Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка та інші відомі українці про національну освіту (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.)

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) – письменник і педагог. Народився на Чернігівщині в небагатій дворянській сім’ї, закінчив екстерном Харківський університет. Більше 10 років працював учителем у сільських школах на Чернігівщині. З 1902 р. проживав у Києві, певний час очолював Київське товариство "Просвіта". Під його редакцією вийшов чотирьохтомний "Словник української мови". Написав ряд публіцистично-педагогічних творів, серед яких "Яка тепер народна школа на Україні", "На безпросвітному шляху. Про українську школу", "Перед широким світом" і ін. У цих та інших творах критикував тогочасний стан народної освіти, виступав за створення народних шкіл з українською мовою викладання.

Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Франко залишив величезну спадщину, у т. ч. більше ста наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. Писав українською, російською, польською і німецькою мовами.

У статтях "Наші народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та ін. піддав гострій критиці недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду у галузі освіти. Вказував, що уряд боїться поширення знань серед народу і видає розпорядження, які всіляко обмежують доступ до гімназій дітей бідного населення.

Вказував на роль навчання рідною мовою у розвитку мислення дітей. Боровся за створення шкіл, пов’язаних з життям, з інтересами народу. У брошурі "Чого хоче галицька робітнича громада" розробив програму (соціалістичну) народної освіти і школи. Метою виховання визначив формування всебічно розвинутої особистості, яка готова до роботи розумової і фізичної. Характеризуючи мету і завдання виховання, Франко розвінчував курс уряду на підготовку вірнопідданих з вузьким кругозором громадян. Він висунув свій ідеал виховання – людини-"каменяра", будівника нового суспільства. Такій людині притаманні "внутрішній спокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна боротьба проти темноти, фальші і дармоїдства".

Велику увагу Франко приділяв проблемі вчителя. У своїх статтях і художніх творах показав тяжке становище галицьких учителів, зобразив як позитивні, так і негативні образи вчителів. Негативні образи вчителів показав у оповіданнях "Грицева шкільна наука", "Малий Мирон" та ін. Негативним образам протиставив позитивні в оповіданні "Борис Граб", п’єсі "Учитель" (Омелян Ткач) та ін. Крім художніх Франко написав ряд статей, присвячених проблемі вчителя: "Спогади з моїх гімназійних років", "Історія моєї батьківщини" та ін.

У педагогічній спадщині Франка є багато матеріалів з історії педагогіки. Він зробив аналіз освітньої ролі братств в ХVI-ХVII ст. на Україні, зупинявся на діяльності Острозької академії, писав про історію Львівського університету, вивчав педагогічні ідеї І.Вишенського, Г.Сковороди, Т.Шевченка, О.Духновича та ін. Досліджував історію зарубіжної освіти і виховання, зокрема філантропічний напрямок у німецькій педагогіці.

На формування поглядів Лесі Українки впливав її дядько М.П.Драгоманов.

У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті "Голос однієї російської ув’язненої" піддала критиці систему освіти царської Росії. Росію назвала "бастілією", де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".

У нарисі "Школа" Леся Українка показала відсталість тогочасних народних шкіл, а саме парафіяльних, та тяжке життя народних вчителів. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння.

52. Національно-освітнє питання: кінець ХІХ - початок ХХ ст. (С.Русова, В.Грінченко, І.Нечуй-Левицький)

Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Основним рушієм різнобічної діяльності С.Русової за межами України, що здійснювалась у науково-педагогічному, громадсько-політичному, культурно-просвітницькому, науково-публіцистичному напрямах, виступили ідеї служіння справі визволення українського народу від будь-яких форм дискримінації, незалежно від умов і місця проживання, та національного державотворення як головного стрижня світобачення мислительки.

Провідними у змісті педагогічної роботи, що займала центральне місце в усій еміграційній діяльності Софії Русової, стали:

- організаторсько-практичні зусилля в царині розбудови і функціонування українського шкільництва в Чехословацькій Республіці, яке за структурою, кадровим потенціалом, науково-методичним забезпеченням не мало аналогів у всьому українському зарубіжжі міжвоєнного періоду;

- теоретичні пошуки, пов'язані з викладанням в українських високих школах і наукових установах та розробкою лекційних курсів, навчальних програм, підготовкою монографій, наукових розвідок, підручників, статей, рецензій тощо;

- популяризаторська праця, що, з одного боку, сприяла ширенню досягнень національної системи освіти, доведенню до світової громадськості її проблем і потреб, а з іншого, - збагачувала українську педагогічну думку прогресивними ідеями зарубіжних наукових надбань, стимулюючи нові пошуки в галузі національної освіти й виховання.

Теоретичний доробок С.Русової періоду еміграції включає твори педагогічної, "жіночої" та літературознавчої тематики. Головні їх ознаки (громадянськість, національно-виховна спрямованість, народність, гуманізм, європеїзм) і характер піднятих у них проблем визначаються: а) ідеєю державотворчої ролі школи, освіти й національного виховання, що була центральною в педагогічних поглядах ученої; б) значенням, якого вона надавала національному й моральному відродженню української жінки як основі піднесення її дидактично-виховної ролі в суспільстві та в сім'ї; в) місцем, яке педагог відводила художньому слову, книзі, періодичному виданню у просвіті народу, національно-патріотичному й естетичному вихованні його підростаючого покоління.

