Половиною вид

4) змішаний

а)провінціалістсько-підданський,(характеризується лояльністю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади)

б)піддансько-партиціпаторний,(сполучає в собі появу активної самоорієнтації у значної частини населення і політичну пасивність у іншої)

в)провінціалістсько-партиціпаторний.( характерний для країн, що розвиваються, на етапі переходу до буржуазної демократії)

5) громад. Культура:(прихильність до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, раціоналізм у прийнятті політичних рішень, терпимість (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремістські сили)
- ВИСОКІ ЗНАННЯ ПРО ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ
- ВІДЧУТТЯ ІНДИВІДУМА ВЛАСНОЇ ЗНАЧЕНОСТІ У СУСПІЛЬСТВІ
- ОБОВЯЗКОВА УЧАСТЬ У СУСПІЛЬНИХ СПРАВАХ
- ГОТОВНІСТЬ ДО КООПЕРАЦІЇ

33.ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Політична соціалізація — це процес засвоєння індивідом і певної системи політичних знань, норм і цінностей, тобто політичної культури.

ВПЕРШЕ У 1828Р. В ОКСФОРДСЬКОМУ СЛОВНИКУ

ТИПИ (форми) соціал-цій у політ. системі:

1) пряма- ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТ.СИСТЕМИ,НОРМИ ПОЛІТ.ПОВЕДІНКИ;

2) опосеред-на-ПЕРЕНЕСЕННЯ ОДНИХ РИС НА ІНШИХ ЛЮДЕЙ.
3)ЛАТЕНТНА

Етапи соціал-ції:

1) політизація (формування певного уявлення про?????????????; нав*язування певних моделей поведінки);

2) персоналізація (персоніор-ція…?????)

3) ідеалізація (миротворчість);

4) інституціоналізація.

С УБЄКТИ:
1)СОЦІАЛІЗАНТ – НА КОГО СПЯМОВАНИЙ СОЦІАЛЬНИЙ ВПЛИВ
2)АГЕНТУРИ – ІНСТИТУТИ ЧЕРЕЗ ЯКІ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ СОЦІАЛЬНИЙ ВПЛИВ
3)АГЕНТИ- СОЦІАЛІЗАТОРИ

Моделі соціалізацій:

1) Мерелман(дослідник)

а) системна(гармонічний тип)(АНГЛО-АМЕРИК)

А) формування позитивного віднош-я до влади, політ. системи)

Б) найважл. агентури??? – це школи, дитсадки;
ІСНУЄ ПОВАГА ДО СИСТЕМИ ВЦІЛОМУ

б) гегемоністська( тоналіт. політ сист.)(НЕГАТИВНА)

А) формування молоді, ворожої до ін.. політ. сист.;характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім "своєї

Б) найважл.- ЗМІ.;
ЛОЯЛЬНІСТЬ ДО СВОЄЇ СИСТЕМИ, АЛЕ ВОРОЖІСТЬ ДО ІНШИХ.

в)плюралістична (континентал. європ. сист).:засвідчує визнання людиною рівноправності з іншими громадянами;

А) формув-я уявлення гром-н про свої цілі, громад-ську активність);

Б) громадяни стають прихильниками певних груп;

В) основні агентури??? – школи, партії, громадянські організації ЗМІ;
ЛОЯЛЬНІСТЬ ДО ПЕВНОЇ ГРУПИ ВСЕРЕДИНІ СИСТЕМИ З ЯКОЮ ІДЕНТИФІКУЄ СЕБЕ ЛЮЛИНА,АЛЕ ІСНУЄ ПОВАГА ДО ІНШИХ ГРУП, ВИЗНАННЯ РІЗНОБАРВНОСТІ

4) конфліктна (доіндустріальна політ. сист.) певних політ. груп:

А).формується на основі міжнародної боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів

Б) органи пропаганди, які обслуговують певні сусп.. групи є основними

-ПОВАГА ДОСОЦІУМУ, ЗНЕВАГА ДО ВСІХ ІНШИХ.

34.ПОНЯТТЯ,ТИПОЛОГІЯ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ – це протиборство різних соціально- політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними

ТЕОРІЯ КОНФЛІКТУ.

Т. Парсонсон, зокрема, вважає, що кожне суспільство є відносно стійкою й стабільною культурою. Кожний елемент такого суспільства робить свій посильний вклад для підтримки діючої політичної системи; кожне суспільство є добре: інтегрованою структурою, функціонування якої опирається на ціннісний консенсус його членів. Основним методом забезпечення належної стабільності та інтеграції такого суспільства є співпраця конфліктуючих сторін.

Р. Дарендорф, навпаки, стверджує, що конфлікт у політиці є звичайним явищем. На його думку, відсутність конфлікту в суспільстві є чимось дивовижним і ненормальним. Адже кожне суспільство не є незмінним, тут не існує сталості, немає нічого постійного, воно пронизане розбіжностями та конфліктами. Головне для кожного суспільства – відшукати належні форми і методи розв’язання конфліктів.

Виникаючи як зіткнення, передусім, економічних інтересів соціальних спільнот, соціальні конфлікти обов’язково охоплюють сферу реалізації політичної влади; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають К. Маркса і А. Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними. Однак, за К. Марксом такі соціальні асоціації, союзи є класами, а по А. Токвілю – соціальними спільностями та добровільними асоціаціями. Перший автор розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи при цьому роль політичного конфлікту, а другий – висунув ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу, спираючись на політику соціального партнерства.

