Створення запитів 3 страница

Значної шкоди лісам завдають пожежі. Масштаб впливу лісових пожеж на біосферу Землі належить до глобальних явищ. Природні пожежі – важливий фактор динаміки лісового покриву. Вони значно впливають на біорізноманіття, вікову структуру деревостоїв, співвідношення видів, потоки енергії та біогеохімічні цикли в лісових екосистемах. В екстремальні роки пожежі в бореальних лісах Євразії охоплюють до 10 млн. га і більше. На території Росії (де знаходиться половина світової площі бореальних лісів – 600 млн. га) щорічно реєструється більше 30 тис. лісових пожеж, при цьому пошкоджуються ліси на площі 2-3 млн. га. У 1987 році пожежами була охоплена площа в 16 млн. га.

Більшість пожеж концентрується в області інтенсивної експлуатації лісів, що завдає значних збитків сировинній базі лісозаготівельних підприємств. Викиди в атмосферу аерозолів при великих пожежах у тайзі порівнюються з вулканічною діяльністю.

Крім пожеж природного походження значної шкоди лісам завдають пожежі антропогенного походження (лісові пожежі восени і взимку в Австралії).

39. Охорона рослинного світу

З огляду на різноманітний і значний за обсягами шкідливий вплив людської діяльності на рослинний світ його збереження повинно бути завжди в центрі уваги спеціалістів та науковців.

Раціональне використання лісових ресурсів неможливе без їх ретельного вивчення і суворого обліку. Відновлення природних лісів і розведення нових порід дерев, їх інтродукція й акліматизація повинні вестися на науковій основі.

Раціональне лісокористування передбачає рівномірне вирубування дерев різних порід і правильне розміщення лісозаготівель із забороною їх проведення в малолісних районах. При правильному веденні лісового господарства вирубки чергуються так, щоб на кожній окремо взятій ділянці вони повторно проводяться тільки через 80-100 років, коли ліс досягне повної стиглості. У кожній географічній зоні повинні бути встановлені науково обґрунтовані норми вирубки з урахуванням різноманітного призначення лісів та можливостей промислового їх освоєння.

Не допускається вирубування водорегулюючих і водоохоронних лісів.

При охороні лісу передбачається охорона багаторічних дерев і цінних ділянок лісового біоценозу (рідкісні породи дерев, мисливські угіддя, токовища глухарів і тетеревів, лісові озера та ін.), охорона існуючих та потенціальних місць відпочинку, боротьба з лісовими пожежами.

Одним з важливих факторів охорони лісу є правильна організація лісової промисловості та раціоналізація використання деревини. Створення лісопромислових комплексів дозволяє забезпечити більш повне використання деревини. Найбільш ефективним засобом підвищення продуктивності є лісовідновлювальні роботи. Лісовідновлення – це вирощування лісів на згарищах, вирубках.

Велику роль у підвищенні продуктивності лісів відіграє боротьба з лісовими пожежами, шкідниками і хворобами деревних порід.

Агролісомеліорація – це система лісівницьких заходів, які спрямовані на поліпшення природних умов територій та забезпечення підвищення продуктивності лісових угідь. Агролісомеліорація полягає у використанні ґрунтозахисних, водорегулюючих та інших середовищезахисних властивостей лісових насаджень.

Агролісомеліоративними роботами займаються лісгоспи, ліспромгоспи, лісомеліоративні станції та станції захисту лісу.

Лісомеліоративні станції засновуються в районах, які зазнають впливу повітряної та водної ерозії, для виконання робіт по закріпленню захисними насадженнями ярів, схилів, балок, пісків та інших еродованих земель; створення захисних лісових насаджень на сільськогосподарських землях.

Земельні ділянки, на яких створюються захисні лісові насадження, належать до лісомеліоративного фонду. До нього також належать береги річок і водойм, гірські схили, надмірно зволожені, осушувані та зрошувані землі, аридні та тундрові пасовища, терикони, смуги водовідведення на залізницях та автомобільних дорогах.

Захисне лісорозведення відіграє важливу роль у збільшенні загальної біологічної продуктивності територій (лісорозведення – створення лісів на територіях, де раніше не було лісонасаджень). Крім прямого меліоративного ефекту, захисні лісові насадження мають важливе значення для розширення сировинної бази дикорослих плодових дерев, грибів, лікарської та технічної сировини, медоносних трав.

