Похоронні та поминальні обряди 2 страница

Особливі іі гуцульські штани: холоші вишиваються зі зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (канчурі) вишиваються но краях. Жінки носили доколінниці — ногавиці а білого сукна (в холодну пору року). Доколішшці — стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні тремітки — убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манто, чуга.

Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці іі була святковою. її готували всі дівчата іі жінки дія старшої дочки: доки вона не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У X—XI ст. вона входила до складу Київської Русі. В XII ст. тут було Галицьке князівство, а у XIII—XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, й донині територія Галичини чітко не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до складу інших держав (Польщі, Австрії). Західна частина Галичини представлена двома досить виразними етнографічними зонами — Холміциною і Підляшшям. "Холмщина розташована на схід від річки Вепр до Бугу, межує з Волинню, на півдні з Сокальщиною, на Заході з Люблннщиною, на півночі з Підляшшям. Ріки Холм щи ни належать до сточища Віслн: Буг з притоками Угоркою і Гучвою, Вепр з Бистрицею; на південному заході притока Сяну — Танва. Підляшшя розташоване обабіч середнього Бугу між Холміциною на Півдні і рікою Нарвою на півночі (пограинччя з Білорусією), на захолі межує з Мазовією і на сході з Волинню та Поліссям". Нині Гатчиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі йтиметься про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною.

Назву Галичина пов'язують із племенами геродотовнх алазонів (шізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра іі Південного Бугу. -нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися па захід. Цікавою є гіпотеза Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатіїу Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолані ці племена. Греки називані кельтів галошами, римлян — галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийоп, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше — місто Рутени (теперішнє Ролез), населення якого ще й досі називає себе рутенами.

Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має іі свої оригінальні особливості. До сьогодні у Чернівецькій області збереглися хатн-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл дія спання, двері іі лави — все це виплетене з лози. 11 а Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній -хата, на нижній - господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля.

()дяг жінок відрізнявся віл одяг) інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії — камізелька. Чоловічий одяг — полотнянка, опанча з відлогою, -особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат -кофтоподібний одяг пригаченого крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітані коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу - звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат — вінчик.

У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, що мають свої локальні особливості.

І Іазва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина — це переважно територія Чернівецької області. Слов'янське населення Буковини в VII ст. належаче) до Дулібського союзу племен, а в VIII—IX ст. — до Слов'янського союзу

Тиверців. На півночі Буковини археологами досліджено близько 200 слов'янських селищ періоду V—IX ст.26

Господарство Буковини має такі ж особливості, як і Середнє Подніпров'я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколіс-ний плуг, який застосовувався аж до початку XX ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг — кирея або манта.

Назва Покуття походить від назви емт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірок "Покуття" та "Гуцульшина", поляки, захопивши значну частину України, говорили: "Наша держава по Кути", що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини.

Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір'я має своєрідне планування типу "дворядної зв'язі". Інтер'єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин і вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердинах вивішують рушники, а над ліжком — одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу — подільського типу.

ПОДІЛЛЯ

Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто "Русь нижня", починаючи з 1226-1227 рр.27, а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто "Русь долішня". Поділля багате на пам'ятки палеоліту, Трипільської, Скіфської та Черняхівської культур. Тут проживали племена уличів і тиверців, які здавна були близькими сусідами з грецькими поселеннями. Тому Літопис Руський повідомляє під роком 907, що "тиверці були відомі як тлумачі", тобто перекладачі з грецької, і що Олег брав їх у похід на Царгород. Після Кревської унії 1385 р. і експансії поляків утворилося Подільське воєводство. З кінця XVIII ст. й до початку XX ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернігівської й Тернопільської областей.

Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На межі XVI—XVII ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків зумовило взаємовпливи у культурно-побутовій сфері29. Одяг українок Полісся був настільки барвистим і оригінальним, що польські жінки запозичили в них чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу.

Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров'я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості.

Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовували на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищували над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою30. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося із таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (XVII ст.), вишивалися. Голову жінки пов'язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині, так і на Західній Волині, заміжні жінки мали відтяте волосся, тому одягали кибалку—дерев'яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з прита-леною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики*1.

Поділля славиться своєю керамікою. Це особливість місцевої глини — зеленої (глей) і рудої (руда), які не годяться на вогнетривкий посуд. Тому місцеві майстри увесь свій мистецький талант втілюють у столові та декоративні вироби. Центром Подільської кераміки є місто Бар. Вироби барських майстрів — миски, тарілки, полумиски, свічники, баранці, півники — покриті поливою: на білому тлі зображені контурні малюнки зеленого, жовтого і коричневого кольорів. Тематика цих вишуканих узорів має свої прототипи ще з перших століть нашого часу. Східне Поділля славиться різноманітністю мистецтва витинанки, причому їхні традиційні узори по-різному інтерпретують композицію відомого Бушівського рельєфу, зображуючи оленів та півників, Дерево Життя тощо32.

СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА

Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщина. Йдеться як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні райони Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців.

Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густозаселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі грунти, повноводі ріки.

Хати будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення чудових розписів на причілках хат, а також усередині: фризи, сволоки, печі. На Уманщині такі розписи були поширені ще на початку XX ст. Як і на Поділлі, в Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи. На Полтавщині будувалися хати з рундуками — своєрідними ґанками. Часто вікна обмальовувалися різними візерунками, що створювало надзвичайно барвисту картину поселення. Подекуди залишалися хати-мазанки, глинобитні хати (в Хорольському та Миргородському районах Полтавщини). На Київщині ще до XIX ст. зберігалися хати з плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною — залишок трипільської традиції33. Лише з кінця цього століття почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал — цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з XIX ст. було запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю у приватному будівництві.

На Подніпрові представлена майже вся різноманітність сільськогосподарських знарядь: плуг, соха, борона, волокуша, мотика, серпи, коси, лопати. Це свідчить про високий рівень плужного землеробства, який існував в Україні з давніх-давен.

Жіночий одяг тут класичний: свита, юпка (верхній одяг типу довгої керсетки з рукавами), кирея, кожух, кохта, плахта, запаска. Чоловічий одяг жупан, безрукавка, різного роду куртки. Ще до XIX ст. носили широкі козацькі штани — шаровари. Дівчата заплітали волосся переважно в дві коси; на Правобережжі носили вінки зі штучних квітів як святковий або весільний головний убір, щедро прикрашаючи його стрічками.

Придніпров'я відоме багатством тканих виробів: килимів, ряден, якими застелялася долівка, лави, скрині, піл. Традиційними тут були й розписні скрині, в яких зберігали святковий одяг та цінні речі, що були в сім'ї. На Київщині, Полтавщині та Черкащині широко побутував настінний розпис, який робився спочатку мінеральними та рослинними барвниками, а з початку XX ст. використовувались анілінові барвники фабричного виробництва. Орнаментами підкреслювалися деталі та виступи печі: призьба, припічок, лежанка, комин. У композицію входили квіткові орнаменти або букети у вазонах (Дерево Життя), а також улюблені сюжети з птахами: півнем, зозулею, казковою жар-птицею. Дерев'яні деталі інтер'єру досить часто прикрашалися різьбленням, особливо сволок — поперечна балка, що стягувала дві протилежні стіни хати (на стелі).

На сволоках вирізьблювалися обереги у вигляді косих хрестів (громових знаків), кружечків — сонячних знаків, які сприяли добробуту родини і оберігали хату від злої сили.

СЛОБОЖАНЩИНА

До Слобідської України входять східні області: південь Сумської, Харківська, Луганська, Донецька, а також східні райони Полтавщини і північ Дніпропетровщини. Природа краю характеризується посушливим літом і сильними вітрами. Рельєф переважно гористий: Донецький кряж і гірська гряда Донецької височини. Такі природні умови не сприяли розвитку сільського господарства, тому тут переважала промисловість. Було б неправильно говорити про відносно пізнє заселення цих земель, адже тут археологи знаходять сліди життя ще з часів палеоліту. На цих землях відомі племена кіммерійців, скіфів, сарматів, булгар, хозарів, печенігів, половців. Монголо-татарські орди тут кочували аж до початку XV ст., доки не втратили силу після нищівної епідемії 1430 р. та натиску кримчаків. У XV ст. на Лівобережній Україні людські поселення закінчувалися біля Чернігова й Путивля. Далі простягалося Дике поле, куди щовесни вирушали ватаги сміливців із Полісся, Волині та Білої Русі за здобиччю. Тюрки таких шукачів пригод, вільних людей, називали козаками. Поштовхом до масового переселення із Правобережжя на Лівобережжя стало повстання під проводом Якова Остряниці проти польської шляхти. Після поразки повстання у 1638 р. він привів на цю землю 865 сімей, які заснували місто Чугуїв. Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселилася значна маса козаків і селян, засновуючи тут слободи (звідси й назва). За участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна російський уряд заслав повстанців на береги річки Красної та Сіверського Дінця. Російські царі, не запитуючи гетьманів, роздавали українські землі російським поміщикам та військовим полкам. У кінці XVII ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Проте вже на початку XVIII ст. кількість росіян на лівобережних українських землях зменшується. Після зруйнування Запорозької Січі козаки поселилися у донецьких степах. 1753 р. уряд Росії запросив на службу сербів, волохів, греків та болгар і утворив спеціальну адміністративну одиницю "Слов'яно-Сербію" з центром у Бахмуті. В 1778 році Катерина II запросила у Слов'яно-Сербію греків-урумів із Криму. їх розмістили на землях зруйнованої Січі, в Олександрівській фортеці та прилеглих до неї селах (нині Но-вомосковський район Дніпропетровської області).

