Жанри живопису

Пейзаж (від фр. paysage, pays — країна, місцевість) — жанр або окремий твір, у якому головним предметом зображення є природа (кольор. вкл., мал. 10,! і). Як самостійний жанр, пейзаж виник в добу Відродження. За характером зображення розрізняють: ландшафт (зображення сільської місцевості), ведуту (зображення міста), марину (зображення моря), гірські, космічні, панорамні, героїчні, пастораль та інші види пейзажу.

Із розвитком цього жанру збільшився інтерес до передачі повітряного середовища (лінійної та кольорової перспективи).

Талановитість художника здатна створити повну ілюзію звучання німої природи і тим досягти вершин її художнього освоєння. Це можна сказати про творчість І. Левітана, А. Куїнджі, М. Ромадіна, І. Айвазовского, А. Ри-лова, І. Шишкіната інших «академіків пейзажу». Серед фундаторів україн­ського пейзажу В. Орловський, С. Святославський, П.Левченко, І. Похитонов, С. Васильківський та ін.

У Давньому Китаї особливий жанр живопису («гори-води») існував іще в VII ст. Китайці одухотворювали сили природи. У зображеннях гір, водоспадів, гірських потоків вони бачили віддзеркалення людської долі, переживань.

Творчі пошуки імпресіоністів (К. Моне, О. Ренуар, Е. Мане, Н. Пуссен та ін.) запалили сонячне світло в пейзажах. Завдяки унікальній технології розкладення кольорової плями в пейзажі з'явилося мерехтіння, рух по­вітря (К. Коровій, А. Лентулов, М. Волошин).

Головний виражальний засіб пейзажу — колір. Він має емоційну забар­вленість, викликає певні почуття, формує настрій картини (білий колір — легкий, чистий; чорний — похмурий, важкий; червоний — схвильований, напружений; блакитний — тендітний, прохолодний). Будь-який колір, зокрема жовтий і червоний, із синім відтінком сприймається холодним, а з червоним і жовтим (зокрема синій) — теплим. Сприймання колориту пейзажу викликає певний настрій (смуток, сум, тугу, світлу радість, підне­сення, співчуття, захоплення та ін.).

♦ З огляду на це спробуйте осмислити мистецтвознавчий термін «пейзаж -настрій». Знайдіть і розгляньте відповідні репродукції творів живопису.

Філософське споглядання та осмислення пейзажного твору зумовле­не символічною природою мистецтва. Художник не випадково обирає об'єкти зображення (дерева, квіти, кущі, птахи і тварини; форма хмар, гірські силуети). З їхньою допомогою художник «шифрує», а глядач «роз­шифровує» смисл, ідею, задум твору.

Значну роль у пейзажі відіграє знайдений художником спосіб передачі простору. Як правило, він користується лінією, яка відокремлює один план картини від іншого (земля — вода — горизонт — небо). Так, при високому горизонті монументально виглядають земля, вода, гори, при низькому — простір неба тощо.

Для сприймання пейзажу особливого значення набуває перспектива (від лат. perspicio — ясно бачу). Пряма лінійна перспектива слугує художнику для передачі простору. Ми бачимо простір, який іде від нас удалину. Якщо простір спрямований назустріч глядачу — художник скористався лінійною зворотною перспективою. У першому разі ми ніби спостерігаємо природу осторонь, а в другому — перебуваємо в її оточенні. Існують у пейзажі то­нова й повітряна перепекти ви. Тонова утворює простір за допомогою тону (теплий—холодний); повітряна — чіткістю зображення (на відстані пред­мети та об'єкти втрачають чіткість форми).

У пейзажі для образного рішення картини особливого значення набу­ває точка зору, з якої художник дивиться на те, що зображається (ракурс «жаби», «вершника», «пташиного польоту»).

Пейзаж може сприйматися як динамічний і статичний. Динаміка, рух повітря передаються зміною звичної форми, фактурою кольору, експре­сією мазка (дерева схиляються до землі, хмари мчать небом, хвилі на воді). Рівні горизонтальні лінії викликають відчуття спокою. Вертикальні — ве­личні, переможні, тріумфальні; діагоналі — тривожні, схвильовані. Ритм форм, ліній, плям, колориту формує композицію і змушує картину «зву­чати», ставати живою і динамічною.

Розуміння мови пейзажного живопису допомагає усвідомити задум художника; відчути насолоду від спілкування із твором, радість відкриття прекрасного у звичайному, бажання творчо спілкуватися з природою.

Щодо класифікації пейзажів, у мистецтвознавстві виокремлюють: ар­хітектурний («Кремль», В. Непийпиво), міський («Москва. Вулиця Горь­кого», О. Герасимов), парковий («Паркузимку», С. Шишко), індустріаль­ний («Веселка», Г. Нисський), морський («Чорне море», І.Айвазовський), сільський («Весна на Україні», С. Васильківський), гірський («Згірок з мармуру і гори зі скла», М, Волошин). Класифікують пейзажі за масштаб­ністю: широкий (панорамний, який охоплює далечінь) та інтимний (який зображує окремі затишні, відлюдні куточки природи, що є дорогими серцю художника: «Московський дворик», В. Полєнов).

