Специфічні соціальні рухи

Характеристики. Прикладами цього типу рухів, що виділяються, є рухи реформістів і революційних. Специфічний соціальний рух - цей рух, обладаю-щее чітко певною метою, яку воно прагне досягти. У цьому зусиллі воно розвиває свою організацію і структуру, що робить його, по суті, суспільством. Воно розвиває визнане і прийняте керівництво і певний членський склад, що характеризується "ми, - свідомістю". Воно формує деякий корпус традицій, деякий переважаючий набір цінностей, якусь філософію, певні набори правил і сукупність загальних экспектаций. Його члени віддані і вірні один одному. Усередині нього розвивається певний розподіл праці, осо-бенно у формі якоїсь соціальної структури, в якій індивіди займають певні статусні позиції. Таким чином, індивіди розвивають індивідуальності і уявлення про самих собі, утворюючи індивідуальний діалог соціальної структури.

Соціальний рух специфічного типу не виникає з такими структурою і організацією у вже готовому виді. Навпаки, його організація і його культура розвиваються в про-цессе його становлення. Необхідно розглядати соціальні рухи в цій тимчасовій і еволюційній перспективі. На своєму початку соціальний рух слабо організований і характеризу-ется імпульсивною поведінкою. У нього немає ніякої ясної мети; поведінка і мислення його прибічників значною мірою перебувають під впливом почуття занепокоєння і коллек-тивного збудження. Проте у міру того як соціальний рух розвивається, його функціонування, що спочатку було розпорошеним, прагне стати організованим, зібраним і постійним. Можна у загальних рисах виділити певні стадії в процесі розвитку соціального руху, які є східцями зростання його організації. Схема з чотирьох стадій була запропонована Доусоном і Геттисом4. Це стадії соціального занепокоєння, загального (popular) возбужде-ния, формалізації і інституціоналізації.

^{4 Daws on С. A., Gettys W. E. Introduction to Sociology. N. Y. 1935.}

Стадії розвитку. На першій з цих чотирьох стадій люди переживають почуття занепокоєння, тривоги і діють тим непередбачуваним чином, який ми вже описали. Вони сприйнятливі до закликів і навіювань, які апелюють до невдоволення, і тому агітатор на цій стадії, ймовірно, відіграватиме важливу роль. Значення метушливої і безладної поведінки полягає в тому, що воно робить людей чутливими один до одного і тим самим дає можливість сфокусувати їх почуття занепокоєння на якихось певних об'єктах. Стадія загального збудження ще більшою мірою відмічена товкотнечею, але вона вже не така безладна і безцільна. Виникають певніші уявлення про причини свого стану і про те, що повинно бути зроблено на шляху до соціальної зміни. Так відбувається уточнення цілей. На цій стадії лідер швидше за все виступає пророком або реформатором. На стадії формалізації рух стає чіткіше організованим різними правилами, політикою, тактикою і дисципліною. Тут лідер придбаває, очевидно, риси державного діяча. На інституціональній стадії спостерігається кристаллиза-ция рухи у фіксовану організацію з певним складом і структурою, призначену для здійснення цілей цього руху. Тут лідер стає, очевидно, админи-стратором. При розгляді розвитку специфічного социаль-ного руху нас менше цікавить аналіз тих стадій, через які воно проходить, ніж механізми і способи, за допомогою яких подібний рух може зростати і организовывать-ся.

Ці механізми зручно згрупувати в 5 пунктів: 1) агита-ция; 2) розвиток esprit de corps 5; 3) розвиток моралі; 4) форми-рование ідеології*; 5) розвиток робочої тактики.

^{5 Корпоративний дух. - Прим. перев.}

Роль агітації. Агітація має найважливіше значення в соци-альном русі. Вона грає найбільш значну роль на початку і на ранніх стадіях руху, хоча може присутство-вать і на пізніших етапах життєвого циклу руху. Як виявляється з самого цього терміну, агітація збуджує людей і таким чином робить з них можливих прибічників руху. У основі своїй це спосіб збудження людей і пробудження в них нових поривів і ідей, які роблять їх неспокійними і незадоволеними. Отже, вона спрямована на послаблення їх колишніх привязанностей і на підривання їх колишніх образів мислення і дії. Щоб якийсь рух почався і отримав імпульс розвитку, необхідно, щоб люди відійшли від своїх звичайних способів мислення і щоб в них пробудилися нові пориви і бажання. Саме на це і спрямована агітація. Щоб бути успішною, вона повинна, по-перше, завоювати увагу людей; по-друге, схвилювати їх і пробудити деякі емоції і пориви; по-третє, дати цим поривам і емоціям якийсь напрям - за допомогою ідей, навіювання, критики і обіцянок. Агітація діє в ситуаціях двох видів.

