Основні причини поразок

Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз розпочалася Велика Вітчизняна війна. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

Німецький план «Барбаросса» передбачав бліцкриг — блискавичну війну: протягом 2—2,5 місяця знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ — Астрахань. Німецька армія наступала в трьох головних напрямках: західному — на Ленінград, центральному — на Москву, південному — на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя. Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Г. Рундштедта. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт під командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний фронт, під командуванням генерала М. Чередніченка. 23—29 червня в районі Луцьк — Рівне — Броди відбулася найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. ЗО червня німці окупували Львів і вже на кінець третього тижня війни вони просунулися углиб України на 300—350 км.

На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км, на центральному напрямку — на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. військових (у 10 разів більше, ніж Німеччина).

Початковий період війни склався для Радянського Союзу вкрай невдало.

· Прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні дати нападу Німеччини на Радянський Союз.

· Неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії); нові командири були слабко підготовлені, некомпетентні: лише 7 % командного складу мали вищу освіту.

· Незавершеність заходів щодо зміцнення західних кордонів, немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини).

· Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз, на початку війни мала перевагу в живій силі й техніці (армія Німеччини та її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн солдатів і офіцерів, у той час як радянські війська — 2,9 млн).

Оборона Києва, яка тривала з 7 липня до 26 вересня 1941 p., відволікала значні сили ворога. Німецьким арміям вдалося оточити велике угруповання захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту. Причиною такої трагедії стали прорахунки вищого військового командування, те, що Сталін не давав згоди на відведення військ.

Ціною величезних жертв, героїчного опору народу план «блискавичної війни» був зірваний. Оборона Одеси тривала 5 серпня—16 жовтня 1941 p., оборона Севастополя — 30 жовтня 1941 р.—4 липня 1942 р. Після розгрому Південно-Західного фронту основні сили ворог кинув на Москву, де з 30 вересня по 5 грудня точилися важкі оборонні бої. 5—6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100—250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала гітлерівський план бліцкригу, розвіяла міф про непереможність вермахту.

Успіх під Москвою Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу і дав указівку про проведення численних розрізнених наступальних операцій. Погано продумані й слабко забезпечені в матеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом у травні 1942 p.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знов перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200— 400 км протяжністю 600—650 км. 22 липня 1942 р. після захоплення міста Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР, яка знаходилась в окупації протягом одного року й одного місяця.

49) Період «відлиги»
§130. Україна в умовах десталінізації (1956—1964 pp.)

Процеси десталінізації та лібералізації в Україні за часів хрущовської «відлиги»

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні кадрові перестановки. Вони проходять не лише в Україні, але й у Литві та Латвії. Цілком можливо, що ці кадрові зміни заздалегідь спланував Лаврентій Берія, який розраховував захопити державну владу завдяки підтримці партійної верхівки національних республік. Проте керівники України не піддалися на цю спокусу й не підтримали шефа Міністерства держбезпеки. Як згодом з'ясувалося, колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал Тимофій Строкач з ризиком для життя повідомив М. Хрущова про антидержавну змову.

Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів своєї роботи в Україні. Уже XVIII з'їзд КПУ в березні 1954 року окреслив тенденцію збільшення кількості українців у партійному керівництві республіки. Наприклад, у новообраному складі ЦК питома вага українців зросла зі 62% до 72%, усі вісім членів Політбюро були українцями, вони одержали посади не лише першого й другого (О. Кириченко й М. Підгорний), але й ще двох секретарів ЦК Компартії України.

Відчутні позитивні зміни відбувалися і в державному апараті, де на високі посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець. Значні кадрові

перестановки відбулися в Міністерстві внутрішніх справ України після арешту прибічника Л. Берії П. Мешика. Щоб обмежити владу московської керівної еліти, М. Хрущов надавав більше повноважень національним кадрам у розв'язанні важливих проблем. Унаслідок цього можливості владних структур республіки помітно зросли, посилюючи автономістські домагання та особисті амбіції їхніх лідерів.

Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.
XX з'їзд КПРС

Найголовнішим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 року. У звітній доповіді М. Хрущова не було ніяких сенсаційних заяв. У ній зокрема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва». Ці проблеми висвітлювалися й у виступах делегатів з'їзду. Лише А. Мікоян у своїй промові обережно торкнувся «культу особи Сталіна», піддав сумніву деякі висновки відомого сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» і вперше публічно зазначив, що С. Косіор та В. Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу». В останній день роботи з'їзду М. Хрущов повідомив делегатів, що вони ще мають зібратися на додаткове закрите засідання. У ніч з 24 на 25 лютого 1956 року М. Хрущов протягом чотирьох годин зачитував «таємну закриту доповідь», у якій розкрито причини утвердження «культу особи Сталіна», його конкретні прояви й наслідки. Делегати з'їзду вперше почули правду про «заповіт» Леніна, про Й. Сталіна як «нащадка» та «геніального продовжувача» справи В. Леніна, видатного «воєначальника», який насправді був жорстоким тираном і головним винуватцем страхітливих поразок Червоної армії в 1941-1942 pp.

Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму. У ній, скажімо, засуджувалися лише зовнішні сторони тоталітаризму («культ особи») і найстрашніші зловживання державної влади (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх етапах соціалістичного будівництва вважалася правильною. З'їзд не обговорював доповіді М. Хрущова, а прийняв з цього питання лише стислу постанову.

Проте й ця дозована критика позитивно вплинула на оздоровлення політичної і морально-психологічної атмосфери в країні, здійснила справжній переворот у суспільній свідомості. Цей переломний період у житті радянських людей, за влучним висловом І. Еренбурга, був названий хрущовською «відлигою».

Політична «відлига»

Перші ознаки політичної «відлиги» в Україні стали відчуватися у сфері культурного життя. Вони виявилися насамперед у поверненні українській культурі імен безпідставно репресованих діячів. Спочатку завдяки активній діяльності М. Рильського були посмертно реабілітовані поети О. Олесь та М. Вороний. У 1956 році з'явилися повідомлення про реабілітацію В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М. Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та ін. Згодом розпочалася кампанія за повернення чесних імен драматургові М. Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Л. Курбасові та ін.

Водночас розгортаються й процеси реабілітації окремих партійних, державних та військових керівників. У 1954 році створюється спеціальна комісія Президії ЦК КПРС для вивчення матеріалів, присвячених масовим репресіям у період «великої чистки» 1936-1939 pp. Наслідком її роботи стала реабілітація відомих в Україні партійних та державних діячів: В. Затонського, Е. Квірінга, С. Косіора, Ю. Коцюбинського, М. Скрипника, С. Постишева, І. Якіра. У вересні 1955 року одержали амністію громадяни, що співпрацювали з німецькими окупантами в роки Другої світової війни. Унаслідок цього до 1957 року в Україну повернулося понад 65 тис. колишніх членів ОУН та вояків УПА.

У цілому на кінець 50-х pp. були переглянуті справи майже 5,5 млн. осіб. Проте лише 58% з них визнано реабілітованими. Як і раніше, поза законом залишалася більшість жертв політичних репресій 1920-х — початку 1930-х pp., а також особи, які були звинувачені в українському націоналізмі.
Наростання опору десталінізації з боку сталінських сил

Колективне керівництво, проголошене М. Хрущовим після смерті Й. Сталіна, незабаром утрачає свою єдність і злагоду, а згодом остаточно розколюється на два ворожих табори. Найбільшої гостроти протистояння між ними досягло влітку 1957 року, коли колишня «сталінська гвардія» на чолі з Г. Маленковим, В. Молотовим та Л. Кагановичем вирішила дати відкритий бій М. Хрущову. Скориставшись його візитом до Фінляндії, опозиція 18 червня 1957 року поставила питання про відставку першого секретаря на засіданні Президії ЦК КПРС. Незважаючи на більшість (сім проти чотирьох), своєї мети вони не досягли. У протиборстві, що тривало чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових структур — Г. Жуков (армія) та І. Серов (КДБ). Вони оперативно доставили членів ЦК КПРС до Москви. Пленум, що відбувся 22-29 червня 1957 року, після тривалих і гострих дискусій засудив діяльність опозиціонерів. Згодом вони були зміщені з високих державних посад. У цьому протистоянні керівництво України послідовно підтримувало М. Хрущова.

Ліквідація антихрущовської опозиції дала можливість зберегти вироблений політичний курс і підготувати надійне підґрунтя для наступного етапу оновлення й лібералізації радянського суспільства. Для остаточного зміцнення свого становища М. Хрущов здійснив чергову низку кадрових перестановок. У листопаді 1957 року, відчуваючи в особі Г. Жукова й армії серйозну загрозу монополії партійної диктатури, він звільнив його від обов'язків міністра оборони й призначив на цю посаду уродженця України маршала Р. Малиновського. У грудні 1957 року перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко обирається секретарем ЦК КПРС, а на чолі КПУ стає М. Підгорний. На початку 1958 року М. Хрущов усунув з посади голови Ради міністрів СРСР М. Булганіна й сам очолив союзний уряд. І нарешті I960 року на посаду голови Президії Верховної Ради СРСР замість 79-річного К. Ворошилова висувається Л. Брежнєв.

Наступним кроком на шляху десталінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році. На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною. Його керівництво КП(б)У 1947 року на з'їзді цілком справедливо назвали «чорними днями» для України. М. Підгорний з трибуни з'їзду зазначив, що Л. Каганович, перебуваючи на високій партійній посаді в Україні, поводив себе як справжній садист, жорстоко знущаючись з керівників, активістів, інтелігенції республіки.

XXII з'їзд КПРС став найвищою точкою процесу десталінізалії, на хвилі якої М. Хрущов остаточно скомпрометував і усунув від влади своїх суперників.

50) Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Дата добавления: 2015-05-24