Екзамен з політології. 2 страница. Переговори у Бресті - Литовському

Переговори у Бресті - Литовському

9 грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією і Німеччиною та її союзниками у Бересті (Бресті-Литовському). Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Спочатку серед членів Ради переважала проантантівська орієнтація. Та надії на допомогу Антанти були марні. Водночас воєнна загроза з боку Радянської Росії швидко зростала. Крім того, існувала реальна загроза окупації України арміями Німеччини та Австро-Угорщини. Ці держави здавна зазіхали на Україну і мали всі шанси дістати згоду на її окупацію у ході переговорів з делегацією Радянської Росії.

Ніким не визнана Україна могла стати звичайним трофеєм переможців з необмеженим правом поділяти. її і управляти нею як колонією.

За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх воюючих і нейтральних держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права Раднаркому виступати на переговорах від імені народів усієї Росії і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно.

Представники німецького командування схвально сприйняли цю заяву і разом із союзниками - Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною - повідомили Центральну Раду, що чекають її делегацію у Бресті-Литовському. 19 грудня делегація УНР у складі С. Голубовича (голова), М. Левитського, М. Любинського, М. Полоза, О. Севрюка та С. Остапенка прибула в Брест-Литовський. Відкрився новий фронт боротьби за незалежність — дипломатичний.

30 грудня 1917 р. на пленарному засіданні міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін від імені союзних держав визнав повноправним учасником переговорів присутню делегацію України, Керівник делегації Радянської Росії на переговорах Л. Троцький змушений був зважати на реалії і, не знайшовши жодних аргументів проти, також визнав право делегації Центральної Ради виступати від імені УНР як самостійної держави.

У січні 1918 р. делегація Росії зробила спробу замінити на переговорах представників Центральної Ради делегатами радянського уряду України. Підставою для цього стало те, що більша частина території УНР опинилася під контролем більшовиків. Але спроба російської делегації була відкинута як представниками Центральної Ради, так і союзними дипломатами. Виконувач обов'язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив учасників переговорів з прийнятим на цей час Четвертим універсалом, згідно з яким УНР оголошувала про своє відокремлення від Росії. Беручи це до уваги, держави німецько-австрійського блоку визнали очолювану Центральною Радою Українську Народну Республіку незалежною державою, правомочною вступати у міжнародні відносини.

Мирний договір у Бресті- Литовському

27 січня (9 лютого) між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між державами німецько-австрійського блоку і Україною припинився. Німеччина й Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися допомогти їй відновити контроль над усією територією держави. Зі свого боку, уряд УНР узяв зобов'язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 млн 750 тис. пудів худоби живою вагою, багато картоплі, цукру, сала, іншої сільськогосподарської продукції. У свою чергу, Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари.

Берестейський договір був великим успіхом української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави. Було очевидно, що така незалежність буде обмеженою. Але іншого виходу за тих умов не було. Не підписувати мирний договір з Німеччиною означало залишатись у стані війни з нею і готуватися до наступу її добре озброєних і дисциплінованих військ. Якщо натиск червоних частин війська УНР ще якось стримували, то в разі наступу німецько-австрійських армій вони, опинившись між двома фронтами, були б розчавлені за кілька днів.

Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та її союзниками.

1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії.

2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.

3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою.

Таким чином, альтернативою Берестейському договору була не Українська Радянська Республіка, в чому намагалися переконати населення більшовики, а перетворена на колонію Німеччини та Австро-Угорщини розшматована Україна.

10. Внутрішньо-політичне становище УНР весною 1918р. Підготовка державного перевороту та його наслідки.

До кінця квітня 1918 р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ. Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліна і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму. Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтація на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

Повернувшись 9 березня 1918 р. до Києва, УЦР потрапила у важку кризу. М. Грушевський свідомо відтіснив від процесу підготовки рішень осіб, які не належали до УПСР або УСДРП. Окремі впливові члени Ради, зокрема, міністр закордонних справ О. Шульгін, виступили за розширення контактів з Антантою, але М. Грушевський категорично був проти цього. Спроба врегулювати ситуацію, сформувавши новий склад Ради народних міністрів, нічого не дала, бо його добирали за партійною, а не професійною ознакою. Невдалою виявилась і кандидатура голови уряду — колишнього студента III курсу, напівінженера В. Голубовича.