Для захисту лісу від шкідливих видів хвоє- і листогризучих видів комах використовуються різні методи, серед них найбільш перспективним і екологічно безпечним є біологічний метод.

Охорона і поліпшення природних кормових угідь складається з багатьох заходів. Це й осушення заболочених земель, вапнування, внесення добрив, підсів трав, відповідна зміна складу травостою та ін. Охорона природних кормових угідь передбачає правильний пасовищний оборот, який регулюватиме випас.

Створювати нові лісонасадження можна на вилучених з сільськогосподарського користування низькопродуктивних землях (які мають високий ступінь еродованості, низький якісний стан ґрунтів, негативний баланс гумусу).

Для збереження біологічної стійкості агроекосистем рекомендується серед великих площ оброблюваних земель залишати ділянки природної рослинності (зарості чагарників, групи дерев, трав’янисті угрупування як регулятори ландшафтного балансу) та створювати штучні лісосмуги.

Створення штучних лісових насаджень – один з найбільш ефективних шляхів рекультивації територій, порушених в результаті будівництва жилих районів та великих транспортних магістралей. При цьому дуже важливо правильно оцінювати причини й характер змін, які відбуваються в розташованих поблизу лісових насадженнях, і проектувати найбільш перспективні типи лісових культур з урахуванням їх можливої трансформації в майбутньому.

Особливу увагу слід приділити формуванню на території лісопарків пейзажних лісових культур, у першу чергу – ландшафтних груп, які є одними з найбільш цікавих елементів рекреаційних лісів.

Велике значення має підбір асортименту порід. Компоненти штучних насаджень повинні цілком відповідати лісорослинним умовам, бути високостійкими до антропогенного впливу і добре поєднуватися при сумісному проростанні на всіх етапах існування насадження.

Головними завданнями в сфері лісокористування є:

• економне і господарське використання деревини;
• безвідходна технологія виробництва в деревообробній промисловості;
• своєчасне лісовідновлення;
• належний догляд за лісонасадженнями;
• створення полезахисних та лісоохоронних лісосмуг, заповідних лісопаркових зон і масивів; селекційна робота;
• запобігання лісовим пожежам;
• підвищення рівня екологічної освіти та виховання свідомого ставлення населення до лісу.

Стан природних ресурсів більшості цінних дикорослих лікарських рослин вимагає законодавчого затвердження норм та правил їх використання, розвиток науково-дослідних робіт по введенню в культуру цінних, рідкісних та зникаючих видів, пошук резервів лікарських рослин офіційної медицини з наступною організацією угідь спеціального використання на території виявлених природних масивів лікарських рослин. Передача природних угідь в оренду, під садово-городні ділянки, під забудову тощо має проводитися тільки на основі експертної оцінки вартості вилучених природних рослинних ресурсів на території даних угідь.

Наукове узагальнення інформації про охорону популяцій окремих видів рослин міститься в Червоних книгах. До Червоної книги України (1996) занесено 541 вид рослин і грибів (з них: судинних – 439 видів; мохоподібних – 28 видів; водоростей – 17 видів; лишайників – 27 видів; грибів – 30 видів).

Було встановлено, що життєздатність біологічних видів можна забезпечити лише у разі збереження всіх рослинних угруповань. Природні рослинні угруповання – це сукупність певних видів рослин, що зростають на ділянках з однотипними умовами місцезростання та перебувають у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами навколишнього середовища. Тому необхідна також охорона ландшафтів, з якими угруповання тісно пов’язані. Завдання збереження рослинного світу необхідно вирішувати разом з охороною природних екосистем. Ці принципи були покладені в основу Зеленої книги. До Зеленої книги України занесено 127 рідкісних, зникаючих і типових угруповань різного рангу, наведені мотиви і категорії їх охорони, поширення і видовий склад.

Наукове значення Зеленої книги полягає в тому, що в неї вміщені відомості про реліктові, ендемічні та інші рідкісні угруповання. Таким чином, вона створює передумови для дослідження історичних етапів розвитку рослинності та з’ясування закономірностей формування різних її типів.

