Художні процеси в сучасній Україні

Художня культура як один із компонентів культури відбиває всі ті проблеми, які існують у її системі. Вона є своєрідним барометром, що реагує на зміну ціннісних орієнтирів, на будь-яке коливання в духовній атмосфері.

Сучасне українське мистецтво відзеркалює багатогранну реальність. Воно характеризується новими відносинами, які складаються між головними учасниками художнього процесу: митцем і споживачем, переживає труднощі функціонування в соціумі. Порівняно з недавнім минулим, коли оцінка мистецьких творів значною мірою залежала від їх ідеологічної цінності, на сьогодні визначальними є художні та естетичні показники, а також рівень новаційності та авангардності творів.

У сучасному вітчизняному мистецтві виокремлюють масове та елітарне начало. Але поділ мистецтва на елітарне і масове досить умовний. Більш того, визначення належності твору до масового чи елітарного мистецтва досить суб`єктивне, об’єктивні критерії подібного розподілу практично відсутні. Слід наголосити, що художня культура в незалежній Україні зорієнтована здебільшого на процес демократизації. Це, звичайно, стимулює насичення її творчими здобутками. Але водночас національне мистецтво відчутно підвладне процесу стандартизації. Як результат, художні цінності перетворюються на художню продукцію з притаманними їй стереотипами, шаблонами, однаковістю, відсутністю глибини змісту, поверховим ставленням до важливих проблем.

Незалежна Україна відкрила кордони, уможливила широкі зв’язки та активну співпрацю вітчизняного мистецтва із світовим. Однак це призвело до неоднозначних наслідків. З одного боку, входження українського мистецтва у світовий художній контекст активізувало художній процес, збільшило кількість мистецьких творів загальнолюдського значення, дало змогу ширше ознайомитись з сучасними світовими надбаннями митців, удосконалити мову мистецтва, його матеріали, техніки, забезпечило поширення нових художніх явищ тощо, з іншого – це зумовило некритичне ставлення до творів західноєвропейського, зокрема, американського мистецтва, сприймання будь-якого його зразка як культового. Співдружність зі світовим мистецтвом сприяла поширенню в сучасному українському художньому просторі явищ модернізму і постмодернізму. Нині для українських митців модернізм і постмодернізм стали визнаними і найпривабливішими. Засвоєння надбань модерністського і постмодерністського світового мистецтва значною мірою сприяло входженню української культури у світовий контекст. Підтвердженням цього є і звернення до спільної тематики в творах мистецтва, і споріднені напрямки творчих пошуків, експериментів із формою тощо.

Мистецтво модернізму і постмодернізму розвивається як суттєво протилежне так званому класичному чи реалістичному мистецтву. Воно відмовляється від відображення реального світу, створеного Богом, бачить своє призначення в тому, щоб відтворювати світ, створений власне художником, який уявляє себе Деміургом. При цьому мистецтво насичене явищами і формами, які віддалені від традиційного українського начала. Водночас сучасна художня практика багато в чому деконструктує попередній національний досвід. Прагнучи визначити марність традиційної художньої діяльності, вона намагається протиставити себе їй. Модерністська і постмодерністська позиції пов’язані з орієнтацію на колективну креативність, із залученням до творчого процесу широкого кола людей, в тому числі і глядачів. Це обумовило чимале поширення видовищних видів мистецтва, появу в національному художньому житті таких явищ, як перфоменс, хепенінг, акціонізм, мистецтво жесту, мистецтво дії, флуксус тощо. Разом з тим хоча в мистецтві модернізму і постмодернізму, на перший погляд, ніби відсутні фундаментальні ознаки українського національного мистецтва, все ж таки твориться воно на тлі національної спадщини, завдяки специфічним національним засобам, митцями, які є носіями національного менталітету. Зрозуміло: все це у творчості художників не виявляється вульгарно-примітивно, а з’являє себе через систему складних опосередкувань, які, крім всього іншого, діють незалежно від людських бажань і часто навіть не усвідомлюються. У цьому контексті слід звернути увагу на те, що від часу проголошення України незалежною помітно посилився інтерес до джерел національного мистецтва, його здобутків, до народної творчості. На цій основі мистецтво збагатилося саме національним началом, насичувалося національним сенсом. Водночас з`явилося багато псевдонаціональних творів, яки відбивають лише зовній бік національних особливостей, не відповідають і не розкривають сутності українського національного духу. Іншими словами, часто-густо національне обмежується лише історичними сюжетами, фольклорними моментами, а їх стилізація, постійні повтори, псевдонаціональна кон’юктура знижують художню виразність, емоційність, змістовне наповнення твору.

Найбільш повно й широко національний дух передає українське народне мистецтво – колоритне і синтетичне за своїм характером, суттю і змістом. Воно продовжує розвиватися як колективна творчість на основі спадкоємності та традицій, має здебільшого епічний характер, який обумовлений і самим типом творчості, і колективним методом роботи над художнім образом, який сповнений подробицями, повторами й варіаціями. Яскравим зразком творчих здобутків в Україні ХХ століття була праця двох геніальних майстрів народної творчості – Катерини Білокур і Марії Приймаченко. Здобуття Україною незалежності спонукало приєднання до традиційного мистецтва багатьох майстрів, але, на жаль, дехто з народних умільців більше відомі за кордоном, аніж на рідній землі. Держава поки що не може створити належних умов для творчості народних майстрів, для загальнодоступності їх праць. Отже, й експонуються їх витвори переважно за кордоном. Відомі за межами України твори таких народних умільців: Л. Жогаль, І. Литовченко, М. Тимченко, П. Цвілик, І. Гончар, О. Рапай, Л. Митяєв і багатьох інших.

