Етнічний склад 1 страница

Тип країни — об'єктивно сформований і відносно стійкий комплекс властивих їй умов і особливостей розвитку, що характеризує її роль і місце у світовому співтоваристві на певному етапі розвитку.

Тип країни формує сукупність умов і особливостей розвитку, які у будь-яких істотних (вирішальних) типологічних рисах, з одного боку, споріднюють її з подібними до неї країнами, а з іншого — вирізняють з-поміж інших. Існування типів країн, їх історична еволюція є наслідком того, що країни розвиваються різними темпами, в різних умовах і різними напрямами.

Науково коректна типологія потребує максимально можливого диференціювання показників і пошуку їх унікальних поєднань. Завдання полягає у з'ясуванні подібного і типового для конкретної групи країн з-поміж інших. При цьому диференціація країн може не обмежуватися головними типовими ознаками, а тривати далі з метою з'ясування причин наявності цих ознак.

Існують різні типології, які враховують багато показників, що характеризують рівень економічного й соціального розвитку країн, а також історичні й політичні аспекти. Залежно від ознаки, покладеної в основу типології, виділяють такі основні класифікації країн:

— за площею;

— за чисельністю населення;

— за формою правління;

— за формою державного устрою;

— за ідеологічною орієнтацією;

— за формою державного режиму;

— за політичною структурою;

— за рівнем розвитку науки і техніки;

— за рівнем соціально-економічного розвитку.

Крім наведених основних видів типологій, існують класифікації за віддаленістю від моря, природно-ресурсним потенціалом, типом відтворення населення, рівнем урбанізації, національним складом населення тощо.

Білет № 16

1. Економіко-географічна характеристика Франції.

Основна частина території Франції розміщена в Західній Європі. Загальна довжина кордонів складає 2889 км. На північному сході Франція межує з Бельгією (620 км) і Люксембургом (73 км), на сході - з Німеччиною (451 км) і Швейцарією (573 км), на південному сході - з Монако (4,4 км) та Італією (488 км), на південному заході - з Іспанією (623 км) та Андоррою (56,6 км). На заході і півночі територія країни омивається Атлантичним океаном (Біскайською затокою і протокою Ла-Манш), на півдні - Середземним морем (Ліонським затокою і Лігурійським морем). Через протоку Ла-Манш (Па-де-Кале) межує із Великобританією. Також до складу держави входять острів Корсика в Середземному морі та заморські департаменти Французька Гвіана, Гваделупа, Мартиніка та Реюньйон.

Франція характеризується вигідним географічним положенням у західній частині Європи. Це третя країна Європи за площею (після Росії та України), а у Західній Європі - перша; володіє компактною конфігурацією території, схожою на шестикутник, за що французи називають свою країну "гексагоном". Франція має значну довжину берегової лінії, як в Атлантиці, так і у Середземному морі, що дозволило їй стати в минулому потужною морською країною і посісти провідне геополітичне місце в Європі, успішно конкуруючи в різні епохи з Іспанією, Голландією, Великобританію, Німеччиною.

Тривале геополітичне протистояння з останньою наразі змінилось співпрацею в рамках євроатлантичних структур. Сусідство із розвинутими європейськими країнами та географічна близькість колишніх колоній у північній та західній Африці дозволило Франції контролювати обширні ринки збуту власних товарів (зокрема продукції машинобудування та продовольства) і послуг. Сьогоднішня Франція входить до "Великої вісімки" та "Великої двадцятки" найрозвиненіших країн світу.

2. Загальна характеристика сільського господарства Росії.

У структурі сільського господарства переважає тваринництво. Зернові вирощують на родючих чорноземних грунтах лісостепової та степової зон. Під цими культурами знаходиться 3/5 посівних площ, з них більша частина - під пшеницею. Вона є основною культурою в Поволжі, Центральному Чорнозем'ї, Західному Сибіру, на Північному Кавказі, Уралі, Далекому Сході..