Положенням про Зелену книгу України визначається п’ять категорій рослинних угруповань, що потребують охорони та занесення до Зеленої книги України, а саме:

• корінні рослинні угруповання, у складі яких домінують види рослин занесені до Червоної книги України, а також реліктові та ендемічні види рослин;
• корінні рослинні угруповання, склад яких визначається типовими видами рослин, що зростають на межі свого ареалу чи висотного поширення та мають тенденцію до зниження свого життєвого потенціалу;
• рослинні угруповання, що не пов’язані з природною зональністю (болота, луки, водні об’єкти тощо) і потребують охорони з ботаніко-географічних міркувань;
• рослинні угруповання, взаємопов’язані зі зникаючими видами представників тваринного світу;
• рослинні угруповання, утворені поширеними в минулому видами рослин, які стали рідкісними під впливом антропогенних чи стихійних факторів.

Одним із заходів охорони рослинного світу є розширення заповідних об’єктів і покращення їх структури. Разом із формою охорони закритого типу (заповідники) доцільно розвивати мережу об’єктів напіввідкритого типу – природні національні парки із зонами абсолютної заповідності, виділяти зони помірної охорони і рекреації.

Нераціональне рекреаційне використання ландшафтів часто викликає порушення ґрунтового та рослинного покривів, погіршення зв’язків у біогеоценозах (це явище має назву рекреаційної дигресії). У зв’язку з цим охорона рослинного світу в процесі рекреаційного використання ландшафтів стає важливим розділом охорони природи.

Ефективним шляхом збереження рідкісних видів і генофонду рослинного світу є створення їх живих колекцій у ботанічних садах, використання в озелененні. Так, у Королівському ботанічному саду в К’ью (Великобритания) з метою охорони генофонду рослин створений банк насіння. У банку зібрано 25 тисяч рослин, що складає більше 10% насінних рослин світу.

40. Наслідки аварії на Чорнобильській АЕС

Найбільша аварія за всю історію розвитку атомної енергетики сталася на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. Під час вибуху її четвертого блоку був повністю зруйнований ядерний реактор.

Вибух на ЧАЕС був механічним, а не ядерним. У реакторі 4-го енергоблоку на момент вибуху було близько 180-200 тонн ядерного палива – урану (U-235, U-238), 400 кг плутонію-239 (Pu-239), 170 кг плутонію-240 (Pu-240). Близько 8 т (4% цієї кількості) було викинуто в навколишнє середовище.

Загальна активність викинутих речовин становила 6,2 млрд. кюрі. Під час вибуху виникла пожежа. Горіння графіту спричинило підвищення температури всередині зруйнованого реактора. Тому та частина радіонуклідів, що потрапила в навколишнє середовище під час пожежі, була у вигляді оксидів і карбідів рідкоземельних металів.

Радіонукліди не розпорошилися до атомного рівня в повітрі, а були зв’язані в аерозольних частинках – хімічно активних і нерозчинних у воді. На зараженій поверхні, де грунт не перекопувався, радіонукліди й досі перебувають у верхньому 5-сантиметровому його шарі. Тому вони легко переносяться вітром, пиловими бурями і навіть бризками від капель дощу.

В атмосферу було викинуто близько 450 типів радіонуклідів, які, зазнавши ядерних перетворень, створювали радіоактивне опромінення середовища. У 1986 р. 50-70% загальної радіоактивності створював йод-131 (І-131) періодом напіврозпаду 8,04 доби.

Протягом трьох днів після аварії кияни дихали повітрям, у кожному кубічному метрі якого було до 10 гарячих частинок (залишків ядерного палива).

Лише за рахунок внутрішнього бета- і гамма-опромінення жителі Києва протягом 1986 р. одержали дозу опромінення до 5 бер на людину.

Після аварії на ЧАЕС сумарна активність забруднення за стронцієм і цезієм становить 500 млн. кюрі. Значний „внесок” у забруднення роблять також більш живучі ізотопи ніобію-95, цезію-141, рутенію-101, стронцію-89, цирконію-95, цезію-144, рутенію-106, цезію-134, свинцю-210, ксенону-133, криптону-85.