Сучасний період в історії українського мистецтва характеризується порівняно активним розвитком всіх видів професійного мистецтва. Цьому сприяє те, що нове покоління митців має змогу реалізувати свій творчий потенціал без будь-яких обмежень, орієнтуючись на стильове розмаїття, на широкий спектр виражальних засобів. Необмеженість творчих виявів унеможливила неспроможність одних митців, серед яких є і багато колишніх авторитетів, безпорадність інших, серед котрих опинилися й деякі „підпільні авангардисти”, а також здатність третіх несподівано з`явити свій талант. Найбільших здобутків досягають ті художники, які, зберігаючи тісний зв’язок з національними традиціями, є яскравими, неповторними індивідуальностями, творчо обдарованими особистостями. Зазначимо, що на сьогодні, у ситуації, яка дуже перенасичена суто формальними експериментами, майстрів мистецтва більше приваблює звернення до складних, філософських проблем, намагання через неповторні, індивідуальні форми передати власне світорозуміння, світобачення.

Прикметою сучасної української культури з притаманою їй відкритістю є створення й активна діяльність добровільних товариств, об’єднань, асоціацій різних спрямувань, які закладають важливе підгрунтя для громадянського суспільства. Серед них – „Товариство української мови імені Т. Шевченка”, „Просвіта”, „Спадщина”, Наукове товариство імені Т. Шевченка, Міжнародна асоціація україністів тощо. Всі вони займаються просвітницькою роботою, вивчають історію, пропагують нинішні здобутки української культури. Ці процеси притаманні й художній культурі. Створено багато мистецьких груп, об’єднаних творчим пошуком, відкриттям нових істин, прихованих у мистецтві як вираженні життя. Розмаїття творчих натур, особистостей, їх первісна незапрограмованість, упевненість у власній художній правоті, входження в культуру часів руйнування одних політичних реалій і творення нових, теоретичне розуміння потреби мистецьких перетворень і їх втілення в життя тощо породили бажання об`єднання, формування різноманітних угрупувань. Так, наприклад, лише у Львові, одночасно зі Спілкою художників та Спілкою письменників, у 90-х рр. XX ст. діяли мистецьке това­риство "Шлях" (1988 – середина 1990 рр.), "Клуб українських мит­ців" (1989 р.), Секція мистецтвознавства НТШ (1989 р.), об’єднання "Бу-Ба-Бу" (80-ті роки), "Лугосад" (80-ті роки), Мистецька секція спортивно-мистецької асоціації "Галицька Січ" (1989 – 1991 рр.), Мистецько-літературне об'єднання "Січкарня" (1991 – 1995 рр.), Творча майстерня "Марко" (1992 р.), Творча корпорація "Лір-Артіль" (1993 – 1998 рр.), Мистецьке об'єднання "Дзига" (1994 р.), Мистецько-літературне об'єднання "Трипілля" (1996 – 1997 рр.), Галицька асоціація ковалів (1997 р.), Мистецько-спортивно-оздоровча асоціація "Аркан" (1998 р.), Спілка критиків та істори­ків мистецтва (1998 р.), Творчо-виробничий фонд "Фабрика Івана Левинського" (1992 р.) та ін. Об'єднуючи митців, творчі групи організовують виставки, концерти, вистави, проводять фестивалі, презентації, вечори пам'яті, дбаючи про збереження шедеврів українського мистецтва, їх популяризацію у світі, підтримують нові ідеї, випробовують сучасні форми й підходи у мистецтві тощо – перебувають у процесі постійного пошуку й бажання самоутвердитись. Подібні осередки виникли і функціонують також у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Луцьку, Пол­таві, Тернополі та інших містах.

Багато об’єднань плідно співпрацюють з різними зарубіжними культурними, мистецькими, благодійними, науковими та освітніми інституціями, сприяючи входженню України в європейський культурний простір. Багато об’єднань підтримують дипломатичні кор­пуси іноземних держав, усіляко їм сприяють. Прикладом може бути осередок сучасного мисте­цтва "Брама", заснований у квітні 1993 р. в Києві. Ініціативою невеликої групи художників і шанувальників мистецтва, об'єдна­них ідеєю створення Центру сучасних мистецтв у незалежній Україні, захопились і дипломати Бельгії, Голландії, Італії, Швейцарії, Німеччини, США, Канади, Велико­британії, члени творчих спілок і окремих громадян — іноземних і українських. "Брама" популяризує всі види сучасного українського мистецтва, співпрацює з різ­ними українськими й іноземними митцями. Яскравим зразком міжнародної співпраці українських митців є втілен­ня грандіозного проекту українсь­кої опери третього тисячоліття "Мойсей" (музика М. Скорика) (червень 2001 р.), пропаганда сучасного українського мистецтва галерей "Аліпій" Центру "Український Дім" (1994 р.) і "Трип­тих" (галерея сучасного декоратив­но-ужиткового мистецтва).

Серед сучасних українських художників помітний великий інтерес до історії мистецтва України, зміцнився потяг до традиційної народної культури та її найкращих зразків, на тлі чого сформувався концептуальний „неофолькльоризм” у поезії, живописі, музиці як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалів. До контексту сучасності була повернена спадщина визначних митців української культури: В. Винниченка, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Бойчука, П. Холодного, Л. Курбаса та ін. До культурного життя були повернені твори тих митців, які тривалий час були заборонені, писалися „в шухляду”: О. Гончара, І. Дзюби, Є. Сверстюка, В. Стуса, М. Руденка, С. Сапеляка та ін.

Відроджені ті явища мистецтва, що згасали протягом ХХ ст.: вітраж, мозаїка, гобелен тощо. Водночас останні роки народжуються цілком нові мистецькі явища – електронна і конкпроретна музика, рухлива скульптура, сучасна новела і антиновела, антитеатр, промисловий дизайн тощо.