До кінця березня 1918 р. німецьке й австро-угорське командування, дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради, безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є. Чикаленком, домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є. Чикаленко й з пропозицією В. Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на колишнього генерал-лейтенанта, флігель-ад'ютанта Миколи II П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною долю УЦР було вирішено.

Передісторія події, що спричинила переворот. У ніч з 24 на 25 квітня 1918 року з власної квартири в Києві невідомими особами був викрадений мільйонер, голова Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії Центральної ради Абрам Добрий.

Згодом з'ясувалося, що викраденням керував дехто Осипов — чиновник особливих доручень українського Міністерства внутрішніх справ, особистий секретар начальника політичного департаменту Української народної республіки (УНР) Гаєвського. Банкіра відвезли в автомобілі на вокзал Києва та доставили до вагона, що стояв на запасних коліях під охороною січових стрільців, який був причеплений до звичайного пасажирського поїзда на Харків. Є думка, що Осипов запропонував Доброму звільнення в обмін на 100 тисяч рублів.

Викраденого було вирішено розмістити в харківській в'язниці, але директор Холодногірської централу відмовився приймати Доброго без ордера на арешт і відповідних супровідних документів Міністерства внутрішніх справ. Банкіра відвезли в харківський «Гранд-Готель» і замкнули в номері. Там він на вимогу вимагачів підписав чек на 100 тисяч рублів.

Німецьке командування вважало Осипова виконавцем, а замовникамизлочину оголосило міністра внутрішніх справ Центральної ради Михайла Ткаченка, військового міністра Центральної ради Олександра Жуковського і прем'єр-міністра українського уряду Всеволода Голубовича. Викрадення міністрами Ради людини, через банк якого йшли фінансові операції окупаційних військ з Рейхсбанком, викликало обурення німецького командувача на Україну Германа фон Ейхгорна. 26 квітня він видав указ, згідно з яким усі кримінальні злочини на території Україні вибірково могли підлягати німецькому військово-польового суду при збереженні паралельної роботи української правової системи. Видання такого наказу викликало стурбованість Голубовича, який через два дні після викрадення сказав з трибуни Центральної ради наступне:

«Що таке є власне пан Добрий? Він, може, є підданець Німецької держави? Ні, він ні сват, ні кум, він зовсім постороння людина. І от із-за того, що було похищено цю посторонню людину, яка юридично нічим не зв'язана з Німеччиною, яка не дає ніяких поводів до того, щоби зробити такої колосальної ваги приказ, приказ був виданий.»

Перебіг

29 квітня в приміщенні київського цирку відбувався з'їзд хліборобів, на який прибуло більше 6 тис. делегатів з 8 губерній України. Павло Скоропадський залишався дома і дізнавався про перебіг з'їзду через кур'єрів. Саме через останніх він дізнався, що критика політики Центральної Ради сягнула апогею, а тому цей момент видавався найкращим для початку дій. Павло Петрович на автомобілі прибув на з'їзд і сів у бічній ложі. Після однієї з промов прозвучала пропозиція оголосити Скоропадського гетьманом. Присутні встали і вітали його як людину, якій випала доля взятися до керування країною у складний для неї час.

Після цього учасники з'їзду рушили на Софіївський майдан для урочистого молебню, де нова влада отримала благословення від архієпископа Никодима.

У ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах, а також Державним банком.

За три дні перед цими подіями німці роззброїли дивізію Синьожупанників, а 30 квітня Січових Стрільців.

11. Причини падіння ЦР: історичне значення та уроки.

До кінця квітня 1918 р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ. Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліна і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму. Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтація на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

Союзницькі війська з перших днів перебування в Україні почали виконувати ті функції, які насправді повинні були забезпечувати місцеві органи влади. Вони здійснювали охорону внутрішнього порядку, вели енергійну роботу проти підривних сил, великоросійських тенденцій, анархії та бандитизму. Український уряд не був здатний регулювати й економічні відносини з селом, забираючи у нього багато продовольства, в тому числі й для поставок у Німеччину й Австро-Угорщину.