Під час російсько-турецької війни задунайські козаки надали допомогу московським військам, за що турецький візир зруйнував Задунайську Січ. Тоді російський уряд дозволив козакам поселитися біля гирла Грузького Єланчика (нині м. Новоазовськ). Азовське козацьке військо проіснувало недовго: в 1885 р. його було ліквідовано, а частина козаків переселена на Кубань. Наприкінці XVIII ст. у межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика поселилося близько 6 тис. німців, які в 1941 р. були вивезені до Казахстану.

Швидкі темпи індустріалізації сприяли переселенню на Слобожанщину сотень тисяч людей різних національностей. Політика інтернаціоналізації радянської імперії, власне, була спрямована на повну русифікацію і денаціоналізацію неросійського населення на Донбасі. Свою роль тут зіграла і мова "міжнаціонального спілкування", і відсутність національних шкіл, і зневага до національних традицій (культивувалися так звані радянські обряди).

На Слобожанщині разом із землеробством здавна розвивалися різні промисли: виробляли дьоготь і смолу, керамічний посуд і килими, вишиті кожухи і сап'янові чоботи, гарусні тканини і вироби з дерева та металу. Розвивалося рибальство, пивоваріння, виноробство, добування солі тощо. У XIX ст. тут з'являються знаряддя праці фабричного виробництва: парові машини, сіялки, залізні плуги й борони. Житлове будівництво надзвичайно різноманітне, окремі райони зберігають традиції тих земель, звідки були переселені їхні мешканці. Хати не завжди обмазані й побілені, є так звані "миті", тобто з вимитими до блиску стінами. Розчин для миття називався луг — тепла вода, проціджена через шар попелу. Подвір'я просторі, з повітками - господарськими приміщеннями, курниками й амбарами. В хатах, як і по всій Україні, було багато рушників, килимарських виробів, розписних меблів: стільців, ліжок, різних шафочок. Тут, як і на Полтавщині, у побуті використовувалися скрині, полиці для посуду. Рублені дерев'яні хати з коморою через сіни - один із найстаровинніших типів житла, що побутував ще в Київській Русі. У східних районах Слобожанщини дубові зруби встановлені на дубових стояках, які утворюють своєрідні галереї Великий винос даху, що спирався на такі колони-стояки, захищав хату від дощу, вітру, а в спеку створював затінок36.

Одяг представлений жіночими сорочками, вишитими гладдю, переважно білими, коричневими і синіми нитками. Орнаменти, характерні для Слобожанщини — це "ламана гілка". Тут також носили ткані плахти. Рушники вишивалися так званим тамбурним швом червоними й синіми нитками. Чоловічий одяг мав свої особливості: верхній суконний одяг для негоди називався лига, взимку носили смушеві шапки, а влітку — солом'яні брилі.

Культура Слобожанщини перехідна від Лівобережжя до степової південної культури, а також (особливо на сході) позначена російськими впливами: наприклад, російський сарафан, чоловічий кафтан тощо. Під впливом крою сарафана поширилася жіноча сорочка з чотирикутним вирізом.

ПІВДЕНЬ, АБО СТЕП

До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, південь Дніпропетровської та Одеської областей, а також Крим. Південь, або Степовий етнографічний район можна поділити на три групи: південно-східна (Приазов'я), нижньоподніпровська та південно-західна. Етнографи переважно описують історію Півдня України і майже не досліджують власне етнографічні особливості цього регіону.

Історичний розвиток південних теренів України, як і Слобожанщини, зумовив яскравий вияв різних культур — і кочових народів, і еллінської Середземноморської цивілізації, і кавказців, і слов'ян. Тут поруч з українцями, білорусами, росіянами живуть болгари, серби, молдавани, греки, німці, вірмени, татари та ін. Проте переважає все ж українська традиція. Хати майже до середини XX ст. будувалися із товстими стінами, глибокими амбразурами для вікон і дверей, вкривалися високими дахами з соломи або очерету. Причілки хат виходили на вулицю, тому вони найкраще оздоблювалися розписом. На фронтонах встановлювався дерев'яний кінь (вершило) або голуб, в деяких районах — різьблене зображення змії, що є дуже архаїчним елементом у культурі південних українців. Подвір'я обгороджувалося кам'яними мурами, за якими було видно всі господарські будівлі: погріб із високим накриттям і дверима, плита (кабиця), на якій готували їжу влітку. Біля причілку хати обов'язково є квітник — палісадник, де ростуть мальви, нагідки, матіола, чорнобривці, бузок.

