Декоративне мистецтво 2 страница

Для західних регіонів України характерний барвистий геометричний орнамент, який складається з простих елементів. У минулому їм надава­лося символічне значення. Геометричні орнаменти вражають чіткою рит­мікою, простотою та строгістю композиції, зв'язком з формою речі.

Рослинні орнаменти центру України доповнюються стилізованими зображенням птахів (зрідка тварин), іноді жіночої фігури з піднятими до­гори руками («мати-берегиня»), мотивом дерева («дерево-життя» або «ми­рове дерево»). Назви орнаментів пов'язані з фольклорною символікою, практичною діяльністю людей («сухарці», «грабельки», «старчики», «греч­ка», «вітряки»), а також їхніми уявленнями про тваринний світ («курячі лапи», «павуки», «раки»). Геометричні мотиви в українській традиційній вишивці зберігають назви: «прутик», «кривулька», «клинчики», «кружеч­ки». Геометризовані рослинні і стилізовані рослинні мотиви мають назви: «хмелик», «барвінок», «калинка», «сосонки», «рожа», «виноград». З небес­ною сферою пов'язана назва «зірки».

Техніка вишивки складається з понад ста видів швів: тамбур, низь, хре­стик, гладь; а також з інших традиційних технік (занизування, гладь «качалочки», виколювання). Основні орнаментальні мотиви (геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні) представлені в різному колірному вирішенні.

Художні особливості вишивок залежать не лише від використовува­них барвників, а й від матеріалу, тобто від якості полотна, ниток, а також технічних прийомів. На невибіленому домотканому полотні добре чи­тається узор, виконаний білою льняною ниткою; бавовняними, й особ­ливо гарусними нитками вишивався рельєфний орнамент.

Технічні прийоми виникли в різні історичні періоди. Їх поділяють на дві групи: лічильна техніка, що виконується за лічбою ниток тканини (набирування, лічильна гладь, низь, занизування і хрестик); нелічильна техніка, що виконується за наміченими контурами рисунка (тамбур, нелічильна гладь і хрестик по канві).

Вишивка є невід'ємним елементом традиційно-побутової культури україн­ського народу. Прагнення прикрасити свій одяг, дім завжди було властиве людині. За допомогою вишивки звичайний шматок домотканого полотна перетворювався на витвір мистецтва. Орнаментовані рушники, облямівки простирадл, наволочки оживляли інтер'єр сільського житла; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових дійств. За функціональним призначенням розрізнялися рушники побутові (ути­ральники); рушники для прикрашання (кількові). Вони є своєрідними та­лісманами, що оберігали житло від впливу ворожих сил.

Вишивка завжди сучасна, вона непідвладна віянням примхливої моди. Цінність народної вишивки не лише в можливості її використання у су­часному побуті. Асортимент виробів, оздоблених вишивкою, сьогодні дуже широкий: серветки, доріжки, саше, декоративні панно, покривала, порть­єри, «теплачі» для заварних чайників, одяг. їх використання в сучасно­му інтер'єрі надає домівці індивідуальних рис, стильових особливостей, прикрашає його. Органічне поєднання вишитих тканин з іншими деко­ративними тканинами, килимами, керамікою досягається за умови відсут­ності суперечностей в їхньому помірному вирішенні, стилістиці, орнамен­тиці.

♦ Скористайтеся альбомом: Знаки (155 стародавніх українських вишивок / Упоряд. Т. О. Островська. — К., 1992. Ознайомтесь із символікою україн­ської вишивки. Допоможе вам навчитися основ цього мистецтва альбом: Сорокина Д. М. Учись вышивать. — К., 1985.

Набуті знання та вміння збагатять вашу професійну підготовку і навіть допоможуть поліпшити якість життя. Адже заняття вишивкою можна роз­глядати як арт-терапію.

Дітям дошкільного віку показують вишивки, вишиті речі, одяг. Вони можуть малювати візерунки за мотивами вишивок. У віці 5—7 років із за­доволенням виконують прості вишивки хрестиком, гладдю, стебельчас­тими швами по намічених контурах рисунка.

