Модульного контролю № 1 1 страница

з курсу «Політологія»

1. Розкрийте походження, сутність і функції політики.

Арістотель розглядаючи походження поняття політика розглядав в ній основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Розглядаючи політику як сферу людської діяльності можна тлумачити її з-ма способами:

· Політика як діяльність на етичних засадаї

· Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей

· Цілісно нейтральнее розуміння політики

Політика це діяльність керівництва суспільством на основі публічної влади.

У вітчизняній політології виділяють такі функції політики:

• керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;
• забезпечення захисту основних прав людини;
• управлінська (політичне керівництво суспільством);
• інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;
• регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;
• теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;
• сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;
• нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;
• соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;
• забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;
• забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;
• гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.

2. Назвіть основні види політики та розкрийте їх зміст.

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

• економічну політику;
• національну політику;
• соціальну політику;
• демографічну політику;
• культурну політику;
• аграрну політику;
• науково-технічну політику;
• екологічну політику;
• військову політику, або оборонну політику;
• антропологічну політику.

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

3. Суб’єкти та структура політики.

Суб’єкти:

-соціальні

-інституціональні

-функціональні

Структура:

-політичні відносини і політична діяльність

-політична свідомість

-політична організація

4. Визначте предмет політології, її структуру.

Наука про політичну систему суспільства та її політичні підсистеми. Предметом є феномен політичної влади.

Головною складовою політології є теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної дисципліни.

Окрему галузь науки про політику складає порівняльна, або компаративна (від лат. comparativus — порівняльний), політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох.

У структурі політології розрізняють також емпіричний і теоретичний рівні та аспекти знань і досліджень.

5. Назвіть закони та категорії політології.

Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб'єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об'єктивний і регулярний зв'язок між ними.

Закони політології:

• Закони структури. Визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість.
• Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії між політичними суб'єктами в процесі їх зміни в часі.
• Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної сфери соціального життя. Зміст об'єкта й предмета політології знаходить відображення в системі категорій і понять.

Категорії політології:

• політика,
• політичні інтереси,
• політичні цінності,
• політична боротьба,
• політична влада,
• політичний режим,
• політична демократія,
• свобода,
• політична свідомість,
• політична ідеологія,
• політична культура,
• державний лад,
• політичний інститут,
• держава,
• політична система,
• політична організація,
• суб'єкт політики,
• політичні відносини,
• політична думка,
• політична діяльність,
• політичне рішення,
• політичний процес,
• політичний конфлікт,
• політичне лідерство,
• політична соціалізація та ін.

Крім того, в політології широко використовуються поняття і категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

6. Методи та функції політології.

Функції:

• Теоретико-пізнавальна (тлумачення, інтерпретації), яка передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичні знання є найбільш досконалою формою обґрунтування практичної політичної діяльності.
• Методологічна (інструментальна, технологічна), яка охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.
• Світоглядна, яка зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб'єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на вміння оцінювати політичні події у зв'язку з конкретними історичними умовами.
• Описова (дескриптивна), яка досліджує політичну реальність, зіставляючи її з уже існуючими соціально-політичними стандартами і є своєрідним відображенням дійсності.
• Виховна (освітня), реалізуючи яку найважливіші надбання політичної теорії й практики стають доступними широкому загалу, роблять участь народних мас у політиці свідомою і ефективною.
• Прогностична (передбачення) функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб'єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних політичних акцій. Процес прогнозування спирається на пізнання об'єктивних законів суспільно-політичного розвитку, політичних інтересів, потреб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідношення політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан політичної свідомості й культури, національні традиції. Її результатом є гіпотези – прогнози, що спираються на з'ясування тенденцій розвитку даного політичного явища та загальні закономірності соціального процесу.
• Інтегруюча (ідеологічна, програмова) функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Вона спрямована на розробку стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, суспільних структур і політичних процесів.
• Прикладна (управлінська) функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану. суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на безпосереднє вирішення проблем, пов'язаних з формуванням знань про принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і виконання конкретних завдань.