В інтер'єрі хати значну роль відігравали домоткані доріжки — ряднинки, настінні килими, налавники, а також вишиті хрестиком і гладдю рушники; вікна прикрашалися мережаними фіранками, ліжка — вишитими і мережаними простирадлами, край яких виглядав з-під ковдри, а також вишитими подушками.

На Дніпропетровщині широко побутував декоративний розпис: всередині хати розписувалося все: комин, верхні фризи стін, припічок, навіть стеля. Дуже поширеним був також керамічний посуд.

Для одягу південного регіону України характерне поєднання найкращих рис народного вбрання з елементами міської моди. Так, для пошиття одягу як чоловічого, так і жіночого, тут використовували переважно фабричні тканини, адже в цих районах не вирощувався ні льон, ні коноплі. Жінки носили приталені кофти з вузенькими комірцями або традиційні українські сорочки з пишно зібраною горловиною, дуже рясні й довгі спідниці з нашитими на подолі декоративними смугами з плису, оксамиту чи атласу. Носили також вишиті або кольорові фартухи з фабричних тканин, безрукавки. Чоловічі сорочки були вишиті спереду, їх, як правило, заправляли в штани, тільки в Криму була поширена чоловіча тунікоподібна сорочка, шо носилася поверх штанів. Верхнім одягом для чоловіків і жінок були паїьта різного крою, з хутряними комірами, хоча також побутували й традиційні свитки, кожушки. Типовим чоловічим одягом у XVIII—XIX ст. був піджак, який тут називати твиичиком. Жінки також носили й плахти, aie переважно як святкове вбрання, головним убором був шовковий очіпок, на який вдягалася намітка, а пізні е —ще хустка.

Чоловіки носили смушкові або з іншого хутра шапки, а весною й восени — картузи. Типовим взуттям для холодної пори року були жіночі й чоловічі шиті на ваті "валянки", які взувалися у гумові калоші.

Господарство півдня переважно землеробське. Тут була поширена молотьба котком за допомогою диканів та гарманування. Садівництво займало значну частину південних земель, займалися також виноградарством, особливо на Миколаївщині й Одещині. Скотарство південних районів мало багато спільних рис зі східними регіонами: шкіряний одяг чабанів, гирлига, гаман, де зберігалися лікувальні інструменти, ножі, ріжки тощо. З сільськогосподарського транспорту тут були поширені вози — підводи, а також гарба з високими бортами, що використовувалася для перевезення сіна або соломи, інших громіздких сільськогосподарських продуктів.

Через відсутність у степах прісної води тут було маю криниць. Тому в південних районах населення будує на кожному подвір'ї спеціальні ями для збирання дощової води, яка використовується для поливання городини. Дно і стінки таких басин (місцева назва), звичайно, цементується. Це дає змогу зберігати чисту питну воду, яку привозять з інших районів. Досить часто в одному подвір'ї є по дві басини: для дощової та для питної води. Південь в українській етнографічній літературі відносно мачодосліджений (я описана переважно власні спостереження над побутом своєї мачої Батьківщини, які запам'ятана з дитинства. — Г. Л.)

У цьому розділі розглянуто основні історичні особливості формування етнографічних районів України переважно на матеріачі будування поселень, житла, тину господарства, одягу, прикрас, деяких звичаїв, обрядів тощо. Слід зазначити, що деякі явища культури, наприклад, народна музика, танці, ліспі за своїми особливостями потребують дещо іншого районування, бо межі їхнього поширення не завжди збігаються із прийнятими історпко-етнографічними зонами України*.

Шкідлива політика злиття народів і культур, безумовно, завдала великої шкоди українській традиційнії"! культурі. Дуже часто локальні особливості регіонів без розбору, бездумно переносилися самодіяльними колективами на інший ґрунт, складачися якісь усереднені радянські обряди, показові сценарії для художньої самодіяльності. Втрачачася самобутність, неповторність явиш культури, їх зв'язок з природою, ландшафтом краю, історичним минулим етнографічних груп українців. Нині маємо вкрай обережно ставитися до того, що не втрачено, що ще можуть передати старші покоління для нащадків.

Дата добавления: 2015-05-24