Усі процеси сучасного вітчизняного мистецтва супроводжуються інтенсивним проникненням на її терени художніх творів інших культур, особливо західної і російської. Найкращі здобутки західної і російської класики були відомі в Україні й раніше, активно поширювалися в роки „перебудови”. Однак у сучасних умовах предмет інтересу змінився, в ньому запанувала малохудожня продукція, яка пропагується насамперед через телебачення, відео та ін. – еротика, трилери, „мильна опера”, „бестселери” тощо. При цьому значна частина подібних «творів» заборонена на їх батьківщині. До речі, американізація, вестернізація, наступ „кітчевої” масової культури призвели до майже повної „окупації” вітчизняного кінопрокату, телебачення, музики, театру, образотворчого мистецтва. Результатом став спотворений образ сучасної американської і європейської культури. Нестримне, агресивне поширення подібної продукції в її ненайкращих зразках значною мірою почало деформувати систему національних цінностей, приваблювати молодь „героями”, які не відповідають принципам загальнолюдської моралі.

У зв’язку з підвищеною конкурентоспроможністю зарубіжних художніх творів, помітним зниженням показників продукування українських мистецьких творів у суспільстві склалися несприятливі, навіть загрозливі умови для розвитку в мистецтві саме національних начал.

Сучасний стан української культури потребує заохочення у мистецтві новаторських тенденцій і експериментів, одночасно турботи про збереження національних основ, удосконалення художніх смаків. Важливо створити умови для вдосконалення українського національно-культурного життя, входження в його контекст різних форм масової культури, молодіжної субкультури, щоб сучасна індустрія розваг втілювала український характер і дух.

Складні, неординарні процеси охоплюють всі види мистецтва. Звернімося до характеристики деяких з них.

2.1 література

Українська література на межі ХХ – ХХІ ст. характеризується своєю строкатістю й поліфонічністю, розмаїтістю і розкоріненістю, переплетенням різнорідних, інколи навіть суперечливих тенденцій, взаємодією традиційного і новаторського, власне українського й універсального, загальнолюдського, що з’являє себе в розробці й оновленні видів і родів літератури, поширенні та зміні її проблематики.

Українську літературу років незалежності країни репрезентують різні покоління митців. Так у 90-ті рр. продовжували творити відомі майстри слова старшого покоління: Ю. Мушкетик, П. Загребельний, І. Чендей, О. Сизоненко, Р. Іваничук, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, О. Гончар, А. Дімаров, Р. Андріяшик, Ю. Щербак, Ю. Мейгеш, В. Яворівський, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко та ін. Творче становлення цих письменників припало на кінець 50 – поч. 60-х рр. ХХ ст., так званих років «відлиги». З ними пов’язана ціла епоха вітчизняної літератури. Разом з тим у 90-ті рр. на авансцені з’явилася нова генерація українських прозаїків і поетів, які вписалися в європейський літературний процес – А. Курков, С. Сапеляк, Ю.Андрухович, Є. Пашковський, О. Лишега, І. Андрусяк, В. Неборак, О. Ірванець, Ю. Позаяк, С. Либонь, Ю. Іздрик, Б. Жолдак, В. Діброва, О. Забужко, С. Жадан, К. Москалець, Ю. Винничук, Н. Рябчук, Н. Гончар, Ю. Жигун, С. Процюк, І. Ципердюк, Т. Прохасько, О. Ульяненко, Л. Дереш, М. Савка, С. Пиркало, С. Андрухович та ін. У творах представників нової генерації вплив художнього досвіду митців старшого покоління майже не відчувається, головним для них стало прагнення відбити в своїх творах духовну розкутість, філософське осягнення часу, психологічні настанови і реалії сучасності. Розрив між двома письменницькими генераціями усвідомлюють і вони самі. Наприклад, Т. Прохасько визначає фактичну ізоляцію покоління 90-х від покоління 80-х. Ще більша смислова напруга існує між поколіннями 60-х і 90-х рр., хоча своєрідний діалог з роками відлиги в літературі 90-х ведеться на основі схожої ситуації змінюваності й неспокою. Цей діалог має характер хвильового процесу відштовхування та протягування: з одного боку, спостерігається сповідування ідеалів шістдесятників, з іншого – втрата довіри до них.

Нові культурні спрямування доби незалежності викликали потребу в змістовному й образному оновленні української прози та поезії. Слід зазначити, що оновлюючі процеси розпочалися в українській літературі ще в 80-ті рр., у так звані роки перебудови, а в 1990 – 2005-ті цей процес набув характеру нестримної лавини. Тематика художніх творів суттєво розширилася, поняття «забороненої теми» перестало існувати, інакше почали трактувати традиційні й з’явилися нові літературні жанри. Були відкриті різні пласти літератури, які в радянські часи лишались або невідомими, або зовсім замовчувані – це й вітчизняний модернізм, і раніше неперекладена зарубіжна модерністська й постмодерністська література. Окрім звернення до невідомих творів та їх авторів, виникали нові способи інтерпретації вже відомої літератури, новий погляд на неї – і передусім це стосується літератури класичної. Наочною настає постмодерністська ситуація, коли будь-який текст виступає відкритим, незамкненим, своєрідним полем мовних і смислових ігор.

Різноспрямований розвиток сучасної української літератури, її строкатість дають змогу говорити про наявність децентралізованих тенденцій і відродження регіоналізму. Яскравим виявом цього є так званий «Станіславський феномен», який засвідчив надзвичайну активність своєрідної львівсько-івано-франківської школи (Ю. Андрухович, С. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, В. Єшкілев, Г. Петросаняк та ін.). Львівсько-станіславському напрямові протистоїть києво-житомирська школа (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, В. Даниленко та ін.).

