Екзамен з політології. 6 страница

41.Поняття пануючої еліти. Структура пануючої еліти. Пануюча еліта - це складова меншість суспільства диференційована групи людей, що займає керівні посади в політичній, економічній та військовій сферах і безпосередньо впливає на прийняття державних рішень. Пануюча еліта являє собою як би одну сверхкорпорацію, що складається з трьох взаємопов'язаних частин. Єдність пануючої еліти формують приватні школи, університети і клуби, а остаточно приналежність людини до еліти визначає «вміння бути корисним начальству, від якого залежить ваше просування». Щоб увійти до еліти, треба відмовитися від власних індивідуальних властивостей і стати схожим на інших членів еліти, своїм серед них. Основною ознакою приналежності до пануючої еліти є знання вищих, державних позицій в суспільстві, у політичних структурах, економіці, військовому комплексі, в культурі і т.д. Крім політичної еліти, до пануючої еліти входять також економічна, культурна, ідеологічна, наукова, інформаційна, військова еліта.Економічна еліта – соціальна верства, до складу якої входять представники великого капіталу, великі власники. Культурна еліта включає найбільш авторитарних і дуже впливових діячів мистецтва, освіти, літератури, представників творчої інтелігенції. Наукова еліта включає найбільш обдаровану частина інтелектуальної еліти. Її роль визначається ступенем на такі процеси, як розвиток науку й техніки, науковий і технічний прогрес. Військова еліта – найважливіший шар пануючої еліти. Вона відіграє важливу роль життя суспільства, у політичних процесах. Хоча військова еліта й сприймається як самостійна група, проте вона часто належить до політичної еліти. Рівень впливу військової еліти на громадське життя визначається найвищим рівнем життя мілітаризації країни, характером політичного режиму.

42.Поняття політичного конфлікту. Причини виникнення політичних конфліктів. Конфлікт -зіткнення 2-х або більше різноспрямованих сил з метою реалізації своїх інтересів в умовах протидії.Конфлікт є вічним,тому що неможливо створити таку систему при якій вимоги всіх були б задоволені. Політичний конфлікт -стан політичних відносин,в якомуйого учасники ведуть боротьбу за цінності і визначення статусу влади. Предметом політичного конфлікту є влада. Люди в своїй діяльності, знаходячись в контакті, будують певну систему взаємостосунків і взаємовпливу, а вона, у свою чергу, перетворюється на піраміду рівнів управління. Вершиною цієї піраміди і є політична влада.Поняття політичного конфлікту позначає боротьбу одних суб'єктів з іншими за вплив в системі політичних відносин, доступ до ухвалення загальнозначущих рішень, розпорядження ресурсами - словом, за все те, що складає владу і політичне панування. На думку багатьох вчених, суперечність переростає у конфлікт, якщо наявна частина його основних ознак.До виникнення політичних конфліктів приводять зіткнення економічних інтересів, духовних і культурних цінностей, етнонаціональних і релігійних потреб. Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режимах є: — надмірна централізація державної влади. Наявність розгалуженої системи таємних і відкритих організацій влади, які здійснюють свій вплив на всі соціальні прошарки, всі сфери суспільного життя, а це не може не породжувати опір владі; — відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі; — жорсткий контроль над отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації і на цьому грунті не випадкове виникнення різних "самовидавництв";— відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність у простих людей існуючим способом життя. У ліберально-демократичних режимах найбільш загальною причиною політичних конфліктів є нерівне положення, яке займають люди в "координованих системах", де одні управляють і командують, другі — вимушені підпорядковуватись і виконувати вказівки. Іншими словами, політичний конфлікт виникає через питання влади.Причиною політичних конфліктів є зіткнення ціннісних орієнтацій: ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін. Є підстави стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна із основних причин і передумов політичного конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфлікт, ба навіть і криза. Не менш багатогранні причини політичних конфліктів на міжнародній арені: територіальні претензії однієї країни до іншої (всупереч діючим міжнародним договорам), національна пригніченість, нерівне положення державної нації і національних меншин, особливо з прикордонною праматірною державою, та інші.