Основними технічними культурами, що мають велике значення для господарства Росії, є льон-довгунець, коноплі, соняшник, соя, гірчиця, цукрові буряки, тютюн та махорка. Льон-довгунець вирощують на підзолистих та суглинистих грунтах Нечорноземної зони Центральної Росії. Це найбільший у світі масив цієї культури, що е основою розвитку традиційного для країни лляного виробництва. Соняшник як провідна олійна культура дає найкращі врожаї на чорноземних грунтах Північного Кавказу, Центрального Чорнозем'я, Поволжя. Соя - традиційна харчова культура Далекого Сходу, а як кормова вирощується в південних районах країни. Гірчиця тяжіє до сухих південних районів (Нижнє Поволжя, Ставропілля). На вирощуванні Цукрових буряків спеціалізуються три великі території: Центральне Чорнозем'я, Північний Кавказ і Поволжя.

Майже повсюдно культивують картоплю, але більша частина посівів припадає на центральні райони європейської частини. Картоплярство й овочівництво є галузями спеціалізації приміських зон. Великі площі під овочами знаходяться на Північному Кавказі. Райони Північного Кавказу і пониззя Дону спеціалізуються на садівництві, виноградарстві, а Краснодарський край - на вирощуванні чаю і цитрусових, Нижнє Поволжя - баштанних культур.

Розвиток і напрям тваринництва залежить від кормової бази. Природні пасовища займають понад 20 % території країни. На соковитих кормах лісової і лісостепової зон розвивається скотарство молочного та молочно-м'ясного напрямів.

Степова зона спеціалізується на м'ясо-молочному і м'ясному тваринництві. Вівчарство дістало розвиток у південних степових та деяких гірських районах, особливо в Поволжі та на Північному Кавказі. Свинарство і птахівництво розвинуті повсюдно. В тундрі основний напрям тваринництва - оленярство. На Алтаї розводять кіз, маралів, у горах Бурятії й Туви - яків.

Традиційною, хоч і трохи забутою галуззю, є конярство, яке колись розвивалося повсюдно. Нині племінних коней розводять на конезаводах, що переважно зосереджені в лісостеповій та степовій зонах. Табунне утримання характерне для Бурятії, півдня Якутії.

Залежно від спеціалізації сільського господарства розвивається й харчова про-мисловість. Повсюдно діють підприємства м'ясної, маслоробної, молочної, молоч-конcepвнoї, хлібопекарської, кондитерської промисловості, пивоваріння, інші галузі переважно споживчої орієнтації. Певну територіальну спеціалізацію мають галузі сировинної орієнтації: цукрова (Центральне Чорнозем'я, Північний Кавказ, південь Поволжя), олійна (Північний Кавказ), плодоовочеконсервна (Північний Кавказ, Поволжя), виноробна, чайна (Північний Кавказ).

Білет № 17

1. Загальна характеристика населення Австралії.

За оцінкою на грудень 1997 p., населення Австралії складало 18 631 тис. чоловік, у т. ч у Новому Південному Уельсі проживало 6 306,3 тис, Вікторії — 4 627,3 тис, Квїнсленді — 3 430,4 тис, Західній Австралії — 1 811,1 тис, Тасманії — 471,8 тис, на Австралійській столичній території — 309 тис. і на Північній території — 189,2 тис. Вікторія й Австралійська столична територія — найбільш густонаселені райони; великі пустельні області Північної території і Західної Австралії найменш населені. Зростання населення залежить від природного приросту й міграції. Темпи природного приросту населення Австралії за останні 59 років значно скоротилися, і сьогодні народжуваність становить 1,8 дитини в розрахунку на одну жінку, що набагато нижче багаторічної норми відтворення населення (2,1 дитини). Тривалість життя значно збільшилася — 81 рік для жінок і 75 років для чоловіків.

