Образотворче мистецтво 2 страница

Характерною тенденцією розвитку музичної культури років незалежності слід вважати пожвавлення фестивального і конкурсного руху. Він охоплює різні напрямки і сфери музичного мистецтва: класичну і сучасну, джаз, рок- та поп-музику. Власні славетні традиції, які склалися за майже півтора десятка років існування, має фестиваль «Київ-Musik-Фест, заснований у 1990 р. Головною його ідеєю є підтримка вітчизняної музичної культури, зокрема, творчості сучасних українських композиторів, твори яких завжди представлені у фестивальній програмі. Сучасна музика стала темою Міжнародного фестивалю «Контрасти», який щорічно відбувається у Львові, об’єднуючи видатних композиторів і виконавців України і всього світу. Численну аудиторію збирають традиційні Харківські асамблеї, тематика яких охоплює різні епохи, стилі й композиторські імена: «Бароко і ХХ століття», «Ф. Шуберт та український романтизм», «Фелікс Мендельсон-Бартольді та просвітництво», «Бах – Бетховен – Брамс», П.І. Чайковський, Ф. Лист, Г. Перселл тощо. Універсальна спрямованість Асамблей знайшла відбиття в концертній програмі, яка включає твори минулого й сучасності, що належать західноєвропейській, російській та українській музичним культурам. Харківські концертні майданчики щороку стають масштабною акцією «Харків мистецький», який охоплює різноманітні заходи: концерти, в тому числі харківських композиторів, презентації, майстер-класи тощо. Уже увосьме в 2006 році відбувся в Харкові фестиваль «С.В. Рахманінов та українська культура», який зібрав солістів і музичні колективі з багатьох куточків світу. «Родзинкою» фестивалю є досить різнопланова програма, в якій активно беруть участь молоді і зовсім юні виконавці і композитори. Вітчизняне музичне мистецтво від середньовіччя до сучасності репрезентує фестиваль «Золотоверхий Київ». Його концертні програми вміщують зразки давньоукраїнського церковного співу, хорові концерти М. Березовського, А. Веделя, твори композиторів ХІХ і ХХ ст.

Численні фестивалі присвячені зв’язкам української музики зі світовою музичною культурою. Згадаймо фестиваль «Музика українського зарубіжжя», який проходив у Львові і презентував твори А. Гнатчишина, І. Солевицького, З. Лавришина, М. Кузана і В. Балея, відомих пропагандистів української музики за кордоном. Фестиваль «Україна-Франція» у Харкові познайомив слухачів з сучасною французькою і українською камерною музикою, фестиваль української і американської музики відбувся у Львові, у Харкові постійно відбуваються концерти, майстер-класи, презентації у рамках культурного обміну між нашою країною і Німеччиною.

У проекті «Музичні вечори в Андріївській церкві» в м. Києві були представлені дуже цікаві акції. У 2001 р. відбувся фестиваль «Дмитро Бортнянський і його епоха – до 250-ї річниці від дня народження», присвячений видатному українському композиторові. У 2002 р. фестиваль був присвячений 160-річчу з дня народження фундатора української композиторської школи і професійної музичної освіти, видатного культурного діяча М.В. Лисенка. Назва фестивалю відбила ідею зв’язку поколінь, нерозривності традиції: «М.В. Лисенко – від його епохи до сучасності». Початок вересня 2006 р. відзначений фестивалем «Золоті сторінки вокального мистецтва». Основною темою його стала дата, яку святкував музичний світ у цьому році – 250-річниця з дня народження В.А. Моцарта. Восени 2006 р. в м. Києві відбувся камерно-інструментальний фестиваль до 100-річчя з дня народження Д. Шостаковича; пройшов фестиваль "Україна – видатним діячам музичної культури” за участю симфонічної капели "Ренесанс" та інших художніх колективів України.
Останні роки все більше проводиться акцій, пов’язаних з рок- та поп-культурою. Не намагаючись дати повної картини фестивального і конкурсного життя в цій сфері музичного мистецтва, згадаймо ІХ Всеукраїнський рок-фестиваль "Тарас Бульба", який збирає фанів українського року зі всієї країни, фестиваль-конкурс Гніздо, присвячений поп-року. Елементом індивідуальності останнього є конкурс молодих виконавців. Прикладом фолкфестивалю може бути «Країна Мрій», що пройшов на Співочому полі у Києві на свято Купала влітку 2006 р. Метою фестивалю, як вважає один із його співзасновників О. Скрипка, стала ідея збереження етнічного скарбу української культури, актуалізація цієї проблеми в суспільстві.