Мариною (фр. marine від лат. marinus — морський) називають розділ пейзажного жанру, присвячений картинам з морською тематикою: схід або захід сонця, туман, місячне сяйво на морі, штиль, шторм, морські баталії, кораблі. Як самостійний жанр виокремився у XVII ст. З розвитком жанру художників-мариністів дедалі більше почало цікавити саме море, його мінливість. Незрівнянним мариністом був І. Айвазовський. Феодосійська картинна галерея — один із найстаріших художніх музеїв України (Кри м). її експозиційні зали розміщені в будинку, де пройшли життя і творчість художника. Основою зібрання Феодосійської галереї були 49 картин, що їх заповів художник місту.

♦ Побувайте у Феодосії, зайдіть у галерею І. Айвазовського. Помилуйтеся морськими пейзажами. Зберіть репродукції творів художника. Вони до­поможуть вам розгорнути цікаве й корисне спілкування з дошкільнятами. Побачите, якими цікавими будуть потім дитячі малюнки!

Пейзажі бувають співзвучні музиці, поезії. З огляду на це їх поділяють на епічні (розкривають велич землі — «Жито», І. Шишкін), романтичні (викликають сильні, яскраві почуття — «На дикій півночі», І. Шишкін), драматичні (в яких усе зображене є мінливим і напруженим — «Притих­ло», М. Дубовський); ліричні (сповнені щастя, радості — «Березень», І. Левітан); філософські (містять глибокий смисл, роздуми, споглядання — «Над вічним спокоєм», І Левітан); космічні, підводні, підземні пейзажі (містять невизначеність, таємничість, ворожість до людини, але по-своє­му прекрасні, величні, змістовні — «Нова планета», К. Юон).

Працюючи над пейзажем, художники або відображають свої пере­живання, настрій, погляди, або заглиблено досліджують життя приро­ди, розглядають її образи як матеріал для створення картин. У прак­тиці образотворчого мистецтва вважається, що саме пейзаж із його неви­черпним багатством колориту і різноманітністю форм живої природи да­рує художникам особливі можливості для демонстрації власної майстерності.

Природа своєю унікальною красою, мінливістю, барвистістю і різно­манітністю об'єктів та явищ живить дитячу творчість. Це спостереження зумовлює звернення до пейзажного живопису як засобу розвитку пейзаж­ного малюнка в педагогічній технології розвитку малювання дітей до­шкільного віку.

Щоб переконатися в цьому, зверніться до робіт: Дронова О. Діти малюють пейзаж // Дошк.виховання. — 1998.—№8;ЗубареваН. М. Дети и изобрази­тельное искусство: Натюрморт и нейзаж в эстетическом воспитании де­тей 5—7 лет. — М., 1969.

Портрет (від фр. portrait — зображення людини або групи людей, у яко­му відтворено вигляд людської індивідуальності). Портрети бувають парні, групові; фас і профіль. За композицією портрети виконують як погруддя, поясні, на повний зріст (кольор. вкл., мал. 7—9). Разом із зовнішньою схо­жістю портрет зберігає і відбиває духовний світ людини, створює типовий образ представника народу, класу, епохи: О. Атаманчук. «Портрет О. В. То­каревої»; В. Зарецький. «Дівчата»; М. Божій. «Медсестра». Жанр портре­та вважають складним із двох причин: по-перше, художник ніби зали­шається віч-на-віч із зображеною людиною і часто ми навіть не знаємо, що це за людина; по-друге, художник не просто повторює вигляд люди­ни, він розмірковує, думає про неї, прагне осягти її внутрішній світ та ви­разити своє розуміння, тобто розкриває її образ.

Перші твори портретного жанру мали назву «парсуни» (від слова «пер­сона», лат. persona — особа, обличчя). Вони мали світський характер і ви­конувалися на дерев'яних дошках.

Автопортрет — портрет художника, створений ним самим (за допомогою дзеркала або системи дзеркал). В автопортреті художник виражає власну самосвідомість, оцінку власної особистості і творчих принципів (Ф. Кричевський. «Автопортрет у білому кожусі»).

Художник І. Грабар вважав портрет вищим мистецтвом. Цінність пор­трета залежить від того, наскільки глибоко художник осягнув і зрозумів внутрішній світ людини. Блиск очей, відтінки кольору, фон, постава, «ма­люнок» обличчя, складна гра світла й тіні, одяг та атрибути здатні передати певний «рух» внутрішнього життя людини, стать, професію, улюблені заняття, емоційний стан, смак, соціальне становище та інше.