Народна архітектура України формувалась упродовж століть, поступо­во вдосконалюючи прийоми та форми, які найбільш повно відповідали умовам життя й естетичним потребам народу. Традиційні риси, технічні навички, художня майстерність передавалися від покоління до поколін­ня. На формування і розвиток народного житла впливали особливості со­ціально-економічного і культурного розвитку різних областей України, взаємозв'язки із сусідніми народами, природно-кліматичні умови, наяв­ність місцевих будівельних матеріалів, як правило, таких, що існують та слугують недовго (дерево). Переважна кількість пам'яток культового де­рев'яного зодчества належить до XVII—XVIІІ ст., а житлові сільські спо­руди збереглися лише з другої половини XIX ст. (Церква св. Миколая у Вінниці; Музей народної архітектури й побуту в Переяславі-Хмельницькому; Музей народної архітектури й побуту в с Прилісному на Донеччині). За всієї різноманітності та багатства видів і типів споруд у різних областях України (Полісся, Карпати, Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділ­ля, Слобожанщина, Середнє Придніпров'я та Південь України) народне житло позначене спорідненістю планувальних та конструктивних рішень, які свідчать про його самобутність та національну своєрідність.

Житло в різних регіонах будувалося з матеріалів, що переважали у місцевості (Полісся й Карпати, Північ України — дерев'яні будівлі; Півден­на Україна — глиняні та саманні, кам'яно-вапняні).

Декоративне оформлення — різьблення, в інтер'єрі — декоративні тканини, рушники. Інтер'єр гуцульської хати — сволоки, одвірки, мисни­ки — прикрашався різьбленням, килимами, вишивками. Розмальовані хати Закарпаття схожі на житлові споруди Молдови та Румунії.

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого. Особливо великого розвитку набула деревообробна промисловість на Поліссі та в лісостеповій зоні, де є достатній вибір різноманітної деревини. Найдавнішими спосо­бами обробки деревини були випалювання та видовбування (вирізування).

Стельмаство — виготовлення саней та різноманітних возів, а також де­талей до них.

Бондарство — виготовлення бочок, баклаг, бариль, відер. Теслярство — будівництво житла і господарських будівель, церков, що подекуди обходилося без жодного цвяха.

Столярство — передбачало більш тонку роботу, виготовлення дверей, вікон, наличників, хатнього начиння (столи, лави, ослони, скрині тощо). Різьблення по дереву — один з найдавніших видів мистецтва. Сучасні майстри прикрашають вироби різьбленими узорами, намагаючись орна­ментацією підкреслити їхню форму і призначення. Продовжуючи чудові традиції плоскої різьби, якою прикрашалися скрині, ярма, вози, сани, майстри створюють нові високохудожні вироби. Багаті за оздобленням роботи гуцульських майстрів з Івано-Франківської області. Рахви, бакла­ги, шкатулки, декоровані в техніці інкрустації (від пізньолат. incrystatio — покриття корою), інтарсії (прикрашання виробів узорами з іншого мате­ріалу, наприклад, металу, скла, перламутру, бісеру, дерева різних порід). У жанрі круглої скульптури працюють лемківські майстри, твори яких відзначаються неабияким почуттям пластики, психологічним трактуван­ням образів. Серед уславлених майстрів Ю. та М. Шкрібляки, В. Будула, Д. Білинський, Ф. та П. Юхименки, І. Луговяк. Вони започаткували тра­диції художньої обробки дерева, які розвивають сучасні майстри.

За допомогою художнього різьблення, випилювання, випалювання, фарбування українські майстри виготовляють меблі, скульптуру, іграш­ки, посуд тощо. Стриманість у кольорах, художній такт, відчуття пласти­ки дерева дають змогу говорити про високу художню культуру українських ремісників, з якою можна ознайомити дошкільнят.

У поліських районах України, на Закарпатті, Прикарпатті, Львівщині, Яворівшині помітне місце посідає плетіння з кори дерева (берези або липи), а також з лози (коробки, кошелі, меблі, взуття-личаки). На Терно­пільщині поширене плетіння з рогозу. Плетені речі також відзначаються художньою довершеністю.

♦ Спробуйте цю техніку, адже вона є цікавою і доступною для дітей. Україна багата на родовища глини.