Популярності набуває відкритий, «народний» конкурс «Караоке на Майдані», завдяки якому були «знайдені» дійсно талановиті молоді люди. Загалом слід відзначити, що протягом останніх п'ятнадцяти років українська естрадна та рок-музика досягла значних успіхів, про що свідчить перемога Руслани на конкурсі «Євробачення», проведення його в нашій країні, популярність гуртів «Океан Ельзи», «Табула Раса», «Воплі Відоплясова» та ін. не тільки в Україні, а й за її межами.

Якщо говорити про конкурси академічного напрямку, то слід назвати Міжнародний конкурс юних піаністів В. Крайнєва, який відбувається в Харкові, Міжнародний конкурс піаністів імені В. Горовиця (м. Київ), Всеукраїнського конкурсу молодих композиторів і виконавців «Жива музика» (м. Київ), Міжнародний конкурс вокалістів імені І. Алчевського (м. Харків), Міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря, Національний конкурс диригентів імені С. Турчака, конкурси хорових диригентів, конкурс хорових колективів імені М. Леонтовича та багато ін. У 2006 р. був проведений Перший всеукраїнський конкурс молодих диригентів, присвячений 100–річчю від дня народження відомого диригента Н. Рахліна. Досягнення у сфері композиторської творчості відзначаються присудженням щорічної премії імені Б. Лятошинського. Активний конкурсний рух сприяє виявленню і подальшому росту молодих виконавців, диригентів, композиторів, творчість яких є вагомим внеском у культурний розвиток вільної України.

Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на складні умови, музичне мистецтво років незалежності характеризується появою значних музичних творів, які втілюють нові тенденції розвитку музичного мистецтва, спрямовані на оновлення музичної мови й розширення тематики, деякі мають відверто експериментальний характер. Однією з головних особливостей сучасної композиторської творчості є вільне оперування традицією, створення на цьому ґрунті своєрідного синтезу сталого та новаторського. Особливого значення набуває звернення до вітчизняної музичної традиції (знаменного розспіву, партесного концерту, духовного концерту, канту, пісні-романсу тощо) й органічне використання певних елементів давніх пластів національної музичної культури в умовах сучасної музичної мови. Це забезпечує безперервний розвиток національної музичної традиції, її збереження, а також міцний зв’язок поколінь упродовж століть.

У цілому художні досягнення українських композиторів на зламі ХХ –ХХІ століть дають змогу говорити про те, що українська професійна музика вийшла за межі власне національної культури й набула європейського і світового значення. Про це свідчить участь наших митців у престижних міжнародних конкурсах, форумах, майстер-класах, фестивалях, концертах і висока оцінка їх мистецтва критиками.

Стан сучасного образотворчого мистецтва України тісно пов’язаний із складними процесами формування національної державності після проголошення незалежності. Зрештою, українські художники здобули широкі можливості для розширення творчих горизонтів і повної реалізації своїх здібностей. Сучасне вітчизняне мистецтво збагачується завдяки можливості входити на рівних, без втрати власного національного колориту та самобутності, у світовий і європейський художні контексти. Результатом усіх змін став постійний інтерес українських художників до власної історії і до вітчизняних художніх традицій як способу утвердження своєї національної ідентичності, а також глибока потреба в осмисленні людських проблем, серед яких особливо нагальними є негативні прояви техногенної цивілізації та суперечливі наслідки глобалізації. Вагоме місце в сучасному образотворчому мистецтві посідають роздуми про цінності нашого буття, загальні людські проблеми.