Художник В. Серов говорив, що будь-яке обличчя людини є таким складним, своєрідним, що в ньому завжди можна знайти риси, гідні ху­дожнього відтворення, іноді позитивні, іноді негативні.

Живописний портрет — це ніби відлуння почуттів людини, застигла мить її життя у невблаганному плині часу. Портретні зображення можна побачити у книжкових мініатюрах, у розписах гробниць, храмів, палаців.

Як самостійний жанр, портрет у європейському мистецтві зароджується в XV ст., а в XVII ст. набуває особливого розквіту (творчість, голландців Г. ван Рейна Рембрандта, Ф. Гальса; фламандця А. ван Дейка; іспанця Д. де Веласкеса). У Росії розквіт портретного мистецтва припав на XVIII ст. (Ф. Рокотов, Д.Левицький, В. Боровиковський), набув розвитку в XIX ст. (В. Серов, В. Тропінін), на початку XX ст. відбився у творчості Б. Кустодієва. К.Петрова-Водкіна, К. Малевича і досяг сучасних форм у твор­чих пошуках С Малютіна, О. Герасимова, Т. Яблонської, О. Пластова, Д. Жилінського, М. Нестерова та ін.

В історії українського мистецтва найстарішими станковими творами, що збереглися до нашого часу, є портрети XVI століття. Саме в цей період портрет в українському живопису стає окремим жанром. Зароджуються основні його різновиди й типи. Давні портрети чітко розподілялися за своїм призначенням. Існували зображення, головна мета яких полягала в установленні життя й діяльності видатних осіб, в увічненні їхніх образів («Портрет Богдана Хмельницького», «Роксолана» невідомого художника).

Надзвичайно популярними були портрети людей, що уславилися не лише своїми світськими справами, а й щедро жертвували на церкви і мо­настирі, де й поміщалися їхні так звані мотивні або донаторські портрети. У таких творах людина зображувалася найчастіше на повний зріст, у пиш­ному одязі, з пояснювальними написами і гербами (портрети Івана Де­ниска та Юхима Дарагана, Наталії Розумовської).

В українському портретному живопису впродовж років складалися родові портретні галереї, що стали своєрідною історією в образах. Гумані­стична спрямованість і висока мистецька цінність давніх портретів робить їх образним літописом свого часу, що є невід'ємною складовою історії куль­тури нашого народу.

Значний пізнавальний, інтелектуальний, евристичний, емоційно-пси­хологічний потенціал портрета, «закодований» у колористичному (колір), композиційному (поза, жест, Міміка, організація простору і середовища), змістовому (фон, одяг, деталі) рішенні образу людини художником, вияв­ляється доступним для осмислення дитиною 5—6 років. Про її готовність до цієї складної діяльності свідчать дослідження В. Мухіної, Г. Кошелєвої, О. Колонко, Р. Чумічевої, О.Дронової. Ознайомлення з портретним жан­ром живопису може допомогти дитині «увійти у світ людей», гармонізува­ти власні стосунки із соціумом, активізувати творчі вияви в малюванні. На матеріалі портретного живопису можна побудувати цікаву й результа­тивну методику навчання малювання людини.

♦ Краще зрозуміти особливості портретного жанру вам допоможуть вправи-тренінги на усвідомлення символіки кольору, руху (жест, поза), а також оточення: рослин, предметів і тварин, яких художник малює для підсилення характеристики образу. Доповніть свою колекцію репродукціями портретного живопису.

Натюрморт (від фр. nature morte — «мертва» природа) як жанр живо­пису виник у Європі на межі XVI—XVII ст., але його історія почалася знач­но раніше. Термін з'явився на початку XIX ст. у Франції і витіснив більш поширені у XVIII ст. слова — голландське stilleven (нерухома натура) і німецьке — stilleben (спокійне життя).

«Натюрморт — це жанр, у якому художник виражає своє ставлення до дійсності через зображення предметів, котрі він поєднує спочатку в нату­рі, а потім на полоти і смисловими та естетичними зв'язками, що не обов'яз­ково зумовлені життєподібними, побутовими, просторовими взаємина­ми між ними предметами [Черлинка Г. К. Натюрморт в советской живопи­си // Искусство. - 1988. - № 5. - С. 13].

Головний зміст картин у жанрі натюрморт визначають предмети (хатнє навчання, посуд, атрибути будь-якої діяльності, їжа, букети квітів, вироби народних ремесел тощо).

Художник зображає зовнішній світ: форму, колір, фактуру предметів, щільність, м'якість, соковитість, вологість, свіжість, прозорість, тен­дітність, крихкість. Пізнаються не лише фізичні властивості речей, а й переважно їхнє значення для людини, роль, яку вони відіграють у житті людей.