Повернувшись 9 березня 1918 р. до Києва, УЦР потрапила у важку кризу. М. Грушевський свідомо відтіснив від процесу підготовки рішень осіб, які не належали до УПСР або УСДРП. Окремі впливові члени Ради, зокрема, міністр закордонних справ О. Шульгін, виступили за розширення контактів з Антантою, але М. Грушевський категорично був проти цього. Спроба врегулювати ситуацію, сформувавши новий склад Ради народних міністрів, нічого не дала, бо його добирали за партійною, а не професійною ознакою. Невдалою виявилась і кандидатура голови уряду — колишнього студента III курсу, напівінженера В. Голубовича.

Останні два місяці свого існування Центральна Рада нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним проблемам суспільства. Фактично вона перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 осіб.

До кінця березня 1918 р. німецьке й австро-угорське командування, дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради, безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є. Чикаленком, домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є. Чикаленко й з пропозицією В. Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на колишнього генерал-лейтенанта, флігель-ад'ютанта Миколи II П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною долю УЦР було вирішено.Приводом для ліквідації УЦР (частково — саморозпуску) стала авантюра прем'єра В. Голубовича та його прихильників — викрадення 24 квітня директора Російського банку зовнішньої торгівлі Ю. Доброго та осіб, які відповідали за фінансові розрахунки між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною. 29 квітня на хліборобському конгресі було обрано гетьманом України П. Скоропадського.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України. Походив із давнього козацько-шляхетського роду. Народився в м. Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у м. Тростянці на Чернігівщині. У1886—1893pp. навчався у Петербурзькому пажеському корпусі. Служив у кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 pp. З 1916 р. — генерал-лейтенант. У січні 1917 р. призначений командувачем 34-м армійським корпусом, дислокованим на території України. У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Через розходження у поглядах з керівництвом УЦР на військове будівництво й організацію державної влади подав у відставку. З 29 квітня по 14 грудня 1918 р. — гетьман України. Згодом емігрував до Берліна. Під час Другої світової війни відстоював інтереси українців перед офіційними колами Німеччини. 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Плотлінг поблизу Мюнхена був тяжко поранений і невдовзі помер. Похований в Оберсдорфі.

Так закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувала появу нового, хоча й аморфного, державницького організму — Української Народної Республіки.

Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

12. П. Скоропацький: політик, державний та військовий діяч.

Павло Петрович Скоропадський, майбутній гетьман Української держави, народився 3 травня 1873 року у Вісбадені (тут, на мінеральних водах Німеччини, відпочивала його мати, Марія Андріївна Скоропадська).

Дитячі роки П.Скоропадський провів на Чернігівщині в Тростянці, в родовому маєтку Скоропадських. Пізніше Павло Петрович згадував: “Перші українські враження мені навіяні в будинку мого діда”. В оселі багато співали українських співень. На стінах висіли портрети гетьманів, полковників, старшин. Серед них і портрет гетьмана України Івана Мазепи, до якого ставились з симпатіями. В родині шанували українські звичаї і традиції. Відтак, любов і шана до свого рідного, українського, національного перейшли й до хлопця, визначили його життєвий шлях.

З дитячих років Павла Скоропадського приваблювала військова кар’єра та й сімейні традиції співпали з його мріями. І він влаштовується на навчання в Пажеському корпусі в Петербурзі До речі, цей військово-учбовий заклад був доступний лише для дітей вищих кіл аристократії. У 1893 р. Скоропадський успішно закінчує навчання.

Завдяки прекрасній військовій освіті та особистим якостям Павло Скоропадський досить швидко піднімається сходинками військової кар’єри та отримує відзнаки. Він бере участь в російсько-японській війні, яка стала для нього своєрідною військовою школою. Тут Скоропадський здобув великий бойовий досвід, підвищив свою тактичну та аналітичну майстерність у плануванні і розробці військових операцій. Недаремно після війни Павла Петровича призначають флігель-адьютантом царя. Перебуваючи на цій посаді він ознайомлюється із управлінням державою. Цей досвід йому стане в нагоді в майбутньому.

