Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Виміри доіндустріального та індустріального типів суспільства




Характеристика Суспільство
доіндустріальне індустріальне
Основне місце поселення село місто
Основне місце роботи поле, ліс фабрика, завод
Соціальні відносини кровно-родинні, особистісні, довірчі товарно-грошові, знеособлені, анонімні
Поділ праці незначний глибокий
Соціальна стратифікація стани, касти страти, класи
Соціальний контроль неформальний, спон-танні реакції формальний, постанови, закони
Цінності традиційні, релігійні світські
Культура однорідна неоднорідна
Джерела енергії фізична сила людей та тварин вода, вітер, пара, газ, електрика, атом
Швидкість технічного прогресу незначна стрімка

 

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм влас­ності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства (див. табл.).

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами — церква та армія. В індустріальному суспільстві — промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій — глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для поперед­ніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

· кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої — капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;

· різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними — регресом. Соціальний прогрес — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов — клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Деякі з учених уважають, що такими причинами є соціальні суперечності (конфлікти) — це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші вбачають їх у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

· економічній — суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

· соціально-політичній — боротьба класів-антагоністів;

· духовній — боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що, оскільки суперечності існували, існують і існуватимуть, то революційні зміни будь-якого суспільства — є його атрибутивним виміром.

Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають засад суспільного устрою, інші — соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

Соціальні реформи безпосередньо зачіпають інтереси людей, стосуються проблем, зв’язаних з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров’ям тощо.

Перебудова, що здійснюється через комплексні реформи, розтягнуті в часі, і передбачає кардинальні зміни соціальних інститутів, способу життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності суспільства, називається модернізацією.

Модернізація в соціологічному розумінні — це вдосконалення суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам. Це відмова від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування суспільства на шлях прогресивного розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої еволюції самої цієї країни, і неорганічну модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції у XVIII ст., піднесення американської індустрії в результаті запровадження фордизму в першій половині XX ст. Прикладом неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно проблемнішим і менш ефективним, ніж перший.

В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової свідомості і світогляду людей, на їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язаних з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.

 

§4.4 Джерела та характер суспільного розвитку

 

Український соціолог Н.Черниш наголошує на тому що соціологічна інтерпретація суспільства буде неповною без визначення рушіїв та характеру суспільного розвитку. На її думку проблема рушійних сил розвитку суспільства, тобто розгляд соціальних систем у динамічному ракурсі є достатньо складним. Однак та обставина що суспільство становить надзвичайно складне соціальне утворення, цілісну систему й побудоване на різноманітних соціальних зв’язках, відносинах і взаємодіях, неминуче призводить до змін, які стосуються усіх складових суспільства і зумовлюють набуття ним нової якості ставить соціологію перед необхідністю дослідження комплексу проблем породжених сукупністю цих об’єктивних вимірів суспільства. В історії соціологічної думки важко найти концепцію, яка б заперечувала зміни суспільного життя, а відтак і розвиток суспільства. Навіть теорія структурного функціоналізму Толкота Парсонса, якого часто звинувачують у поза історичному підході до тлумачення суспільства та в розгляді останнього передусім у статиці й рівновазі, маж у собі поняття «соціальних змін». Ці зміни відбуваються переважно у межах збереження певної соціальної системи, але Т.Парсонс визнає і наявність якісних перетворень, здатних докорінно змінити суспільство загалом. Інша річ, що для структурного функціоналізму у викладі Т.Парсонса ці якісні зміни,що призводять до порушення стану рівноваги й стабільності соціальної системи, є явищем небажаним і анормальним.

Отже соціологи майже одностайні у визнанні поступального розвитку суспільства як соціальної системи. Проте уявлення щодо рушіїв соціального поступу існують найрізноманітніші, ці образи рушійних сил розвитку суспільства визначаються загальним розумінням суспільства.

Основні групи поглядів на розвиток суспільства. Загалом в історії соціології можна віднайти такі моделі пояснення рушійних сил розвитку суспільства:

- пошук екзогенних (зовнішніх) або ендогенних (внутрішніх) рушіїв;

- акцент на об’єктивних чи суб’єктивних причинах;

- надання переваги причинно-наслідковим зв’язкам або випадковим процесам.