Художник розглядає предмети близько — спокійно, уважно, неспішно, показує їх глядачеві крупним планом, з різних ракурсів (цілі, розрізані, розбиті). Усе це дає йому змогу виявити такі характеристики і властивості предметів, які змушують глядача по-новому побачити звичні і знайомі речі, оцінити їхню красу (кольор. вкл., мал. 15—17).

Японська мудрість навчає: «Вдивляйтеся у звичне й побачите несподі­ване, вдивляйтеся у некрасиве й побачите красиве, вдивляйтеся у складне й побачите просте, вдивляйтеся у мале й побачите величне...».

Хоч предмети — неістоти, але вони все ж таки спілкуються з нами, своє­рідною мовою розповідають про себе, про своїх власників, епоху, ду­ховність, Космос. «Тихі», статичні, вони живуть своїм особистим життям, сповненим пристрастями і суперечками, повторюють і нагадують людей (Р. Фальк. «Червоні меблі»; К. Петров-Водкін. «Виноград і яблуко», «Яб­луко і лимон»).

У натюрморті візуалізовано філософські теми сенсу життя людини. Го­ловна функція цього жанру — надати незмінності мінливому, закріпити, увічнити нестійку красу, стримати швидкоплинність часу. Це надає на­тюрмортам філософської глибини, яка приваблює глядача.

Діалог глядача з картиною розгортається на тлі уяви і фантазії, асоціа­тивного мислення, занурення у світ предметів, речей, рослин і тварин. Вони супроводжують нас у повсякденному житті. Головне, що поєднує всі ці предмети, — це вплив на них людини: фрукти, вирощені і зібрані, квіти, зрізані | поставлені у вазу, хліб, спечений... Усі речі, предмети в на­тюрморті виступають, крім побутового, ще й у метафоричному, символі­чному значенні. Згадаймо символіку кольору, форми, квітів і тварин (чер­вона троянда — любов, кохання; акація — безсмертя; гвоздика — заручини; лілея — чистота, цнотливість; кавун — родючість; яблуко — насолода; виноград — відродження; коло — досконалість; вінок — життєва сила, пе­ремога; дятел — захист; лелека — відданість, безсмертя; мушля, ваза — жіночність; ключ — влада, вибір, знання).

Натюрморти голландських майстрів XVI—XVII ст. зберігають уро­чистість парадних банкетів і свят (П. Брейгель, Я.-В. Гейсум, Ф. Гальс). У розкішних натюрмортах П. Класа, В. Геда, В. Гальфа, А. ван Бейрена вражає любовна увага до особливостей кожного предмета, вміння тонко поєднати матеріал і фактуру.

У фламандських натюрмортах рамки картин є надто тісними для буян­ня дарів Фландрії (Ф. Снейдрес).

Натюрморти французьких імпресіоністів мають вигляд декоративних панно (Е. Мане, О. Ренуар, К. Моне).

На початку XX ст. натюрморт стає своєрідною творчою лабораторією живопису. Майстри «фовізму» (від фр. fauve — дикий) прагнули емоцій­ної сили художнього вираження, стихійної динаміки письма і виявляли себе різким узагальненням об'ємів (А. Матісс). Представники кубізму (від фр. cube — куб) у натюрмортах захоплюються розкладанням складних форм на прості (П. Пікассо).

Російські майстри початку XX ст. (К. Коровін, А. Лентулов, П. Кончаловський, І.Машков та ін.) збагатили мистецтво натюрморту декоратив­ністю, романтикою, тонкою колористичною гармонією, проектуванням світу речей у традиціях художніх об'єднань «Бубновий валет», «Блакитна троянда», «Світ мистецтва».

Розквіт доби соціалістичного реалізму (40—50-ті роки XX ст.) відбився у мистецтві натюрморту в тяжінні до предметності, естетизації предмет­ного середовища (П. Кузнецов, Ю. Піменов, В. Стожаров, О. Нікіч та ін.).

Особливим ставленням до предметного світу привертає увагу «поп-арт» (від англ. popularart — популярне, загальнодоступне мистецтво) — напрям авангардного мистецтва, який використовує реальні предмети урбанізованого побуту (упаковки товарів, деталі машин, предмети хатнього на­чиння) для створення з них довільних комбінацій, які й пропонуються як твори мистецтва. Термін виник у 1956 р. і належить співробітнику Музею Гугенхайма —Лоуренсу Елоуейю. «Поп-арт» проголосив «повернення до реальності», розкриття естетичної цінності зразків масової продукції, пред­метів штучного, рукотворного матеріального середовища. Для нього є ха­рактерним прагнення епатажу, тому цей напрям виявився замкненим у колі формальних експериментів (Дж. Сігал, Р. Раушенберг, К. Олденберг).

