Представники українського просвітництва в діаспорі

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову інших країн, наприклад, Канади.

Вважаючи, що роль держави у питанні стосунків з українською діаспорою є незаперечною, необхідно також наголосити на значенні громадських організацій, які фактично впродовж останнього десятиріччя поклали на себе її обов’язки, забезпечуючи координацію діяльності структур в Україні і поза нею. Зокрема слід сказати про діяльність Української Всесвітньої координаційної Ради, організації відкритої для співпраці та контактів. Саме цей період припав на початок розвитку і формування громадянського суспільства в Україні, яке, будучи ознакою зрілого демократичного суспільства, не має альтернативи, «а для самої діаспори такий стан речей є єдино можливим і природним: адже тільки добровільні і самоврядні організації можуть підтримувати національну ідентичність на чужині, що вони роблять з успіхом вже протягом століття». Проте, в Україні з боку держави ще досі немає усвідомлення необхідності тісної співпраці з громадськими організаціями, важливості їх ролі, незважаючи на те, що вже саме термінологічне визначення концепту «громадянське суспільство» передбачає найбільш активну частину загального соціуму, яка може активно впливати на державотворчі та суспільні процеси.

94. Практико-орієнтовані педагогічні концепції ХХ ст. (український або зарубіжний досвід за вибором студента).

Аналіз процесу формування особистості як створення необхідних умов для самовираження, самореалізації, а не як спрямованого із зовні потоку стимулів-подразників для формування поведінкового репертуару, є характерним для неогуманістичних концепцій. Історія розвитку сучасних гуманістичних педагогічних теорій сягає часів античності. її начала ми бачимо вже у методі навчання, що називається сократівським діалогом, оскільки його характерними рисами були: гуманне та поважне ставлення до учня, орієнтація на співробітництво з ним. Особливого розквіту гуманістична педагогічна традиція зазнала в епоху Відродження, коли був відновлений античний ідеал різнобічного гармонійного розвитку особистості.

Найвидатнішими її представниками тих часів були В.да-Фельтре, М.Монтень, Ф.Рабле, Е.Роттердамський, В.Ратке, Я.А.Коменський, К.А.Гельвецій, Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо, Г.С.Сковорода, Й.Г.Песталоцці, Ф.Фребеля, А.Дістервега, К.Д.Ушинського, Л.М.Толстого. На рубежі XIX - XX століть традиції гуманістичного виховання підтримали і розвинули численні представники реформаторської педагогіки, і, передусім, засновники педагогічної течії педоцентризму О.Декролі, Р.Кузіне, Дж.Дьюї.

Методологічною основою сучасних неогуманістичних педагогічних концепцій є персоналістичні філософські, соціологічні та психологічні ідеї, серед яких провідну роль відіграють екзістенціалізм, гуманістична психологічна школа та соціально-критична франкфуртська школа.

На думку представників соціально-критичної франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе та ін.), в сучасному технократичному суспільстві людина все більше відчужується, знеособлюється, втрачає своє "Я", все більше усвідомлює, що все її життя спрямовується сторонніми для неї силами, знеособленими соціальними інститутами, як то засоби масової інформації, реклама тощо. Саме вони формують смаки людей, їх потреби, життєві цінності, стосунки. В уніфікованому суспільстві виникає уніфікована, або "одномірна", за Г. Маркузе, людина.

Дата добавления: 2015-05-24