Методи: Метод – це спосіб, шлях дослідження або пізнання, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет. У залежності від конкретної мети, виділяють різні методи політичних досліджень:

• Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв'язку та розвитку.
• Соціологічний. Передбачає з'ясування впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури.
• Інституціональний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань громадян тощо).
• Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом використання статистики, насамперед електоральної, спостереження політичних подій, експерименту, сфокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування і т. д.
• Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого. Розглядає політику як цілісну, складно організовану систему, як саморегульований механізм.
• Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивідів. Аналіз взаємозв'язків між рівнем економічного розвитку і політичним устроєм, між ступенем урбанізації населення та його політичною активністю, між кількістю партій і їх впливом на виборчу систему.
• Соціально-психологічний (біхевіористський). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети. Орієнтує на вивчення суб'єктивних механізмів, психологічних мотивацій політичної поведінки. Передбачає застосування в політиці методів, які використовуються в природничих науках, а також у соціології.
• Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.
• Порівняльний. Передбачає співставлення однотипних політичних явищ, наприклад політичних систем, партій, електоратів, з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.
• Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду у виявленні біологічних та інших чинників поведінки.
• Нормативно-ціннісний. Орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою, в основі якого – загальне благо, справедливість, повага людської гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення. Дозволяє виявити значення для суспільства конкретних політичних процесів, їх ролі у здійсненні загальних й індивідуальних інтересів людей, осіб.

7. Розкрийте зв'язок політології із соціально-гуманітарними науками.

Політична філософія - галузь знань, що вивчає політику як ціле, її природу, значення для людини, взаємини між особистістю, суспільством і державною владою і розробляє ідеали та нормативні принципи політичного устрою, а також загальні критерії оцінки політики. Вона прагне відповісти на питання, чому і навіщо існують ті чи інші політичні явища і якими вони повинні бути.

Таким чином, політична філософія служить обший методологічною базою політичних досліджень, визначає зміст різноманітних концепцій, виявляє універсальні принципи і закони у взаємовідносинах людини, суспільства і влади, співвідношення раціонального та ірраціонального в політиці, її моральні критерії і мотиваційну основу, визначає межі та принципи державної влади і т.п. Політична філософія була історично першою формою існування політичної науки. ⁷

Політична історія вивчає політичні теорії, погляди, інститути і події в їх хронологічній послідовності і зв'язках один з одним. Вся людська історія в певному сенсі - це минула політика. Без знання історії не можна зрозуміти і передбачити майбутнє. Тому будь-які значні політичні дослідження так чи інакше передбачають звернення до політичної історії.

Політична соціологія - наука про взаємодію між політикою і суспільством, між соціальним ладом і політичними інститутами і процесами. Вона з'ясовує вплив решті, неполітичною частини суспільства і всієї соціальної системи на політику, а також її зворотній вплив на своє навколишнє середовище. Ця наука займає проміжне становище між політологією і соціологією. Вона виділяється серед інших наук про політику насамперед соціологічним підходом до дослідження свого предмета, які вимагають з'ясування залежності політики від суспільства.

Політична психологія вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, вплив на нього свідомості і підсвідомості, емоцій і волі людини, його переконань, ціннісних орієнтацій і установок. Ця наука розглядає людську поведінку як процес і результат взаємодії індивіда з середовищем, при якому дії особистості визначаються як характером зовнішнього впливу, так і особливостями їх сприйняття і усвідомлення суб'єктом, який і є безпосереднім предметом психологічного аналізу.

8. Назвіть основні підходи пізнання політичних явищ в історії політичної науки та охарактеризуйте їх.

9. Зародження політичних ідей та їх розвиток у Стародавньому світі (стародавній Схід та Захід).

Зародження політичної думки пов´язується з тим ступенем суспільного розвитку, коли виникає приватна власність на засоби виробництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, Утворюється державність. Саме проблеми держави і права, владних відносин у суспільстві були й залишаються в центрі політичної думки.

Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування і розвитку суспільства з´явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. е. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI— VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії, проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551—479 рр. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім´я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім´ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов´язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й чітке визначення обов´язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім´я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник — чиновником, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв´язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на перед- ній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

Невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля. Сократ (469—399 рр. до н. е.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов´язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об´єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень. Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов´язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії. Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Арістотеля. Платон (427—347 рр. до н. е.) — учень Сократа — є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

10. Політичні ідеї Середньовіччя та періоду Реформації.

поха Середньовіччя припала на V-XVI ст. На протязі цього періоду політичні погляди активно розвивалися та змінювалися. Ця еволюція включає три великі етапи:

I. Ранньосередньовічний (кінець V - середина XI ст.) Цей період характеризується тим, що держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, і незабаром розпадаються на окремі політичні утворення.

II. Етап розвитку середньої доби Середньовіччя (середина XI - кінець XV ст.) Для цього періоду характерні централізовані станово - представницькі монархії;

III. Етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVII ст.) Державність цього періоду характеризується переважно абсолютними монархіями.

Упродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування духовної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської -М. Подуанський, А. Данте.