Корінні жителі. Ймовірно, першопоселенці Австралії мігрували з Південно-Східної Азії 40—60 тис. років тому через сухопутний міст, що існував під час покривного заледеніння, коли рівень Світового океану значно знизився. Деякі мігранти проникли на Тасманію теж по сухопутному мосту. Гадають, що під час заснування першого англійського поселення в 1788 р. в Австралії налічувалося не менше 250 мов аборигенів. Сьогодні переважна більшість населення має європейське і переважно англійське походження, а з кінця 1970-х років значно зросла частка осіб азіатського походження. Усього 2 % населення складають нащадки корінних жителів Австралії. Поява європейців в Австралії виявилася згубною для аборигенів. Припускають, що коли наприкінці XVIII ст. почалося заселення материка європейцями, там проживало близько 1,2 млн аборигенів, однак зустрічаються і набагато менші оцінки — аж до 300 тис. Аборигенів відтісняли від джерел води та мисливських угідь, особливо на півдні й сході, чимало їх загинуло від голоду і спраги або були вбиті під час зіткнень з білими поселенцями, а інші вмерли від хвороб, завезених європейцями. У Вікторії за 30 років місцеве населення чисельністю 10 тис. чоловік скоротилося до 2 тис. Відомо, що остання чистокровна корінна жителька Тасманії Труганіні померла в 1876 р. Однак аборигени, які живуть на островах у Бассовій протоці, тепер називають себе прямими нащадками тасманійських племен. У 1921 р. загальна чисельність аборигенів Австралії скоротилася до 60 тис. чоловік. У XIX ст. деякі аборигени стали джерелом дешевої робочої сили у тваринницьких господарствах (ранчо) білих поселенців у внутрішніх районах країни, а закони того часу закріплювали сегрегацію й поневолення аборигенів. Становище аборигенів почало поліпшуватися в другій половині XX ст., коли громадська думка засудила дискримінаційну політику попереднього періоду. Обмеження для аборигенів були

скасовані, і ці люди були зрівняні в соціальних правах з іншими австралійцями. Було також ужито зусиль, щоб закріпити землю за аборигенами в місцях їхнього проживання і сприяти поширенню серед них освіти. Лише невелика частина австралійських аборигенів більш-менш інтегрована в сучасне австралійське суспільство. При цьому вельми небагато аборигенів зберігають життєвий уклад своїх предків. За даними перепису 1996 р., в Австралії проживало близько 370 тис. чоловік, що вважали себе аборигенами (включаючи жителів островів Торресової протоки). Більшість аборигенів проживає у великих містах — Сіднеї, Мельбурні та Брісбені. Однак чимало аборигенів живуть у віддалених місцевостях і нерідко складають там більшість населення. Зокрема, на їхню частку припадає понад 27 % населення Північної території. Жителі островів Торресової протоки в основному проживають у Квінсленді.

Імміграція була найважливішим фактором формування населення Австралії після заснування першого англійського поселення в 1788 р. Виділяють три стадії міграційного процесу. Перша з них, що тривала до кінця 1940-х років, йшла нерівномірно і починалася переважно з Великобританії. На зорі колоніального періоду в Австралію засилали ув’язнених, яких англійські суди засуджували до каторжних робіт. Однак епізодично до країни прибувало чимало добровільних переселенців. Іммігранти та їхні нащадки заклали фундамент державного устрою й політики Австралії. В основу протекціоністської політики з кінця XIX ст. були покладені принципи так званої «білої Австралії» із метою захисту від імміграції з Азії (у країні був досвід масового переселення китайців у другій половині XIX ст. і особливо під час золотої лихоманки 1850-х років) і від залучення жителів тихоокеанських островів для роботи за контрактами на цукрових плантаціях Квінсленда. У період світової економічної кризи та Другої світової війни імміграція сильно скоротилася, і до середини 1940-х років напередодні післявоєнної реконструкції господарства склад населення Австралії залишався відносно однорідним. За даними перепису 1947 p., менше 10 % населення не були уродженцями цієї країни (це був рекордно низький показник у всій історії заселення XIX—XX ст.). Понад 90 % населення було британського походження (тобто нащадки переселенців з Великобританії й Ірландії), а більшість решти легко асимілювалася в англомовне суспільство (переважно особи європейського походження).

Друга стадія розпочалася наприкінці 1940-х років. Уряд Австралії був змушений удатися до широкомасштабної імміграційної програми, що призвела до непередбачених наслідків. Спочатку переслідувалися дві мети — збільшити населення країни для забезпечення її надійного захисту (у пам’яті ще була свіжа загроза японського вторгнення) і привабити малокваліфікованих і некваліфікованих робітників, у яких відчувала потребу обробна промисловість, що розвивалася високими темпами. Протягом наступних 25 років імміграція в Австралію різко зросла. У цей період переважала імміграція спочатку з країн Східної Європи (біженці наприкінці 1940-х років), потім з Північної Європи і, нарешті, особливо з кінця 1950-х років, з Південної Європи (переважно з Італії й Греції). У 1969—1970-х роках до Австралії переселилося 185 тис. чоловік (рекордно високий показник).

