Інфраструктурні ресурси Києва 1 страница

Природна-рекреаційні та

ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР СВІТОВОГО ЗНАЧЕННЯ

Теми рефератів

Контрольні питання

Яка різниця між природними і біосферними заповідни­ками?

Якими особливостями характеризуються природні націо­нальні парки?

Які грязьові курорти України мають найдавнішу історію?

Які складові туристичної інфраструктури?

В якій області України знаходиться умовний географіч­ний центр Європи?

Які пам'ятки світового значення зареєстровані в Україні на основі класифікаці ЮНЕСКО?

Характеристика туристичної інфраструктури України.

Природно-рекреаційний потенціал України як основа розвитку спортивно-оздоровчого туризму.

Розвиток лікувального туризму на базі природно-рекре­аційних ресурсів України.

Природно-рекреаційні можливості як основа розвитку пізнавального туризму в України.

Історико-культурна спадщина України і розвиток пізна­вального туризму.

київ -

Київ, одне з найдавніших європейських міст, адміні­стративний, економічний, науковий і культурний центр Ук­раїни, зосереджує значний туристичний потенціал і володіє всіма необхідними ресурсами для розвитку ділового, куль- турно-пізнавального, релігійного туризму, а також туризму за інтересами (відвідання театрів, музеїв, фестивалів мис­тецтв, спортивних заходів).

Київ розташований на обох берегах Дніпра в його середній течії, нижче впадіння в нього лівої притоки - Дес­ни. Ширина Дніпра в межах міста - 400-600 м, середня гли­бина — 6-12 м. Дніпро утворює численні протоки (Русанівська), затоки (Матвіївська, Старик), заплавні озера (Радунка, Тельбин). Уздовж його берегів простягаються піщані пляжі (найкращі з них — на Трухановому острові). Через територію Києва протікають Либідь, Сирець, Горен­ка, Нивка та інші річки.

Дніпро поділяє місто на правобережну і лівобережну частини, площа яких становить відповідно 507 і 313 кв. км.

Київ простягнувся на 42 км з півночі на південь і на 35 км -зі сходу на захід. Він займає територію 827 кв. км, з яких під забудову використано лише 350 кв. км, або 42,3%. Реш­та зайнята водоймищами, а також, зеленими масивами і на­садженнями. Зелена зона столиці це близько 70 парків, по­над 300 скверів, бульвари, загальною площею 43,6 тис. га. На кожного киянина припадає по 20 кв. м зелених насад­жень. Лісопарковий пояс Великого Києва займає 367 кв. км. Київ оточений майже суцільним кільцем лісів, хвойних і листяних. За їх рахунок ми маємо 210 м² зелених насад­жень на кожного мешканця столиці. Поряд з Осло та Віднем Київ входить до числа найзеленіших столиць Євро­пи. Місто виросло серед лісів і, розростаючись, відвойову­вало у них усе нові території. Хоча й досі в межах Києва зберігаються значні масиви лісових насаджень. Разом з тим починаючи з IX ст. тут набуває поширення садівництво. За­початкували його ченці Києво-Печерської Лаври, Видубицького, Кирилівського та інших монастирів. Кияни охоче взялись за нову справу. Е. Лясота, який побував у Києві в 1594 році, звернув увагу на те, що сади тут були посаджені «майже біля кожного будинку».

Перший з відомих культурних парків Києва був закла­дений у 1631 р. Петром Могилою в його митрополичому дворі у Голосієві; перша літописна згадка про нього як про володіння Києво-Печерської Лаври відноситься до 1541 р.

В 1957 р. на базі Голосіївського лісового масиву було закладено парк, названий ім'ям М. Рильського. Популяр­ним місцем відпочинку киян є також територія Національ­ного виставкового центру в межах Голосіївського лісопарку.