Період напіврозпаду йоду-131 становить 8,04 доби. Через 8 днів після аварії на ЧАЕС його залишилася половина від попередньої кількості, ще через 8 днів – 1/4, потім 1/8, 1/16 і т.д. тобто через 2 місяці активність йоду знизилася практично до нуля. Його ж біологічна дія на організм людини виявилася лише через три роки.

За офіційними даними, внаслідок аварії на ЧАЕС було забруднено радіонуклідами 3,5 млн. га сільськогосподарських угідь, 2,5 млн. га орних земель, 1,5 млн. га лісів і садів у 12 областях України. Через 10 років після аварії на ЧАЕС у зв’язку з високим рівнем забруднення (понад 15 Кі/км²) з користування вилучено 180 тис. га орних земель і 157 тис. га лісів.

На нове місце було переселено 186 населених пунктів (116 тис. жителів). Зона відчуження складає 2044 км² , її більша частина – 1856 км² - забруднена радіоактивним цезієм, стронцієм і плутонієм. Повне розпадання плутонію настане через 23 тис. років, період напіврозпаду інших трансуранових елементів буде тривати 300 років. Спостерігається підвищення радіаційного фону проти природного на третині території України, забруднення цезієм-137 понад 1 Кі/км² охоплює 7% території, 15% лісів і сільськогосподарських угідь. Сильне забруднення стронцієм-90 і цезієм-137 зареєстровано на площі, що перевищує 3 400 км².

Від аварії на ЧАЕС постраждало 4,8 млн. людей. У районах жорсткого контролю близько 170 тисяч людей отримали дозу загального опромінення від 1 до 5 бер, біля 90 тисяч – від 5 до 10 бер.

Великі дози місцевого опромінення окремих органів були обумовлені дією радіоактивного йоду: з 1,5 млн. людей, які проживали в зоні радіоактивного забруднення, приблизно 1,2 млн. дорослого населення отримали дозу внутрішнього опромінення щитовидної залози до 300 бер, близько 150 тис. чоловік – від 30 до 100 бер, майже 30 тис. чоловік – більше 100 бер. Ще більш високими були дози опромінення щитовидної залози у дітей. Отримані дози ведуть до ризику виникнення злоякісних пухлин щитовидної залози з імовірністю 1 на 50 тисяч чоловік для дорослого населення і 1 на 12 тисяч – для дітей. За десять років померло 167 653 особи з числа ліквідаторів (повідомлення прес-служби Кабінету Міністрів України в газеті „Урядовий кур’єр” №77-78 від 25 квітня 1996 р.) У 4 229 випадках встановлено причинний зв’язок смерті з радіаційним ураженням. Здоров’я ліквідаторів поступово погіршується: кількість здорових людей серед них зменшувалася з 78% у 1987 році, до 20% у 1994 році. Збільшилася кількість серцево-судинних захворювань, хвороб крові і щитовидної залози.

За прогнозами загальне опромінення жителів районів жорстокого контролю може призвести до збільшення кількості уражень лейкемією і онкологічних захворювань.

Радіоактивне забруднення від ЧАЕС було виявлено і в інших країнах – Білорусії (уражено 500 тис. га землі, 215 тис. га стали зоною), Росії, Австрії, Угорщині, Італії, Польщі, Румунії, Туреччині, Німеччині, Англії, радіонукліди виявлені в Бразилії.

Щорічно витрати України на ліквідацію наслідків від ЧАЕС складають 1 млрд. доларів. Економічна “вартість” Чорнобиля за 10 років склала 200 млрд. доларів. Ніякими аргументами про економічну ефективність АЕС жертви ЧАЕС не можуть бути виправдані.

41. Міжнародне співробітництво в сфері охорони природи

Проблеми регулювання чисельності населення, виснаження природних ресурсів, транскордонного забруднення навколишнього природного середовища і як наслідок – зникнення існуючої цивілізації мають глобальний, всепланетний характер і вирішити їх можна тільки разом – усім світовим співтовариством. Вирішення цих проблем не можливе без широкого й активного міжнародного співробітництва. Таке співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища розпочалося наприкінці XX ст. громадськими організаціями, такими як Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Науковий комітет з проблем навколишнього середовища (СКОПЕ) та Всесвітній фонд дикої природи.

