Педагогічна діяльність та ідеї Драгоманова про розвиток української школи і національне виховання

Помітний вплив па піднесення культурно-освітнього рівня українців, їхньої національної свідомості через виховання й освіту справили визначні громадські діячі Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка. Свою активну громадянську позицію щодо становлення національної школи, освіти, виховання підростаючих поколінь вони висловили у публіцистичних, педагогічних працях та літературних творах. Були також безпосередньо причетні до учительської діяльності. Виступали виразниками потреб освітян та широких верств населення, які прагнули утвердження національної школи європейського рівня.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895) — видатна особистість в українському культурному житті. Відомий політик і громадський діяч, засновник українознавства у світовій науці, учений європей ського та світового рівня.

Народився Михайло Драгоманов на Полтавщині в небагатій дво рянській родині. Його батько походив з козацької старшини. Він захоплювався збиранням, записом народних пісень та легенд, сам писав вірші. Саме батько прищепив любов до українського фольклору Михайлу та його сестрі Ользі (майбутній письменниці Олені Пчілці, матері Лесі Українки).

Михайло вчився у повітовім училищі в Гадячі, у полтавській гімназії. Вищу освіту здобув у Київському університеті, на історико-філософському факультеті. Під час навчання брав участь у студентських гуртках та рухах.

Педагогічний світогляд Михайла Драгоманова започаткувався в до брозичливому кліматі родини, що був спрямований на виховання у дітей любові до батьківщини, до рідної мови, високих моральних чеснот. Благотворний вплив справили талановиті педагоги О. І. Стронін, К. Й. Полевич, яких він вважав своїми учителями. Просвітницькі ідеї та особиста участь Миколи Пирогова в долі майбутнього вченого, а також власна викладацька практика сприяли виробленню поглядів Михайла Драгоманова па освіту і педагогіку.

У студентські роки він працював у першій в Києві (і в Російській імперії) чоловічій недільній школі, відкритій 1859 року з ініціативи студентів університету та з дозволу Миколи Пирогова. Михайло Драгоманов підтримував ідею створення недільних шкіл як засобу поширення освіти серед народу та політичного просвітництва. Після закриття недільних шкіл безкоштовно працював у Тимчасовій педагогічній школі, яка готувала учителів — українців для роботи у сільських школах. У цей час Михайло Драгоманов взяв також участь у впорядкуванні «Читальника» для слухачів. Та невдовзі адміністрацію школи звинуватили в поширенні ідей «нігілізму» й «українського сепаратизму». Навчальний заклад закрили, як і раніше недільні школи, а Драгоманова, як одного з найактивніших викладачів, узяли під нагляд поліції. Деякий час Михайло Драгоманов викладав географію у Другій київській гімназії.

По закінченні університету його як одного з найбільш підготовлених і перспективних випускників було залишено на посаді приват-доцента. У 1870 р. після захисту магістерської дисертації Михайло Драгоманов обійняв посаду доцента на кафедрі загальної історії. Отримавши дозвіл на трирічний виїзд за кордон, працював у бібліотеках Німеччини, Австрії, Італії, Чехії, підготував низку публіцистичних праць. Після повернення з-за кордону став активним членом Південно-Західної філії Російського Географічного товариства, збирав фольклорний матеріал, видав збірку казок, історичних пісень українського народу. Праці членів цього товариства були з успіхом продемонстровані на археологічному конгресі в Києві 1874 р.

На сторінках «Киевского телеграфа», «Вестника Европы» та інших видань Драгоманов критикував тогочасну освітню політику, виступав за національно-культурну автономію.

Наукова й публіцистична діяльність Михайла Драгоманова, спря мована на відродження української мови, культури, освіти, активна громадянська позиція призвели до звільнення його з посади доцента як неблагонадійного, без права працювати в будь-якому університеті Росії. Щоб уникнути заслання, Михайло Драгоманов змушений був емігрувати назавжди. Спочатку він працював у Львові. Потім перебрався до Женеви, де прожив п'ятнадцять років.