Українські художники активно осягають широке коло виражальних засобів: композиція (постановка натюрморту), форма (загальний об'єм предмета), перспектива (відстань між предметами, ракурс), світло (під­креслює об'ємність, глибину композиції, акцентує центр), тінь, полиск, рефлекс, світлотінь, матеріал (фактура предмета); колір і фон (мають знач­не психологічне, емоційне навантаження); передають національний ко­лорит характер і красу душі українського народу.

З дошкільнятами можна розглядати й обговорювати, наприклад, «На­тюрморт» О. Новаківського, «Натюрморт» А. Ерделі, «Квіти» А. Петрицького, «Новий хліб» Ф. Манайла, «Південне сонце» М. Глущенка.

Ознайомлення дітей з мистецтвом натюрморту залучає їх до предмет­ного світу. Педагогічна технологія складається з ознайомлення з творчим процесом художника, набуття досвіду розглядання твору, активних твор­чих дій з предметами (складання натюрморту, художньо-дидактичних ігор); малювання з натури, імпровізацій. Розвиток предметного малювання може розгортатися за законами мистецтва натюрморту. Малювання натюр­морту може бути підготовкою до тематичного, сюжетного малювання.

Особливості педагогічного спілкування з дитиною на матеріалі мис­тецтва натюрморту розглядалися Н. Зубаревою [ Дети и изобразительное искусство: натюрморт и пейзаж в эстетическом воспитании детей 5—7 лет. — М., 19691; Н, Курочкіною [Знакомство с натюрмортом // Библиотека про­граммы «Детство». — СПб., 1996].

♦ Ознайомтеся з цими роботами. Розгляньте дитячі малюнки. Знайдіть серед них натюрморти і пейзаж. Намалюйте натюрморт і пейзаж.

Жанри виникали в різні часи. До стародавніх жанрів належить анімаліс­тичний (від фр. animale — тварина). Саме йому найбільшу увагу приділяли первісні художники. Це галузь образотворчого мистецтва, присвячена зображенню тварин. Анімалістичний живопис поєднує в собі природни­чо-наукові і художні започаткування. Зображення тварин з часів первіс­ного мистецтва до сьогодення мають широкий діапазон: від натуралі­стичних до стилізованих символічних, алегоричних, фантастичних або казкових.

Тваринний світ нескінченно різноманітний та барвистий, але малюва­ти тварин непросто, адже вони не можуть позувати. Художник-анімаліст уважно спостерігає та вивчає їхню поведінку й характер.

Яскраво-життєві стилізовані фігури тварин і птахів знаходимо в мис­тецтві Стародавнього Сходу, пам'ятках «звірячого стилю» в Європі й Азії (скіфи, сармати та ін.), у мистецтві Африки, Океанії, давньої Америки. Зображення тварин трапляються в античній скульптурі, мозаїках. У Се­редньовіччі в Європі були поширені алегоричні й фольклорні, гротескові й казкові образи птахів та звірів. У добу Відродження художники почали малювати тварин з натури (А. Пізанелло, А. Дюрер), але анімалістичний живопис як такий і перші художники-анімалісти з'явилися в Китаї (VIII — XIII ст.). У Європі —в XVII ст. (Голландія, Фландрія) та XVIII ст. (Фран­ція,, Росія). У XIX — на ігоч. XX ст. поряд з романтичним замилуванням силою і спритністю тварини зростає прагнення до більш точного вивчення тварин у природному середовищі, до яскравого пластичного характе­ризування (В. Ватагін, І. Єфимов, Є. Чарушин).

Найбільш поширеним є побутовий жанр. До нього належать твори, в яких відображено події повсякденного життя (О. Кульчицька. «Діти на леваді»). На картинах побутового жанру немає портретів, хоча зображено людей. їхні обличчя вигадані художником, бо для нього важливіше роз­повісти глядачеві не про індивідуальність, а про маленькі звичайні домашні події. Це наш побут, реальне життя. Картини нагадують театральні сцен­ки (кольор. вкл., мал. 12—14).

Побутовий жанр виділився як особливий у феодальну добу в країнах Далекого Сходу та в період формування буржуазного суспільства в Європі. Періоди розквіту жанру пов'язані з розвитком демократичних та реал істинних художніх тенденцій, зі зверненням художників до зображення праці та народного життя.

Зображення побутових сцен присутні вже і в первісному мистецтві (мисливські сцени), у давньосхідних розписах (зображення життя царів та вельмож, ремісників, землеробів), у розписах ваз Давньої Греції. Знач­не місце вони посідали також у давньоримському мистецтві.

У Середньовіччі (Європа, Азія) жанрові сцени часто вплітались у ре­лігійні та алегоричні композиції.

У добу Відродження (Європа) релігійні сцени та алегорії набувають ха­рактеру розповіді про реальну подію, збагачуються побутовими деталями (Джотто, А. Лоренцетті, Ян ван Ейк), з'являються зображення трудової діяльності людини (М. Шонгауер, Ф. Косса).