Видатний філософ епохи середньовіччя Фома Аквінський запозичив у Аристотеля ідею про людину як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, а благо держави є важливіше за благо її громадян. Головним завдання державної влади є сприяння державному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на право Церкви. Найкращою формою правління Фома Аквінський вважав монархію, зокрема, такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителя залежить від закону та не виходить за його рамки.

Марсилій Подуанський - італійський мислитель та політичний діяч, сформував свою доктрину у праці "Захисник миру" (1324). Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди та нещастя у світі М. Подуанський покладав на Церкву. Церква повинна бути відділена від держави та підпорядкована світській політичній владі.

Реформація - це широкий антифеодальний і антикатолицький рух у першій половині XVI ст., який заклав початок протестантизму. Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засилля папської влади, а й за зменшення влади Церкви взагалі. У 1517 р., ставши свідком продажу індульгенції, М. Лютер прибив до дверей храму у м. Віттенберг свій твір "95 тез", закликаючи до публічної дискусії.

Провідними ідеями М. Лютера були:

1) необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

2) безумовний послух народу світській владі;

3) ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

4) світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

5) необхідним є законний примус з боку держави;

6) піддані мають право на незалежне переконання, а у випадку переслідування за них - право на опір.

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон і захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як ознаки держави.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить, відповідно до справедливості та законів природи.. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію. Найкращою формою правління Ж.Боден вважав обмежену законами монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною здійснювалося б на аристократичних і демократичних принципах.

11. Політична думка епохи Відродження.

Епоха Відродження припадає на середину XIV - початок XVII ст. і характеризується постановкою у центрі уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авторитету науки, падіння впливу церкви, Реформація, крах схоластичної системи, поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерні гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством. Ідеалом вважалась держава з республіканським устроєм, яка опиралась на принцип рівності та справедливості.

Загалом політична думка епохи Відродження у своєму розвитку поділялась на три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV - середина XV ст.). Цей період характеризувався протиставленням середньовічному геоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом.

2. Неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Етап відзначається постановкою проблеми соціального буття.

3. Натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.) На цьому етапі закони природи намагаються застосувати до пізнання соціальної дійсності.

12. Проблеми держава і права в поглядах Т.Гоббса та Дж. Локка.

У своїх теоріях Гоббс і Локк часто зверталися до принципу справедливості. Поняття справедливості тотожне із суттю людини, і ідеальні побудування англійських філософів часто звертають нашу увагу до морально-етичних категорій.

Можна твердити, що обидва англійські філософи виступали за справедливість у своїх концепціях. Обидва вони вважали, що держава по відношенню до індивідів мусить бути обов'язково справедливою. Поняття соціальної справедливості має соціально-політичне значення і в теорії Гоббса, і в теорії Локка. Часто вони межують із категорією блага, але не співпадають із цією категорією.

Так, наприклад, Т. Гоббс вважав, що його держава (Левіафан) мусить втілювати собою принципи безпеки та справедливості. Усі рядові громадяни, так би мовити, мусять на собі відчувати необхідно справедливий вплив держави. Справедливість характеризує сукупність та співвідношення явищ, із точки зору розподілу благ будь-якого сутнісного порядку між людьми як членами суспільства.

Так, у Гоббса суверен мусить обов'язково чинити справедливо по відношенню до своїх підданих, інакше він підлягає заміні іншим, більш справедливим та розумним сувереном. Поняття справедливості часто характеризує пари категорій, так, наприклад, вона характеризує різні соціальні ролі індивідів у їх співвіднесеності із життям суспільства, соціуму. Справедливість фіксує взаємовідношення між правами та обов'язками індивід ів (це яскраво показано у "Левіафані" Т. Гоббса).

Справедливість "регулює" співвідношення між вчинком та відплатою, між злочином та покаранням: заслугами людей та їх суспільним положенням, між надіями громадян та державною діяльністю їх суверена. Явищем, протилежним справедливості є, звичайно, несправедливість. Гоббс, наприклад, надавав поняттю справедливості статусу соціально-політичного принципу, і вважав, що тільки монархічна форма правління може бути дійсно справедливою і досконалою для громадян.

Постає питання - чи існувала справедливість в теоріях обох англійських філософів, якщо оцінювати природний стан людей. Таке поняття діалектичного пов'язане із поняттям свободи. Якщо індивід користувався необмеженою свободою в умовах первісного суспільства і міг чинити, як йому заманеться по відношенню до інших індивідів, то, звичайно, ні про яку справедливість не могло бути і мови. Справедливим міг бути тільки суб'єкт по відношенню до себе і своїх потреб.

Дата добавления: 2015-05-24