Третя стадія почалася з перегляду імміграційних квот наприкінці 1970-х років і триває дотепер. Попит на дешеву робочу силу в цей період набагато випереджав імміграційні квоти. Австралійська влада скасувала етнічні, расові й національні критерії добору іммігрантів. Наприкінці 1970-х років Австралія прийняла багато біженців із В’єтнаму й інших країн Індокитайського півострова, і з того часу частка переселенців азіатського походження почала зростати. З липня 1997 по червень 1998 р. до Австралії офіційним шляхом прибуло 80,8 тис. переселенців, у тому числі 32 % уродженців країн Азії, 19 % — Нової Зеландії, 13% — Великобританії й Ірландії, 12% — інших країн Європи, 8% — країн Африки і 7 % — країн Близького Сходу і Північної Африки. Ці дані переконливо свідчать про те, наскільки змінилася імміграційна політика Австралії. Близько 21 % нинішніх жителів Австралії не є уродженцями цієї країни і ще 21 % — нащадки іммігрантів другого покоління, у яких хоча б один із батьків не був уродженцем цієї країни. Вплив різних культур очевидний: він проявляється у вигляді вулиць, у популярності ресторанів, що спеціалізуються на національних кухнях, у поширенні футболу (раніше його вважали «іммігрантською» грою), у зростанні частки прихильників православного, мусульманського, індуїстського, сикхського і буддистського віросповідань і в розмаїтості преси іноземними мовами. Наступною за чисельністю після англомовної групи населення є вихідці з Італії: близько 240 тис. австралійців є уродженцями цієї країни, ще у 340 тис. принаймні один із батьків — італійського походження, крім того, у багатьох є італійські предки в третьому поколінні й далі. В Австралії є також значні групи населення грецького, німецького, голландського, в’єтнамського й китайського походження.

2. Охарактеризуйте транспортну систему Канади.

Канада має сучасну транспортну систему. Особливу роль у ній відіграють трансконтинентальні магістральні залізниці і шосе, що перетинають континент від Атлантичного до Тихого океану вздовж кордону з США, тому для країни характерна значна протяжність транспортних шляхів.

Загалом же розвинуті всі види транспорту. Незважаючи на поступове зниження ролі залізничного транспорту, він як і раніше домінує у внутрішніх перевезеннях масових вантажів. Протяжність залізничних доріг Канади - 47 тис. км (5-е місце у світі).

Автомобільний транспорт тримає першість за обсягами пасажирських перевезень на невеликі відстані. Побудовані Аляскинське шосе та шосе "Маккензі" (загалом понад 1 млн.км автошляхів, 6-е місце в світі). Велике значення у внутрішніх вантажоперевезеннях мають водні шляхи, перш за все Великі озера і річка Св. Лаврентія. Здійснюються заходи для для продовження тривалості сезону навігації.

Довжина внутрішніх водних шляхів - 636 км. Власний торговий флот Канади невеликий (184 судна), тому країна широко використовує суда під "зручними прапорами", яких у 1,5 рази більше (223). Найкрупніші морські порти - Монреаль, Ванкувер, Сет-Іль, Кіебек, Галіфакс. В останні десятиліття швидкими темпами розвивався автомобільний, трубопровідний і авіаційний транспорт. Останній займає перше місце за пасажирооборотом у перевезеннях на далекі відстані всередині країни і за її межі.

На території Канади розташовано біля півтори тисячі аеропортів, з них третина мають тверде покриття злітних смуг; головні аеропорти країни - Монреаль, Торонто, Ванкувер. За протяжністю повітряних ліній Канада займає II-е місце в світі після США. Основноюй авіакомпанією країни вважається Air Canada. Довжина магістральних нафтопроводів - 23 тис. км, бензопроводів - 80 тис. км. На півночі використавується снігоходи, моторні сані, вертольоти.

Білет № 18

1. Порівняльна характеристика промисловості Білорусії та Польщі.

Польща

Польська промисловість дуже диверсифікована і географічно досить рівномірно розміщена, хоч існують райони значної концентрації підприємств її провідних галузей. Провідні галузі виробляють продукти харчування, текстиль, вугілля, машини і обладнання.

У Катовіцькому воєводстві (Верхня Сілезія) локалізовано біля 20% всіх працюючих в промисловості країни; тут зосереджені підприємства вугільної промисловості і чорної металургії. Це також головний район кольорової металургії, машинобудування і виробництва металоконструкцій і інших металоємних виробів. У Лодзі і її оточенні знаходиться майже 42% всіх зайнятих в текстильній промисловості. Біля 30% зайнятих в електротехнічній промисловості сконцентровано в Варшаві і її околицях. Гданськ і Щецин — великі центри суднобудування. Підприємства хімічної промисловості більш розосередилися по території країни, хоч значна їх частина знаходиться в Катовіцькому воєводстві.