43.Поняття та ознаки партії. Наукові спроби визначити сутність політичної партії, її місце в політичному житті суспільства були здійснені у XIX ст. При цьому в розумінні сутності партії виокремились такі три основних підходи:1) партія – це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, для ліберального напряму в історії політичної думки;2) партія – це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму;3) партія – це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.Ознаки політичної партії:- Ідеологія – сукупність ідей, які пояснюють суспільно-політичний устрій, та обгрунтовують певний політичний курс.- Мета діяльності– завоювання, та здійснення державної влади.- Організація – як правило ієрархічна.- Членство у партії.- Пошук підтримки у народу.- Певна тривалість існування у часі

44.Поняття та типи політичної участі. Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб'єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною. Політична участь — це втягнений (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Більш конкретно політична участь розглядається як участь громадян у певних справах держави.Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики.Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність. Типи політичної участі:Від рівня залучення громадян в політику, всі типи політичної участі діляться на акти високого та низько залучення. Акти низької залученості передбачають мінімальну активність і базуються на виконанні людьми своїх громадянських обов’язків: голосування на виборах, участь в соціологічних опитуваннях, що трактується як інформативна участь. Акти високої залученості потребують значних психологічних, фізичних, економічних зусиль і виявляються в участі в демонстраціях, активній партійно - політичній роботі та ін.По вартовому критерію політична участь поділяється на постійну, тобто громадянин весь час намагається проявляти себе як активний учасник політичних відносин і епізодичну, тобто громадянин поводить себе як «Людина політична» від випадку до випадку. По характеру політичної участі прийнято виділяти автономну (вільну)і мобілізаційну участь(примусова). Автономна форма характерна для громадян які добровільно приймають участь в політиці для представлення і відстоювання своїх особистих або групових інтересів. Про мобілізаційну участь можна говорити тоді, коли громадянин приймає участь в політиці під впливом певних стимулів (гроші, продукти, посади та ін.)Політічна участь і політична неучасть – це дві форми політичної поведінки людини, які залежать не тільки від об’єктивних факторів, а й від суб’єктивних характеристик особистості. Завжди слід пам’ятати, що політична участь - це виявлення людиною свого відношення до політичної системи. Виборчі кампанії в Україні демонструють достатньо високий рівень активності громадян,що свідчить про бажання народу України взяти на себе відповідальність за майбутнє держави.

45.Предмет політології. Щодо визначення предмету політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну, легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов'язкова, хоч і спирається на примус.В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу.Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв'язків соціальних суб'єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і сутності, змісту та механізму здійснення.Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології.На думку російського політолога В. Мвенієрадзе, предметом політичної науки є вивчення об'єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв'язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності.Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В. Бабкін).Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

46.Принципи правової держави. Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою. Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.8) розв’язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.9) доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;10) рівноправ’я громадян та рівні вимоги для всіх;11)легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об’єднань, рухів, багатопартійність;

47. Причини виникнення держави. Держава - це об'єднання людей, що підкорюються законам права. Причини: 1)Виділення з мисливських та землеробських племен тваринницьких, розподіл праці. 2)Ремесло відокремлюється від землеробства. 3)Поява торгівельного обміну – спершу всередині племені, згодом за його межами, торгівля. 4)Поява надлишкового продукту, який зосереджувався в руках вождів. Патріархальна родина,рабська праця. Приватна власність та майнова нерівність.5)Поява класів(в результаті розкладу родового суспільства) як великих груп людей із протилежнимиінтересами, виникнення міжкласових конфліктів. 6)Неспроможність суспільної влади первіснообщинного ладу врегулювати класові суперечності та конфлікти призвели до виникнення держави як політичної організації публічної влади зі своєю системою спеціальних органів (армія, суд, органи управління). Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за соціальним становищем верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв*язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя. Причини виникнення держав: Держава і право виникли з переходом від безкласового первісного ладу до неоднорідного класового суспільства. Цей процес спричинила спільна дія багатьох факторів -економічного, політичного, соціального тощо. До їх числа, зокрема, належать такі основні чинники:1. Економічні: перехід від споживчого господарства до виробничого; три великих розподіли праці (виділення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява людей, які займалися лише обміном - купців); зростання продуктивності праці й поява надлишкового продукту; можливість експлуатації чужої праці; концентрація засобів праці та запасів товару в окремій сім'ї; внутрішньородова нерівність, виникнення приватної власності.2. Політичні: неможливість існування в нових умовах родоплемінної організації; виникнення класів з протилежними інтересами; необхідність в органі, здатному забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму; потреба у сильній владі з відокремленим апаратом, що має можливість здійснювати примус.3. Соціальні: ліквідація племінного та общинного колективізму, виникнення патріархальної сім'ї; виникнення соціальних протиріч між групами людей; ускладнення процесів соціального регулювання; упорядкування відносин між людьми; необхідність вирішення спорів,що виникають у результаті індивідуалізації суспільства.4. Психологічні: заміна єдиної свідомості свідомістю з почуттям вини; розподіл свідомості на права й обов'язки.5. Культурні: необхідність управління суспільством цивілізованішими методами.