Розпочинається Перша світова війна і він знову на фронті. Генерал вміло керує полком, за що отримує високі нагороди та підвищення по службі. Влітку 1916 р. Павло Петрович отримує чергове звання – генерал-лейтенанта, через рік він приймає командування 34-им армійським корпусом, який розташовувався в Україні. Скоропадський цікавиться українським політичним життям, підтримує ідею українізації військових частин. Згодом очолює Перший Український корпус, в якому, як зазначає дослідниця української історії Н.Полонська-Василенко, було “60000 добре з дисциплінованих вояків”.

Наприкінці листопада 1917 р. в Петрограді владу захоплюють більшовики і йдуть на Київ. П.Скоропадський вирушає їм назустріч. Збільшовичені війська “були зненацька захоплені, роззброєні, негайно погружені в потяги і відіслані до Росії. Таким чином, лише завдяки рішучим діям генерала Скоропадського Українська Центральна Рада не була розгромлена. Однак, замість належної оцінки дій Павло Скоропадський зустрів в українському уряді холодне ставлення до його особи та корпусу. На думку Н.Полонської-Василенко: “Генеральний Секретаріат побоювався зростаючого авторитету генерала, підозрював в особі Скоропадського “майбутнього Бонапарта”. До того ж, ідеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Україні регулярної армії.

П.Скоропадський пише рапорт про звільнення. Але й після відставки, він дбає про захист молодої Української держави; працює над створенням козацького війська. Він аналізує політичну й військову ситуацію в країні і приходить до висновку, що соціалістичні українські партії не здатні вивести державу з кризи. Відтак, розпочинає роботу над створенням політичної партії, яка, на його думку, “зможе поставити нашу державу на правдивий шлях розвитку”.

Відповідно до Брест-Литовської угоди, підписаної УЦР з Центральними державами, Україна була звільнена від російських більшовицьких військ, а на її територію введені німецькі та австрійські війська. Уряд України мав задовольняти їх продовольчі потреби, але не зміг цього зробити. Отож загострюються відносини УЦР із німецьким військовим командуванням, виникає загроза перетворення України в колонію. В країні панує хаос і безладдя.

Павло Скоропадський разом зі своїми прихильниками вирішує перехопити ініціативу і починає енергійно діяти. 29 квітня 1918 року з усіх кінців України в столицю на Хліборобський Конгрес з’їхались 6432 уповноважених представників від 8 українських губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської, Катеринославської та Харківської. Основні вимоги учасників зібрання: наведення порядку в державі, поновлення приватної власності на землю, утворення сильної влади. Гетьманом України одноголосно обрано Павло Скоропадського. Цього ж дня всі державні установи Києва взяті його прихильниками.

Новообраному гетьману в спадок дісталась країна, яка перебувала у важкому економічному та політичному становищі. За досить короткий період він створює новий уряд. До речі, до його складу також увійшли і чернігівці. Це були високоосвічені і талановиті люди, які свято вірили в майбутнє Української держави.

Урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декілька місяців відновлено дійовий адміністративний апарат, багато зусиль здійснено для відновлення промисловості, розроблено законодавство, яке заохочувало інвестиції в економіку держави. Великих успіхів вдалось досягнути в національно-культурному питанні. Після тривалих переговорів з німецьким військовим питанням гетьману вдалось добитись дозволу на створення восьми військових корпусів. Разом з тим, формується козацьке військо та військо-морський флот. Налагоджуються економічні та культурні зв’язки з іншими країнами. Проте, основним каменем спотикання для уряду Скоропадського стало земельне питання. Бо відновлення приватної власності на землю викликало невдоволення серед селянських мас.

Цією ситуацією скористались опозиційні соціалістичні партії, які не захотіли співпрацювати з новоствореним урядом. Наприкінці 1918 р. вони розпочинають підготовку до повстання і закликають населення до повалення гетьманської влади. Війська соціалістичної опозиції захоплюють Київ. Павло Скоропадський підписує своє зречення від влади і передає її уряду, а сам виїжджає за кордон. Того ж дня уряд склав з себе повноваження і передав владу Директорії. Проте, вона не довго перебувала при владі. Небажання різних політичних сил спільно будувати Україну призвело до втрати її державності.

