Соціальна географія кінця XIX — першої половини XX ст

Відомий історик географії П. Джеймс виділяв у розвитку географії три періоди: "класичний", "новий" і "сучасний". Завершенням класичного періоду, головною особливістю якого було накопичення географічних знань, він вважав 1874 p., коли у Німеччині з'явились перші факультети географії, тобто із завоюванням географією самостійного місця в межах університетської освіти. Адже відмінною ознакою наукової дисципліни є її представництво в системі освіти, отже, і забезпечення майбутньому спеціалістові вивчення предмета*86.

"Новий" період тривав близько 80 років і після 1945 р. розпочався "сучасний" період.

Початок нового періоду можна пов'язати з формуванням у перші десятиріччя XX ст. географічних шкіл, які активно виступали проти геополітики, соціального дарвінізму й інших реакційних політичних доктрин. До таких шкіл належала самостійна французька географічна школа "географії людини" Поля Відаля де ля Блаша (1845—1918 pp.). Цей всесвітньо відомий географ трактував географічне середовище на відміну від Ратцеля як сукупність предметів живої та неживої природи, що на певному історичному етапі беруть участь у процесі суспільного життя і стають обов'язковою умовою існування та розвитку суспільства. В унікальній праці "Принципи географії людини" Поль Відаль де ля Блаш сформував концепцію посибілізму, суть якої полягає у тому, що природа дарує людині лише певні можливості, а від суспільства залежить, як їх використати*87.

Ці можливості диференціюються в географічному просторі за зонами, а в горах — відповідно до вертикальної зональності. Життя людини в різних географічних зонах неоднакове, що зумовлено не лише середовищем проживання й рівнем розвитку суспільства. Із розвитком цивілізації людина стає все менш залежною від певних елементів географічного середовища. У боротьбі зі стихією чи в процесі адаптації до середовища змінюється спосіб життя людини, основи і типи якого диференціюються в суспільному просторі, наприклад" життя пастухів, рибалок, військових та ін. Визнання ролі ініціативи людини і людської діяльності у перетворенні навколишньої дійсності не узгоджується з детерміністською позицією Ратцеля і є важливою межею у розвитку географії людини. Основним об'єктом вивчення стає регіон. Отже, Відаль де ля Блаш вбачав ціль "соціальної географії" в аналізі ландшафту, уявляючи його як "відкриту книгу", що дає змогу виявити спосіб життя тих чи інших людських колективів. Відаль де ля Блаш і його послідовники вважали завданням географії вивчення Землі як "Дому Людини". їх філософською основою стала концепція посибілізму. Вплив Поля Відаля де ля Блаша не лише на французьку, а й на світову географію надзвичайно великий. Його ідеї були опубліковані в науковій географічній літературі мовами майже всіх європейських країн, що привело до появи багаточисельних послідовників. Зокрема, в Словаччині у міжвоєнний період під його впливом сформувалось дослідницьке товариство Яна Громадки в університеті ім. Я. Коменського у Братиславі. Отже, працю Поля Відаля де ла Блаша можна розглядати як першу фундаментальну працю з регіональної соціальної географії. Фактично регіональна соціальна географія бере початок як наука з 1921 р. з праці "Принципи географії людини" Поля Відаля де ля Блаша.

Дослідження Відаля де ля Блаша, його віра в людину, її творчі сили гостро критикував соціолог Б. Дюркгейм. Він наголошував на значенні соціальних факторів і соціальних структур для людини та її діяльності.

Послідовники Відаля де ла Блаша Жан Брюн і Альбер Деманжон відрізняли від природних районів історичні чи економічні, навіть не намагаючись зрозуміти основи природного районування. На противагу Дюркгейму вони зосередили увагу на так званих істотних фактах людської діяльності, якими пояснювали соціальні явища та загальні закономірності соціальної поведінки людини.

Поступово у французькій соціальній географії головна увага зосереджувалась на морфологічному напрямі — акцент на творчому началі людини був значно послаблений.