Наприкінці XV— на поч. XVI ст. у творчості ряду художників побуто­вий жанр почав відокремлюватись (Джорджоне, П. Брейгель, Ж. Калло). Зображення картин повсякденності слугувало для вираження суспільних та філософських ідей, ствердження радощів мирного життя, викриття соці­альної несправедливості та насильства.

У Європі побутовий жанр остаточно сформувався у XVIT ст. і ствер­джував народний побут, приватне життя як суспільне, значуще явище.

В Іспанії Д. де Веласкес, звертаючись до сцен придворного життя та народного побуту, розкриває зв'язок людини з навколишнім середовищем, порівнює манірну вишуканість і станову пихатість дворян зі здоровою, природною красою простих людей.

Класичні форми побутового жанру склалися у Голландії. Побутовий жанр взагалі зазнавав впливу певного стилю епохи, художнього напряму, (демократичний, ідеалістичний, галантний, буржуазний, романтичний, побутова сатира, соціально-критичний, сентиментально-дидактичний, реалістичний та інші).

Побутовий жанр у трактуванні художників - «передвижників» знайшов відгуку мистецтві України (М. Пимоненко, К. Костанді).

На межі XIX—XX ст. в мистецтві символізму та стилі «модерн» спосте­рігається початок розриву з традиціями класичного побутового жанру. По­бутові сцени трактуються як позачасові символи (П. Гоген, В. Борисов-Мусатов).

У XX с т. реалістичні традиції побутового жанру простежуються у твор­чості К. Кольвіца (Німеччина), Д. Рівери (Мексика), Р. Гуттузо (Італія).

До зображення побутових сцен іноді звертаються художники-модерні-сти (поп-арт, сюрреалізм), фіксуючи фрагменти дійсності поза контекстом реального життя.

Побутовий жанр тісно пов'язаний з історичним і набуває рис, зумовле­них становленням та розвитком суспільства.

· Спробуйте простежити цей зв'язок, розглянувши низку репродукцій. На­приклад: Ж.-Б.-С. Шарден. «Праля»; П. Федотов. «Сніданок аристокра­та»; 0. Павленко. «Ліплять пиріжки»; Т. Яблонська. «Застудились...»; В. Виродова-Готьє. «Хлопчики»; Є. Гордієць. «Хлібпечуть».

Як елемент побутового жанру можна виокремити інтер'єр.

Інтер'єр (від фр. interieur— внутрішній) як самостійний жанр склався у XVII ст. в Голландії. Художники цієї країни полюбляли зображати комфорт домівки, красу милих серцю речей, сцени домашнього побуту. Виг­ляд приміщення відображає інтереси, смаки, стиль життя, уподобання, звички його мешканців.

♦ Розгляньте репродукції картин: Ю. Піменов. «Чекання»; С. Григор'єв. «По­вернувся»; В. Пантасенко. «Скрипка батька»; С. Базилєва. «Пішов вою­вати»; В. Ареф 'єв. «Червоні стрільці»; Е. де Вітт. «Жінка за клавесином»; А Федотов. «Сніданок аристократа». Знайдіть репродукції із зображен­ням інтер'єру. Поміркуйте над ними, уявіть себе всередині картини, спро­буйте зануритись у внутрішній світ людини, яка відсутня (або присутня) в цьому інтер'єрі. Розгляньте також дитячі малюнки. До жанру інтер'єру зверталися і звертаються чимало художників. При­сутній він і в творчості дітей. Малюнки дошкільнят про сім'ю, рідну до­мівку завжди дуже змістовні, сповнені інформації про стосунки в ній, стиль життя, звички, становище дитини та інше. Діти дбайливо ставляться до деталей інтер'єру і часто вимальовують їх до дрібниць. Вочевидь інтер'єр важливий для дитини, і професійний педагог має допомогти їй досягти необхідної гармонії з цим елементом соціуму. Це можна зробити і засоба­ми малювання. Інформаційним джерелом для педагога стає жанр інтер'є­ру із мистецтві.

Інтер'єром називають і внутрішній архітектурний простір, і жанр об­разотворчого мистецтва, а також окремий твір цього жанру. До того ж у декоративному мистецтві інтер'єром називають опорядження внутрішньо­го приміщення.

Картини із зображенням «чистого» інтер'єру — без людей, тварин або жанрової сценки трапляються рідко. Елементи інтер'єру можна знайти в іконах, східних мініатюрах, творіннях художників доби Відродження.

Відомий художник середини XIX ст. О. Венеціанов у своїй творчості надавав значної ваги інтер'єру, який, на його погляд, дарує природну, невигадану композицію предметів у просторі, багатому на всі види перспек­тивних скорочень, непередбачувані ракурси, гру полисків, рефлексів, барв. Головне, що інтер'єр може багато розповісти не лише про своїх творців — архітектора, художника-опоряджувача, а й про тих, для кого він призна­чений.