Гончарство (художня обробка глини) увібрало в себе технічні навички І художні традиції, що існували ще з часів неоліту. Виготовлення кераміч­них виробів — трудомісткий і довготривалий процес, що потребує від май­стра володіння різними навичками — починаючи від вибору глини і закін­чуючи термічного обробкою виробів. Вони виконуються вручну, на гон­чарному крузі. Сформований предмет отримує рельєфне викінчення паль­цями, спеціальними паличками, на нього наноситься гравірований або кольоровий орнамент. У давнину в розмальовуванні виробів брала участь вся сім'я гончара. Для малювання вживали квач, куряче перо, ріжок, дере­в'яний ніж — стек.

Керамічні вироби поділяють на чотири основні групи: побутовий по­суд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки — кахлі, будівельні матеріали — черепиця, плоска цегла. До побутового посуду належать миски, полумиски, ринки, горщики-борщівники, кашники, глечики, тикви, барильця, ку­манці. До другої групи, крім декоративного посуду, належать також ди­тячі іграшки: баранці, півники, свищики тощо. Кахлі у великій кількості виготовляють на Харківщині, Донеччині і використовують для оздоблен­ня будинків. Черепицю здебільшого виготовляють гончарі Півдня Украї­ни, Поділля, Галичини і Закарпаття.

За особливостями художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні можна виділити кілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка); південно-східні, де в основному поширена зелена й золотиста полива, а також безполивний розпис жов­тою глиною («описка»); для Полтавщини характерні червоні миски з ши­роким «фляндрованим» розписом, що створюють майстри Опішні; кра­сою орнаменту, кольористістю й витонченістю вирізняється кераміка Поділля; високого рівня досягай у своїй творчості, особливо в техніці гра­вірування (ритування), майстри Косова і Пистина в Карпатах, умільці Сокальщини в Галичині та Хустщини й Виноградівщини на Закарпатті. За безперечної спільності форм української кераміки кожний центр гончар­ства вирізняється своїми особливостями.

· Розгляньте зразки гончарства і спробуйте визначити способи його залу­чення до образотворчої діяльності дітей. Спробуйте різні техніки ліплен­ня й декорування. Вивчайте властивості глини (див. кольор. вкл., мал. 39, 40, 42).

Виготовлення скла — гутництво — відоме в Україні ще з часів Київської Русі. Мистецтво гутного скла полягає у вільній обробці гарячої скломаси. Найбільшого поширення гутництво набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлено наявністю значної кількості по­грібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кіль­кості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу та поташ.

Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання й транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, на-лепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом.

Нащадки майстрів-гутників зберегли впродовж століть традиції україн­ського скла. Сьогодні на склозаводах Києва, Львова, Стрия працюють чудові майстри і художники-професіонали, які творчо використовують прийоми вільного видування, форми й методи оздоблення старої україн­ської гути. Наприклад, великою різноманітністю позначені твори львів­ських майстрів. їхні вироби (штофи, графини, фігурні посудини) тради­ційні за формою, виконані із кольорового або напівтонованого скла з ліпними прикрасами. Яскраві й виразні твори митців Київського заводу художнього скла найрізноманітніші за функціональним призначенням і художньою формою.

Вироби із фарфору (від тур. farfur — керамічні вироби, отримані за тех­нологією спікання маси із пластичної глини, каоліну, кварцу, шпату) — посуд, вази, скульптурні фігурки тощо вперше з'явилися в Китаї (IV— VI ст.). Сьогодні в Україні виробляють вази, столові, чайні, кавові серві­зи, що мають округлі пластичні форми, збагачуються розписом, викона­ним підглазурними чи надглазурними фарбами. Цікава за пластичним рішенням українська фарфорова скульптура, іграшка.

Особливо вирізняються твори київських митців, які використовують традиції народного малювання.

Яскравий декоративний розпис здавна побутує в різних областях Украї­ни. Розписами прикрашали хату, піч, стіни, меблі, посуд (див. кольор. вкл., мал. ЗІ). Розпис виконувався тонким пензлем з котячої шерсті, очерети­ною, трісочкою, пучками пальців. Орнаментальне багатство рослинних мотивів українського розпису грунтується на красі, барвистості природи країни. Сьогодні розпис став самостійною галуззю декоративного мис­тецтва України. Такі його майстри, як П.Глушенко, Т. Пата, М. Прийма­чем ко, К. Білокур, Є. Миронова є всесвітньо відомими корифеями цього мистецтва, авторками багатьох композицій: орнаментальних, тематичних, фантастичних, в яких опоетизовано життя людей, рослин, тварин. Роботи виконано здебільшого на папері яскравими фарбами (яєчною темпе­рою), невеликою кількістю нескладних мазків. У 1948 р. на Міжнародній виставці в Парижі декоративно-живописні картини К. Білокур були від­значені Золотою медаллю.