У Чехословаччині в міжвоєнний період у соціальній географії виявився вплив галузевих підходів. Виникла так звана комерційна географія. З'явились спроби об'єднати теорії Деманжона, Ратцеля і Геттнера. Своєрідним підсумком таких спроб стала праця Іржі Крала "Географія людини" (т. 1 "Людина і географічне середовище" і т. 2 "Людина як географічний фактор").

Істотний внесок у соціальну географію зробила амстердамська соціологічна школа, представники якої, критикуючи географічний детермінізм, головну увагу звертали на дослідження зв'язків між соціологією та географією. Завданням соціальної географії вони вважали вивчення географічного контексту життя соціальних груп, зазначаючи: відмінності між нею і географією ландшафту полягають у тому, що остання вивчає не соціальні групи, а ландшафт. Л. Февр звертав увагу на відмінність соціальної морфології від географії, яка аналізує вплив людини на географічне довкілля. Близького погляду дотримувався М. Сорр. Він вважав, що хоча соціогеографія, як і соціологія, досліджує активність соціальних груп, ознак, на відміну від останньої її предметом є екстеріоризація діяльності людини в предметах ландшафту. Не обмежуючись дослідженням впливу людини, її діяльності на природний ландшафт, соціальна географія в колі своєї проблематики вивчає соціальний простір, відносини (відношення) між населенням і територією, залежності соціального життя від довкілля, вплив освоєння природи на розвиток внутріобщинних і міжобщинних зв'язків, а також відношення людини і простору, роль просторово-географічних компонентів у соціальному житті*88.

Інші географічні школи критикували спрощення зв'язків людини зі середовищем, зокрема механічний відбір цих зв'язків. Так, 1922 р. А. Берроуз зазначив, що завдання географії — пізнати залежність людини не лише від природного, а насамперед, від соціального середовища. На його думку, географія людини — це, по суті, екологія людини. Зв'язки людини з середовищем і суспільством географія повинна пояснювати не як безпосередній вплив середовища, а головне — як наслідок економічної, соціальної та політичної діяльності. Берроуз акцентував на необхідності вивчення соціальних проблем у тісному взаємозв'язку з вивченням продуктивних сил і виробничих відносин, які в свою чергу становлять основу суспільної діяльності людини. Отже, у такий спосіб Берроуз зробив значний внесок у розроблення методології вивчення навколишнього середовища. Саме цей вчений своїм внеском у науку сприяв тому, що низка національних шкіл відхилили концепцію географічного детермінізму, розроблену Ратцелем і Геттнером.

Карл О. Зауер також дотримувався екологічного підходу. Він розглядав географію як екологію культури, вивчення котрої відбувається у межах соціально-культурних і природних територіальних одиниць, де роль діяльності людини надзвичайно велика. Зауер вважав, що культурні комплекси постійно розвиваються, еволюціонують, але ця еволюція не завжди е наслідком дії лише місцевих факторів. Певна роль належить і зв'язкам з іншими культурними центрами. Це сприяє тому, що культури окремих народів взаємно переплітаються, характеризуються дифузією та взаємовпливом. Вчений акцентує на тому, що географ зобов'язаний "покласти культурні процеси в основу свого наукового мислення і спостереження"*89. На думку Зауера, в окремі історичні епохи існувало всього кілька центрів культури, звідки досягнення поширювалися по всьому світі. У зв'язку з цим географія як екологія людини — це не наука, що вивчає причинні зв'язки в природі, а наука про людську діяльність. Екологія людини, переробивши концепцію Е. Геккеля — одного з творців біологічної екології, тобто науки про взаємозв'язки між живими організмами і зовнішнім середовищем, — додала в неї положення про взаємні соціальні та культурні зв'язки як якісні, відмінні від зв'язків тваринного і рослинного світу.

В процесі подальшої диференціації географія людини стала поділятись на географію економічну, соціальну та політичну. Американська географія "нового" періоду була також представлена вченими таких напрямів, як географічний детермінізм і посибілізм. До найперших представників географічного детермінізму належав американський географ Уільям Морріс Девіс, котрий створив відому модель циклічного розвитку форм земної поверхні. У програмній праці Девіса 1906 р. стверджується, що ядро географії — це вивчення взаємовідносин між природним середовищем — аргументом і поведінкою людей *90.