Особливе місце належить історичному жанру, який передбачає твори, що відображають значні для історії події. Цей жанр звернений переважно в минуле, але містить зображення нещодавніх подій, історичне значення яких визнається сучасниками.

Основні види творів історичного жанру — історичні картини, роз­пис, рельєф, монумент, станкова скульптура, мініатюра, книжкова і станкова графіка. Історичний жанр часто переплітається з побутовим жанром, портретом, пейзажем (історичний пейзаж), а також батальним жанром.

Еволюція історичного жанру зумовлена розвитком соціально-політич­них поглядів, а періоди піднесення пов'язані з посиленням соціальних конфліктів, виникненням соціальних та революційних рухів.

В історичному жанрі набувають художнього вираження драматичні зіткнення історичних сил, події класової та національно-визвольної бо­ротьби, погляд на народ як на активну рушійну силу історії.

Започаткування історичного жанру сягають у глибоку давнину, коли спогади про реальні історичні події (війни, переселення, формування на­родів, держав тощо поєднувалися з фольклором, міфами).

У Середньовіччі теологічний погляд на історію зумовив розглядання релігійних сюжетів як історичних. Як такий, історичний жанр почав фор­муватися в добу Відродження в Європі. Культура гуманізму, пробудження інтересу до історичних знань сприяли зміцненню уявлень про епізоди Святого Письма як про факти загальнолюдської історії. Майстри Високо­го Відродження (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело) втілювали в образах священних легенд уявлення про фізичну досконалість і духовну велич людини, її органічний зв'язок із життям природи («Битва при Анг'ярі» Леонардо да Вінчі).

У XVII—XVIII ст. академізм та класицизм надали історичному жанру статусу «високого», який охоплює релігійні, міфологічні та власне істо­ричні сюжети. Сформувався також тип урочистої, ідеально-узагальненої за будовою, багатофігурної історичної картини (Н. Пуссен. «Смерть Германіка»; Д. Веласкес. «Здача Бреди»; П. Рубенс. «Історія Марії Медичі»; Рембрандт. «Нічний дозор»).

Трагічні аспекти історії увійшли до історичного жанру XIX ст. і додали йому драматизму революційних битв та нескореності народів як наполе­онівській агресії, такі феодальній реакції. В історичному жанрі з'явилися романтичні тенденції (Ф. Гойя, Іспанія; Е. Делакруа, Франція). Героїчним пафосом, революційною романтикою сповнена картина «Свобода, яка веде народ» Е. Делакруа. У картині К. Брюллова «Останній день Помпеї» рушійній силі протиставлено духовну силу і близькість людей. Російсь­кий живописець О. Іванов у своїх композиціях на релігійні теми порушив проблеми історичного прогресу, духовного відродження народу. Він ство­рив нову систему підготовки великої картини на основі численних ескізів та етюдів з натури.

Реалістичні тенденції в історичному жанрі з'явились у середині XIX ст. і виявляли себе в поширенні невеличких історично-побутових картин, у яких з точністю до деталей відтворено повсякденне життя і колорит епохи (К. Флавицький, К. Маковський, Г. Семирадський). Демократичний ре­алізм в історичному жанрі ствердився у зв'язку з виявом інтересу худож­ників до вітчизняної історії, зацікавленістю долею видатних історичних діячів і народних мас [І. Рєпін. «Іван Грозний та син його Іван», «Запо­рожці»; В. Суриков. «Ранок стрілецької страти», «Бояриня Морозова», «Підкорення Сибіру Єрмаком»; П. Корін. «Олександр Невський»]. Інтере­сом до духовного життя епохи пронизані картини М. Врубеля, М. Реріха.

З кінця XIX — поч. XX ст. в історичному жанрі знаходить втілення ре­волюційна боротьба пролетаріату [М. Самокиш. «Бій Богуна з Чарнецьким під Монастиришем у 1653 р.», «М. Щорс у бою під Черніговом»].

Сучасному історичному жанру притаманні історична об'єктивність та реалістична конкретність зображення подій (Б. Кустодієв, К. Петров-Водкін, К. Юон). Тенденції соціалістичного реалізму визначили створен­ня етапних творів жанру [О. Дейнека. «Оборона Петрограда»]. Ідеями ро­мантизму сповнена картина нашого сучасника В. Рижих «Античне При­чорномор'я».

Близьким до історичного є батальний жанр (від фр. bataille — битва). Він присвячений темам війни та військового життя. Формування цього жанру відбувалося в XVI—XVII ст. Його темою є уславлення військової доблесті, ідеї захисту Вітчизни (Ж. Калло, Ф. Гойя, В. Верешагін, М. Гре­ков. В. Пузирков, А. Константинопольський).