В 1741 р. навколо палацу був розбитий Царський парк. Закладена в 1912 році Петровська алея, над якою було пе­рекинуто Чортів міст, поділила парк на два: Царський і Ку­пецький. Сьогодні вони зливаються в суцільний масив Цен­трального парку, що розкинувся на високому правому березі Дніпра, тягнеться уздовж найдавнішої частини міста і охоп­лює цілий ряд парків і скверів: Центральний ботанічний сад НАН України з заповідною зоною Видубицького монастиря, Наводницький парк (поруч з мостом ім. Є. Патона), парк «Володимирська гірка», закладений у середині XIX ст. Нинішній парк Слави був заснований як Аносовський (Ко­мендантський) сквер у 1895 р. В 60-і роки XIX ст. був ство­рений університетський сад, відомий нині як парк ім. Тара­са Шевченка. З 1900 р. існує в Києві Пушкінський парк.

Ряд парків на лівому березі об'єднано в загально­міський парковий комплекс — Дніпровський парк. Цент­ральною його частиною є Труханів острів, де планується створити центр дозвілля з ресторанами, кафе, казино, готе­лями, яхт-клубами, пляжами, місцями, облаштованими для рибалки. Улюбленим місцем відпочинку киян і гостей міста є гідропарк. Ще до війни це було одне з густонаселених передмість — Передмостова, або Микільська, слобідка. Тут у Миколаївській церкві (праворуч від метро) 25 квітня 1910 року вінчались відомі поети Микола Гумільов і Анна Ахма­това.

Дніпровський парк охоплює також Долобецький острів, урочища Муромець і Чорторий. У парку Дружби народів в урочищі Чорторий планується створити комплекс тенісних кортів, поля для гольфу, облаштувати місця для рибалки.

На півночі міста, в лісовому масиві Пуща-Водиця площею 30 тис. га, розташована дачно-курортна зона і парк з цією самою назвою. Ще один рекреаційно-оздоровчий центр — лісопаркова зона Конча-Заспа — розміщується на південній околиці Києва.

Один із найбільших у Європі Київський зоопарк засно­ваний у 1908 р.

В межах міста розташована 41 природно-заповідна тери­торія, до якої, зокрема, належать два ботанічних сади. В 1839 р. був закладений Ботанічний сад ім. акад. О.В. Фоміна як науково-дослідна база університету Св. Володимира. Тут на площі в 22,5 га посаджено близько 10 тисяч видів, форм і сортів рослин, зібраних з усього світу. В оранжерейному комплексі, побудованому в 1849 p., росте близько 3 тисяч нидів тропічних і субтропічних рослин. У 1936 р. в районі Видубичів і Звіринця на площі в 200 га був закладений Цен­тральний ботанічний сад НАН України. Сьогодні його ко­лекція налічує майже 13 тис. видів і сортів рослин з усіх континентів земної кулі. Вони сформовані в окремі ботаніко-географічні ділянки: «Крим», «Кавказ», «Степи Ук­раїни», «Карпати» та ін. Тут є також камінний сад, розарій, дендрарій, пальмарій і т. ін.

Київ розташований на межі двох ландшафтних зон -лісової і лісостепової; своєю північною частиною він захо­дить на Поліську низовину, південно-західною (правобереж­ною) піднімається на Придніпровську височину, а південно-східною (лівобережною) спирається на Придніпровську низовину. Правобережний Київ являє собою підвищену лесову рівнину, розчленовану ярами (Бабин, Смородинський, Кмитів, Протасів та ін.), балками, долинами невеликих річок. Правобережна частина розташована на пагорбах серед яких виділяються Щекавиця, Хоревиця, Старокиївська, Печерська, Замкова, Звіринецька, Чорна, Черепанова, Лиса, Батиєва гори. Найвищі точки Києва - дніпровські схили на Печерську і Батиєва гора. Лівобережна частина міста лежить у низовині.

Київ — кліматичний курорт, де діють 17 санаторіїв, 5 бу­динків відпочинку, численні бази відпочинку і дитячі табори.

Економічному і культурному розвитку Києва сприяє вигідне географічне положення. Він має порт на Дніпрі, що є головною водною артерією країни. Київ має розгалужену транспортну мережу. Через Київ проходять найважливіші залізничні та автомобільні магістралі, а також повітряні траси країни.