Вихід на принципово новий рівень художнього осмислення сутності природи, суспільства і людини обумовив утвердження поліфонічно складної картини розвитку українського образотворчого мистецтва, в якій існують кілька основних груп художників зі своїми творчими пошуками і пріоритетами. Більшість з них є визнаними майстрами зі своїм сформованим творчим кредо і багатим професіональним досвідом. Серед них особливо такі відомі живописці, як В. Гончаренко, В. Гольба, В. Чаус, Т. Яблонська, А. Константинопольский, А. Хмельницький, В. Сингаївський, М. Титов, В. Шаламов, В. Сидоренко, графіки А. Чебикін, В. Ігуменцев, О. Мартинець, Е. Надєждін, О. Векленко, скульптори Л. Бавер, Л. Жуковська, З. Федик, В. Одрехівський, В. Михалевич, О. Табатчиков, І. Ястребов, С. Якубович та інші художники старшого покоління. Суттєвою особливістю мистецтва цих майстрів є вільне володіння професіональними навичками академічної школи. Їх творчість затребувана й високо поцінована, постійно дивує своєю упевненою майстерністю, широтою тематичного кругозору, оригінальністю творчого самовираження. Незважаючи на індивідуальне стильове розмаїття, цих художників об’єднує довершене володіння багатим арсеналом майстерності: рисунком, колоритом, композицією, а також визначення професіоналізму як основного критерію свободи творчості. На переконання сучасних реалістів, художник, який живиться лише витвором власної уяви й нехтує вивченням навколишньої дійсності, приречений на творчу деградацію. Бажання ширше пізнати світ, відкритість новим враженням є головним у творчості представників «неореалістичного» напряму.

Однак можна упевнено стверджувати, що сьогодні значущість традиційної школи образотворчого мистецтва поступово втрачається внаслідок впливу творчих контактів і нових завдань, які стимулюють поширення модерністських і постмодерністських ідей. Нерідко навіть визнані майстри, які володіють навичками реалістичної майстерності, використовують свої професійні наробки для створення медіапроектів, вдаючись до сучасного, зовсім нереалістичного начала. Як приклад, проект В. Сидоренка «Жорна часу», представлений на венеціанському Бієнналі в 2005 році. Цей проект є підсумком великої колективної роботи: окрім основного автора, народного художника України В. Сидоренка, в його реалізації взяли участь комісар О. Федорук, куратори В. Сидоренко, О. Соловйов, В. Бурлака. Суть такого масштабного й багатопланового художнього проекту пов’язана з ідеєю нестерпного протистояння людини і безповоротного ходу часу. Втілюючи її, автори використали елементи перформанса (практики масових дій), забезпечуючи тим самим глядачеві, який переходить із залу в залу, можливість відчути себе повноправним учасником інтегральної дії. Центр задуму пов’язаний з монументальними композиціями, які нагадують «Таємну вечерю» Леонардо да Вінчі. Однак замість Ісуса Христа і апостолів на них зображені сучасні схожі один на одного напівоголені юнаки, які виконують монотонну роботу: крутять «жорна свого життя». Своєрідність творчого втілення проекту полягає в поєднанні живопису, кінофільму, документальних фотографій, геометричної фігури – світляного конуса, а також звукових ефектів. Як результат, народилось щось більш змістовне, ніж окремий, «рамковий» твір, зорієнтований на статичний показ. «Жорна часу» – являє собою розгорнуту у просторі й часі речову композицію (асамбляж), наповнену багатозначними асоціативно-смисловими узагальненнями. Сукупність натуралістичних й умовних прийомів дозволяють глядачеві майже з фізичною достовірністю відчути мірний поступ часу, здатного не тільки створити, але ще й більше зруйнувати.

У сучасній Україні наполегливіше заявляють про себе прихильники різних течій так званого “альтернативного” мистецтва, протилежного реалізму. Творчість цієї групи художників багато в чому збагачується завдяки індивідуального засвоєння новітніх досягнень досвіду західного мистецтва. У це коло входять і представники старшого покоління, зокрема «шістдесятники», за радянського часу створивши замкнуту групу людей, творчість яких була забороненою, перебувала “в тіні” офіційного мистецтва. Це такі нині відомі майстри, як живописці А. Антонюк, І. Марчук, В. Гонтаров, В. Куликов, графік и кераміст П. Мось, скульптор Р. Петрук. Їх художні пошуки сприймаються неоднозначно: одні з них послідовно спираються на національні традиції, інші більше тяжіють до авангардистських відкриттів початку ХХ ст., видозмінених у руслі власного творчого бачення. При цьому кожний з них вибирає свою міру життєвої схожості та умовності, реалізуючи її в процесі створення художніх творів.