Перший вид ситуацій відмічений зловживаннями, неправо-мерной дискримінацією і несправедливістю, але це ті ситуації, де люди приймають такий спосіб життя як деяку даність і не ставлять його існування під питання. Ця ситуація потенційно багата наслідками стражданням і протестом, але людям властива інерція; їх погляди на ситуацію, в якій вони знаходяться, схиляють їх до її прийняття. Звідси функція агітації - змусити їх кинути виклик своєму образу існування і поставити його під питання. Саме у такій ситуації агітація може створити соціальне занепокоєння там, де ні раніше чого подібного не було. Інший тип ситуацій характеризується тим, що люди вже збуджені, охоплені почуттям занепокоєння і невдоволення, але або занадто боязкі, щоб діяти, або не знають, що робити. У цій ситуації функція агітації - не стільки посіяти насіння занепокоєння, скільки посилити, вивільнити і направити ту напругу, яка вже є у людей.

Агітатори, очевидно, діляться на два типи, приблизно соответ-ствующие цим двом типам ситуацій.

Одним типом агітатора є збуджена, неспокійна і агресивна людина. Його динамічна і енергійна поведінка залучає до нього увагу людей; їм передаються його возбужде-ние і занепокоєння. Він схильний діяти, удаючись до драматиче-ским жестів, і виражати свої думки, використовуючи театральні ефекти. Його поява і поведінка живлять інфекцію беспокой-ства і збудження. Цей тип агітатора користується, очевидно, найбільшим успіхом в ситуації, де люди вже взволнованны і вибиті з колії; у цих умовах його власна збуджена і енергійна діяльність легко може передатися іншим людям, які сприйнятливі до такої поведінки і вже розташовані до збудливості.

Другий тип агітатора холодніший, спокійніший і величавий. Він хвилює людей не тим, що робить, а тим, що говорить. Він може бути скупим на слова, але здатним говорити гострі, їдкі і уїдливі речі, які "проникають під шкіру" людей і примушують їх поглянути на обговорюване в новому світлі. Цей тип агітатора більше відповідає першою з описаних соціальних ситуацій - ситуації, в якій люди терплять позбавлення або дискримінацію, не виробляючи при цьому ніяких установок обурення. У цій ситуації його функція - змусити людей замислитися над своїм положенням, над неравен-ством, недоліками і несправедливостями, якими, очевидно, відмічена їх доля. Він примушує їх поставити під питання те, що вони раніше приймали як належне, і сформувати нові бажання, схильності і надії.

Функція агітації, як зазначено вище, частково полягає в тому, щоб схвилювати і вибити людей з колії і таким чином звільнити їх для руху в нових напрямах. Якщо говорити конкретніше, вона спрямована на зміну представлень людей про самих собі, про свої права і обов'язки. Подібні нові представлення, що припускають упевненість людини в тому, що він має законні права на ті привілеї, яких він позбавлений, забезпечують соціальному руху основну мотиваційну силу. Агітація як спосіб насадження цих нових представлень серед людей набуває, таким чином, корінного значення для будь-якого соціального руху.

Тут можна зробити коротке зауваження відносно тактики агітації. Досить сказати, що тактика агітації міняється відповідно до ситуації, людей і культури. Яка-небудь процедура, яка може бути вкрай успішною в одній ситуації, в іншій може виявитися просто сміхотворною. Ця обставина ставить проблему ототожнення різних типів ситуацій і відповідності кожної з них відповідної форми агітації. Практично жодного дослідження не було посвяще-но цій проблемі. Тут ми можемо лише обмежитися трюїзмом: агітатор, щоб діяти успішно, повинен відчувати думки, інтереси і цінності своїх слухачів.

Розвиток esprit de corps. Агітація є просто спосіб збудження інтересу людей і залучення їх, таким чином, до участі в якомусь русі. Хоча вона служить для вербування членів, дає початковий поштовх і визначає деякий напрям, сама по собі вона ніколи не змогла б організувати і поддержи-вать рух. Колективні діяльності, засновані просто на агітації, будуть спорадичними, незв'язними і недовговічними. Щоб надати соціальному руху міцність і постійність, повинні вступити в дію інші механізми. Один з них - розвиток esprit de corps.