Тут він створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878 — 1882), видавав наукові праці, журнал «Громада», заборонені царатом твори Т. Шевченка, П. Мирного та ін. Протягом 1889 — 1895 років на запрошення болгарського уряду працював па кафедрі всесвітньої історії у Вищій школі — попередниці нинішнього Софійського університету. Його лекції були надзвичайно популярними серед студентів, а дослідження в галузі болгарського фольклору справили помітний вплив на розвиток болгарської літератури.

Водночас Михайло Драгоманов служив і своїй вітчизні. Його зарубіжні публікації й виступи привертали увагу європейської громадськості до долі України, її народу.

Педагогічні ідеї Михайла Драгоманова визріли й активно будили громадську думку в умовах кризи української школи й освіти, спричиненої імперською політикою Росії.

Проблеми шкільництва посідали значне місце в громадсько-просвітницькій діяльності Михайла Драгоманова. Своїми публікаціями він прагнув впливати на розвиток української національної школи, відновлення навчання рідною мовою, на поліпшення становища народного вчителя.

У своїх численних працях Драгоманов ставив питання підвищення культурного, освітнього рівня народу, виступав проти антидемократичної політики царизму в галузі народної освіти. Михайло Драгоманов одним із перших виступив з критикою Емського указу, намагаючись привернути увагу європейської громадськості до нищення української мови. У Парижі, на Всесвітньому літературному конгресі, який проходив під патронатом Івана Тургенєва, він заявив протест проти ганебної заборони мови цілому народу. Для учасників конгресу Драгоманов підготував і видрукував французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», яка мала широкий резонанс у Європі та в світі. У передмові до праці «По вопросу о малорусской литературе» він закликав українців сподіватися лише на власні сили й працювати для свого народу, не зважати на круків, «що каркають безглуздими циркулярами». Адже власна пасивність більше шкодила українцям, ніж царські заборони.

Турбота про відродження української мови була постійною духовною потребою Михайла Драгоманова. Він з болем відзначав, що під тоталітарним тиском Російської імперії український народ усунено від співучасті у творенні європейської і світової цивілізації. Релігійні й державні посадові особи ревно пильнували, щоб у школах не вживалась українська мова як для навчання, так і для богослужіння, щоб не використовувались українські книжки для «первоначального чтения».

Михайло Драгоманов вважав мову живим організмом, який росте й розвивається разом з народом і завдяки йому. Розглядаючи мову як соціальне явище, «що мас найбільше практичної ваги», як «форму народності», «ознаку породи», як спосіб порозуміння між людьми, вчений наполягав на необхідності хоча б елементарну освіту починати рідною мовою.

У статті «Малороссия в её словесности» Михайло Драгоманов аналізує розвиток української мови й літератури з часів Київської Русі і висловлює впевненість у відродженні української мови, бачить її майбутнє в тому, що вона стане мовою літератури й науки. Запорукою цьому є збереження мови в народному середовищі. Він твердо був переконаний, що мова — це шлях творення моральних та естетичних ідеалів, що духовний розвиток людини нерозривно пов'язаний із розвитком її мовних здібностей. Мова встановлює зв'язок між людьми, через мову відбувається духовне єднання націй.

Важливе значення в боротьбі за розвиток і вдосконалення української літературної мови мали питання правопису і граматики. В період гострої полеміки з приводу українського правопису Драгоманов разом з групою філологів та інших культурних діячів під керівництвом П. Житецького долучився до створення фонетичного правопису. Основними ознаками цього правопису є усунення з алфавіту букв «я», «ю», «є», «ї», «щ», які передають два звуки, та вживання замість «й» букви «І». Йотовані звуки передавалися сполученнями ji, jе, jа. М'якість приголосних перед «е», «а», «у» позначалась м'яким знаком: синье, хвильа, коньу. Замість «щ» вживалось «їй» і «ч»: шче, вишче. Через переслідування української мови російським урядом цей правопис в Україні не був оприлюднений. Драгоманов, виїхавши до Женеви, уперше застосував його в збірці «Громада». Відтоді цей правопис дістав назву «драгоманівка». З Женеви «драгоманівка» проникла в Україну через Галичину, де її підтримали однодумці Драгоманова. Цим правописом певний час користувалися Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Але через незвичність своєї графіки він не набув широкого вжитку.