Про розкоріненість літературного процесу, його вільний нестримний розвиток свідчить також поява великої кількості літературних об’єднань, гуртів, які ґрунтуються на різних філософських настановах та естетичних принципах. Так у 1985 р. заявив про себе літературний гурт «Бу-Ба-Бу», який став найяскравішим виявом раннього українського постмодернізму і, водночас, відбив його трансформацію. Засновниками гурту були відомі літератори Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Ціла низка літературних об’єднань і гуртів з’явилася протягом 90-х рр.: «Червона Фіра» (С. Жадан, І. Рилипчик, Р. Мельників), «Нова дегенерація» (І. Андрусяк, С. Процюк, І. Ципердюк), асоціація «Нова література» (В. Цибулько, С. Квіт, Є. Пашковський та ін.), «Пси святого Юра» (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, В. Медвідь, І. Римарук, В. Герасим’юк, В. Неборак, О. Ірванець) та інші. У 1997 р. виникла Асоціація українських письменників на чолі з Ю. Покальчуком – організація, альтернативна Спілці письменників. Почалося видання незалежних літературних часописів, газет, антологій сучасної української літератури: зокрема, був заснований часопис «Сучасність», газети «Пост-Поступ», «Слово», часописи «Четвер», «Плерома», «Гігієна», «Український засів», «Київська Русь», інтернет-часопис «Потяг-76», антології «Молоде віно», «Іменник» тощо. Виникали нові видавництва, що орієнтувалися на сучасну літературу: «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-ГА», «Смолоскип», «Кальварія», «Видавництво Старого Лева», «Фоліо», «Ранок» тощо. У різних форматах почали проводитися літературні фестивалі й форуми.

Зокрема, у вересні 2006 р. у Львові відбувся Форум видавців, в рамках якого пройшов перший міжнародний літературний фестиваль, що об’єднав європейських і українських письменників. Подібні акції сприяють формуванню обличчя сучасного літературного життя, привертають увагу читачів до художніх творів і сприяють входженню нашої літератури в європейський літературний контекст. Фестиваль умістив в себе літературні читання, дискусії, майстер-класи, презентації, хеппенінги, поетичний слем (змагання поетів). На Форумі були презентовані нові твори українських письменників: «Синдром стерильності» Наталії Сняданко, «Як я стала святою» Тані Малярчук, «Знак Саваофа» Олеся Ульяненка, «Біг Мак 2» Сергія Жадана, антологія української готичної прози «Піраміда», упорядкована Юрієм Винничуком та ін.

Процес змін духовних ідеалів і прагнення внутрішнього розкріпачення, розкутості людини, який характеризує часи незалежності, знайшов віддзеркалення в художніх творах, присвячених духовним, філософським, психологічним, буттєвим проблемам сучасності, і не тільки сучасності: теперішній час літератори почали досліджувати й аналізувати крізь призму минулого, шукати в ньому ґенезу багатьох сучасних питань. Проблематика творів розширилася завдяки таким актуальним на сьогодні проблемам, як самоідентифікація нації, національного менталітету, мови тощо. Надзвичайно важливими літератори вважають питання духовного буття особистості, виховання й самовиховання молодої людини в умовах зміни соціокультурної парадигми й ціннісної орієнтації. Важливого значення, гострого й актуального звучання в роки незалежності набула тема долі України й українського народу, історичного шляху нашої країни, її права на своє Слово. Цій проблематиці присвячують твори письменники старшого покоління, ці проблеми порушують молоді митці, котрі пропонують свій, самобутній погляд на них, і це погляд нової генерації, яка звільняється від пострадянських реалій.

Свідченням змін в українській літературі може слугувати творчість багатьох її представників. Так, наприклад, наскрізною ідеєю романів Р. Іваничука «Бо війна – війною» (1991 р.), «Орда» (1992 р.). є любов до свого народу й рідної землі, що становить головний смисл існування людини. Ця ідея обумовила жанрово-композиційну, організуючу побудову романів. Проблемі збереження історичної пам’яті народу, його духовного буття присвячений роман Р. Федорова «Єрусалим на горах» (1993 р.), який увійшов в тетралогію про долю західноукраїнського села ХХ ст. («Кам’яне Поле» (1978 р.), «Жорна» (1983 р.), «Ворожба людська» (1987 р.)). Загалом прозі Р. Федорова притаманна схильність до фольклорних аналогій, метафоричної стилістики і прийомів казкової фантастики, що значною мірою закарбовано як в «Єрусалимі на горах», так і в найновіших його творах – «Чудо святого Георгія о зміє» та «Лисиці брешуть на щити».

Говорячи про творчість відомих українських майстрів слова, не можна не назвати одного з представників старшого покоління Ю. Мушкетика, останні твори якого присвячені часам Великої Руїни як складного, драматичного і надзвичайно суперечливого періоду нашої історії. Ще на початку 70-х рр. письменник почав роботу над історико-патріотичним романом «Яса», який у доробленому варіанті був виданий 1990 р. Проблеми, порушені в ньому, стали центральними і в романі «На брата брат» (1995 р.). Добра обізнаність автора з історичним матеріалом дозволила йому детально й досить об’єктивно висвітлити події часу, до якого він звернувся. Зокрема, у романі «На брата брат» чи не вперше в українській літературі письменник створив об’єктивний образ гетьмана Івана Виговського. Письменник з болем говорить про недостатню згуртованість українців перед загарбницькими нападами, осмислює роль видатних історичних постатей, звеличує рятівників України, надає філософську й аналітичну оцінку історичним подіям. В обидвах романах звучить тема вірності батьківщині, що робить їх особливо актуальними в наш час.

Трагічна й героїчна українська історія розкривається і в романі М. Вінграновського «Наливайко», який уважається центральним прозовим твором письменника (1991 р.). Стоїчна витривалість народу, незнищенність його духу, світло духовної свободи – теми, які пронизують оригінальну за стилем прозу М. Вінграновського, відповідну його поетичному письму. Звернення до історії, яке ґрунтується на сумлінній роботі з історичним матеріалом, виступає для автора приводом зв’язати минуле з сучасним й майбутнім, а для читача – підставою для роздумів над проблемою ставлення до життя, власної гідності.

Історична тематика в останні роки життя продовжувала цікавити визнаного майстра слова П. Загребельного. Більша частина його своєрідних романів, з яких можна назвати «Гола душа» (1992 р.), «Тисячолітній Миколай» (1994 р.), «Юлія» (1997 р.), позначені пошуковою спрямованістю, новаторським духом і темпераментом автора й істотно вплинули на літературний процес 90-х рр.