Американська послідовниця німецького географа Ратцеля Елен Черчіл Семпл розпочала працю "Вплив географічного середовища" (1911р.) твердженням, що "людина є продукт земної поверхні"*91.

В період між війнами детерміністські ідеї підтримували й такі вчені, як Елсворт Хантінгтон, якому належить концепція залежності цивілізації та її розвитку від клімату і його змін*92.

Пожвавлені дебати навколо детермінізму і посибілізму продовжувались в Англії навіть у період першого десятиріччя після Другої світової війни. Постійна дискредитація детермінізму і посибілізму призвели до виникнення нової регіональної парадигми. В Англії її представником був Хербертсон, який наголошував: "Невелика територія об'єктивно повинна виказувати якщо не однорідність, то особливу індивідуальність, якщо вивчити всі її характеристики — геологічну будову, клімат, ґрунти, рослинність, сільськогосподарське використання мінеральних та інших промислових ресурсів, комунікацію, тип розселення. Все це, об'єднане в межах ландшафту, що спостерігається, зв'язане воєдино і залежить одне від одного. Крім цього, будь-яка така територія... перебуває під антропогенним впливом, розвивається і змінюється. Сучасний ландшафт саме тому є кінцевим продуктом діяльності кількох поколінь"*93.

Як зазначає Р. Дж. Джонстон, ці ідеї наприкінці 30-х років охопили США: два негеографи — Е. Мур і X. Одум 1938 р. опублікували солідний огляд американського регіоналізму. 1939 р. вийшла в світ монографія Річарда Хартшорна "Предмет географії і критичний огляд сучасних теорій в їх ретроспективі", яка стала надзвичайно великим для того часу теоретичним і онтологічним внеском у географічну літературу. Хартшорн звертав увагу на те, що "головний фокус географії — територіальна диференціація, мозаїка окремих ландшафтів на земній поверхні"*94.

На його думку, географія — це "наука, яка інтерпретує реалії територіальної диференціації світу не лише з огляду відмінності її аспектів від місця до місця, а і з огляду загальної структури явищ у кожному місці, відмінної від структури для будь-якого з інших місць"*95. Отже, географія забезпечує точний, впорядкований і раціональний опис й інтерпретацію різноманітності земної поверхні, намагається отримати закінчене знання про територіальну диференціацію світу і тому розрізняє явища, що змінюються територіально, лише за їх географічним значенням, тобто за їх відношенням до всезагальної територіальної диференціації. Явища, значущі для територіальної диференціації, мають просторовий вираз — не обов'язково за своїм фізичним поширенням по поверхні, а саме як характеристика території повного масштабу.

Відповідно до таких поглядів, головне завдання географічної думки полягає у синтезі необхідних характеристик в інтересах опису місця-регіону, що визначається як особливе поєднання (комбінація) цих характеристик. Цікавий погляд американського географа Хартшорна на аналогію між історією та географією. На його думку, якщо історія забезпечує синтез "часових інтервалів реальності, то географія виконує таке ж завдання стосовно до просторових інтервалів земної поверхні"*96. Для більшості географів Другої світової війни регіональна географія була на першому місці. В кожній із галузевих дисциплін географи намагались провести самостійне районування. На сторінках наукових видань мали місце чисельні дискусії про особливості однорідних територій і методики їх виділення

Отже, впродовж "нового" періоду утвердились три парадигми: географічний детермінізм, посибілізм і регіоналізм. Всі вони дожили до наших днів, хоча регіональна парадигма домінувала перед Другою світовою війною і відразу після неї.

Головна увага була спрямована на вивчення територіальної диференціації землі, причому опис різноманітних регіонів здійснювався паралельно з розвитком фізичної та соціальної географії.

Підсумовуючи, зазначимо, що впродовж "нового" періоду не лише географічна наука загалом, а й окремі її галузі, в тому числі соціальна географія та регіональна соціальна географія, збагатилися різноманіттям методологічних підходів, теоретичних положень, концепцій, які сприяли формуванню кількох наукових парадигм. Поступово домінуючою стала галузева спеціалізація. Все це слугувало основою для розгортання справжньої наукової революції, що вилилась у формування нової наукової парадигми (про це детальніше див. далі).