Перший київський вокзал збудовано в 1870 р. (сучас­ний залізничний вокзал споруджено в 1932 p.).

У місті діють два аеропорти («Бориспіль» і «Жуляни»), річковий порт, центральний автовокзал і 5 автостанцій.

Широко розгалужена міська автобусна, тролейбусна, трамвайна мережа, що складається з 60 трамвайних і тро­лейбусних і більше як 100 автобусних маршрутів загальною довжиною понад 1550 км.

В 1960 році стали до ладу перші п'ять станцій Київсько­го метрополітену, від «Вокзальної» до «Дніпра». Довжина лінії досягала 5 км. Сьогодні столичний метрополітен налічує 39 станцій і простягається на 54 км.

В Києві близько 100 підприємств готельного типу різного відомчого підпорядкування, які здатні одночасно розмістити близько 13 тис. чол. У готельному господарстві зайнято 7 тис. працівників. Але професійне надання послуг може забезпечити 21 готель. Рівень обслуговування і вар­тість номерів у них значно відрізняються від ціноутворення на готельні послуги у великих містах Західної і Східної Європи. Насамперед мова йде про невідповідність рівня внутрішньої інфраструктури світовим стандартам. Подаль­ший розвиток готельної галузі мислиться в руслі привати­зації, що відкриває можливості для поглиблення еконо­мічних зв'язків із зовнішніми фінансовими партнерами в пошуках інвестицій.

Завершується робота з сертифікації готельних послуг, приведення їх у відповідність із світовими стандартами, ідентифікації рівня і класу готелів. У 2001 р. в Києві з'явив­ся перший п'ятизірковий готель «Прем'єр-палац». В кінці XIX ст. тут було споруджено готель «Палас» на 883 місця. На жаль у 1941 р. ця споруда була зруйнована, а після його відбудови в 1953 р. тут розмістився готель «Україна».

В місті розташовані Олімпійський стадіон і стадіон «Динамо».

До послуг туристів — іподром, численні казино, нічні клуби, бари, ресторани і т. ін. В Києві близько 50 банків, численні пункти обміну валюти.

Київ має всі можливості для розвитку туристичної індустрії, інтеграції у світовий туристичний простір. Це ве­ликий туристичний центр країни, в якому зосереджені істе­рико-культурні пам'ятки не лише всеукраїнського, а й світового значення. У місті — 3850 пам'яток, дві з яких — Софійський і Києво-Печерський заповідники — занесені в реєстр пам'яток ЮНЕСКО.

2.2. Історико-культурні ресурси Києва

2.2.1. Виникнення і ранній розвиток міста.

Сліди первісної людини на території Києва виявлені в північно-західній його частині (Кирилівська стоянка), південно-західній — басейн р. Либіді, поблизу урочища Протасів Яр) і в інших точках міста. Вони сягають пале­оліту. В культурних шарах міської території наявні свідчен­ня людської життєдіяльності протягом усіх попередніх епох за 20 тис. років.

У Києві виявлено близько 60 археологічних пам'яток. На жаль, погано зберігся культурний шар Верхнього міста (Гори): інтенсивне будівництво неминуче призводило до руйнування слідів попередніх епох. На відміну від Гори, по всій довжині Подолу — від Поштової пл. до вул. Оболонської — добре зберігся культурний шар. Тут материк залягає на глибині від 8 до 13 м.

На рубежі нової ери на Подолі в районі Старокиївської і Замкової гір виникли поселення, що їх деякі науковці (М. Брайчевський, В. Петров, І. Самойловський та ін.) схильні вважати протокиївськими, результатом злиття яких стало заснування міста. Отже, за їх висновками, точка відліку історії Києва співпадає з початком нової ери і налічує майже два тисячоліття. Інші дослідники (Б. Рибаков, П. Толочко) доводять, що поселення, які з'явились на території нинішнього Києва у ІІ-І ст. до н.е., досягають най­вищого рівня свого розвитку у ІІ-ІII ст. н.е. (саме на цей період припадає найбільша кількість знайдених римських монет), а з цього моменту кількість археологічних знахідок суттєво зменшується. Предметів же матеріальної культури, датованих IV-V ст., на території Києва практично не вияв­лено. Виходячи з цього, вчені роблять висновок про на­явність в історії цих поселень якоїсь хронологічної паузи, що припадає на неспокійний період великого переселення народів. Але вже на кінець V — початок VI ст. виникають нові поселення, що започатковують безперервну історію м. Києва. Відтоді минуло 1500 років.