З 1970 р. у всьому світі з ініціативи ЮНЕСКО (комісія ООН з питань освіти, науки і культури) виконується міжнародна програма „Людина і біосфера” (МАВ – Man and Biosphera). Цією програмою передбачено вирішення таких завдань, як визначення й оцінка змін структури, функціонування та динаміки природних, змінених і контрольованих людиною екосистем, дослідження зв’язку між соціально-економічними й екологічними процесами, розробка шляхів і засобів вимірювання якісних і кількісних змін природного середовища, досліджень біосфери та ін. Програма МАВ охоплює 75 наукових проектів, до виконання яких залучено понад 90 країн світу. ООН регулярно організовує міжнародні конференції з метою прийняття міжнародних рішень з питань екологічної безпеки та раціонального природокористування.

Велике значення мала Стокгольмська конференція 1972 р., яка задекларувала фундаментальне право людей на умови життя, що забезпечують їхні гідність та добробут. Подальшого розвитку ідеї Стокгольмської конференції набули в рішенні Віденської конференції захисту озонового шару (1985 р.), Женевської конференції про транскордонне забруднення повітря (1979 – 1983 рр.), в Монреальському протоколі про обмеження використання фторхлорвуглеців (1987 р.).

У 1982 р. ООН прийняла „Всесвітню хартію природи”, в якій вперше на міжнародному рівні проголошено про відповідальність людського співтовариства за стан природи. Велике значення в подальшому відіграли і Форум з міжнародного права в галузі охорони природного середовища (Італія, 1990 р.), Московська декларація Глобального форуму з навколишнього середовища 1990 р., конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, на якій представники більш як 100 держав прийняли програму „Людство та глобальні зміни”, присвячену вирішенню глобальних екологічних проблем. У 1998 р., в Токіо проведено всесвітній форум з питань захисту атмосфери від антропогенних забруднень, прийнято спільне рішення щодо обмеження викидів промислових забруднень в атмосферу, зокрема, оксиду карбону (IV), який сприяє виникненню парникового ефекту.

Україна, ставши на шлях незалежності, приєдналася до процесу державного регулювання збереження якості природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та дотримання екологічної безпеки. Вона є Стороною понад 20 міжнародних конвенцій та двосторонніх угод, пов’язаних з охороною довкілля. Їх кількість у найближчі роки, без сумніву, збільшиться, оскільки існує низка конвенцій, приєднання до яких нашої країни має істотне політичне значення в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення природних ресурсів. Інтеграція нашої країни у світове співтовариство сприяла міжнародній економічній, технічній та експертній допомозі. В подальшому можливе використання кредитів Міжнародних банків, допомога Європейського Союзу в рамках програми „ТАСІS” для країн СНД, допомога окремих розвинених країн як у рамках багатосторонніх програм, так і на підставі двосторонніх угод.

42. Екологічне право - галузь юриспруденції, покликана законодавчо забезпечити права людини на здорове середовище проживання та раціональне природокористування.

Юридичну базу природоохоронного законодавства становить Конституція України статті 16, 50, 66.

Основним законодавчим актом у галузі охорони природи в нашій державі є Закон України про навколишнє природне середовище, затверджений Верховною Радою 1 липня 1991 р. Закон складається з 14 розділів, у яких викладено загальні положення, екологічні права і обов’язки громадян, функції рад народних депутатів, повноваження органів управління у сфері охорони природи, висвітлено питання спостереження, прогнозування, обліку та інформації в галузі охорони довкілля, екологічної експертизи, економічних механізмів забезпечення охорони природи.

До важливих державних документів природоохоронного напряму належать також: Земельний кодекс України (1992 р.), Закон України “Про тваринний світ” (1993 р.), Водний кодекс України (1995 р.), закони України „Про екологічну експертизу” (1995 р.), „Про природно-заповідний фонд України” (1992 р.), Лісовий кодекс України (1994 р.), кодекси України „Про надра” (1994 р.), „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” (1995 р.). З 1990 до 1999 р. Верховною Радою України ухвалено близько 20 природоохоронних законів, зміцнюється Державна екологічна інспекція, завершується створення екологічної прикордонної служби. У вересні 2000 р. був затверджений Закон України „Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки”.

В Україні сформовано одну з найрозвиненіших у Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.