Особливої актуальності в художній літературі і в публіцистичних творах років незалежності набуло осмислення трагедії Голодомору. Можливість не приховувати фактів, говорити відверто дозволила митцям повною мірою осягнути страшні події тих років, донести гірку правду до читача. Побачили світ і твори, присвячені Голодомору, які або були заборонені за радянських часів, або існували в задумі авторів і довго чекали втілення. Отакими були глави про 1933 рік, вилучені колись із роману «І будуть люди» А. Дімарова, його коротка повість «Самосуд», сюжет якої пов’язаний з випадком, коли жінки накинулись на арештованого німцями енкаведиста й самочинно його покарали за те, що морив їхній район голодом.

Для української літератури доби незалежності характерно й те, що у творах митців старшого покоління продовжують бути актуальними метафори й символи, які з’явилися в літературі шістдесятих. Однім з таких стійких символів є символ Дому, в якому втілена захищеність, осілість, щось рідне, ідеальне, структуроване, який є алегорією Батьківщини, проявленого Буття. Окрім цього, Дім уважається метафорою персоналізму, повноти, самодостатності людської індивідуальності. Цей символ виявляється ще в поезіях незабутнього «земного» Василя Симоненка, ховається в загадковому поетичному просторі Миколи Вінграновського, озвучений експресивним жіночим словом Ліни Костенко, проглядає вишивкою в творах Дмитра Павличка і Івана Драча. Наскрізний образ Дому проймає творчість В. Шевчука, у творах якого постійно присутні мотиви добра і зла, гріха і спокути, причинності зла, звертаючись до яких, він мандрує темними закапелками людської свідомості. Повісті «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Мор», «Місячний біль» (1990 р.) В. Шевчук визначає як фантастичні, вони відрізняються філософською спрямованістю, їхньою родовою прикметою виступає притчевість. В. Шевчук виявляє себе в різних літературних жанрах (роман, повість, новела, оповідання, драма, поетичний і прозовий переклад тощо), він є знавцем давньої української літератури, автором ґрунтовних досліджень, одним з упорядників поетичної збірки «Аполлонова лютня», перекладачем і коментатором Літопису Самійла Величка тощо.

Поезії початку 90-х рр. притаманне духовно-інтелектуальне оновлення, яке виявилось у децентрованості поетичної свідомості, вивільненні її з-під влади всіляких кліше. У цей час синхронно існують і взаємодіють різні напрями поетичного слова: традиційний, модерністський, з’являються ознаки постмодерністського поетичного письма. Розширюється образна палітра поетичних творів, видозмінюються поетичні жанри і форми. Плідно продовжують працювати митці старшого покоління – П. Мовчан, І. Драч, Д. Павличко, Л. Костенко та інші. Так літератора і громадського діяча П. Мовчана хвилюють питання сутності українського народу, в його творах проблеми духовності, морального життя людини подані в метафоричній, образній, прихованій формі. Джерела образного світу поета сягають української народнопоетичної традиції (казок, легенд, демонології), яка виявляє в його творчих здобутках універсальний характер і спорідненість з античною і східною культурами. Це присутнє в творах митця в системі образів Шляху, Кола, Вогню, Води, Піску, Коня тощо. Філософська спрямованість поезії П. Мовчана з’являється завдяки його зверненню до явищ, що становлять першоелементи буття – рух, простір, час, безперервна взаємодія яких творить матерію, творить життя. Всі ці начала особливо яскраво закарбовані в збірці «Хрест», що вийшла у 1993 р.

До універсального, багатьма літераторами незалежної України інтерпретованого давнього художнього образу вертепу звертається В. Базилевський у збірці «Вертеп» (1992 р.). Провідною думкою збірки є те, що світ став вертепом, замість храму, яким він має бути, а поет у ньому повинен бути пророком. Ця думка розвивається автором в особистісному ключі, щиро й переконливо.

«І тільки тим багата вічність, що наша пам’ять береже» – ці рядки Л. Талалая окреслюють його дивовижний поетичний світ, в якому ключовими образами виступають образи людини і вічності, нестримного часового потоку, митця, що гірко відчуває своє земне існування. Вони закарбовані в збірках поета 1990-х рр.: «Вибране» (1991 р.) і «Крилом по землі» (1996 р.). Л. Талалаю вторює поет трагедійного світосприймання В. Голобородько, котрий у деформованому, аморальному, фантасмагоричному просторі сучасності відстоює і захищає людську гідність, загальнолюдські морально-етичні цінності, засуджуючи вбивць і катів («Ікар на метеликових крилах» 1990 р., «Калина об Різдві» 1992 р.). Він упевнений: шлях письменника – це шлях його народу, його творчість повинна живитися народнопоетичними джерелами. Тому чи не найголовнішими образами поезії В. Голобородька є широко розвинуті в українській художній культурі образи й архетипи Калини, Криниці, Глечика, Зозулі тощо. Національна ментальність виявляється і в мовленні поета, якому притаманні концентроване, яскраве, гостре, «неначе міцно вбитий цвях», слово, на кшталт «бийкувалденко» або «хапайкліщенко».

Моральні і загалом духовні проблеми, доля народу, його історія, мова є найголовнішими в творчості «цариці поетів в Україні», почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» і багатьох університетів світу Ліни Костенко. «Я знаю свій народ. Кляну його пороки. Але за нього Господа молю!», – вигукує поетеса, творчість якої вийшла за межі української літератури й набула світового масштабу. Ліна Костенко займає активну громадську позицію, своєю творчістю й діяльністю підтверджує високе призначення поета в Україні. У своїх поезіях вона наголошує на духовному здичавінні, виродженні національної культури («Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв./ Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти»), з тривогою говорить про зникнення українського народу («Зникає мій народ, як в розчині кристал»). Водночас поетеса накреслює історичну й духовну перспективу України, вона вірить: «Нема нам щастя – мусить бути диво./Ми ще постанем зі своїх руїн»; «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть»!