Представники так званого екзогенізму становлять меншість серед соціологів; до них можна зарахувати представників географічного напряму, які вважають, що суспільний розвиток залежить передусім від зовнішніх географічних факторів – клімату, ґрунтів, ландшафту тощо.

Ендо- та екзогенні чинники в розвитку суспільства. Натомість переважна більшість соціологів висловлює переконання, що причини поступу суспільства потрібно шукати в самому суспільстві. Але ці внутрішні причини трактуються по-різному. Представники конфліктологічною парадигми в соціології спонукальні сили розвитку і змін суспільства шукають у соціальних суперечностях і конфліктах, які, на їх думку, є внутрішньо притаманними будь-якому соціальному ладові й суспільному устрою. Раціонально регульовані соціальні конфлікти, здатні забезпечити «контрольовану еволюцію», або шлях досягнення соціальної стабільності. У цьому плані конфліктологічна соціологія наближається до структурного функціоналізму, тому кожен із цих напрямів розглядають соціальний порядок і згоду як нормальний, бажаний стан суспільства.

Докорінно відмінну позицію відстоює марксистська соціологія. Для неї головне джерело докорінних змін і розвитку – єдність і боротьба протилежностей, яка відбувається в усіх сферах. В економічній – це суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, в соціально-політичній – боротьба класів-антагоністів, в духовній – боротьба протилежних ідеологій. Ці соціальні суперечності існували й існуватимуть завжди, тому постійні революційні зміни суспільства – це не аномалія, не патологія, а нормальний стан, в якому приречені перебувати усі країни і усі народи.

Еволюція і революція. Відповідно до цих двох різних підходів щодо розуміння причини соціального розвитку висуваються й два різні шляхи їх реалізації. Представники конфліктології, структурного функціоналізму та багато інших соціологів надають перевагу шляху реформ, поступових еволюційних змін і вдосконалення суспільства. Вони негативно ставляться до соціальних революцій, котрі, зазвичай, супроводжуються масовим винищенням людей, грубим насильством, розрухою та руйнацією країн, де вони відбувалися. Марксистська соціологія, навпаки, рішуче відстоює шлях соціальних революцій, які є неминучими за переходу від кожної старої до нової суспільно-економічної формації.

Революція і реформи. У сучасній літературі з цього приводу зазначається, що суспільний розвиток може здійснюватися і через революційні якісні, й через еволюційні кількісні зміни. Але загалом співвідношення еволюції і реформ, з одного боку, і революції – з другого, в сучасних умовах змінюється на користь перших двох. Людство поступово переконується в тому, що гіркий досвід революційних звершень на теренах колишнього СРСР та інших країнах соціалістичної співдружності доводить небажаність революційного шляху перебудови суспільства, заснованого на крові, насильстві та примусі.

Об’єктивні й суб’єктивні чинники у розвитку суспільства. У характеристиці другої групи причин суспільного поступу вирізняються соціологічні концепції, побудовані на визнанні вирішальної ролі або суб’єктивного чинника, або об’єктивних закономірностей. Прибічники першої позиції за основу соціального розвитку беруть передусім чинники, пов’язані зі свідомою діяльністю індивіда чи групи індивідів, тому на перший план висувається індивідуальна (рідше групова) свідомість та її спонукальний вплив на динамічні виміри, перетворення суспільства. Питання свідомості індивіда та його активність у суспільних перетвореннях розробляється переважно у теоріях психологічного напряму, в концепціях символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології, багато прихильників такої позиції має німецька формальна соціологія, а також «розуміюча» – соціологія гуманістичного спрямування.

Закони розвитку суспільства: чи існують вони? Об’єктивні причини соціального розвитку, незалежні від свідомості й волі індивіда, розглядаються у багатьох позитивістських школах і напрямах, серед них і соціологічна концепція марксизму. Ці причини часто тлумачаться як закономірності, що діють у суспільному житті. Але в сучасних умовах соціологи різних напрямів дедалі більше схильні вважати, що колишні уявлення про закономірний характер розвитку не виправдалися. Українські соціологи нині здебільшого обстоюють таку думку: положення про те, що суспільство розвивається на підвалинах раз і назавжди встановлених законів, не витримало перевірки часом; те, що раніше мало назву законів, насправді становить собою опис імовірних тенденцій розвитку.