· Ознайомтеся з книжкою: Приймаченко Марія: Альбом/Авт. - упоряд. Н.І. Велігоцька. - К., 1989.

Спробуйте помалювати в такій манері. Розгляньте також дитячі ма­люнки і визначте можливості залучення українського розпису та станкового народного живопису до образотворчої діяльності дітей.

Обробка каменю. Територія України багата на різні види кам'яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувалися ремісниками для виготовлення пряслець. прикрас, форм для литва, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Поліс­ся, Нижнє Подніпров'я, Одещина, Карпати. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких виробляли різні предмети: млинові жорна, гострильні бруски, колодязні жолоби, бруківку і бордюрний камінь. У ве­ликій кількості добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та надгробків. Починаючи з 20-х років XX ст. кам'яно добувна про­мисловість набула широкого розвитку.

Обробка металів. Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки були відомі на землях сучасної України ще задовго до нашої ери. Це великою мірою визначалося наявністю багатих покладів червоного, бурого залізняку та болотяних руд — на Закарпатті, в Буковині та Гали­чині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Щей тепер існу­ють назви сіл з коренями руд (Рудна, Рудище, Рудка), гут (Рута, Гутисько, Гутово), буд (Буда, Будисько, Будище), що свідчить про переробку в цих місцях болотяної руди.

Ковальство у X—XII ст. досягло такого високого рівня, що деякі спосо­би обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та предметів по­бутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу. Найдавні­ша пам'ятка художнього лиття — дзвін Юрського монастиря у Львові, відли­тий 1341 р. місцевим майстромЯ. Скорою. Відомим центром лиття XVIІ ст. було м. Глухів на Сумщині. Тут працювали І. та К. Балашевичі, щедро при­крашаючи вироби плоским геометричним орнаментом, написами, гербами. Техніка лиття з кольорових металів була набагато складніша від куван­ня. Для цього з глини, змішаної з піском, виготовляли ливарні форми, в які наливали розплавлений метал. Після його охолодження форму розби­вали, звільняючи від неї відлиту річ. Метал плавили у спеціальному горні або навіть звичайній пічці.

Звісно, ці складні техніки обробки матеріалів не залучаються до обра­зотворчої діяльності дітей. Однак знання різних способів допоможе педа­гогу у загальному розвитку дітей та розвитку творчих здібностей щодо ко­ристування матеріалами. Наприклад, виготовлення скульптур з льоду у формах (експериментування з водою, кольоровою водою), виготовлення скульптур з воску, гіпсу (заливання у форми). За технологією різьблення можна розгорнути дитячу діяльність на пластиліні (пластини). Видуван­ня мильних кульок допоможе дитині з'ясувати принцип виготовлення виробів зі скла: ялинкових прикрас.

Майстри у різних регіонах виготовляють чудові речі з металу (квіти, меблі, посуд), вугілля, солі (квіти, скульптури). Усе це можна показати дітям, розповідаючи про винахідливість, відчуття краси, майстерність людини в розумінні матеріалів.

· Здійсніть невеличке краєзнавче дослідження у своїй місцевості, вивчайте матеріали, з якими працюють майстри у вашому регіоні. Експериментуйте з ними, створюючи цікаві й красиві побутові речі. Розвивайте свої дослід­ницькі і творчі вміння. Вивчайте природу — і вона допоможе вам знайти нові зображальні матеріали для професійної педагогічної діяльності.

Обробка шкіри та рогу. Вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів — одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвит­ку техніка і технологія обробки шкур тварин досягай ще в давньоруський період. Цьому сприяло розвинуте тваринництво, значна кількість звіри­ни в лісах, а також кліматичні умови, за яких необхідний був теплий се­зонний одяг. Мистецтво художньої обробки шкіри пов'язане з культурою Гуцульщини. Оригінальні шкіряні пояси, взуття та сумки, оздоблені ме­талевими прикрасами й аплікацією, доповнюють народний святковий чоловічий та жіночий одяг. Багаті традиції художньої обробки шкіри ви­користовуються в роботах сучасних художників-модельєрів.