♦ Розгляньте репродукції картин батального жанру. Порівняйте їх з дитячи­ми довільними малюнками (переважно вони належать хлопчикам). Військо­ва тематика є привабливою для них. Можливо, через малювання вони поз­бавляються агресії, висловлюють її, отримують задоволення?Відповідей може бути кілька.

Сцени повсякденного життя армії та флоту зближують батальний жанр із побутовим.

Прогресивна тенденція у розвитку батального жанру XIX—XX ст. по­в'язана з реалістичним розкриттям соціальної природи війн та ролі в них народу.

Зображення битв і походів відомі в мистецтві з найдавніших часів (роз­пис на вазах Давньої Греції, рельєфи на фронтонах і фризах храмів). У Се­редньовіччі сцени битв зображалися у книжкових мініатюрах, іконах. Доба Відродження зафіксувала їх у фресках Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціана. Саме Тиціан, на думку мистецтвознавців, додав до сцен битв ре­альне середовище («Битва при Кадорі»), а Тінторетто — численні маси воїнів («Битва при Заре»).

З XVI11 ст. зароджується патріотичний батальний жанр («Куликовська битва», «Полтавська баталія», І. Нікітін).

Розвиток реалізму в другій половині XIX — на поч. XX ст. привів до підсилення пейзажних, жанрових, психологічних започаткувань у баталь­ному жанрі, привернув увагу до дійства, переживань, побуту рядових воїнів. Розквітає мистецтво морської батальної картини (І. Айвазовський, О. Боголюбов), з'являється батально-побутовий живопис (П. Ковалевський, В. Полєнов). З правдивістю і гостротою показує суворі будні війни В. Верещагін, який викривав мілітаризм загалом.

Сучасний батальний жанр змінився, в ньому починають порушувати­ся й загострюватися філософські та соціальні питання, проблеми війни і миру, фашизму і війни, війни і людства (А. Константинопольський. «Сол­дати»; В.Пузирков. «Чорноморці»).

Казково-билинний жанр передбачає твори, які ілюструють епос (від грец. epos— слово, розповідь), стародавні історико-героїчні пісні (били­ни), казки, поеми. Він близький до історичного, але джерелом для сюже­ту є народні перекази з ідеалізованими та узагальненими образами (Ко-тигорошко, Хлопчик-Мізинчик, Данило-Майстер, Садко та ін.).

· Розгляньте репродукції В.Васнецова: «Богатирі»; «Боян»; «Витязь на роз­доріжжі»; «Іван-Царевич на Сірому Вовку»; «Альонушка»; «Гуслярі»; «Гамаюн»; «Три царівни підземного царства».

Казка супроводжує життя дитини в період дошкілля. Діти охоче слуха­ють казки, беруть участь у театральних виставах за сюжетами казок, вига­дують казки і перетворюють їх на сучасний лад. Елементом особистісно-розвивальної педагогічної технології є казкотерапія. Діти багато малюють за мотивами казок і виконують ілюстрації до них. Розуміння педагогом особливостей цього жанру живопису є шляхом до розвитку ілюстратив­ного малювання [Дронова О. О. Психолого-педагогічні умови розвитку дитячого малюнка засобами казки: Наук. зап. Рівн. держ. гуманіт. ун-ту Вип. 23. — Рівне, 2002].

♦ Ознайомтеся з роботою: [Сказка как источник творчества детей: Пособие для педагогов дошк. учреждений/ Науч. рук. Ю. А. Лебедев. — М., 2001]. Характерною ознакою цього жанру можна вважати декоративну ілюстративність, пафосність, монументальність, експресію. Висока поезія літе­ратурного першоджерела, романтичний пафос, фольклорність акценту­ють образ людини-героя і допомагають знайти засоби візуалізації цього образу у живописній картині. Звернення В. Васнецова до народного на­ціонального мистецтва зумовило пошук нових художніх засобів не лише у станковому живопису, айв ужитковому і театрально-декораційному мис­тецтві, у книжковій ілюстрації, архітектурі, монументальному розпису.

Релігійно-міфологічний жанр також можна розглядати в контексті істо­ричного, казково-билинного жанру. Основу його становлять релігійні сюжети, міфи.

· Знайдіть приклади цього жанру і спробуйте поміркувати над його змістом. Зверніться до першоджерела (літературного твору). Вам може допомогти книжка «Легенди і міфи Давньої Греції».

У багатьох творах спостерігається синтез жанрів, один із них завжди є головним.

· Розгляньте репродукції: С Шишко. «Парк узимку»; В. Микита. «Ягнят­ко»; К. Трохименко. «Над Великим шляхом»; М. Самокиш. «Трійка»; О. Пластов. «Вечеря трактористів» main. Спробуйте визначити, які жан­ри поєднані у творі для поглиблення ідеї, образу.

Синтез жанрів, характерний для сучасного образотворчого мистецтва, зумовлений динамічністю та багатозначністю самого життя.

Дата добавления: 2015-05-24