загальну стратегію через один або більше центрів прийняття рішень.

На сучасному етапі особливо помітним стає процес глобалізації діяльності не лише виробничих ТНК, а й фінансових ТНК.

Для підготовки зарубіжних ринків до своєї продукції ТНК використовують таку схему своїх дій:

- експорт товару, що виробляється фірмою в країні походження;

- надання ліцензії зарубіжній компанії для використання процесу чи технології виробництва (контрактні операції: ліцензування і франчайзинг);

- поширення продукції за кордоном через дочірню компанію (спільні підприємства);

- закордонне виробництво (створення за кордоном власного виробничого підрозділу).

Мотиви здійснення прямих зарубіжних інвестицій ТНК можна пояснити декількома основними причинами:

- недосконалістю ринку та роллю уряду на ньому - обмеженістю обсягу сировини та специфікою застосування урядом країни тарифів і нетарифних бар’єрів для імпорту, податкових стимулів, субсидій і контролю за фінансовими угодами;

- можливістю отримання прибутку від створення власного виробництва за кордоном;

- існуванням привабливих для ТНК позитивних економічних умов у країні розміщення філій;

- можливістю досягти кращих співвідношень ризику і прибутку за рахунок диверсифікації діяльності на різних міжнародних ринках.

Використання інтернаціоналізованими компаніями прямих зарубіжних інвестицій обумовлюється їх виробничо-економічними, маркетинговими, пропагандистськими, персональними та екологічними мотивами.

3.3. Міжнародна банківська справа

Важливою складовою подальшого розвитку міжнародних фінансів є виникнення новітніх фінансових інструментів, які, пов’язані із сферою банківської діяльності.

Транснаціональні та інші інтернаціоналізовані компанії не змогли б розширювати свою діяльність без швидкої передачі грошей, інших фінансових ресурсів через міжнародні банки. Банківські установи на сьогодні є високотехнологічними підприємствами, вони суттєво полегшують і забезпечують рух валютних підприємницьких потоків, сприяють кредитному фінансуванню реального сектора міжнародної економіки через регіональні та міжнародні ринки.

Міжнародна банківська справа - це система методів та підходів до організації й управління банківськими операціями, що здійснюються у міжнародному економічному та правовому середовищі.

Основними суб’єктами міжнародної банківської справи виступають транснаціональні банки (ТНБ) – головна організаційна форма транснаціонального банківського капіталу.

Транснаціональний банківський капітал є національним за походженням але міжнародним за сферою своєї діяльності. Він виступає одночасно і складовою національної економіки і важливим елементом функціонування міжнародної економіки. Коли банківський капітал переходить за національні межі, він зберігає національні особливості функціонування і водночас набуває рис банківського капіталу тієї держави, на території якої він починає діяти. Ці особливості виявляються в інструментах та засобах дії, сферах діяльності, переважанні тих чи інших банківських послуг, специфіці організаційних структур.

Основними функціями транснаціональних банків є:

- кредитування національних держав та міжнародного бізнесу;

- фінансове, консультативне й інформаційне обслуговування транснаціональних корпорацій;

- обслуговування ринку євровалют;

- участь у фінансуванні діяльності міжнародних фінансово-кредитних організацій;

- фінансування іпотек;

- розрахункове обслуговування населення;

- інформаційний бізнес;

- обслуговування ринку цінних паперів

Загалом левову частку в обсязі всіх операцій транснаціональних банків займає міжнародне кредитування. На міжнародному ринку банківських кредитів здійснюється рух позикових коштів між різними країнами на умовах повернення, терміновості, гарантованості та платності, а також формується попит і пропозиція.

Іноземні кредити – це коротко-, середньо- та довгострокові позики, що характеризуються спільністю місця надання та видом валюти.

Єврокредити – це середньо- та довгострокові синдиковані міжнародні позики, що надаються великими комерційними банками за рахунок ресурсів євровалютного ринку. Позичальниками за таких умов виступають транснаціональні корпорації та великі національні монополії, які спрямовують отримані ресурси на фінансування масштабних проектів і заходів. Суми єврокредитів сягають до декількох млрд. доларів США.

Основними суб’єктами дії на міжнародному ринку банківських кредитів є: Світовий банк та його організаційні структури, держави, корпоративні позичальники, банки і фінансові інституції, фізичні особи.

У світовій економіці міжнародне кредитування покликане виконувати такі функції:

- забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів;

- збільшення нагромадження капіталу в межах глобальної економіки за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн на фінансування капіталовкладень в інших країнах;

- прискорення темпів реалізації товарів у світовому масштабі.

У міжнародній економіці міжнародний банківський кредит загалом сприяє розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці національних країн банків-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних банківських кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати економічно невідтворюваних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.

4. Міжнародні фінансові організації

Міжнародні фінансові інституції поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх належить Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.

Міжнародний валютний фонд є провідною світовою фінансовою інституцією, яка має статус спеціалізованої установи ООН.

Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а фінансові операції почав здійснювати з 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн – членів Фонду.

Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн – членів фонду. Станом на 1 січня 2000 р. членами МВФ була 181 країна, у тому числі з вересня 1992 р. – Україна. Розмір внеску кожної країни залежить від двох чинників: загального обсягу емітованого SDR та частки (позиції) даної країни у Фонді. Частка кожної країни залежить від рівня її економічного розвитку та її місця у світовій торгівлі. Після першого перегляду квот у 1999 році загальний обсяг квот становив 209,6 млрд. SDR. Частка України складала 0,65%, а її квота – 1372 млн. SDR. Порівняно з початковим періодом членства України в МВФ її квота зросла (спочатку становила 997,3 млн. SDR), а частка знизилась з 0,686 до 0,65%. Чверть внеску проводиться у вільноконвертованій валюті, решта – в національній.

Кількість голосів кожної країни у Фонді визначається у такий спосіб: 250 голосів незалежно від розмірів квоти плюс один голос на кожні 100 тис. квоти. При цьому Статут МВФ передбачає періодичний (не менше одного разу на п’ять років) загальний перегляд квот. Це пов’язано з тим, що змінюється як рівень розвитку окремих країн, так і їх місце у міжнародній економіці.

За необхідності, крім власного капіталу, МВФ може використовувати позичкові кошти. За статутом він може отримувати кошти в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на ринку капіталів. Досі позики отримувались від казначейств та центральних банків країн — членів Фонду, а також від Швейцарії та Банку міжнародних розрахунків. З фінансового ринку кошти не залучались.

Міжнародний валютний фонд є координуючою всесвітньою фінансовою інституцією. Його діяльність сприяє стабільності національних та світової валютних систем і забезпеченню на цій основі сталого економічного розвитку та надійності міжнародних економічних відносин.

Кредитування здійснюється з різними цілями у різних формах та на різних умовах. Воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам.

Основну роль у фінансовій діяльності МВФ відіграють кредити на вирівнювання платіжного балансу. Використання окремих механізмів фінансування обумовлюється характером проблем з платіжним балансом. Виділення кредитів залежить від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Кошти надходять до центрального банку країни-позичальника і використовуються на формування валютних резервів.

Загалом система кредитування, що використовується МВФ, включає чотири форми: безпосереднє, поетапне, пільгове та спеціальне фінансування.

Безпосереднє фінансування прямо пов’язане із квотою кожної країни і здійснюється в межах її резервної і кредитної часток. Резервна частка становить (з певними корективами) 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредити — резервні транші, видаються на першу вимогу країни без сплати процентів і комісійних. Кредитна частка становить повну величину квоти даної країни. Ця сума ділиться на чотири рівні частини, які становлять окремі кредитні транші. Надання кредитів обумовлюється виконанням країною певних політичних та економічних вимог з метою ліквідації негативного сальдо платіжного балансу.

Система поетапного фінансування використовується при більш суттєвих і триваліших проблемах з платіжним балансом у країни-позичальника і є наступним етапом її взаємовідносин з МВФ після безпосереднього фінансування. Поетапне фінансування здійснюється в межах граничних кредитних часток тієї чи іншої країни і включає механізми резервних кредитів (stand-by) та розширеного фінансування. Кредити «stand-by» були започатковані в 1952 р. і обумовлюються проблемами з платіжним балансом, що мають тимчасовий або циклічний характер. Вони видаються траншами на термін від 1,5 до 3 років під реалізацію програм макроекономічної стабілізації. Це основний механізм кредитування, що використовується в МВФ. Механізм розширеного фінансування, що почав діяти з 1974 p., пов’язаний із серйозними порушеннями рівноваги платіжного балансу, викликаними економічною кризою. Вони видаються, як правило, на термін до трьох років (в окремих випадках до чотирьох років) і супроводжуються більш жорсткими вимогами і контролем з боку МВФ до позичальника.

Механізми пільгового фінансування пов’язані з наданням на пільгових умовах кредитів країнам, що розвиваються, та найбіднішим країнам за умов хронічної кризи платіжного балансу. Вони включають фонд структурної перебудови та розширений фонд структурної перебудови. Позики з цих фондів надаються на дуже вигідних умовах — під 0,5% річних на термін до 10 років.

Система спеціального фінансування використовується в особливих умовах і включає компенсаційне фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин, фінансування буферних (резервних) запасів, фінансування зі скорочення і обслуговування зовнішнього боргу та фінансування системних трансформацій.

Механізм компенсаційного та непередбаченого кредитування повинен вирівнювати відхилення в платіжному балансі, що виникають із незалежних від даної країни причин. Сюди належать кредити на компенсацію втрат від скорочення виручки від експорту внаслідок падіння цін на світовому ринку та від збільшення вартості імпорту, від непередбачених втрат, пов’язаних зі стихійними лихами, промисловими спадами, введенням протекціоністських обмежень у країнах-імпортерах, поява товарів-замінників тощо. Фонд кредитування буферних запасів використовується для надання допомоги країнам, які беруть участь у створенні відповідних резервів, якщо це погіршує стан їх платіжного балансу. Фонд фінансової підтримки операції щодо скорочення і обслуговування зовнішнього боргу використовується для врегулювання боргової кризи у країн, що розвиваються.

Дата добавления: 2015-05-24