Гірнича промисловість займає важливе місце в економіці країни. В кінці ХХ століття з видобутку кам'яного і бурого вугілля, мідної руди, сірки, кам'яної солі, а також ряду інших корисних копалин Польща займала одне з провідних місць в світі. Загалом добувається близько 400 млн т сировини, з цієї кількості 40% становить кам'яне вугілля, 35% пісок і гравій, а також буре вугілля і вапняк. Частка гірничої промисловості у ВВП складає 2,3%, В ній зайнято 271,6 тис. чол. На початку ХХІ ст. простежується тенденція до загального зменшення видобутку мінеральної сировини в Польщі. Виняток складають нафта (+16.3%), мідна руда (+6%), срібло (+4%) і природний газ (+4,2%).

У паливно-енергетичному комплексі переважає виробництво твердих видів палива, головним чином, кам'яного вугілля, частка якого становить понад 75%. За видобутком вугілля Польща займає восьме місце у світі – 176 млн. т (з них 113 млн. т - кам'яне). Кам'яне вугілля видобувається у трьох кам'яновугільних басейнах - Верхньосілезькому, Нижньосілезькому та Люблінському. Основним є Верхньосілезький басейн - 95 % усього видобутку. Нафту і газ країна імпортує, в основному з Росії. Власний видобуток цих видів палива ведеться у Прикарпатті та на шельфі Балтійського моря. Нафтопереробний завод діє у Плоцьку. Польща - найбільший експортер вугілля в Європі (30 млн. т. щороку). Практично 90% електроенергії виробляється на ТЕС, розміщених із орієнтацією на паливну сировину у Сілезії та на споживача у центральній частині країни та в Помор'ї.

Металургійний комплекс представлений чорною і кольоровою металургією. Чорна металургія розвинута в Сілезькому і Малопольському воєводстві (агломерація Домброва, Гурніча, Катовіце, Ченстохова). Високоякісна сталь виплавляється також у Варшаві. Серед галузей кольорової металургії виділяється мідна промисловість. Виробництво концентрується у трикутнику Лєгніца - Жуковиці - Орск (Нижньо-Сілезьке воєводство). Свинець і цинк виплавляють у Катовіце та інших промислових центрах Верхньої Сілезії.

Найбільші машинобудівні підприємства в Польщі розміщені у великих промислових центрах. До найважливіших галузей машинобудування належать транспортне й важке машинобудування, електротехнічна і електронна промисловість. Виробництво легкових автомобілів концентрується у Варшаві, Плонську, Бєльсько-Бялій, Нисі, Познані, Любліні. Вантажні автомобілі випускають у містах Єльч та Стараховіце, автобуси - у Єльчі та Сяноку. Електропотяги для приміських сполучень виробляються у Вроцлаві, пасажирські вагони у Познані, товарні вагони - у Зеленій Гурі та Свідніці. Виробництво морських суден розташоване у Ґданську, Щецині та Гдині, річкових - у Плоцку.

Металургійне обладнання, гірничі машини та інша продукція важкого машинобудування випускається переважно у Сілезькому воєводстві. Головними центрами електротехнічної та електронної промисловості є Варшава, Гданськ, Вроцлав, Бидгощ, Познань тощо. Розвивається сільськогосподарське машинобудування.

Хімічна промисловість Польщі належить до галузей, які динамічно розвиваються, і представлена всіма основними галузями. Неорганічна хімічна індустрія базується на багатих покладах кам'яної солі та сірки. Кам'яна сіль видобувається поблизу Іновроцлава та Клодави, сірка в Свєнтокшиському та Підкарпатському воєводстві. Головні центри виробництва азотних добрив - Пулави, Влоцлавек, Кендзежин-Козлє та Тарнув. Найбільші центри виробництва фосфорних добрив - Паліце, Гданськ і Тарнобжеґ. У центрі країни (Варшава, Лодзь, Бидгощ, Іновроцлав) розвинуте виробництво різних продуктів органічної та неорганічної хімії.