П.Скоропадський виїхавши до Німеччини залишається патріотом рідної землі. Він створює громадську організацію “Союз гетьманців-державників”, яка відстоювала інтереси українства. Павло Петрович користувався заслуженим авторитетом серед української еміграції. “Вся тодішня Україна” горнулась зі своїми скаргами і за моральною підтримкою до Гетьмана, який скріплював віру в краще майбутнє України” – згадували сучасники.

Наприкінці Другої світової війни, 16 квітня 1945 р., під час бомбардування, гетьмана смертельно поранено. А 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен (Німеччина) перестало битися серце вірного сина України – Павла Петровича Скоропадського.

Для сучасних істориків, політиків, керівників держави досить цінний період українського державотворення поч. ХХ ст. Так, видатний історик С.Кульчицький зазначає, що “перешкоди на шляху утвердження України як незалежної і сильної держави багато в чому такі самі, як і в часи Павла Скоропадського: нездатність української політичної еліти знайти спільну мову, її невміння або небажання полегшити життя народу реформами”.

13. Діяльність уряду П. Скоропацького по створенню національних збройних сил.

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвою підштовхнула до консолідації та активізації несоціалістичні сили. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся конгрес хліборобів, організований за ініціативою Союзу земельних власників. На ньому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні міцної влади у формі гетьманату. Така форма влади була прийнятна й для окупаційного командування. Гетьманом нового державного утворення – Гетьманат “Українська держава” – було проголошено П. Скоропадського. У ніч з 29 на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли усі державні інституції й найважливіші об’єкти. Гетьманський переворот відбувся майже безкровно. Ніхто – ні в Києві, ні в провінції – не став на захист Центральної Ради, ліміт довір’я до якої було вичерпано. Суспільство зробило ставку на грубу силу. Суть перевороту полягала у спробі, шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну, створити нову модель Української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, що ґрунтувалася б на приватній власності та дотриманні правових норм. Свою діяльність П. Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя “в нормальне річище.” Як відомо плани П. Скоропадського залишилися нереалізованими, а його особистість й досі викликає гарячі дискусії, Але всупереч усій неоднозначності оцінок діяльність П. Скоропадського заслуговує пильної уваги саме з погляду його внеску у розбудову Української держави. Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропадським було створенн збройних сил Української держави.

Політичне кредо гетьмана було по-військовому простим: "... створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні й соціальні реформи".

Ці ідеї увійшли до першого підписаного Скоропадським в ранзі гетьмана документі - "Грамоті до всього українського народу". У ньому стверджувалось, що повалений уряд був неспроможним здійснювати державне будівництво. Щоб забезпечити народові спокій, закон і можливість творчої праці, гетьман брав на себе повноту влади, але тут же зазначав, що такою владою обтяжує себе тимчасово. Народ мав одержати виборчий закон, на основі якого треба було обирати депутатів парламенту. Проте не говорилося, якими правами буде наділений парламент, а які залишаться за гетьманом.

Гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії. У створеному воєнному міністерстві (військовим міністром став командуючий однієї з армій Румунського фронту генерал О. Рогоза) діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління. Було створено Генеральний штаб. Його начальником залишився полковник О. Сливинський, який перебував на цій посаді й за Центральної Ради.

У червні 1918 р. у Володимирі з полонених в Австрії українців закінчилось формування дивізії сірожупанників (чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня). Дивізія дислокувалася головним чином у районі Стародуба – Конотопа, тобто неподалік російського кордону. У липні була сформована гвардійська сердюцька дивізія (чотири піхотні полки, кінний лубенський полк, гарматний і автопанцерний дивізіон та технічна сотня) з 5000 вояків. Її було укомплектовано хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. У серпні у Білій Церкві відновлено окремий загін січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця і начальника булави (штабу) підполковника А. Мельника.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону “Про загальний військовий обов’язок” від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії – три), закону “Про політично-правове становище службовців військового відомства” від 1 серпня 1918 р., який забороняв політичну діяльність у військах [3, 482]. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували “безумовну відданість ідеї незалежної України”. Улітку 1918 р. в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу.

Дата добавления: 2015-05-24