12.озвиток соціальної географії у радянський період.

Розвиток науки у будь-якому суспільстві перебуває під впливом соціальних цінностей і норм, які в ньому панують. Коли цінності та норми такі занижені, що не витримують критики, то і розвиток науки — вкрай паталогічний. Сказане, мабуть, найбільше стосується поступу соціальної географії у радянський період. Адже в Радянському Союзі — величезній імперії — історичні події і такі віхи розвитку, як націоналізація, індустріалізація, електрифікація, колективізація, культ особи, застійні часи, прискорення зумовили заідеологізованість вимог до філософських, суспільних та інших наук, задогматизованість цих наук, фізичне знищення багатьох талановитих вчених, передусім суспільствознавців. Суспільствознавці того періоду не могли мати доступу не лише до духовних світових цінностей, а й до аналогічних цінностей попередніх поколінь — їх навчали тільки марксизму-ленінізму. В радянський період постійно боролись то з генетикою, то з кібернетикою, то з іншою сферою знань. У 1922 р. була заборонена як навчальна дисципліна соціологія. Ця заборона тривала понад 70 років, і лише після розвалу Радянського Союзу в постсоціалістичних країнах почали відкриватися соціологічні факультети і відділи або кафедри.

Сучасні вчені з гіркотою констатують, що ми майже не знаємо історії нашої радянської науки. Адже у посібниках, підручниках і науковій літературі наукові дискусії 20-х років показані як "боротьба з буржуазними антимарксистськими концепціями". У ці роки "боролись" з антропогеографіею, галузевим, статистичним напрямами, ландшафтною концепцією економічної географії. Подібний характер мали і дискусії 30-х років. Ю. Саушкін визначив їх як "намагання критики районного напряму з позицій антигеографізму", намагання відірвати економічну географію від географії, розглядаючи економічну географію як конкретну політекономію.

Нерідко проти тієї чи іншої наукової школи вчених використовувались не лише ідеологічні, а й політичні ярлики.

Окремі школи звинувачувалися навіть у шкідництві. Чимало дискусій закінчувались організованим "розгромом" однієї зі сторін. Зараз настав час, коли можна уважно проаналізувати ці "дискусії" та їх наслідки.

У радянський період науковці не володіли достовірними цифрами, фактами, не мали доступу до архівів, статистичних обстежень, без яких неможливо виявити тенденції, закономірності, порівнювати, зіставляти, прогнозувати, що значно гальмувало розвиток суспільних наук. Окрім цього, у суспільстві, де панувала командно-адміністративна система, де в центрі уваги було виробництво, а людина розглядалась як гвинтик величезної машини, не було потреби розвивати науки про Людину, суспільство. Все це, безперечно, мало величезний вплив і на розвиток соціальної географії.

Однак, незважаючи на те, що її розвиток постійно гальмувався, вона поступово формувалась і викристалізовувалась як самостійна наукова галузь знань.

У розвитку радянської соціальної географії С. Лавров, А. Анохін і Н. Агафонов виділили три етапи. Перший охопив передвоєнний час і завершився в 50-х роках. Він характеризувався тим, що в межах економіко-географічних і етнографічних досліджень розглядались окремі соціальні явища та процеси. Необхідність вивчення умов життя, культурних і побутових особливостей населення усвідомлювались уже в перші роки становлення радянської географічної науки. Загальновідома позиція Н. Баранського про доцільність з географічних позицій пізнавати життєдіяльність людини. При цьому С. Лавров, А. Анохін та Н. Агафонов акцентують на тому, що в колишньому Радянському Союзі соціальна географія формувалась на основі географії населення, охоплюючи досвід демографічного аналізу, методичний інструментарій і теоретичні концепції, тобто вводячи в свою структуру географію населення як самостійну підсистему. Згадані науковці наголошували, що ще одну обставину потрібно взяти до уваги. Дослідження територіальних відмінностей соціальних груп (вони вважали це одним із завдань соціальної географії) і всього населення — предмет аналізу не лише географії, а й регіональної соціології, тобто вони мають міждисциплінарний характер. Соціологічні дослідження в цьому напрямі відбувались уже в 20-х роках XX ст.