Причинно-наслідкові й випадкові процеси. Нарешті, третю групу концепцій-пояснень джерел соціального розвитку утворюють два протилежні табори: представники першого підпорядковують його причинно-наслідковим зв’язкам, прихильники другого акцентують на переважанні випадковостей.

Марксистський детермінізм. Першу групу течій репрезентує марксистський детермінізм (від лат. determinare – визначати), який визнає об’єктивну закономірність і причинну зумовленість соціальних явищ і процесів. Це означає, що кожна із підсистем, які входять у суспільство, існує не сама по собі, а перебуває у причинно-наслідковій залежності від інших. Усі ці підсистеми (економічна, соціально-політична, ідеологічна) утворюють ієрархічну структуру, перебувають у певній субординації, підлеглості: всі підсистеми зумовлені й залежні від особливостей економічної підсистеми та змін, які в ній відбуваються.

Соціальний дарвінізм. Прихильники думки про випадковий характер суспільних змін групуються навколо соціального дарвінізму. Останній вимагає розглядати суспільство і будь-яку форму організації як безструктурну сукупність властивостей або елементів, а еволюцію – як процес змін, що відбуваються завдяки випадковим варіаціям і природному відбору. Таке тлумачення еволюції наштовхується на активний спротив багатьох соціологів антипозитивістського спрямування, оскільки воно виглядає повним запереченням внутрішнього сенсу, моральної мети поступу людства, заміною соціального порядку хаосом, і поступово втрачає свої позиції.

Ідея прогресу: відповіді на одвічні питання людства. Великої ваги набуває нині переосмислення проблеми прогресу людства. Ідея прогресу народилася із філософських уявлень XVII – XIX ст. і міцно вкоренилася і в суспільних науках, включно з молодою соціологією, і в людській свідомості. ЇЇ суть була гранично простою і зрозумілою: всі суспільства рухаються природно і закономірно «вперед» і «вгору» шляхом від злиденності, варварства, деспотизму і невігластва – до розквіту, цивілізації, демократії та розуму, вищим проявом якого є наука. Це – рух від поганого до доброго, від незнання до знання, що спричиняв оптимістичний погляд на майбутнє і давав чіткі відповіді на одвічні питання:

- Чому людство таке строкате, різноманітне? Тому що різні суспільства перебувають на різних стадіях розвитку.

- Що є зміна суспільства? Це його невідворотне проходження крізь усю різноманітність існуючих суспільних форм.

- У чому полягає завдання суспільної теорії і науковців-суспільствознав-ців? Дати визначення природної послідовності етапів суспільного розвитку в його різноманітних формах, від минулого до майбутнього. Також науковці мусять виявляти усілякі відхилення, патології, конфлікти, які заважають нормальному розвиткові суспільства по висхідній або стану його рівноваги.

- У чому полягає обов’язок політиків, керманичів держави? У тому, щоб використовувати напрацювання вчених із метою прискорити цей природний рух уперед, подолати силу регресу, що намагається цей рух загальмувати. Тому можливим і необхідним є соціальне планування (щоб прорахувати і змоделювати найоптимальніший розвиток суспільства на майбутнє, аби уникнути різних соціальних негараздів), і соціальна інженерія (тобто будівництво збалансованого суспільного організму та управління поведінкою його членів у вигідному для відповідного суспільства./держави напрямі).

- Як поділяються суспільства? Одні із них є «розвиненими», інші ж – тільки такими, що розвиваються, і відповідно потребують допомоги й опіки з боку «розвинених»; своєю чергою, «передова» країна демонструє «менш розвиненій» чи «недорозвиненій» країні картину її власного майбутнього.

Критика ідеї прогресу наприкінці ХХ ст. Але з другої половини ХХ ст. дедалі очевиднішою стає криза ідеї прогресу, яка згодом зазнає найгострішої критики у постмодернізмі. Саме постмодерністи вважають ідею прогресу одним із мета оповідань (метанаративів), яке не справдилося. Величезна кількість фактів і явищ, на які до певного часу заплющували очі, вперто не хоче вписуватися, як пише американський учений Т.Шанін, у прогресистські моделі – чи це ісламістське відродження, чи питання меншин, чи зростання продуктивності праці, Яке породжує голод тощо. Уявлення про необмежений лінійний прогрес заважали розглядати суспільний світ у всій його складності та багатоманітні, побачити в ньому паралельні форми, які співіснують одна із одною, не «відмираючи» і не будучи етапами єдиного процесу.