53. Просвітницька культурно-освітня і духовно-моральна діяльність І.Огієнка (після 1917р.)

Написав ряд підручників для українських шкіл: "Рідна мова" (1917), "Рідне писання" (1918), "Українська граматика" (1918), "Українські шкільні мотиви" (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м.Києві, приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янець-Подільського, Варшави, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.

Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І.Огієнка є "Українська культура" (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII-XVIIICT.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Московській державі.

Головним у розвитку духовності української молоді І.Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І.Огієнка можна вважати: різномовність, родинність, залучення християнських ідеалів.

54. Університетська освіта в Україні (XIX-початок XX ст.).

У 1921-1926 роках розвиток освіти в Україні характеризувався проявом двох протилежних тенденцій: залучення до української системи освіти загальних радянських педагогічних ідей, що було продиктовано створенням СРСР; формування в освіті Української РСР специфічних рис в організаційному та змістовому аспектах. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, у векторі рефлексологічної моделі Західної Європи.

Видатні науковці-педагоги 20-х років - О.Залужний, В.Протопопов, І.Соколянський, Я.Чепіга, Я.Мамонтов - сформували основи розвитку цієї науки. Видавався науковий журнал "Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології'. Як наука, педологія включала в себе цілий ряд дисциплін: антропологію, анатомію, фізіологію, історію, етнологію, етнографію. Педагогіка також стала одним із структурних підрозділів рефлексології і повинна була виконувати функцію реалізації теоретичних засад, що розроблялись педологією.

Отже, перші десятиліття ХХ ст. в українській освіті можна визначити як період культурно-освітньої нестабільності.

Формування незалежності України вивільнило значний науково-педагогічний потенціал української інтелігенції, спричинило до розгортання широкої мережі українських навчальних та наукових закладів різного рівня, а також громадських культурно-освітніх організацій.

55. Педагогічна підготовка на Україні ХІХ ст.

З ухваленням у 1864 р. нового Статуту гімназій і прогімназій у Російській імперії перші з цих закладів було розподілено на гімназії класичні й реальні. Програма класичних гімназій ґрунтувалася на вивченні стародавніх мов і математики, навчальний процес у реальній гімназії спирався на природничі дисципліни й нові іноземні мови. Хоча і класичні, і реальні гімназії переслідували одну мету - загальну освіту дітей, - суттєво їх відрізняло те, що право на продовження навчання в університеті надавалося тільки випускникам класичних гімназій. Випускники реальних гімназій могли вступати лише до вищих спеціальних навчальних закладів. Вивченням стародавніх мов у класичних гімназіях закладалася основа для опанування наук в університеті.

Історико-філологічні факультети університетів (в Україні - Харківського, Київського, Новоросійського), університетські педагогічні інститути та дворічні педагогічні курси, де давали фахову й педагогічну підготовку викладачів стародавніх мов, виявилися не в змозі задовольнити потреби всезростаючої мережі класичних гімназій. Крім того, як зазначено у звіті міністра народної просвіти за 1873 р., не зарадив справі і виклик зі слов'янських земель Австрійської імперії у 1866 p. майже сотні молодих філологів-випускників тамтешніх університетів (переважно чехів). Невдовзі преса розпочала гостру кампанію проти вчителів-чехів, звинувачуючи їх у тому, що через недосконале знання російської мови вони не можуть забезпечити якісного перекладу, що утруднює засвоєння учнями класичних мов.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х років XIX ст. Міністерство народної просвіти під керівництвом Д.О. Толстого спланувало певні організаційні заходи в системі вищої педагогічної освіти для зміцнення класичної системи освіти й підготовки вчителів класичних гімназій. З цією метою було відкрито історико-філологічні інститути. Перший у Російській імперії історико-філологічний інститут з чотирирічним терміном навчання з'явився в 1867 р. в Петербурзі. Наступним кроком стало відкриття 1 жовтня 1873 р. при Лейпцизькому університеті (Німеччина) спеціальної семінарії з класичної філолога, де готували викладачів стародавніх мов для гімназій Російської імперії.

56. Київ - Центр освіти в регіоні. Педагогічна підготовка в Києві (II пол. XIX - поч. ХХ ст.)

На кінець 80-х pp. XIX ст. забезпечення вітчизняних гімназій учителями класичних мов було суттєво поліпшено завдяки історико-філологічним відділенням університетів га історико-філологічним інститутам. Скажімо, за перші 25 років існування історико-філологічного факультету університету в Одесі (з 1865 р.) його закінчили 276 студентів. Ніжинський історико-філологічний інститут за період з 1875 по 1900 pp. випустив 321 вчителя. Крім того, право викладати стародавні мови в середніх навчальних закладах надавалося випускникам духовних академій. У зв'язку з цим у 1888 р. було закрито і Російський філологічний інститут у Лейпцигу.

Тоді як для підготовки вчителів стародавніх мов держава робила певні організаційні кроки, питання забезпечення гімназій учителями нових мов лишалося відкритим. Нові мови (німецьку й французьку) викладали переважно іноземці носії мови, що закінчили бодай середню школу або склали спеціальний іспит на звання вчителя тої чи іншої мови, але не мали спеціальної психолого-педагогічної підготовки для роботи в середніх навчальних закладах. Тож діти, які вступали до гімназій з певними практичним знаннями, потрібних нових знань не здобували, а часто навіть втрачали свої практичні навички.

Дата добавления: 2015-05-24