Польща має сприятливі умови для розвитку промисловості будівельних матеріалів. Основними є цементна та скляна промисловість. Головні райони цементної промисловості - Опольський, Свєнтокшиський та Холмський. Головним районом з багаторічними традиціями скляної промисловості є Судетський округ. Тут працює декілька великих підприємств поблизу Валбжига, Болеславця і Строня Шльонського.

Найважливішою галуззю легкої промисловості Польщі є текстильна. Вона займається обробкою бавовни, штучних волокон, вовни, льону і шовку. Основними районами концентрації текстильної промисловості є Лодзинський, Бельсько-Бялський і Ченстоховський та Білявсько-Судетський. На сході країни значним центром текстильної промисловості є Білосток.

За останні роки харчова промисловість стала найбільш інвестиційно привабливою у Польщі. Важливою її галуззю є цукрова промисловість. Більша частина цукрових заводів зосереджена на південному сході та в центральній частині країни. Розвинене виробництво плодових та м'ясних консервів, м'ясопереробна, борошномельна галузі.

Білорусь

Площа - 208000 км²
Столиця - Мінськ
Державна мова - білоруська
Основна релігія - православ'я
Форма правління - республіка
Грошова одиниця - рубєль
Знаходиться у Центральній Європі
- Внутрішньо-континентальна держава
Аграрно-індустріальна
Переважають ГЕС. Є маленькі родовища нафти, великі поклади торфу. Мало забезпечена паливом. Машинобудування- важке. Випускає трактори, раліотехніку. Хімія - основна: переважно добрива і полімери. Легка промисловість: текстильна, швейна, вина, консерви.Лісовиробничий комплекс: сірники, папір, меблі, деревина.
Сільське господарство: молочно - м'ясне скотарство; овочівництво, рілля.
Значне значення має річковий транспорт, переважають залйзниці.

2. Охарактеризувати транспортну систему Італії.

Сеть автомобильных дорог в Италии прекрасно развита и равномерно расположена по всей стране, хотя и имеется некоторое преобладание дорог на севере Италии по сравнению с югом. Однако это нисколько не сказывается на качестве автомобильных перевозок. Благодаря густой сети дорог, 80% грузоперевозок и 90% пассажирских перевозок осуществляются именно автомобилями.

Если говорить о внешних перевозках, то здесь преобладает морской транспорт. Судов в Италии больше тысячи и они прекрасно справляются с самыми крупными грузами и далекими расстояниями.

Велик спрос и на железнодорожные перевозки. Густая сеть железных дорог связывает большие и малые города Италии. Как и автомобильные, многие железные дороги были проложены прямо на склонах гор. Это объясняет большое количество мостов и тоннелей, которые есть на любой дороге во всех частях страны. Сегодня итальянские власти уделяют железнодорожному транспорту особое внимание, модернизируя его и вкладывая большие средства в ремонт существующих составов. Не только техническое оснащение железных дорог претерпевает изменения и улучшения, но увеличивается и их общее количество. Это уже сегодня дает возможность быстро и без проблем попасть в любой город Италии.

Морской транспорт также играет большую роль во внешних и внутренних перевозках страны. Это объясняется значительной протяженность береговой линии, общим положением Италии на морском пути, а также наличием островов, входящих в состав страны. 144 порта - столько их насчитывается на берегах Италии. Самым крупным является порт Генуя, который известен во всем мире. Этот порт является "морскими воротами" для судов Северо-запада Италии и Швейцарии. Вторым по грузообороту портом после Генуи является Триест. Он отправляет суда в страны Ближнего Востока, Восточной Азии и Африки. Благодаря развитию в последние годы нефтехимической и нефтеперерабатывающей промышленности Италии, значительно возрос грузооборот и еще двух крупных портов страны - Таранто и Аугусты. Самым крупным пассажирским портом Италии является Неаполь, являющийся центром связей с Сардинией, Сицилией и другими островами.

Из-за отсутствия крупных рек в Италии речной транспорт здесь развит слабо. Этого нельзя сказать о гражданской авиации. Из Италии ежедневно совершаются множество рейсов в самые разные страны мира. Самыми крупными аэропортами страны являются римский "Леонардо да Винчи" (L'aeroporto di Roma Fiumicino), миланские "Линате" и "Мальпенс".