Історично перший град Кия розташувався на Замковій горі. Дещо пізніше оборонні укріплення були зведені на не­великій ділянці Старокиївської гори площею в 2 га. Саме з цієї фортеці поступово виріс Київ. Лінія оборонних валів, яка з VI ст. оточувала найдавнішу частину міста, проходи­ла, за припущенням археологів, між фундаментами Десятинної церкви і нинішнім Національним історичним му­зеєм. Земляні вали були оточені ровом завглибшки шість метрів. Ці вали і крутий схил гори окреслювали природні межі міста Аскольда, Ольги, Святослава.

Давній Київ був не лише фортецею, а й політико-адмі-ністративним та релігійним центром полянських племен. У 1908 р. на території городища Кия В. Хвойкою розкопане найдавніше капище еліптичної форми з прямокутними висту­пами на чотири сторони світу. Споруда (VI-VII ст.), від якої зберігся лише фундамент, була виявлена на глибині 2,9-3,2 м. Сьогодні праворуч від входу до Національного історичного музею експонуються залишки стародавнього жертовника.

У літописних джерелах згадуються київські князі Аскольд і Дір, правління яких припадає на другу половину IX ст. Літописець називає їх варягами, хоча дослідники відносять їх до полянської династії Києвичів. Аскольда вва­жають одним із перших християн.

У 882 р. Аскольд і Дір були вбиті новгородським кня­зем Олегом, який заснував нову варязьку (норманську) ди­настію. Початковий етап правління династії мало висвітле­ний у літописах. З ім'ям князя Ігоря пов'язується підкорення слов'янських племен деревлян і уличів; здійс­нення походів до Візантії — успішного і невдалого. В роки його правління в Києві з'явився перший християнський храм Св. Іллі (місце його знаходження точно не встановле­но: це міг бути як Поділ, так і Верхнє місто). Літопис містить свідчення про смерть князя у древлянській землі і жорстоку помсту його дружини, княгині Ольги, що заміни­ла на престолі свого чоловіка. Образ княгині як мудрої пра­вительки овіяний легендами. Історичні джерела містять мало відомостей про її докиївське життя. Найбільш поши­реною є версія, за якою її дитинство пройшло під Псковом, у селі Вибути. В 957 p. княгиня Ольга побувала в Констан­тинополі. Про це збереглися згадки візантійського імпера­тора Костянтина VII Багрянородного. Ольга прийняла хре­щення в константинопольському храмі Св. Софії. її хрещеним батьком був імператор, а хрещеною матір'ю — мати імператора Олена. За іншою версією, Ольга прибула до Візантії вже християнкою разом зі своїм духівником Григорієм, а в Константинополі отримала благословення патріарха. Княгиня Ольга ще в домонгольські часи, п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печерського, Микити Нов­городського), була канонізована.

Київ підтримував дипломатичні стосунки з Германсь­ким королівством. У 959 р. Ольга надіслала посольство до германського короля Оттона Великого. В 961 р. у відповідь на цей візит до Києва прибула місія на чолі з єпископом Адальбертом.

Померла Ольга 11 липня 969 р. Існує дві версії стосов­но місця її поховання. За першою — княгиня була похова­на у Вишгороді, а пізніше її останки перенесли до Десятин­ної церкви в Києві. За другою версією княгиня-християнка, бажаючи уникнути язичницької тризни, заповіла поховати її в церкві Св. Миколая, побудованій нею на місці загибелі Аскольда (його християнське ім'я — Микола).