Ріг у його природній формі використовувався в гончарному ремеслі для орнаментування посуду (ріжок), у мисливців — для зберігання поро­ху. Виготовляли ж із рогу ручки для ножів, гребінки тощо.

Україна відома також і як виробник паперу. Перша папірня з'явилась у 1541 р. в містечку Буськ, що на Волині. У багатьох народів світу можна натрапити на вироби, вирізані з паперу.

В Японії існує популярне народне мистецтво складання паперу — оригамі. У давнину оригамі мало релігійне призначення, було храмовим мистецтвом. Виготовлення яскравих паперових фігурок являло собою свя­щенне ритуальне дійство. Ними прикрашали статую богині милосердя Каннон, щоб заручитися її прихильністю. Уміння складати з паперу вва­жалось ознакою освіченості і витонченості людини. З другої половини XIX ст. це мистецтво стало відоме за межами Японії. Щорічно вдень пам'я­ті трагедії атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі (1945) у небо Японії злітають мільйони паперових журавликів як прохання японського народу не повторювати таких жахливих експериментів.

А народ України здавна вмів витинати — вирізувати з паперу фігурки, квіти для прикрашання меблів, вікон. Ці нехитрі вироби розмальовували фарбами і наклеювали на стіни хат навесні. Так було веселіше й красивіше, їх наклеювали вареною картоплею або клеєм. Вироби мали назву витинанки, а найбільш майстерні та винахідливі навіть створювали справжні картини. Інструментами для цієї роботи були ножиці, ніж, скальпель, лезо бритви.

Витинання у Європі набуло розвитку в XVI ст. Це техніка вирізування силуету. Симетрична форма досягалася через складання паперу навпіл, учетверо або увосьмеро. Предмет несиметричної форми вирізується за контуром чи без нього.

Мистецтво вирізування з паперу опанувало багато художників мину­лого: А. Дюрер, П. П. Рубенс, скульптор Б. Торвальдсен. Відомий казкар Г.-К. Андерсен був неабияким майстром вирізування і створив багатофі­гурні силуетні композиції за мотивами власних казок.

Наприкінці XVIII ст. та в першій половині XIX ст. мистецтво «чорного силуету» використовувалося як прикраса у дворянських сім'ях. Широко розповсюджені були профільні портрети та жанрові сценки.

У першій половині XIX ст. майстром силуету був Ф. Толстой. Його п'ят­десят робіт представлені в Ермітажі (Росія, Санкт-Петербург). Серед них — епізоди війни 1812р., сцени полювання, морські та сільські пейзажі, жан­рові сценки, а також зображення комах та інше. Мистецтво силуету відрод­жувалося й розвивалося у XIX ст. і знайшло відображення у творчості та­ких художників, як Г. Нарбут, М. Добужинський, Д. Мітрохін. Особливої популярності набули витинанки О. Круглікової. Вона створювала карти­ни зі складною композицією, з великою кількістю фігур та деталей.

Відомі і художники з народу, наприклад К. Воробйов, який увесь свій вільний час віддавав улюбленому заняттю. Серед його робіт невеличкі за розміром, на чверть аркуша, зображення предметів з найдрібнішими де­талями. Особливо вдалими були зображення архітектурних споруд, які вирізнялися неперевершеною точністю, витонченістю й довершеністю.

В Україні були відомі й поширені паперові візерунчасті фіранки — за­навіски на вікна. У Кам'янець-Подільському існувала навіть профшкола витинання. Видатним майстром витинанок на Донеччині була К.Кpoxмаленко. Вона глибоко розуміла традиційний український орнамент і ви­користовувала його елементи у своїй творчості. Образи квітів поєднують в собі геометричний та рослинний малюнки, тяжіють до певної умовності, стилізації. Власне, це і є певною ознакою донецького орнаментального мистецтва. Елементами традиційного орнаменту Донеччини є «баранячі роги», «виноград», «хрести», «вазон». Вазон символізує «дерево життя». Дерево і пара птахів на ньому символізують подружнє життя, добробут, щастя. Орнаменти, які утворюють дивне поєднання рослинних і геомет­ричних образів, ще й досі трапляються на воротях, наличниках, віконни­цях жител деяких сіл краю.