1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого «розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж, монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети» (1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку» (1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993 р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993 р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки, «Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.), «Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit» (вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія Жадана та ін.

Одним із сміливих реформаторів поетичного слова вважається Ю. Андрухович, який порушив сталі поетичні уявлення і стандарти. Його поетична збірка «Пісні для мертвого півня» (2004 р.) демонструє пошуки нової естетики, особливої фоніки, інтонаційного звучання слова, являє собою гру смислами, створення вільного художнього світу. Назви віршів збірки зроблені англійською або німецькою мовами, що розмикає межі поетичного простору поезій і дозволяє встановити асоціативні зв’язки з широким смисловим загальнолюдським контекстом.

У роки незалежності збагатилась проблемно і художньо й українська публіцистика, яка поповнилась новими іменами і творами. Значної актуальності набули найскладніші проблеми стану української мови, стосунків людей на мовному ґрунті (наприклад, публіцистичні роздуми І. Дзюби «Бо то не просто мова, звуки...» (1990 р.). Багато літературно-критичних статей, есеїв присвячувалося і присвячується морально-етичним питанням, проблемам відродження духовності (збірка відомого дисидента-шістдесятника Є. Сверстюка «Блудні сини України» або «Право власного імені» В. Яворівського тощо). Великого резонансу набули публіцистичні виступи майстра слова О. Гончара, зібрані у книжці «Чим живемо? На шляхах до українського Відродження» (1991 р.). Коло проблем, над якими розмірковує майстер, дуже широке: мораль окремої особистості і мораль суспільства в цілому, українська мова і її захист, збереження історичної і культурної спадщини, екологічна ситуація в країні, питання війни та миру тощо. З гострим, яскравим публіцистичним словом, з глибокими роздумами до читачів звертались і Ю. Мушкетик, і П. Загребельний, і В. Шевчук, В. Дрозд, І. Чендей, Ю. Стадниченко, І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В. Базилевський, Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Процюк, А. Бондар та ін.

Українська драматургія також зазнала змін і прагнула оновити художню форму, відрізнялася стилістичними пошуками, жанровим розмаїттям. Водночас значних успіхів у цій галузі досягнуто не було.

У середині 80-х рр. українська література почала демонструвати свою прихильність до постмодернізму, про сповідування ідей якого вголос заговорили на початку 90-х рр. Постмодернізм, на думку дослідників, об’єднав творчість досить різних авторів: групи Бу-Ба-Бу, Юрка Іздрика, Тараса Прохаська, Євгена Пашковського, Оксани Забужко, неоавангардистів 90-х рр. – Сергія Жадана, Андрія Бондаря, Володимира Цибулька, а також представників «Київської іронічної школи» – Володимира Діброви, Богдана Жолдака, Леся Подерв’янського тощо. Характерними ознаками постмодернізму в українській літературі стали іронічність, карнавальність, видовищність, маскарадність, відродження барокових ігрових принципів. Не випадково в 90-ті рр. в Україні виникло явище поетичного шоу, набули поширення твори, в яких поет перетворюється на актора і співака, вільно спілкується із глядачем. Карнавал став естетичним підґрунтям багатьох творчих об’єднань, наприклад, гурту «Бу-Ба-Бу», назва якого, за задумом авторів, відсилає до форм бурлеску-балагану-буфонади. Саме через карнавал і карнавальний кіч бубабісти відвойовували простір свободи в пізньототалітарному соціумі.

Однією з головних ознак постмодернізму, як відомо, виступає інтертекстуальність, яка передбачає стирання межі між різними текстами, гру з текстами, оперування цитатами, автоцитатами, колажами, чужими мовами, стилями, створення текстів-пародій, перегравання літературних канонів, свідоме й несвідоме повторення знаків культурної пам’яті. Вільне оперування текстами, стилями, цитатами в постмодерністській літературі пов’язане з особливим ставленням до літератури як до «архіву», «бібліотеки», «антології», де зберігається багато текстів «зараз», «тут» й «одночасно», тому література в цьому контексті не сприймається віддаленим у часі процесом, не є сталим, замкненим каноном. Виходячи з цього, особливе місце в постмодерністських текстах відводиться класичній національній літературі, яка опиняється в центрі полеміки-гри літераторів-постмодерністів із класикою, й інтерпретується з позицій ігрового світогляду, часто спрофанується, немов би «сходить з п’єдесталу». Взагалі література постмодернізму здійснила критичне переоцінювання національної культури, проявляючи її «порожнечі», звертаючись до її табуйованих символів і образів.