В період правління княгині Ольги в місті, на півстоліт­тя раніше від спорудження Десятинної церкви, з'явились кам'яні споруди, названі археологами «князівськими палаца­ми». Згадку про них містить літопис 945 р. Ліворуч від Національного музею історії України, на відстані 20-30 м від нього, знаходяться відкриті фундаменти однієї з таких спо­руд, що в плані мають форму кола. Очевидно, це палац кня­гині Ольги, збудований у формі ротонди (можливо ця ротон­да була його частиною, парадною залою, на зразок круглих константинопольських палат). Ще один, за припущенням, княжий терем цього періоду був винесений за кріпосні вали. Його місце позначене кам'яною кладкою між деревами біля північно-східного кута фундаментів Десятинної церкви. Ці споруди були двоповерховими: цокольний поверх -кам'яний, верхній — дерев'яний. Знайдені археологами залишки фресок, полив'яні керамічні плитки, шиферні різьблені деталі, мармурові уламки свідчать про внутрішнє оздоблення і підтверджують висновок про призначення будівель.

Кам'яна кладка посеред Десятинного провулку окрес­лює місцезнаходження давньої прямокутної будівлі, яку в літературі іменують «Західним князівським палацом» (за його просторовою орієнтацією в забудові Дитинця). Спору­дження цього палацу археологи відносять до кінця X ст. — періоду правління Володимира Святославовича. Неподалік від нього, ліворуч від Десятинного провулку, на вулиці Во-лодимирській ще в 1911-1914 pp. археологи обстежили фун­даменти споруди цього періоду, що здобув назву «Півден­ного палацу». Є припущення, що в період правління Володимира один із цих палаців був князівською рези­денцією, а в другому розміщувався парадний зал — гридниця, де проводились бенкети, згадувані в літописі.

При тому ж таки Володимирі Святославовичі на Ста-рокиївській горі була споруджена нова фортеця, що в літе­ратурі здобула назву «місто Володимира». Вона займала площу в 10 га. Лінія укріплень проходила понад Подолом уздовж пагорбів приблизно до того місця, де тепер знахо­диться фунікулер, далі — через сучасну Михайлівську пло­щу, уздовж Великої Житомирської, до початку Гончарного яру, і знов схилами Старокиївської гори. В системі валів бу­ло кілька воріт, що виходили на Поділ, в напрямку Печерська, в бік майбутнього Софійського собору. Точне місце розташування двох перших досі не встановлено, а фунда­менти головного в'їзду до фортеці, що в літературі іме­нується Софійськими, Градськими, Батиєвими воротами, позначені червоним кварцитом на проїжджій частині вул. Володимирської. Перед ним через кріпосний рів був пере­кинутий міст.

За переказами, на місці сучасної Михайлівської площі Володимир побудував язичницьке капище, а після хрещен­ня Русі звів на цьому місці дерев'яну Василівську церкву. В кінці XII ст. її змінила нова кам'яна, що витримала тата-ро-монгольську навалу, але з часом дійшла занепаду. Вона була відбудована в 1640 р., за Петра Могили, на честь трьох святих — Василія, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Звідси й нова назва церкви — Трьохсвятительська. В 1658 р. храм був значно пошкоджений під час пожежі і використо­вувався російським гарнізоном як склад припасів. У 1688 р. збирались навіть розібрати споруду на цеглу для ремонту Софії, але в 1695 р. вирішили відбудувати. В 1888 р. храмові було повернено назву Василівського. Він проіснував до 1935 p., коли й був знищений. Сьогодні на його території розташовано Міністерство закордонних справ.

Головною спорудою міста Володимира була церква Успіння Богородиці (989-996), на будівництво і утримання якої князь виділяв десяту частину прибутку, одержуваного, ним зі своїх земель. Звідси назва церкви — Десятинна. Пер­ший кам'яний храм вражав сучасників розмірами, пишністю оздоблення. Його прикрашали ікони, дорогий посуд, хрести, вивезені Володимиром із Херсонеса, а також мозаїчні фрески-картини. Церква мала також багате мармурове облицю­вання, тому її ще називали мармуровою. Десятинна церква була зруйнована в 1240 р. В 1635 р. Петро Могила наказав відбудувати в одному з уцілілих бокових вівтарів невелику церкву на пам'ять про давній храм. У ньому була поміщена старовинна ікона Св. Миколая, і в народі церкву стали йме-нувати Десятинно-Миколаївською. Протягом 1828-1842 pp. на кошти О. Анненкова побудували новий Десятинний Ми­колаївський храм Успіння Богородиці, знищений у 1935 р. При цьому останки княгині Ольги, князя Володимира, йо­го дружини Анни були вийняті із саркофагів і викинуті на купу будівельного сміття.