Творчість такого майстра з кола «шістдесятників», як А. Антонюка, лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка, критики називають взірцем справжнього відродження національної традиції. У кінці ХХ ст. перед ним постала складна дилема, – бо саме тоді в Україні стає модним західний авангард. Сповнений побоювання епігонства і втрати власної самобутності, художник рішуче визначив свій вектор розвитку. Він звертається до тем і вибирає художні засоби, які не виходять з русла національної традиції. Плідну основу для своїх новацій А. Антонюк віднайшов в архаїчній спадщині України, у прадавніх часах, коли люди поклонялись Землі, Сонцю, Воді, Матері. Разом з тим близькими, зрозумілими є для нього й образи християнства («Животворний хрест»). Яскравий колорит, орнаментальність і високий духовний настрій притаманний картинам А. Антонюка. Уникаючи нарочитої новизни й ексцентричності образного мислення, художник прагне знову відкрити й відродити красу мистецтва періоду язичества, а також давнього іконного письма, відшукуючи в цих художніх системах багато спільного.

Живописець і графік В. Куликов, багато років відпрацьовуючи виразну силу й підкреслену економність художніх засобів у сфері театрального плаката і книжкової графіки (плакати до п’єс Б. Брехта «Що той солдат, що цей», М. Булгакова «Біг», О.Островського «Безприданниця»), зажив у цьому творчому амплуа значних здобутків. У 1990-ті роки він з’явив себе в новому амплуа – як майстер станкового живопису, в якому відчутний вплив кубізму. Досліджуючи досвід кубістів, акцентуючи момент «розсипання» і переоформлення реальних об’єктів, В. Куликов по-своєму підійшов до проблеми становлення форми і принципів її пластичного втілення. Мова його живопису близька до мови архітектора чи скульптора, заснована на грі масами, а колір звичайно відіграє другорядну роль, виявляючи плоскість, межі й ламання форми. Персонажі творів художника, як правило, гостро характерні й гротескні. Іронічний підтекст образів підводить до думки, що людське в людині – це не сума функцій, а тривалий шлях культивації його духовного потенціалу в праці і творчості.

Для манери майстра монументально-декоративних композицій і живописця, народного художника України В. Гонтарова значною мірою характерний тонкий баланс класичних і модерністських прийомів. У його творах («Роздуми», «Подвір’я мого дитинства”) відтворений знайомий з дитинства сільський побут, у них часова дистанція стирає буденні деталі й поступається місцем ностальгічним настроям. Організована за класичними законам структура композицій В. Гонтарова відзначається розміреними ритмами, які приглушують думки про щось прозаїчне і суєтне. У зверненні до джерел пам’яті – його імпульс натхнення і спосіб відмежування від несправжніх форм буття. Твір художника «Свята криниця» приваблює аскетизмом кольорового вирішення, побудованого на звучанні змістовних сіро-зелених і коричневих відтінків. Священне джерело об’єднує трьох персонажів – селянку, дитину і юнака, єдиних у своїй духовній спразі. У смисловому плані важлива роль відведена образу молодої людини, в якій більше відкрита глибинна суть простої дії – зустріч біля криниці. Творчість В. Гонтарова засвідчує, що традиції української народної культури є для живої реальності джерелом справжнього натхнення, а не екзотичним об’єктом милування.

Начало творчого шляху львівського скульптора Р. Петрука було доволі драматичним. Цей і досі затребуваний майстер колись був змушений знищити свої твори, оскільки мова алегорій і метафор, яка була йому близька, вважалася в радянські часи виявом вільнодумства. Активна творча діяльність художника припадає на 1990-ті роки. У творах скульптора («Євангеліст Іоанн», «Євангеліст Лука» та ін.) закладена духовна сила і пластична експресія, що досягається завдяки виразній техніці і принципової відмови від нарочитої героїзації й монументальності образів.

Оригінальне переосмислення архаїчного пласта української культури визначає творчість графіка і кераміста П. Мося. Звернення майстра до українського фольклору, інакомовності і прийомів народної творчості співзвучна його внутрішньому світові, в якому зруйнований зв’язок з мріями і казками дитинства (графічна серія «Дідові казки»). Художник віднаходить у глибинах народної творчості образ чистоти й щирого почуття, протилежний реаліям похмурого урбанізму.