Естетика карнавалу, маскараду та іронічної гри, характерна для постмодернізму, виявилася у вербальних іграх, у яких об’єктом маніпуляцій стали текст і мова, а засобами гри – принципи повтору та фрагментування дискурсу, гра слів, тасування цитат, обігрування-наслідування чужого стилю, переписування текстів минулого, використання сленгу, тавтології, маргінальних словників, мовних гібридів, гетероглосії (різноголосся мов) тощо. «Суттю моїх книжок є таке собі змагання з мовою, дивні ігри з мовою. Спроба йти за нею, спроба керувати нею», – зазначає Ю. Іздрик. Його протагоніст Воццек замислював бездоганний текст, де «мова, цей ненависний монстр, пожерши всіх, почне пожирати сама себе...». Представник київської іронічної школи Богдан Жолдак пише прозу суржиком, який є варіантом просторозмовної української мови, сумішшю українських і російських слів та граматичних форм, тобто антимовою з погляду мовних норм. Порушує норми традиційної літературної мови і Лесь Подерв’янський, створюючи гібридну форму «новомови», в якій широко вживаною є ненормативна лексика. Таким способом письменник фіксує парадокси сучасного життя, в якому панує безвір’я, осмислює його за допомогою чорного гумору, пародій-колажів, бурлескних інверсій «високого» і «низького». Граничною ситуацією є втрата значення слів, недоступність їхнього сенсу, що стає основою абсолютної некомунікабельності, створює відчуття метаморфози світу, перетворення його на першосвіт неназваних речей, або речей, імен, назви яких виявляються мертвими. Відсутність комунікації, смислу більш адекватно, ніж нормальна мова, відбиває емоційно-психологічний стан, підсвідомість персонажа Ю. Іздрика («Воццек»), який живе в химерному галюциногенному світі. Неоднорідність, своєрідна «шорсткість», рельєфність притаманна прозі О. Забужко, яка містить поетичні строфи, цитати, англомовні та російськомовні залапковані фрази, курсиви, виділення. Все це створює відчуття різнорідності, мовної нерівності, а велика довжина фраз і речень передбачає читання їх на одному диханні. За визначенням дослідників, «Перверзія» Ю. Андруховича є суцільним текстом текстів, де на кожному кроці трапляються «тільки цитати і гра слів», у поезіях 2000 рр. автор використовує «чужі» фрази – слогани і кліше маскультури. А новий роман Ю. Іздрика «АМтм» взагалі має підзаголовок «компіляція». Ігрова логіка реалізується також за допомогою смислових перехресних зв’язків, як, наприклад, у книзі Тані Малярчук «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи», в якій дві повісті – «Троянда Адольфо» і «Ендшпіль для Лізи» –дивним чином переплетені між собою, що відбиває загальна назва книги.

Можна сказати, що постмодернізм виправдовує масову літературу, взагалі – масову культуру, часто базуючись на її символах і формах. Прикладом є різного роду акції, поетичні шоу тощо. Зразком цього є поетичний концерт «Maskult», 2003 р., де Ю. Андрухович, С. Жадан і А.Бондар випробували форми поп-арту, або чотири постановки поезо-опери «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал», що були здійснені на фестивалі «Вивих–92».

Однією з особливостей літературного процесу 90-х рр. ХХ ст. став розвиток масової української літератури – любовного жіночого роману, детективу, фентезі, молодіжного роману, готичної повісті тощо. В жанрі фентезі працює, зокрема, Галина Пагутяк («Записки Білого Пташка»), акцентуючи увагу на образах раю, ідеального місця, дивної країни. Фантастику репрезентує творчість Марини і Сергія Дяченків. Молодіжна повість й роман приваблює Світлану Пиркало, про що свідчать її твори «Зелена Маргарита» і «Не думай про червоне». Прикладом альтернативної історіографії може бути «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка, готичної повісті – «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко, трилера – «Культ» Л. Дереша. А свій роман «Московіада» Юрій Андрухович назвав «романом жахів». Слід зазначити, що в творчості сучасних літераторів дуже часто жанри масової літератури стають своєрідною яскравою оболонкою, яка наповнюється складними інтелектуальними колізіями і високими студіями. Все це підтверджує, що літературна практика постмодернізму демонструє злиття високих і низьких її форм.

Переоцінка ідеалів 60-х, про що відзначалося вище, простежується у відмові сучасних письменників від одного з головних архетипів української літератури – Дому як символу Буття, структурованого простору, рідного начала. У 90-ті рр. ХХ ст. «Дім», «домашність» перестали бути ідеальними категоріями. Визначальними стають, згідно з постмодерністською естетикою й ідеологією, бездомність, а головним символом – шлях, дорога. Світами мандрують персонажі Андруховича, героїня Забужко втікає до Америки, до психлікарні потрапляє Іздриків персонаж, для протагоніста Пєшковського дорога стає станом життя тощо. Практично література постмодернізму сформувала героя нового типу – неприкаяного мандрівника, котрий часто опиняється на маргінесі соціуму. Наприклад, втілення образу «зайвої людини», «жертви системи» знаходимо в творі «Бурдик» (1992 – 1995 рр.) В. Діброви. Образ Бурдика – сталого за характером, зайвого повсюди, який не може пристосуватися до змінюваного середовища, автор втілює трагікомічно, іронічно, що взагалі притаманне постмодерністській прозі. Маргінальний герой, що існує на грані реального і нереального, психічного здоров’я і хвороби зображений у творі Ю. Іздрика «Подвійний Леон. Історія хвороби». Це остання частина трилогії, в яку увійшли «Острів КРК», 1994 р. та роман «Воццек», 1996 – 1997 рр. Хвороба головного героя пов’язана із переживанням дефіциту інтимного простору та близького контакту, тобто основний діагноз героя – втрата комунікабельності й індивідуальності. У світі відсутньої комунікації живе й протагоніст С. Жадана в романі «Депеш мод». Герой роману відчуває в собі біль від своєрідного «безбатьківства», оскільки впродовж 90-х рр. ХХ ст. спостерігав знецінювання ідеалів своїх батьків, він позбавлений одночасно і батьків, і батьківського дому як символу захищеності й віри. Герой стає вічним безпритульним «без жодної мети, без жодного бажання, без жодного сумніву, без жодної надії на успіх» (С. Жадан. «Депеш мод»). Метафора бездомності стає найвиразнішою в творчості С.Жадана. Вона втілює ідею втрати довіри до дорослого світу й тому небажання дорослішати, а звідси – невкоріненість у буття вічного підлітка з травматичною свідомістю, бездомного інфантильного дорослого чоловіка.