ТИПИ КОНФЛІКТІВ.

Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.

• Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).

• Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).

• Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.

За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ

• сигнальна (характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства.)Там, де виникає конфлікт, у суспільних відносинах щось потребує серйозних змін. Тим самим конфлікт сприяє встановленню соціально необхідного стану рівноваги. Однак стан рівноваги – завжди відносний і тимчасовий, оскільки в ньому визрівають і чекають свого вирішення нові конфлікти);

• інформаційна (розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили та про співвідношення сил у суспільстві. Вивчення цієї інформації – важливий засіб пізнання суспільних проблем і процесів);

• диференціююча (процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікту, часто руйнує старі соціальні структури, змінює співвідношення їх елементів, визначає нові форми взаємозв’язку);

• інтеграційна (у протистоянні із іншими групами зростає консолідація усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації її членів);

• динамічна (конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати політичну систему).

35.Динаміка та управління політичними конфліктами

Динаміка конфлікту як складного соціального явища знаходить своє відображення в двох поняттях: етапи конфлікту і фази конфлікту.

Етапи конфлікту відбивають істотні моменти, що характеризують розвиток конфлікту від його виникнення і до вирішення. Тому знання основного змісту кожного з етапів конфлікту важливо для його прогнозування, оцінки і вибору технологій управління цим конфліктом.

Основні етапи конфлікту

1. Виникнення і розвиток конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація створюється одним чи декількома суб'єктами соціальної взаємодії і є передумовою конфлікту.

2. Усвідомлення конфліктної ситуації хоча б одним з учасників соціальної взаємодії й емоційне переживання ним цього факту. Наслідками і зовнішніми проявами подібного усвідомлення і пов'язаних з ним емоційних переживань можуть бути: зміна настрою, критичні і недоброзичливі висловлювання на адресу свого потенційного супротивника, обмеження контактів з ним і т.д.

3. Початок відкритої конфліктної взаємодії. Цей етап полягає в тому, що один з учасників соціальної взаємодії, що усвідомив конфліктну ситуацію, переходить до активних дій (у формі демаршу, заяви, попередження і т.п.), спрямованих на нанесення збитку «супротивнику». Інший учасник при цьому усвідомлює, що дані дії спрямовані проти нього, і, у свою чергу, починає активні відповідні дії проти ініціатора конфлікту.

4. Розвиток відкритого конфлікту. На цьому етапі учасники конфлікту відкрито заявляють про свої позиції і висувають вимоги. Разом з тим вони можуть не усвідомлювати власних інтересів і не розуміти суті і предмета конфлікту.

5. Вирішення конфлікту. У залежності від змісту, вирішення конфлікту може бути досягнуто двома методами (засобами): педагогічними (бесіда, переконання, прохання, роз'яснення і т.п.) і адміністративними (переведення на іншу роботу, звільнення, рішення комісій, наказ керівника,

Фази конфлікту безпосередньо пов'язані з його етапами і відбивають динаміку конфлікту, насамперед, з погляду реальних можливостей його вирішення.

Основними фазами конфлікту є:

1) початкова;

2) підйому;

3) пік конфлікту;

4) спаду.

Управління конфліктом включає такі види діяльності: прогнозування, запобігання ескалації конфлікту або її стимулювання, врегулювання, розв'язання. Значну увагу слід приділяти попередженню конфліктів, аналізу майбутньої конфліктної ситуації. Від застосування ряду превентивних методів, залежатиме розвиток наступних етапів конфлікту. Поведінка суб'єкта управління конфліктом залежить від динаміки конфлікту. І позитивні, і негативні сторони конфлікту не є чимось визначеним, а виступають як наслідок певних суб'єктивних дій. Якщо вони проведені уміло, то втрати від конфлікту зводяться до мінімуму, а досягнення до максимуму.

Враховуючи специфіку конфліктної ситуації та її певний етап, суб'єкту управління слід застосовувати і відповідні стратегії поведінки, серед яких можна назвати такі, як співробітництво, конкуренцію, компроміс, пристосування та ухилення. На етапі розв'язання конфліктів можливе застосування наступних технологій: інформаційних, комунікаційних, організаційних, технологія посередництва, взаємне вето коаліційного уряду, децентралізація рішень, консенсусу, компромісу. Але які б не були обрані технології управління конфліктом, слід враховувати культурно-історичні, цивілізаційні особливості розвитку країни, регіону.

36.Політичний розвиток та політична модернізація

Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.

Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього — до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.

Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю, соціальними конфліктами, кризами.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

37.Структурні теорії переходу до демократії

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолютизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного.

38.Процедурні теорії переходу до демократії

Процедурний підхід трактує перехід до демократії у більшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкретних процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визначається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього напрямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відповідно перехідний період розглядається як боротьба між прибічниками і противниками змін, результат якої залежить від того, чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур.

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолютизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного.

39.Теорія «третьої хвилі» демократизації

Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режими зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 p., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4—5 країн відійшли від неї.

Вчені, що аналізують трансформаційні процеси з кінця 70-х років XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обіг термін "демократичний перехід", звідси й назва напряму, який вивчає перехідні суспільства, — транзитологія.

Дата добавления: 2015-05-24