Київ традиційно був торговельним центром. На поч. XI ст. в Києві діяло 8 ринків, серед яких Бабин торжок у Верхньому місті, Торговище на Подолі. За часів князя Воло­димира в Києві карбувалися свої гроші — златники, срібни­ки. В XI ст. основною одиницею грошового обміну стала гривня — срібний зливок вагою близько 160 г.

Знайдені під час розкопок арабські, візантійські і захід­ноєвропейські монети є свідченням того, що в ІХ-ХІ ст. Київ був також значним центром міжнародної торгівлі.

Після смерті Володимира розгорнулася кривава бороть­ба за владу між його синами. В результаті міжусобиць київський трон посів Ярослав, син Володимира і полоцької княжни Рогнеди. За його князювання межі Верхнього міста продовжували розширюватися. При ньому площа Києва збільшилася в 7 разів і досягла 70 га. Навколо міста були зведені нові укріплення довжиною 3,5 км, висотою 16 і ши­риною понад 25 м. Кріпосний вал міста Ярослава простягав­ся від укріплень міста Володимира в південному напрямку, доходив до Михайлівської площі, звідти повертав на захід, через вул. Костьольну спускався до майдану Незалежності, звідти по вул. Малій Підвальній піднімався до Золотих воріт, через вул. Ярославів вал досягав Львівської площі, а звідти йшов на південний схід, і паралельно вул. Великій Житомирській прямував уздовж схилів. Вал міста Ярослава з'єднувався з валом міста Володимира поблизу Софійських воріт. Крім них, до міста вели Лядські, Жидівські і Золоті ворота, що уявляли собою парадний в'їзд до міста. Це були дві паралельні стіни висотою 15 і 17 метрів на ширині 7 м, над якими підносилась невелика кам'яна церква. Ворота не один раз були зруйновані, після чого щоразу відбудовува­лись. У 1783 р. вони були засипані землею і розкопані лише в 1832 р., на жаль, вже без вхідної арки і надбрамної церк­ви. На цю пору ворота являли собою лише дві паралельні стіни неоднакової довжини, заввишки 8 м, над якими до 1500-літнього ювілею міста було споруджено захисний павільйон, де розміщено музейну експозицію.

Домінантна споруда міста Ярослава - тринадцятиглава Свята Софія, що була резиденцією київських митрополитів. Упродовж століть Софійський собор залишався громадсь­ким і культурним центром Києва, де відбувалися всякого роду урочисті церемонії, посвячення на великокнязівський престол, збори для розгляду державних справ. При соборі було засновано першу в Київський Русі бібліотеку. Тут був складений найдавніший київський літописний звід (1039).

Собор багато оздоблений фресками, мозаїками. Загаль­на площа мозаїчних композицій храму в XI ст. досягала 640 кв. м, з яких до наших днів збереглося 260 кв. м.

Одним з найвеличніших творів, датованих XI ст., є мо­заїчний портрет Богоматері (Марія Оранта). За мозаїкою закріпилася назва «Нерушимої стіни». Серед киян існує повір'я: доки стоятиме «нерушима стіна», стоятиме й Київ.

Неподалік від Софії в XI ст. стояли ще три храми, зруйновані в 1240 р. Один з них — Георгіївський собор, що знаходився між вулицями Золотоворітською, Рейтарською і Стрілецькою. В середині XVIII ст. на його місці був побу­дований новий Георгіївський храм, знищений у 1934 р. Тут збудували житловий будинок для співробітників Народно­го комісаріату внутрішніх справ, що закрив вид на Софію від Золотих воріт.