48.Причини та умови виникнення тероризму. Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.Існують дві основні причини виникнення терористичних організацій у певній країні чи регіоні:А) Відсутність хоч якихось ненасильницьких механізмів розв'язання політичних, економічних, соціальних, расових тощо суперечностей між суб'єктами політичних відносин:В) Принципова відданість однієї із сторін протистояння насильницьким методам, обгрунтованим специфічною ідеологією, у сполученні з низьким рівнем її політичного впливу в суспільстві.Міхєєв І.Р. у своїй роботі "Тероризм: поняття, відповідальність, попередження" відмічає наступні причини тероризму (за нашою класифікацією їх можна віднести до ситуативних факторів): 1) помітне зниження життєвого рівня в поєднанні зі збільшеною соціальною диференціацією, що викликає до життя такі соціально-психологічні чинники, як злість, заздрість, ненависть, ностальгія по минулому і т.п.; 2) економічна і енергетична криза, зростання цін, інфляція; 3) кризове положення ряду соціальних і професійних груп, особливо військових, що мають військовий досвід і осіб, що мають досвід роботи з вибуховими пристроями і вибуховими речовинами; 4) зростання безробіття, яке обумовлює проблеми міграції, бродяжництво, психологічної і професійної деградації і дезорієнтації особи в умовах ринкової економіки і т.п.; 5) Доступність зброї і велике число шукаючих собі застосування військових; 6) підрив або скидання свого уряду (наприклад, діяльність західнонімецької "Фракції червоної армії" (РАФ) і італійських "Червоних бригад"); 7) національне самоствердження (наприклад, діяльність Вірменської секретної армії за звільнення Вірменії (АСАЛА)); 8)розповсюдження засобами масової інформації ідей і поглядів, що ведуть до зростання насильства, нерівності і нетерпимості, навіювання населенню всесильності і вседозволеності терористів і ін.