Фундамент творчості скульптора В. Наконечного був закладений у той період, коли почали стрімко змінюватися художньо-естетичні стереотипи. Наприкінці 1980-х років, коли молодому скульпторові вдалось стати переможцем у складному конкурсі на створення пам’ятника «батькові козаччини» Д.І. Яворницькому. Вивчення біографії та історичних праць видатного вченого надовго визначили творче кредо В. Наконечного і надихнули пізніше на твори, присвячені добі козаччини – «Військо Запорозьке», «Козак Мамай», «Дмитро Байда Вишневецький» та ін. У рамках Бієннале сучасного українського мистецтва «Пан-Україна – 95» у Дніпропетровську В. Наконечний за рішенням міжнародного журі став лауреатом Першої премії в номінації «Скульптура».

Динамічну й визначальну частину групи художників, які тяжіють до експерименту, становлять молоді, але вже професіонально сформовані майстри, представники того покоління, яке постало в бурній, творчо наповненій атмосфері 90-х років ХХ ст. Постійний пошук і тотальна переоцінка спадщини не тільки реалізму, але й так званого «класичного» модернізму, широке використання для збагачення виражальних можливостей мистецтва нових технологій (комп’ютер, фото-, відеотехніка, колаж і т. ін.) характерне для цих художників. Прагнення новизни обумовило привернення уваги художників до графіти – рисунків на стінах будинків і на парканах. Сьогодні в графіті вбачають художньо повноцінний і оригінальний спосіб самовираження, а його прийоми все частіше починають використовувати в «великому» мистецтві й у великих художніх проектах. На межі різних видів, техніки мистецтва і сфери повсякденності виникають і набувають широкого поширення інсталяції – просторові композиції, змонтовані із фрагментів скульптур, живопису, вітражів і предметів домашнього вжитку, іграшок, готового плаття, а також технічних приборів, верстатів тощо. Їх головною метою визначено створення багатомірного художньо-смислового простору з нетривіальними композиційними та синтаксичними рішеннями (автори І. Чичкан, О. Дехтярук та ін.).

Ще одну групу художників нашого часу характеризує засвоєння стандартів так званого «ринкового» мистецтва і варіацій сучасного кітчу. Життєвість цієї групи художників спричинена наявністю в країні порівняно великої кількості економічно заможних людей, які мають реальні засоби й можливість для задоволення своїх художніх запитів, але відзначаються, як правило, невисоким рівнем художніх домагань

Посилення в Україні інтересу до опанування різних форм народної творчості й до національних живописних традицій обумовило утвердження групи художників – «примітивістів», які тяжіють до успадкування народної картини. Передусім, слід назвати таких відомих майстрів, як Марія Приймаченко, Ліза Миронова і Марфа Тимченко з Петриківки, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка 2000 року.

Роки незалежності України стали часом надзвичайно активної виставкової діяльності художників. Персональні й спільні виставки представників молодого покоління вже відомих художників свідчать про високу творчу активність українських художників. Так, наприклад, експозиціями багатого спектра різних традицій, стилів і манер стали виставки сучасного живопису, скульптури й графіки, присвячені пам’яті В. Ненадо, Г. Бондаренка, С. Лунєва, О. Сластьона та ін. Перспективними в плані збагачення творчих контактів і практичних досягнень образотворчого мистецтва можна вважати серію пленерів великої групи харківських художників «Шляхами С. Васильківського» і Перший всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки» (2003 і 2004 рр.) та ін.