В.Старосольський і сучасне бачення розвитку людства. Як тут не згадати із вдячністю українського соціолога В.Старосольського, який ще на початку 20-х років ХХ ст. гостро полемізував з Ф.Тьоннісом – представником ідеї прогресивного розвитку людства від спільнот до раціоналізованих суспільств, із відмиранням таких форм перших, як етнічні, сімейні, релігійні спільноти і групи. На думку цього класика української соціології, розвиток людських суспільств доцільніше уявляти як «величаву ритміку історії», ніж як якийсь одномірний і односкерований процес; до того ж ця ритміка й проявляється у чергуванні певних суспільних форм, але зрідка супроводжується цілковитим відмиранням якихось із них. Нині якраз і відбувається дедалі більше усвідомлення того, що людську історію краще (й адекватніше) розуміти як рух від багатства конкретних соціальних форм до нових багатств форм, а не до їх універсалізації.

Альтернативи ідеї прогресу. Тому в сучасній західній соціології набирають темпів альтернативні ідеї прогресу підходи до осмислення характеру й спрямованості еволюції суспільств зокрема, спроба розуміння суспільного розвитку як хвилеподібного процесу, уособлена школою Ф.Броделя та І.Валерстайна. Ця хвилеподібність передбачає, з одного боку, певну скерованість розвитку суспільної системи ((наприклад, тенденцію до її ускладнення), а з другого – наявність хвиль змін, що заступають одна одну і відповідають різним станам і рівням організації такої системи. З’являється принципова можливість описувати й явища узгодження, синхронізації процесів, які відбуваються у найвіддаленіших точках усередині складних систем, і також ситуації нарощування внутрішньої гетерогенності (або неоднорідності) цих систем, різної поведінки їх структурних елементів і просторових ланок.

Російський соціолог В.Пантін у своїх публікаціях останнього часу показує, як ускладнюються уявлення про розвиток суспільства навіть у межах однієї школи чи напрямку.

Циклічно-хвильовий підхід. Він описує циклічно-хвильовий підхід коли під циклом розуміють не зімкнені кола історичного розвитку, а еволюційні цикли. Під час дії цих циклів система проходить через нові й нові стани, які є подібними, але не тотожними до тих, через які вона проходила раніше. У цьому разі історичний цикл становить собою по суті хвилю змін у часі й просторі, з множинністю переходів і критичних точок, зі зміною фаз у середині циклів, з існуванням багатьох альтернатив і варіантів розвитку, врешті-решт зі зміною векторів самого розвитку. За словами І.Валерстайна, цикл і хвилі є одночасно й механізмом, за допомогою якого діє реальна система.

Таким чином, розгляд суспільства як цілісної системи дає можливість дійти висновків про те,що:

- суспільне життя, попри всю свою якісну відмінність від життя природи, доцільно розглядати у тісному взаємозв’язку з останньою;

- суспільство будучи цілісною системою, має надзвичайно складний багатовимірний характер, що спричиняє велику строкатість поглядів на нього та його структуру;

- в умовах глобалізації принципи системності продовжують діяти й у світовому суспільстві, що народжується; йог7о можна розглядати як світову соціокультурну мегасистему.

Водночас нині дедалі більше простежуються:

- спроби уніфікації уявлень про соціальну систему за допомогою побудови багатовимірного соціологічного пояснення цього феномену, в якому немає провідної ролі якогось одного чинника чи складника;

- у розгляді соціальних систем центром уваги поступово стають соціальні спільноти (як локальні, так і глобальна, що нині формується у всесвітньому масштабі), котрі містять у собі визначальну якість саморозвитку, рухів і соціальних змін, якнайкраще втілюють повсякденні потреби й далекосяжні інтереси людського існування;

- загальновизнаною у соціології є думка про соціальний розвиток, який по-різному тлумачать представники різних соціологічних напрямів і шкіл. Нині їх дедалі більше об’єднує переконання, що цей розвиток не є жорстко запрограмованим лінійно-висхідним процесом переходу від нижчих щаблів до вищих, який підкорюється суспільним закономірностям. У цьому розвитку сьогодні переважають чинники, пов’язані раціональною та ірраціональною, вмотивованою й емоційною поведінкою та діяльністю суб’єкта – людської особистості.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 752; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.