49.Проблеми політичної еліти в науці: внесок у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, Макіавелі. Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В основі його політичного навчання лежали принципи суворого порядку, заснованого на моральних нормах. Одним з найвпливовіших політичних вчень було конфуціанство, згідно якому:• ідеальне правління державою повинне спиратися на мораль, зокрема, на такі етичні поняття, як «взаємність», «золота середина» і «людинолюбство». Ці поняття складають «правильний шлях» (дао), якому повинен слідувати кожний, хто бажає жити у згоді з самим собою та іншими людьми;• «благородні мужі» (правителі) повинні проявляти турботу про своїх підданих, виховувати їх силою власного етичного прикладу;• держава є великою сім'єю, де правитель - це батько, а піддані - його сини.В античній філософії елітарний світогляд був якнайповніші сформульовано Платоном. Ідеолог афінської аристократії, він рішуче виступав проти допущення демоса(народу) до участі в політичному житті, в державному управлінні, зневажливо іменуючи його натовпом, ворожої мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.Аристотель -Теорія розподілу влади. Ще в Стародавній Греції Платон і Арістотель соціальну стратифікацію зв'язували з певними системами політичної влади. Обґрунтовуючи умови створення ідеального суспільства, Платон стверджував, що основною причиною соціальної нерівності в суспільстві є сім'я, тому що будь-яка людина зацікавлена в забезпеченні привілей для близьких йому членів сім'ї. Іпституалізація нерівності відбувається через спадщину. Єдиний шлях створення ідеального суспільства, підкреслює Платоп, віддати дітей па виховання держави. Законний уряд як обмеження влади політичної еліти, вказує Арістотель, скоріше може знайти в тих суспільствах, де є численний середній клас, тоді як поліси-держави з численними нижчими і малочисельпими середніми і вищими верствами скоріше управляються диктаторами па основі масової підтримки або олігархіями. Макіавелі - В роботах «Володар» і «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» сформулював предмет і метод політології. • він обгрунтував самостійність політичної сфери, її відносну автономність від інших сфер життя суспільства (економіки, культури і т.д.), оскільки політика має власну логіку, зміст якої визначає політична влада. Саме влада у всіх її проявах і є предметом політичної науки.• політична наука повинна осягати істинний стан речей, безпосередньо спостерігаючи за фактами: поведінкою політичних лідерів, мас, їх взаємодією. Метод політичного реалізму, який ввів в політологію Н.Макіавеллі, остаточно звільнив її від релігії;• він розрізняв поняття «суспільство» і «держава». Державу він розглядав як політичну форму організації суспільства. Форми держави мають тенденцію змінювати одна одну, відображаючи тим самим стан суспільства;• він сформулював концепцію циклічного розвитку державних форм, в основі якій лежить ідея кругообігу добра і зла. Виділивши шість форм держав, він розглядав три з них як «погані в усіх відношеннях» (тиранія, олігархія і охлократія), а щодо трьох інших писав, що вони «добрі самі по собі» (монархія, аристократія, демократія). За Макіавеллі, монархія зміняється тиранією, тиранія - аристократією, аристократія поступається місцем олігархії, на зміну останній приходить демократія, яка, у свою чергу, переростає в охлократію (влада натовпу). Якнайкращою формою держави Н.Макіавеллі вважав змішану, втіленням якої була для нього помірна республіка, що поєднує достоїнства монархії (сильно об’єднуючий чинник), аристократія (мудрість і добродійне правління) і демократії (свобода і участь народу в управлінні).• він відокремив політику від моралі, сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби» (пізніше політику, засновану на культі насильства, назвали «макіавеллізмом»). Політика, на його думку, не повинна грунтуватися на моральних принципах, а виходити з доцільності, відповідати досвіду, практиці, конкретній ситуації. Вибір мети залежить від обставин, а не від моралі. Тому мету слід погоджувати із засобами, а засоби - з обставинами і результатами.

50.Ресурси політично влади; різновиди та типологія. Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу. У першому випадку використовуються такі ресурси, як: силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо; закон - традиція, звичай; стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики. Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання. Разом з суб'єктом і об'єктом найважливішим компонентом влади є ресурси – засоби, які використовуються для забезпечення впливу суб'єкта на об'єкт влади. Саме нерівномірний розподіл ресурсів - найважливіша причина підпорядкування одних людей іншим. Разом з суб'єктом і об'єктом, ресурси служать одним з найважливіших підстав влади: вони можуть використовуватися для заохочення, покарання, переконання і ін..Існує декілька підходів до класифікації ресурсів. Одним з самих поширеним є виділення ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності:- економічні ресурси влади – матеріально-технічна база, необхідна для суспільного виробництва і вжитку(розвинена технологічна основа виробництва, гроші, корисні копалини, вигідне географічне положення, продукти харчування і ін.);- соціальні ресурси влади – здатність підвищення соціального статусу, соціального забезпечення, медичного обслуговування і ін.. Соціальні ресурси тісно пов'язані з економічними. Так прибуток – економічний ресурс, але він також характеризує соціальний статус (посада, освіта, соціальне забезпечення);- культурно-інформаційні ресурси – знання і інформація і засоби їх здобуття (інститути освіти і науки, ЗМІ і ін.). Важливе значення набуває доступності освіти і культури для широких мас, опанування світової, регіональної і місцевої інформації, розвиток електронних технологій, масовій інформації і др.;- демографічні ресурси – люди, фізично і інтелектуальне здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, впорядкування демографічних стосунків і др.;- політичні ресурси – відлагоджений державний механізм, підготовлений апарат управління, наявність розвинених політичних партій і політичних лідерів, розвинена політична теорія і політична культура і пр.;- силові ресурси – армія, міліція, служба безпеці, суд, прокуратура, в'язниці і ін..Практично суб'єкти влади використовують в комплексі всі владні ресурси, але самий універсальний, багатофункціональний ресурс – це людина, що створює всі інші ресурси влади.