Своєрідним завершенням цього етапу став п'ятий випуск збірника "Питання географії", в якому соціальна географія розглядалась у проблемно-постановочному сенсі. В такому ж ракурсі писав 1947 р. про соціальну географію і Ю. Саушкін, зокрема як про "...наймолодшу галузь соціальної географії — географії населення".

Другий етап — 50—70-ті роки, які характеризувались швидким розвитком географії населення, передусім у її традиційному розумінні, й одночасно введенням в "орбіту" географічних праць різних соціологічних категорій, понять, термінів. Шістдесяті роки характеризувались загальним зростанням соціальної проблематики і все ширшим розгортанням соціальної складової комплексного планування і в галузевому, і в територіальному зрізах. Упродовж короткого часу була виконана величезна кількість різноманітних емпіричних досліджень соціально-географічного характеру, з'явились і перші узагальнюючі праці. Все це привело до фактичного вичленування соціальної географії як самостійної дисципліни й офіційного визнання цього факту ВАК у 1976 р.

Останній етап припадав на 80—90-ті роки. У цей період офіційно утвердилась нова назва самостійної галузі знань суспільної географії. Такий етап характеризується відносно малою кількістю робіт, які безпосередньо відносяться до соціальної географії. У малочислених публікаціях, що збереглися, по-різному розкриваються предмет, суть і завдання нової наукової дисципліни. Наукові визначення послідовно відображали основні етапи її становлення. В цьому сенсі соціальна географія певною мірою повторювала шлях, пройдений економічною географією, предмет вивчення якої в процесі наукового пошуку значно розширився й уточнився. Цікаво, що у 115 випуску збірника "Питання географії", який став своєрідною віхою на шляху розвитку соціальної географії, йдеться про формування самостійного наукового напряму.

Перші конкретні вказівки на об'єкт і суть соціально-географічних досліджень мають місце у працях Р. Кабо, який стверджує: соціально-культурна географія повинна розглядати "зумовлені трудовою діяльністю типи розселення людей, їх спосіб життя і соціально-культурні особливості в просторових відмінностях, а також складні поєднання всіх цих елементів, якими характеризується кожна окрема суспільно-територіальна група людей".

Аналізуючи розвиток соціальної географії у цей період, не можна не згадати крупні та своєрідні дослідження естонських соціологів і географів, у яких дуже вдало поєднані соціологічні та географічні підходи. Вихідною інформаційною основою у цих дослідженнях слугувало формалізоване інтерв'ю "Ваш дім", яке складалось з понад 600 питань. При характеристиці типів способу життя була використана структурно-функціональна типологія населених пунктів, що дало змогу дійти висновків не лише для одного конкретного району, а й для інших районів країни. Поєднання соціології і географії у вивченні конкретних соціальних явищ видавалось багатьом вченим не лише необхідним, а й перспективним.

Велика роль у становленні соціальної географії належить М. Гріну, котрий широко розумів структуру і завдання соціальної географії, вважаючи, що вона разом з географічними науками соціального циклу повинна охоплювати також і економічну географію. Приблизно аналогічно трактували соціальну географію В. Гохман, С. Ниммик. Надзвичайно велике значення у розвитку соціальної географії належало А. Долиніну, котрий визначив об'єкт соціальної географії як територіальні спільності людей, зв'язані між собою відносинами, що виникли між ними, наприклад, у процесі освоєння певної території, або вже існуючими відносинами, які збереглися у зв'язку з історичною спадковістю. В цьому випадку зазначається тісний зв'язок і взаємозумовленість економічних, соціальних, демографічних процесів і наголошується, що соціальна географія як наука географічна (в цьому і полягає ЇЇ головна особливість) не може залишати поза увагою вплив природних умов.