На південь від Георгієвського храму, на перехресті ву­лиць Володимирської та Ірининської, стояла церква Св. Іри­ни, її руїни зберігались до самого XIX ст., коли тут було прокладено Володимирську вулицю. Залишки церкви були знесені. Навколо одного стовпа, який уцілів від храму, було збудовано невелику каплицю.

Третій, безіменний, храм знаходився на північ від Ге­оргієвського на перехресті Стрілецької вулиці і Стрілецько­го провулку.

В середині 1950-х років під час будівельних робіт у дворі теперішнього приміщення Служби безпеки були ви­явлені фундаменти палацу часів Ярослава Мудрого. Мож­ливо, це був княжий двір, про який розповідає літопис. У 2001 р. в ході будівництва житлового будинку по Вул. Рей­тарській, 4 археологи розкопали неподалік споруду, що, можливо, призначалася для бенкетів князівських дружин­ників.

Після смерті Ярослава Мудрого будівництво продовжу­вали його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод. У 1060-і pp. в південно-східній частині Верхнього міста почалося споруд­ження архітектурного ансамблю Димитрівського (пізніше — Михайлівського Золотоверхого) монастиря.

В 1108 p., під час князювання СвЯтополка, був побудо­ваний Михайлівський собор, що в літописних згадках йме-нується Золотоверхим. Дружина Святополка Варвара при­везла з Візантії до Києва мощі святої Варвари Ієрапольської,

що стали найбільшою святинею Михайлівського собору. Після зруйнування собору у 30-і роки мощі перенесли до Андріївської церкви, а в 60-і — до Володимирського собору. Храмові мозаїки і фрески відправили до Київської Софії, Третьяковської галереї, Російського музею в Петербурзі, а собор у 1936 р. підірвали. На його місці планувалося ство­рити Урядовий центр. За проектом ленінградського архітек­тора Лангбарда на місці Трьохсвятительської церкви і Ми­хайлівського монастиря передбачалося спорудити дві симетричні будівлі — ЦК КП (б)У і будинку Раднаркому. Між ними на 100-метрову висоту мав піднятися пам'ятник Леніну, від якого широкі сходи спускалися б до Дніпра (в районі фунікулера). Планувалося знесення Присутствен-них місць і побудова величезної площі для парадів і маніфе­стацій з викладеною червоним гранітом величезною зіркою, яку можна було б бачити з повітря. Цей проект був здійсне­ний лише частково: знесено Василівську церкву і Михай­лівський собор і побудовано лише одну споруду, в якій нині розміщується Міністерство закордонних справ.

У 1086 р. князем Всеволодом засновано Андріївський монастир, що був розташований десь неподалік від Ми­хайлівської площі. Черницею цієї обителі була дочка князя Анна (Янка), тому її ще називали Янчиним монастирем.

У 1129 р., за князювання Мстислава — Гаральда поруч з Андріївським монастирем був заснований монастир Св, Фе­дора (теперішня вулиця Володимирська, 7-9), де була родо­ва усипальниця Мстиславичів.

Найбільшу територію (близько 200 га) займала торго­вельно-реміснича частина стародавнього Києва — Поділ (Нижнє місто). На Подолі було багато храмів, серед яких -церква Богородиці Пирогощі. її будівництво розпочато в 1131 р., за Мстислава-Гаральда, на Торговищі — одній з найдавніших міських площ, відомій з X ст. як торговельна, вічова.

IT Те одним торговельно-ремісничим посадом Києва був Копирів кінець (район сьогоднішніх вулиць Воровського, Глибочицької, Обсерваторної, Смирнова-Ласточкіна, Киянів-ського провулку), що займав площу в 40 га. На перехресті вулиць Смирнова-Ласточкіна і Глибочицької Копирів кінець з'єднувався з Подолом воротами.

Місто Ярослава, Копирів кінець і Поділ складали міське ядро, навколо якого розросталися приміські слободи, села, князівські і боярські двори, монастирські садиби.