Закріплення витинанки на кольоровому, білому або чорному тлі отри­мало назву аплікація.

♦ Робота з папером у визначених техніках цікава, корисна и доступна дітям дошкільного віку. Тому спробуйте ці техніки. Скористайтеся, наприклад, посібниками: Гурьян О. Охудожнице Е. Е. Лебедевой и об искусстве выреза­ния. — М., 1960; Тарабарина Т. И. Оригами и развитие ребенка. — Яро­славль, 1997.

Художник І. Рєпін досконало володів витинанням у віці 4—5 років. Українська дівчинка Катя Ткач у чотири роки вперше вирізала кольорову сніжинку, схожу на Антошку з улюбленого мультфільму, потім бабусю з вели­кою парасолькою та собакою Кляксою, а в шість років стала учасницею ви­ставки дитячої творчості. У сім років у неї була персональна виставка.

Писанки — символ України, душа українського народу, праматір народ­ного декоративно-ужиткового мистецтва. Це шедеври мініатюрного живо­пису, в яких український народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Генеза розвитку своєрідної мініатюри дає змогу спостерігати зміни, що відбу­валися в народній концепції краси впродовж століть: особливості орнамен­ту, колориту, техніки виконання. Важко знайти ще такий вид мистецтва, в якому так яскраво відобразилися б усі сторони життя народу — історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення.

Писанку розписують по всій території України і кожен регіон має свої особливості декорування. Чудовий звичай розписування яєць на знак вес­няних змін у природі, на честь Великодня, світлого свята Воскресіння Христа існує і сьогодні.

В історії виникнення писанки можна виділити два етапи: дохристи­янський з першим її розквітом та християнський з піднесеною надпри­родною інтерпретацією символіки.

Легенди про створення всесвіту з яйця залишили нам давньогрецькі і давньоримські історики й філософи. За легендою, записаною Геродотом (490—430 pp. до п. е.), світ виник з яйця, яке поклала птиця Фенікс у свя­тилище Геліоса.

Праписанками вчені вважають кам'яні галунки (ще з кам'яного віку) з примітивними узорами і зигзагами, хвильками, колами, стрічками, спіра­лями, квадратами, ромбами тощо. Первісні узори не зникли, усі вони дійшли до наших днів, значно збагатившись за багато сотень років. На зміну кам'яним галункам прийшла кераміка.

Найбільшого поширення у давні часи писанкарство набуло у нас в пе­ріод X—ХШ ст. У цей час для ринків Київської Русі майстри майоліки виготовляли багато керамічних писанок. Деякі з них зберігаються у різних історичних музеях України. Під час розкопок археологи знаходять також глиняні писанки, вік яких вимірюється тисячоліттями. Пізніше почали виготовляти писанки на яйцях, але не курячих, а лелечих, бо вірили, що лелека приносить у дім радість, то й писанка на такому яйці буде оберіга­ти оселю від злих духів.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. передова творча інтелігенція захоплю­ється народними писанками, починає їх збирати і вивчати. У роботах О. Пчілки, М. Драгоманова, В. Щербаківського звернуто увагу на писан­ки у зв'язку із вивченням орнаментики, виявлено народну термінологію мотивів і композицій, регіональні художні особливості, побутування в кон­тексті свята та обряду, розшифровано писанкові символи як відгомони культу Сонця тощо.

Сьогодні відомо кілька видів декорування яєць: крашанки (фарбування в один колір рослинним барвником, наприклад відваром цибулі); крапанки («зозулині яйця», мальовнича композиція з різнокольорових цяточок); дряпанки («крашанки», по яких голкою або іншим гострим металевим пред­метом видряпано орнамент); мальованки (яйця, розмальовані пензликом); писанки (яйця, розписані воском за допомогою писачка — тоненької ме­талевої трубочки).

Слово «писанка» походить від слова «писати» і, можливо, символічні зображення на писанках — це давні писемні знаки, якими користувалися ще задовго до запровадження кирилиці (абетки). У процесі розвитку куль­тури людства виникали різні способи письма: піктографічне — думку ви­словлювали за допомогою ряду малюнків, що пояснювали конкретну дію. З часом вони почали відігравати роль знаків, що передавали певні понят­тя (слова). Так з'явилося ієрогліфічне письмо. Разом з цим виникали зоб­раження, що були умовними знаками і виражали якусь ідею, а не кон­кретну подію. Вони відігравали роль магічних формул. Знаки-символи для далеких наших предків були єдиним способом передачі думки. Символіч­них малюнків у писанкарстві понад сто.