Для художників незалежної України характерний пошук істини в часі про суспільство, людину, природу. Вони відмовляються від усіляких соціополітичних догм і захищають необхідність утвердження загальнолюдських цінностей. Разом з тим для них характерне акцентування на власному «Я», його гіперболізація. Імовірним став відхід від абсолютного панування соціально-заангажованого мистецтва. Всупереч колишнім тенденціям відродився інтерес до опанування міфологічного й біблійного сенсу (живописці О. Жолудь, М. Попов, В. Грицаненко, О. Поступной, графіки А. Чебикін, В. Ігуменцев, Л. Денисенко, майстер мозаїчних панно О. Дубровський, монументалісти О. Пронін, Г. Тищенко, скульптори О. Владимиров, Р. Петрук, І. Ястребов та ін.). У наявній соціальній тематиці значне місце посідають актуальні проблеми морального й екологічного характеру (живописна серія «Арал» В. Сидоренка, графічні аркуші О. Векленка, присвячені трагедії Чорнобиля та ін.). Цікавий досвід переосмислення патріотичної теми в ренесансних традиціях показав О. Кулаков, автор монументальної композиції «Державотворення» (2002), розміщеної в одному із залів Верховної Ради. Підтвердженням плідності звернення до національної державної тематики є творчість скульптора Л. Яремчука, творця серії пам’ятників, присвячених героям української історії і культури (монументальні пам’ятники Ярославу Осмомислу, Ярославу Мудрому, Володимиру Великому, Івану Вишенському, Петрові Сагайдачному та ін.). Нагальною потребою художників стає прилучення до невичерпного джерела національного міфу, казки, фольклору, а також легенд і вірувань далекої архаїки.

Сучасне образотворче мистецтво України відзначається стилістичним поліфонізмом. За роки незалежності в його розвитку визначились характерні якості, які дозволяють виділити ряд спільних ознак національного мистецтва. Серед них – прагнення до яскравих, декоративних вирішень і, одночасно, збереження пріоритету внутрішнього, духовно-сакрального начала, домінанта лірично-поетичного начала, наповненість метафорами, алегоріями, символікою кольору. Українському мистецтву притаманна апеляція в пізнанні суті речей не тільки і не стільки до розуму, скільки до інтуїції і почуття.

Також треба відзначити, що сучасне образотворче мистецтво України розвивається різними векторами і не має спільного центру притягнення. Як підкреслюють сучасні критики, воно вже не претендує на роль максималістсько налаштованого ідейного лідера чи сурового пророка, відмовляється від виконання пропагандистських і повчальних функцій. Мистецтво стає приватнішою справою тих, хто здатний і спроможний зрозуміти одне одного. Разом з тим воно реально існує серед нас як калька чи дзеркало чиєїсь душі, яка втілює себе досить вільно, без почуття страху й дискомфорту. Нова модель художньої творчості зорієнтована на результат, в якому творчий акт не зупиняється в часі й містить в собі глибокий відбиток «дискурсу осмислення квінтесенції Буття».

Висновки.

Культура України, зокрема, українське мистецтво, за часи незалежності країни зазнали суттєвих змін. Вони характеризуються як новими настановами змістовного порядку, так й новими функціональними началами. Беззаперечним є той факт, що культура та мистецтво України входять у європейський простір і переживають ті ж перипетії, які його відзначають. Водночас, вони докладають чималих зусиль для збереження власної самобутності, збереження своєї ніші в інтенсивному світовому мистецько-культурному русі. Попри всі негаразди, які існують у незалежній Україні, її здобутки в галузі мистецтва поступово визнаються багатьма країнами. Хоча, й на це слід звернути особливу увагу, сподівання національних романтиків на злет культури, мистецтва залишаються поки що сподіваннями.

Автори посібника намагалися якнайповніше розглянути мистецькі події в нашій країні, але, звичайно, осягнути все було неможливо. Поза увагою залишились деякі види українського мистецтва, а ті з них, що аналізувалися, можуть бути наповнені більш об’ємним фактографічним матеріалом, може бути наданий повніший аналіз. Не торкнулися автори проблем, пов’язаних з розвитком самодіяльності в Україні, зокрема, художньої.

Безперечно, це тільки одна з перших спроб розвідки в цьому напрямку, тому, сподіваємося на продовження праці.

Література

1. Антологія. Іменник дев’яностих. – К.: Смолоскип, 1997. – 268 с.

2. Антологія поезії. Молоде вино. – К.: Творча асоціація 500, 2000. – 68 с.

3. Антологія сучасної поезії. Десять українських поетів. Антологія української поезії. Десять українських прозаїків // За ред. В. Медвідя. – К.: Роккард, 1995. – 266 с.

4. Бойко Б.Ф. Україна: остання війна за незалежність / Б.Ф. Бойко. – Коростень: Вечірній Коростень, 2005. – 158 с.