Крайній північний район міста простягнувся уздовж так званих Кирилівських висот, де в 1140 р. був побудова­ний Кирилівський храм. Нижче розміщувалось село Дорогожичі, яке неодноразово згадується в літописах.

У долині річки Либіді розміщувалося князівське село Предславино. В 980 р., за літописними свідченнями, Воло­димир поселив тут Рогнеду. Точне місце розташування села ще не з'ясовано. Його ім'я носить вулиця сучасного міста.

На кілька кілометрів нижче від Києва по Дніпру на йо­го березі стояло князівське село Берестове. Тут було зведе­но замок, неодноразово згадуваний у літописах. У другій половині XI ст. в Берестові побудовано церкву Спаса, яка частково збереглася до наших днів.

Неподалік на дніпровських схилах знаходиться урочище Угорське. Щодо походження його назви існує кілька версій. Одні пов'язують її зі словом «узгір'я»; інші вважають, що своєю назвою урочище зобов'язане уграм, які в 898 р. про­ходили повз Київ. У 882 р. в цій місцевості новгородський князь Олег убив київського князя Аскольда, який тут і був похований. Звідси ще одна її назва - Аскольдова могила. На місці загибелі Аскольда було збудовано церкву Св. Миколая (християнське ім'я Аскольда). Є підстави для висновку, що в ХІ-ХІІ ст. тут було багатолюдне київське передмістя. В літописі є згадка про Угорські ворота. Це має означати, що від Дніпра йшла якась дорога чи підйом, який замикався во­ротами в районі Угорського урочища.

У південній частині міста знаходились Печерський, Кловський і Видубицький монастирі.

Перша згадка про Печерський монастир у «Повісті вре­мен них літ» відноситься до 1051 р. З XI ст. він став імену­ватися лаврою (від грецького слова, що буквально означає: вулиця, забудований міський квартал). Починаючи з VI ст. лаврами називають багатолюдні монастирі на Сході. В Росії найбільші монастирі теж іменувались лаврами. З XVII ст. ця назва стала свого роду титулом, який надавався найбільш привілейованим монастирям. Києво-Печерський монастир здобув статус Лаври в 1688 р.

Історія монастиря почалася з того, що на цій території пресвітер церкви Святих апостолів із князівського села Бе­рестового, майбутній митрополит Іларіон викопав печеру в лісі, де часто молився. Пізніше в цій печері оселився Ан-тоній з Любича. До нього почали приходити ченці, що ви­копали нові печери, в яких розмістилися келії та підземні церкви. Згодом ченці отримали дозвіл князя на будівництво наземних споруд.

Києво-Печерська Лавра була одним з найвизначніших осередків давньоруської культури. З нею пов'язаний почат­ковий період руського літописання. Лавра була також цен­тром іконопису. Тут працював відомий майстер Алімпій, який не тільки писав нові, а й реставрував старі ікони. Можливо, Алімпій брав участь в оздобленні Михайлівсько­го Золотоверхого собору.

В монастирі розвивалась медицина. В «Києво-Печер­ському патерику» згадуються «лічці» Агапіт, Петро, Вірме­нин. У 1070 р. при Лаврі було відкрито богадільню для інвалідів та хронічно хворих, яку можна вважати першою лікарнею в Києві. У XII ст. на кошти ченця Миколи Свя­тоші (колишнього чернігівського князя) був створений Микільський лікарняний монастир. З Миколою Святошею пов'язують назву київського району Святошин, де йому на­лежали земельні володіння. На його кошти було побудова­но також Троїцьку надбрамну церкву в Лаврі.

Головним храмом монастиря був Успенський собор (1073-1078). Після 1240 р. він був частково розібраний до висоти вікон і відбудований лише в 1470 р., за князя Семе­на Олельковича. Відтоді він неодноразово піддавався ре­монту і перебудові. Після фундаментальної перебудови в 1721-1729 pp. після пожежі в Лаврі він набув рис укра­їнського бароко. В 1941 р. храм був зруйнований у резуль­таті вибуху.

Дата добавления: 2015-05-24