Орнаментальне мистецтво писанки має свої закони — силуетну ви­разність, кольорову і тональну контрастність, гармонію, ритмічність, си­метрію, пропорцію, лаконізм, експресивність форм, органічне поєднан­ня композиційних засобів. Закони ці ніхто з народних майстрів не писав, але кожен з них їх відчуває і традиційно передає від генерації до генерації. Ці закони надавали художньому виробу особливого характеру, який по­лягав у своєрідності стилю.

Писанковий орнамент зумовлений матеріалом (сферичною формою яйця) і технологією його розпису. Яйце перетворюється на писанку лише тоді, коли отримує свою основну суть — символічні зображення. Темати­ка писанкових орнаментів пов'язана зі щоденним життям людей, із ха­рактером селянської праці, звичаями та обрядами, а також із соціальними та духовними традиціями.

Писанки XIX — поч. XX ст. дбайливо зберігаються в музейних та при­ватних колекціях. Вони є безцінним «словником» українського національ­ного орнаменту, який розкриває багатство традиційної художньої мови нашого мистецтва.

За мотивами орнаментики та оздоблення писанки класифікують на такі групи: геометрично-абстрактні; космічно-солярні знаки; фітоморфні; зоо­морфні, антропоморфні; побутово-предметні; декоративні малюнки; полі­графічні елементи; дійові послідовно-розповідні малюнки (класифікація професора М. Сумцова).

Наведені групи мотивів виступають у писанковій орнаментиці і само­стійно, і в комбінації з іншими, причому часто одна група є домінантною, а друга її доповнює.

На Бойківщині та Гуцульшині поширені орнаментальні композиції з мотивів, що символізують весняну грозу (мотив зигзага, ромб з крапкою, трикутники). У всіх регіонах України поширений мотив пояска-доріжки (шлях-дорога) у кількох варіантах. Мотив безконечника поширений у писанках Буковини, Київщини, Волині, Тернопільщини, Херсонщини. Геометричні мотиви орнаментів доповнює хвиляста лінія та її перетворен­ня (безконечник, гребінець, круторог, павучки, крученики, сороки, бара­нячі ріжки та інше).

Фітоморфний орнамент виник подібно до живої природи — місцевої флори, що оточувала народних майстрів. Його мотиви пройшли процес довгого графічного опрацювання. З рослин опускалися деталі, вони уза­гальнювалися, графічний рисунок спрощувався, схематизувався і так досяг чіткої абстрактної форми (листя — дубове, калинове, виноградне; бу­тони, багатопелюсткові квіти — розетки, повні ружі, дзвіночки, троянди, тюльпани, численні вазони та інше. Писанки з рослинним орнаментом поширені на Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі, Львівщині.

На багатьох писанках поряд з геометричними символами трапляються зображення коників, оленів, баранців, риб, качок. Ці орнаментальні зо­браження, запозичені зі світу тварин і людини, утворюють зооморфні та антропоморфні мотиви. Вони переважають у гуцульських і буковинських писанках.

Чудовим прикладом зображення птахів на писанці є полтавська пи­санка «Сороки», де на чорному тлі намальовано птахів із білими хвоста­ми, хвилястими лініями білого, чорного та жовтого кольорів.

На основі місцевих особливостей можна виокремити писанки Прикар­паття, Поділля, Слобожанщини, Полісся, Наддніпрянщини, Закарпаття. Писанки Київщини жовто-ясно-зелено-червоні. Орнамент рослинний та геометричний. Писанкам Харківщини притаманні теплі кольори — гірчично-маслиново-коричневий на чорному тлі. Орнамент рослинний: кали­нове, яворове, дубове, кленове листя в оздобленні жовтої сосонки. До вишуканого товариства білих писанок належать деякі писанки Полтавщи­ни, Чернігівщини. Вони горять різнобарв'ям весни — жовті, ясно-зелені, червоні (півонії, тюльпани, трав'яниці, кукіль). Писанкові мотиви пере­гукуються з мотивами вишиванок та домотканих рушників.

Дата добавления: 2015-05-24