5. Бурмака В.П. На зламі часу: Ідейна боротьба з питань утвердження української культури й державності / В.П. Бурмака. – Х.: Майдан, 1998. – 75 с.

6. Гаврюшенко О.А. Історія культури: Навч. посіб. / О.А. Гаврюшенко, В. М. Шейко, Л.Г. Тишевська / Наук. Ред. В.М. Шейко. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

7. Гринев В.Б. Итоги и уроки десятилетия независимости Украины / В.Б. Гринев. – Х.: МАУП, 2001. – 36 с.

8. Губаренко Віталій // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. – К., 2001. – Вип. 15. – 147 с.

9. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005. – 263 с.

10. Зинькевич Е. Симфонические гиперболы: О музыке Евгения Станковича. – Сумы: Регулярний сад. Научное приложение к журналу «Зелёная лампа», 1999. – 251 с.

11. Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. – Кн. 2: Друга половина ХХ ст.: Підручник / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – 456 с.

12. Історія України ХХ – початку ХХІ століття: Навч. посібн. / За заг. ред. В.А. Смолій. – К.: Знання, 2004. – 582 с.

13. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб / С.М. Клапчук, В.Ф. Остафійчук, Ю.А. Горбан та ін.; За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – 4-те вид, перероб. та доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 351 с.

14. Калашникова О. Українська та зарубіжна культура: Лекції / О. Калашникова. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2003. – 202 с.

15. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; за ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

16. Культурологія та мистецтвознавство: Зб. статей // Київське музикознавство. – К., 2004. – Вип. 15. – 287 с.

17. Литвин В. Україна: хроніка поступу / Литвин В. – К. „Альтернатива”, 2000. – 309 с.

18. Мирослав Скорик // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. – К.: 2000. – Вип. 10. – 169 с.

19. Музичний стиль: теорія, історія, сучасність: Зб. статей // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. – К.: 2004. – Вип. 38. – 278 с.

20. Науково-освітній потенціал нації: погляд у ХХІ століття. – К.: Навч.Кн. – 2003. – Кн. 1. – 639 с.

21. Національна культура в сучасній Україні: [Зб. ст.] НАН України. – К.: Асоц „Україна”, 1995. – 336 с.

22. Паламар А.О. Деградація: Роздуми над недалеким. – К.: Просвіта, 2004. – 399 с.

23. Первые шаги новой власти. – К.: Киевский центр политических исследований о конфликтологии, 2005. – 98 с.

24. Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – К.: Рекл.-вид. агентство „Триумф”, 1994. – Вип. 13 – 113 с.

25. Політична наука в Україні ХХІ століття: Стан та перспективи розвитку: Дослідження. – К.: Навч.-метод. центр „Консорціум із удоскон. менеджменту і освіти в Україні”, 2005. – 103 с.

26. Пси Святого Юра. Літературний альманах. – К.: Просвіта, 1997. – 203 с.

27. Стан культурної сфери та культурної політики в Україні. – К.: Ін-т культур. Політики УЦКД, 1995. – 39 с.

28. Стасевська О.А. До питань взаємодії української і європейської культур / О.А. Стасевська, О.А. Храбан // Філософія, політологія: Зб. наук. пр. – Х., 1998. – Вип. 2. – С. 191 – 196.

29. Уманець О.В. Музчина культура України другої половини ХХ століття: Навч. посіб. – Х.: Регіон-інформ, 2003. – 192 с.

30. Україна на порозі третього тисячоліття: духовність і художньо-естетична культура. – Т. 14. – 1999. – 623 с.

31. Україна: хроніка ХХ століття: довід вид. – К.: Ін-т історії України, 2004. – 451 с.

32. Українська та зарубіжна культура: Підручник для студентів вищих технічних закладів / За заг. Ред. В.П. Жежуріна, В.Г. Рибалки. – Х.: „Слобожанщина”, 2003. – 716 с.

33. Українське наукознавство: Науково-методичний щорічник. – Вип. 28 – 30.

34. Шевченко Л.А. Духовна спадщина в контексті національно-культурної розбудови в незалежній Україні / Л.А. Шевченко. – К.: Ін-т історії України, 1998. – 38 с.

35. Шейко В.М. Історія української культури / В.М. Шейко: Монографія. – Х.: ХДАК. 2001. – 400 с.

Дата добавления: 2015-05-24