51.Реформа, революція, переворот, трансформація. У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція – це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід – це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог. Перехід розглядають як тривалий процес, що складається з кількох етапів. Зміни починаються з лібералізації старого режиму, для якого характерна спроба влади зберегти залишки легітимности шляхом допущення населення та опозиції до політичної конкуренції. Наступний етап характеризується поглибленням вимог демократичної опозиції і намаганням влади стримувати демократичний рух шляхом загравання, погроз, поступок, переговорів та компромісів з опозицією. Якщо до влади приходить демократична опозиція, то є підстави говорити про початок вирішального, третього етапу суспільних перетворень, для якого характерні зміни у політичній, економічній, правовій та інших підсистемах суспільства. Поступальність та невідворотність реформ дає можливість перейти до останнього, четвертого етапу трансформацій, що має закінчитися закріпленням демократичних інститутів, формуванням політичної культури громадянського типу і ринкової економіки. Рух від консолідованого авторитаризму до консолідованої демократії може тривати від 9-10-ти до 30-ти і більше років [26]. Така тривалість переходу пояснюється цілим рядом чинників, що в одних країнах можуть пришвидшувати, а в інших затримувати процеси змін.«Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства».«Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду».Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції, проте, вказують на такі характерні риси: 1) насильницький характер; 2) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства; 3) радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи.

52. Рівні політичної культури. загальний, груповий, індивідуальний. Соціалізація - процес засвоєння індивідом соціальних норм і культурних цінностей, властивих суспільству, в якому він живе. Політична соціалізація є частиною загальної соціалізації, процес введення в політичне життя. Її специфіка полягає в тому, що в процесі політичної соціалізації індивідом засвоюються норми і цінності переважно політичної культури, зразки політичної поведінки, знання і уявлення про політичну сферу суспільства.Можна виділити три показники, які визначають відповідні рівні сформованості політичної культури особи.Показником першого рівня політичної культури особи є політичне пізнання, що включає наступні елементи: рівень уваги до політичних подій; володіння інформацією і наявність власної думки; рівень компетентності у сфері політики. Наступний, другий, більш високий рівень - це відношення до політики і політичної системи. Тут важливі наступні моменти: оцінка діяльності властей; частота обговорення політичних проблем з друзями, родичами, знайомими і др.; рівень національної гордості за політичну систему країни, за її успіхи в різних областях, за положення країни на міжнародній арені. Показник третього, найвищого рівня - це ступінь участі в політичному житті суспільства. Даний рівень політичної культури припускає: рівень політичної активності особи; форми участі в політичному житті; участь в державній політиці або в органах місцевого самоврядування; ступінь віри людей в те, що вони здатні робити вплив на політичні рішення і вибір методів такого впливу. Високий рівень політичної культури, як правило, може бути лише у тих, хто безпосередньо бере участь в політиці, і ніж більш це бере активну участь, тим рівень політичної культури вище.1. За рівнем прояву: - індивідуальна; - групова; - загальна(масова).У наш час найбільш поширена загальна(масова) політична культура, що з'явилася з утвердженням буржуазного ладу. Це культура широких верств населення. Виступає вона у двох видах – демократична і автократична.Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.Розрізняються два види демократичної культури: консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична. яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не передбачає активної участі має у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної послушності. Другий – тоталітарна культура характеризується об'єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.Індивідуальна політична культура – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична культура – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). За своїм змістом масова політична культура є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси.

Дата добавления: 2015-05-24