Актуалізуючи міфологему шляху, тему подорожей, які відбуваються в художньому, культурному, реально-географічному просторі, сучасні письменники накреслюють напружений в смисловому відношенні вектор між Україною та Європою, ширше, – Україною і Заходом. Своєрідний міф Європи був створений ще у 1920-ті рр. українськими модерністами («Геть від Москви!» проголосив М. Хвильовий) і проіснував протягом усього ХХ ст. Наприкінці століття українська свідомість переосмислює ідею «європейськості», створюючи різні образи самої Європи. Передусім автори фрагментують Європу, осмислюючи Центральну її частину як певну полікультурну цілісність, яка завжди була на маргінесі великої європейської культури. Відчуваючи себе часткою саме цього – локального – культурного простору на основі спільного минулого в межах Австро-Угорської імперії, письменники ідеалізують й романтизують його, протиставляють сучасній посттоталітарній реальності. Ідеальний образ Центральної Європи постає через минуле: спогади «бабці» і «дідо», вигляду колишньої мапи, побутові дрібнички, історичні пам’ятки тощо (твори Ю. Андруховича, Т. Прохаська). Між тим існує й інший образ – Європа неприкаяна і строката, населена іммігрантами з різних куточків Землі і аутсайдерами нової благополучної об’єднаної Європи. Протиставляючи Європу Стару і Нову, автори підкреслюють протистояння між свободою і новою тотальністю. Таким чином, образ Заходу з безумовно позитивного перетворюється на амбівалентний, осмислюється в аспекті західного культурного егоцентризму. Нарешті приходить усвідомлення того, що ця «інша» частина світу нас «не врятує» і навіть «не чекає».

Постмодернізм також змінив погляд на особистість поета, який з поета-пророка, Батька й поводиря свого народу перетворюється на поета-богему, «проклятого поета», архетип якого сягає творчості І.П. Котляревського. Саме творчість цього автора українські постмодерністи визнають за своє джерело, присвячуючи їй літературознавчі студії (наприклад, «Перечитана Енеїда» Віктора Неборака). Їх приваблює творча свобода, з якою Котляревський ставився до твору Вергілія, і архетипний характер Енея як вічного блукальця. Цей архетип став джерелом народження майже всіх героїв Ю. Андруховича, його можна зустріти і в «Московіаді», і в «Дванадцяти обручах». Він є праобразом і бездомного поета-трикстера в оповіданнях збірки «Біг Мак» і в романі «Депеш Мод» С. Жадана. Такий герой живе в умовах гри, карнавалу, на межі реального і фантастичного, часто на маргінесі соціуму, він існує-грає, змінюючи маски, найбільш поширеними з яких є образи супергероя або маргінала.

Суперменській символіці багатьох постмодерністських творів опонує експресивна жіноча поезія Мар’яни Савки, Маріанни Кияновської, Марії Кривенко, проза Євгенії Кононенко, Галини Пагутяк, Софії Андрухович, Надії Тубальцевої, Софії Майданської, Оксани Забужко тощо. Але розподіл літератури на «жіночу» та «чоловічу» виявляється досить умовним, про це свідчать самі письменники. «Ця проза – без індексу: не жіноча, не чоловіча, не юнацька, не стареча, не ускладнена, не спрощена, не фантастична, не побутова, не любовна, не пригодницька і ще сотні не. Тому, що вона – і, і, і, і... Вона попросту життєва, наскільки життєвою є література», – розмірковує Т. Прохасько над повістю С. Андрухович «Старі люди». Жінки-письменниці мають свої голоси в поліфонії сучасної літератури, пишуть гостро, актуально, самобутньо, по-новому. Роман О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996 р.) став бестселером 90-х, був перекладений багатьма європейськими мовами. Саме в ньому чи не вперше з’явився образ нової героїні – суб’єктивної, інтелектуальної, творчої, яка обстоює право на автономність і свободу. У центрі роману – ідея подвійної жіночої маргінальності – соціокультурної та національної. Сюжет розгортається навколо особистісного конфлікту між чоловіком-художником та жінкою-поетесою, і цей конфлікт набуває культурологічного смислу, стає імпульсом для аналізу постколоніальної ситуації в Україні. Авторка торкається тем національного характеру, української мови, творчості, проблеми співвідношення і взаємодії української і західної культур тощо. Образ «нової героїні», яка прагне творчої самореалізації в «чужому», переважно чоловічому світі, утілений і в інших повістях письменниці: «Інопланетянка», «Казка про калинову сопілку», «Я, Мілена», «Дівчатка».

Не можна також обминути явища літератури дитячої, тим більше, що ця сфера творчості має в Україні давні славні традиції. Писати для дітей не просто, може тому у вирії сучасних «дорослих» проблем дитяча книга дещо загубилася, затерлася. Але все ж таки з’являються дуже цікаві оригінальні сучасні твори. Це, зокрема, і вірші Романа Скиби, Івана Андрусяка, Сергія Жадана, прозові твори Ірен Роздобудько, Івана Малковича, Юрія Винничука, Ігора Калинця, Ірини Калинець, Лариси Андрієвської та ін. Над дитячими книгами дуже плідно, на європейському рівні, працює видавництво «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», випускаючи яскраві, кольорові видання, які відрізняються досить оригінальним художнім оформленням. Літературі для дітей багато уваги приділяє «Видавництво Старого Лева»», друкуючи як перекладну дитячу класику, так і сучасних авторів, наприклад, книги Мар’яни Савки «Корова кольорова» та «Чи є в бабуїна бабуся?», збірку «Казки Старого Лева».

Слід відзначити, що сучасний літературний процес в Україні свідчить про якісно новий етап розвитку української літератури, який характеризується, з одного боку, збереженням і досить помічним продовженням літературних традицій, з іншого – вибухом абсолютно нової, гранично різноманітної прози та поезії, представленої творчістю митців молодої генерації. Різноспрямований пошук, сміливі експерименти в змістовній, образній, композиційній сферах, у царині мови, тексту свідчать про внутрішню духовну і творчу розкутість, яка виступає надбанням культури років незалежності. Бурхливий і стрімкий розвиток сучасної літератури виплеснувся за межі національної культури, а художні досягнення літераторів, про які свідчать численні міжнародні премії і нагороди, дають змогу говорити про феномен української літератури в європейському і світовому контекстах.

Дата добавления: 2015-05-24