У положеннях А. Долиніна приваблює яскраво виражений акцент на географічних проблемах соціальних явищ і процесів, виявленні рівнів соціального розвитку районів різного таксономічного рангу. А. Долинін вперше запропонував систему соціального районування країни. С. Лавров, А. Анохін і Н. Агафонов дали своє визначення соціальної географії як галузі соціально-економічної географії, що вивчає закономірності розміщення і територіальної організації соціальних структур у конкретних суспільно-історичних умовах. Оскільки соціальні структури і суспільство загалом територіально організовані, то соціальну географію можна також розглядати як науку, що вивчає закономірності й фактори розвитку територіальних соціальних структур. Окрім цього, соціальна географія, згідно з їх поглядом, вивчає соціальну сферу з територіальних позицій на основі досвіду аналізу окремих соціальних явищ у межах географії населення. Діяльність А. Долиніна і його послідовників (С. Успенського, О. Нечипоренко, Ю. Дмитрєвського та ін.) дають підстави стверджувати про існування міцної і своєрідної Петроградської ніколи соціогеографів. Це засвідчують два збірники наукових праць: "Соціальна географія СРСР" (1984 р.) та "Проблеми соціальної географії СРСР і зарубіжних країн" (1985 p.).

Значний внесок у розвиток соціальної географії зробила Т. Райтвір. Аналізуючи різні підходи до визначення ролі й місця соціальної географії у системі географічних наук, вона доходить висновку: соціальна географія — це система географічних наук, яка перебуває в стані формування внаслідок інтеграції між географічними і різними суспільними науками.

Згадаємо школу А. Григор'єва (1883—1968 pp.), котрий, вивчаючи географічну оболонку, у перших і останніх публікаціях ввів людину до її складу, а також Воронежську школу (очолював Ф. Мільков, учень А. Григор'єва), в центрі інтересів якої перебували проблеми антропогенної зміни ландшафтів. Учені В. Покшишевський, С. Ковальов, Б. Хорєв також зробили величезний внесок у розвиток географії населення

Відомий російський соціогеограф Н. Агафонов у середині 80-х років XX ст. писав: "Як автономна наука соціальна географія ще не склалась, оскільки поки що ведуться суперечки про визначення її змісту, об'єкта, методу та ін.".

Він констатує, що ці дискусії закінчаться ще не скоро. На його думку, в такій ситуації важливо, аби в цих суперечках, досягаючи висот наукової абстракції, вчені не поспішали констатувати істину в останній інстанції і не відривались від потреб практики, щоб все багаточисленніші конкретні дослідження гідно оцінювались і своєчасно повідомлялись. Цього погляду дотримується В. Преображенський, котрий дав характеристику окремим дискусіям у праці "Про що сперечаються географи?". В. Преображенський спробував узагальнити проблеми, що стали предметом дискусій географів за останні роки, об'єднавши їх у дві великі групи. До першої групи він відніс усі суперечливі опозиційні питання стосовно будови світу, що вивчається ними, тобто про:

— ізоморфізм і унікальність географічних об'єктів або явищ;

— перервність і неперервність географічної оболонки;

— те, чи є географічні об'єкти системами, чи природно-географічними тілами;

— природне і соціальне в географічній оболонці;

— стійкість і змінність;

— самоорганізацію й управління в географічній оболонці тощо.

До другої групи В. Преображенський відніс питання, пов'язані з організацією досліджень у географічній науці, наголосивши, що ці питання, зазвичай, методологічні, тобто питання:

— фундаментальних і прикладних досліджень;

— з чого почати: з природи, чи з людини;

— теоретичних і емпіричних досліджень;

— загальнонаукові та суто географічні*97.

Незважаючи на всезагальність і глобальність проблем, які становлять фокус дискусій, соціальна географія продовжує накопичувати соціогеографічні факти, зміцнює свою теоретичну основу, вдосконалює понятійно-термінологічний апарат. Н. Агафонов вважає, що соціальна географія розвивається в трьох основних напрямах: по-перше, це подальший розвиток розділів науки, які вже склались (можна навіть сказати традиційних — географії населення і розселення, геодемографії, географії сфери обслуговування); по-друге, формування нових розділів — рекреаційної географії, географії способу життя, географії культури та ін.; по-третє, поки що повільне становлення загальної теорії соціальної географії.

Радянський етап розвитку соціальної географії надзвичайно яскраво демонструє її складне становище, відображене суперечностями між традиціями, що склались, і величезними змінами в теоретичних і практичних завданнях, які соціальна географія повинна розв'язати.

Дата добавления: 2015-05-24