Контроль за дотриманням природоохоронного законодавства в Україні здійснюють різні державні та громадські організації, серед яких Верховна Рада, Кабінет Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві адміністрації. Важлива роль належить правоохоронним органам. Органи прокуратури здійснюють вищий нагляд за виконанням законодавства про охорону навколишнього середовища всіма міністерствами й відомствами, підприємствами, установами і громадянами. Судом розглядаються кримінальні, громадянські та адміністративні справи, пов’язані з порушенням вимог природоохоронного законодавства.

43. Причини кризового екологічного стану в Україні

Україна – одна з найбільших за територією, чисельністю населення й ресурсним потенціалом країн Європи, член-засновник ООН, після отримання статусу незалежної держави, внаслідок негативного впливу цілого комплексу факторів, переживає тяжку екологічну кризу. Вона є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи. Складні екологічні проблеми, що виникли в найрозвиненіших, найбільш індустріалізованих і урбанізованих регіонах планети характерні і для України.

Об’єктивний аналіз сучасної екологічної ситуації, причин і джерел погіршення екологічного стану природного середовища України став можливим лише кілька років тому завдяки розсекреченню великої кількості архівних матеріалів. Причинами виникнення нинішньої екологічної ситуації виявилися такі:

• екстенсивне використання всіх видів ресурсів;
• довготривале концентрування на невеликих площах великої кількості промислових, хімічних комплексів, незадовільна структура виробництва за рахунок надмірного розвитку енерго- та ресурсомістких галузей, що виступають основними забруднювачами довкілля;
• перехімізація сільського господарства;
• відсутність об’єктивних довгострокових екологічних експертиз;
• недостатність інвестицій у сфері охорони природи;
• різке прискорення негативних економічних, соціально-політичних і екологічних процесів в Україні у зв’язку з найбільшою техногенною катастрофою XX ст. – аварією на Чорнобильській АЕС;
• відсутність дійового державного контролю за виконанням законів про охорону природи й системи ефективного покарання за шкоду довкіллю.

Ці та інші причини сприяли формуванню нинішньої екологічної ситуації, і тому в 1991 р. територію всієї держави парламент України офіційно оголосив зоною екологічного лиха.

Серед багатьох екологічних проблем в Україні найбільш гостро в останній час постали такі проблеми:

арантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на ЧАЕС;

• поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;
• стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
• будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;
• запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;
• перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті.

44. Поняття про заповідну справу

Заповідна справа — це теорія й практика організації та збере­ження заповідних територій різних рангів. Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше ніж 10—15 % його площі зайнято запофвідними територіями рангу заповідника чи заказника. Наявність розвиненої мережі заповідних територій — необхідна (хоч і не достатня) умова збереження біорізноманітності

Заповідник — це виділені державою території й акваторії, в ме­жах яких охороняються природні об'єкти, що становлять особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну цінність.

Заповідники, які являють собою найхарактернішу еталонну ділянку біосфери даної фізико-географічної зони або біома й де діє режим абсолютного заповідання, мають найвищий статус — це біосферні (або еталонні) заповідники. Сьогодні в світі є близько 350 біосферних заповідників, і чотири з них розташовані на тери­торії України: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський та Дунайський.

Національні природні парки — це території, що створюються для збереження природних комплексів, які мають екологічну, істо­ричну й естетичну цінність завдяки сприятливому поєднанню природних і культурних ландшафтів, і для використання їх у рекре­аційних, виховних, наукових і просвітницьких цілях. В Україні є 11 національних парків, таких як Шацькі озера, Подільські Товтри, озеро Синевир тощо.

Заказники — це території й акваторії, на яких охороняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин або тварин, пе­чери, території з унікальними геологічними утвореннями тощо). На території України практично в кожній області є принаймні кілька заказників.

Пам'ятки природи являють собою окремі невідновлювані при­родні об'єкти, які мають наукове, історичне чи культурно-есте­тичне значення, наприклад: водоспад, печера, дуже старе дерево, джерело, рідкісне геологічне відслонення

У режимі Майстра запитів створіть запит на вибірку даних про всіх майстрів, їх ПІБ, спеціальність та телефон.

(Створити → Простий запит →Майстри → ПІБ › Спеціальність → Телефон → Готово → Запит1)

Дата добавления: 2015-05-24