Для Италии очень важно, чтобы все торговые пути постоянно функционировали и были в самом лучшем состоянии, поскольку от этого во многом зависят внешнеэкономические связи страны. Что же импортирует Италия? Прежде всего, продукцию машиностроительных отраслей, сельскохозяйственные товары, обувь, одежду, промышленное оборудование и сырье для различных производств. Самая активная внешняя торговля идет у Италии с Германией и Францией. Гостиничный бизнес этой страны обслуживает более 50 миллионов туристов со всего мира за год, вся инфраструктура Италии готова работать на гостей, поэтому она занимает первое место в западной Европе по числу мест в отелях.

Білет № 19

1. Культурно-історичні особливості Індії.

2. Сучасний стан сільського господарства Китаю.

Сільське господарство. Провідною галуззю сільського господарства Китаю є рослинництво. Воно виробляє 60 % валової продукції сільського господарства. За різноманітністю сільськогосподарської продукції КНР займає перше місце у світі. Займає також перше місце за врожаями пшениці, рису, тютюну, арахісу, 2-е місце - бавовни, 3-є - цитрусових. Найбільші поголів'я свиней і овець у світі, а за поголів'ям ВРХ займає 2-е місце. Всі сільськогосподарські угіддя Китаю становлять 52 % площі країни, в т.ч. рілля - 10%, пасовища - 41,7%. Більше третини орних земель потребують зрошення.
Рис - основна продовольча культура. Його умови вирощування неоднакові на поливній (Південний Китай) і суходільній (Північний Китай) частині Китаю. На півдні Китаю збирають по два врожаї на рік.
Пшениця - друга за значенням культура. В Китаї вирощується як озима, так і яра пшениця. Райони вирощування озимої пшениці розташовані в басейні р. Хуанхе.
Серед інших зернових важливе місце займають кукурудза, просо, гаолян, ячмінь. Зернові становлять в Китаї 3/4 харчового раціону.
Вирощують такі олійні культури, як арахіс та кунжут.
У Китаї вирощують зелений і чорний чай. КНР належить перше місце світі за виробництвом шовку. Вирощують також цукрову тростину, цукровий буряк, джут, тютюн, фрукти.
У Китаї традиційно склалося два типи тваринництва. Перший пов'язаний із землеробством і має підсобний характер: в землеробських рівнинних районах розводять переважно свиней, тяглову рогату худобу, птицю В західних районах поширене екстенсивне кочове чи напівкочове скотарство. Близько 90 % виробництва м'яса припадає на свинарство.
КНР займає третє місце в світі за виловом риби й виробництвом рибопродуктів.
Значне місце в сільському господарстві КНР займають підсобні промисли (плетіння циновок, кошиків, збирання лікарських рослин), якими займаються, як правило, у вільний від польових робіт час.

Білет № 20

1. Загальна характеристика зовнішньоекономічних відносин Китаю.

До 1960-их років вся зовнішня торгівля Китаю, за невеликим винятком, велася з СРСР і його європейськими союзниками (головним чином з Чехословаччиною, Польщею і Східною Німеччиною). У період погіршення відносин між КНР та СРСР Китай здійснював закупівлі зерна в Канаді та Австралії, імпортував обладнання для промислових підприємств з Японії та Західної Європи.

Розвиток зовнішньої торгівлі поновився на початку 1970-х років. Після того як в 1971 Китай заявив про політику "відкритих дверей" щодо західних країн, його зовнішньоторговельний оборот усього за 4 роки потроївся. До 1980 він виріс ще в два рази і продовжував зростати, хоча і значно повільніше, аж до 1988, подолавши межу в 100 млрд. дол. Велике значення зовнішньої торгівлі для економічного розвитку Китаю краще всього можна проілюструвати часткою експорту в загальному обсязі ВВП: у 1980 вона становила біля 13%, а в 1992 досягла 35%, тобто була вище за показник частки експорту в економіці Японії.

Китай є експортером трудомісткої продукції (3/4 експорту) завдяки можливості використання дешевої робочої сили. Провідне місце в експорті займають одяг і текстильні вироби (дешеві, з натуральної сировини). Значним є експорт товарів широкого вжитку: іграшки, взуття, спортивні товари. Важливе місце в структурі експорту належить машинно-технічного устаткування (25% вартості експорту). Це верстати для невеликих ремонтних майстерень, швейні машини, а останнім часом і нескладна електронна апаратура (магнітофони, відео тощо).

Дата добавления: 2015-05-24