Михайло Драгоманов активно обстоював право українського народу на навчання рідною мовою, він наголошував на необхідності створення наукової граматики і словника української мови, закликав повернути українську мову на сторінки газет, журналів, книг, підручників, розробляти українську наукову термінологію.

Своїми публікаціями Михайло Драгоманов привертав увагу до ролі вчителя у вихованні нової людини, якій були б притаманні демократичність, гуманізм і патріотизм, високий рівень національної свідомості і водночас толерантне ставлення до представників інших народів. Достатній професійний рівень вчителів може забезпечити лише ґрунтовна підготовка. Після закінчення педагогічного факультету вчитель повинен подбати про самоосвіту. Михайло Драгоманов надавав вирішального значення особистості вчителя у виховному процесі. Замінити його не можуть ні нові методи навчання, ні книги. Адже, крім знань, він передає дітям частину власної душі. Ефективність освіти й виховання можуть гарантувати лише щирі, доброзичливі взаємини між пе дагогом і учнями. Учні мають слухатися педагога з пошани до нього, а не з примусу, знати, що його вимоги справедливі й спрямовані на добро. Ці вимоги повинні мати ясну й зрозумілу для дитини мету, бути посильними.

Прогресивні громадські діячі та передові педагоги Росії й України активно захищали освіту для народу. За словами Михайла Драгоманова, вся історія шкіл у Росії була битвою царського уряду з наукою та освітою, аби не дати людям навчитися навіть простої азбуки.

Михайло Драгоманов обстоював принципи народності в освіті та вихованні. Школа повинна виховувати дітей в дусі свого народу, знайомити вихованців із його характером, традиціями та ідеалами. Найкраще цього можна досягти завдяки вивченню рідної мови та літератури, граматики, які мають стати основними предметами в народній школі.

У нарисі «Народні ніколи на Україні серед життя і письменства в Росії» (1877) вчений зібрав і конкретизував свої розпорошені по інших виданнях думки щодо виховання та освіти. Великим горем народним називає він брак доброї національної освіти. Бо якби народ був письменний та ще й «освічений наукою», то дав би собі раду. На під ставі неспростовних фактів Драгоманов показує, як царат планомірно нищив українську народну школу. Пани добре розуміли: «хто ж буде за плугом ходити, як всі мужики за книжки сядуть». Про жалюгідне становище народних шкіл свідчить статистика, за якою 1876 р. на мужичу дитину казна витрачала на рік 4 копійки, тоді як на панича припадало 1000 — 867 руб. на рік.

У цій праці йдеться також про досвід створення недільних та народних шкіл для підлітків і дорослих, недовіру до них чиновників, обмеження освітніх програм і переслідування вчителів. Справа, яка могла б принести користь народу, була дуже скоро «тимчасово» прикрита. Та розголос про ці школи змусив уряд зробити вигляд, що він піклується про недільні школи. Результатом «піклування» стало рішення передати їх до рук попів. Земства і навіть мужицькі депутати намагались не допустити цього, бо попівська школа — «тільки нове здирство».

Проте, як слушно пише Михайло Драгоманов, серед голодного й холодного народу не може існувати добра школа поруч із тими людьми й порядками, котрі прагнуть обідрати та задурити народ. Серед таких порядків щирий вчитель або скалічить свою душу, або кине школу. Йому не вижити серед шпигунства попівського, папського, поліцейського.

Школи не мали книжок та наочності, яка б знайомила дітей з рідним краєм, визначними людьми України, давала правдиві наукові знання. Але вже існувала ціла наука, як з найменшого віку треба будити розум, розвивати почуття й мову дитини, зміцнювати в дітей найкращі риси. Щоправда, наперед було відомо, що начальство не допустить у школи книг, створених на наукових засадах. Драгоманов пропонує проект букваря та читанки для українських шкіл: читання починається короткими фразами народною мовою, приказками побутового й морального змісту. Паралельно — приказки й фрази великоруські. Далі — невеличкі оповідання, казки рідною мовою, потім статті, написані літературною мовою, уривки з поезій українською та російською мовами. Фактично це був проект двомовного букваря, за яким рідна мова мала передувати державній.

Дата добавления: 2015-05-24