Esprit de corps може розумітися як процес організації емоцій в інтересах руху. Сам по собі він є почуття сопринадлежности і солідарності людей один з одним в якомусь загальному підприємстві. Його основу складає стан контакту. Розвиваючи почуття близькості і причетності, люди повинні відчувати, що розділяють якесь загальне переживання і обра-зуют якусь обрану групу. У присутності один одного вони поводяться невимушено і почувають себе товаришами. Ламається особиста настороженість, зникають почуття чужості, відособленості і відчуження. У таких умовах стосунки наближаються до кооперації, змінюючи міжособову конку-ренцию. Поведінка одного прагне полегшити вираження (release) поведінки інших, змінюючи прагнення стримати цю поведінку або перешкодити йому; у цьому сенсі кожна людина прагне надихнути інших. Такі умови взаємної симпатії і чуйності з усією очевидністю сприяють узгодженій поведінці.

Esprit de corps важливий для соціального руху і з інших причин. Дуже знаменний той факт, що він служить для підкріплення нового уявлення про себе самого, яке індивід сформував в результаті своєї участі в русі. Його почуття причетності з іншими, а їх - з ним дарував йому відчуття колективної підтримки. Таким шляхом поддержива-ются і зміцнюються його погляди на самого себе і на меті руху. Звідси витікає, що розвиток esprit de corps допомагає виховати прихильність людей до руху. Почуття кожного індивіда спрямовані на меті руху і переплетені з ними. Результуюче почуття зростання своєї значущості, яке він випробовує, діє у напрямі ще більшої преданно-сти руху. Повинно бути ясно, що esprit de corps є важливим способом розвитку почуття згуртованості і тим самим надання згуртованості руху.

Як розвивається esprit de corps в соціальному русі? Головним чином, очевидно, трьома шляхами: розвитком усередині-групового / внегруппового відношення, формуванням нефор-мальной товариської асоціації і участю у формальній це-ремониальном поведінці.

Внутрішньогрупові / внегрупповые стосунки. Природа внут-ригруппового / внегруппового відношення має бути знайома дослідникові. Воно має місце, коли дві групи починають вважати один одного ворогами. У такій ситуації кожна група вважає себе носійкою доброчесності і розвиває серед своїх членів почуття альтруїзму, лояльності і вірності. Інша група розглядається як безпринципна і зловмисна, піддаюча нападкам ті цінності, які дороги внутрішній групі. Перед лицем зовнішньої групи члени внутрішньої групи не лише відчувають, що вони праві і справедливі, але і вірять, що несуть загальну відповідальність за захист і збереження своїх цінностей.

Цінність цих внутрішньогрупових / внегрупповых установок для розвитку згуртованості в соціальному русі досить ясна. Віра їх членів в те, що руху несправедливо і не по праву протистоять зловмисні і безпринципні групи, служить об'єднанню цих членів навколо своїх цілей і цінностей. Наявність ворога в цьому сенсі дуже важлива для надання руху згуртованості. Крім того, ворог відіграє важливу роль "козла відпущення". Руху вигідно розвинути образ ворога; цей розвиток зазвичай відбувається спонтанно. Одного дня створений, він сприяє встановленню esprit de corps.

Неформальне товариство. Esprit de corps формується також в дуже значній мірі шляхом розвитку неформаль-ной асоціації на основі товариства. Там, де люди можуть неформально сходитися так само, вони мають возмож-ность упізнати один одного як людські істоти, а не інституціональні символи. Так вони опиняються в набагато кращому положенні, щоб приймати ролі один одного і непомітно для себе розділяти переживання один одного. Представляється, що при таких взаєминах люди несвідомо переймають і засвоюють жести, установки, цінності і життєву філософію один одного. Безпосереднім результатом цього є розвиток взаємної симпатії і почуття близькості, що дуже сприяє згуртованості. Отже, ми зустрічаємо в соціальних рухах виникнення і використання безлічі видів неформальної і громадської (communal) асоціації. Спів, танці, пікніки, жарти, веселощі і неформальна дружня бесіда являються в соціальному русі важливими механізмами такого роду. Завдяки ним індивід отримує почуття власного статусу і почуття соціального визнання і підтримки замість колишньої самотності і особового відчуження.

Церемоніальна поведінка. Третім важливим шляхом розвитку соціальними рухами esprit de corps є використання формальної церемоніальної поведінки і ритуалу. Цінність масових мітингів, зборів, парадів, масових демонстрацій і ювілейних церемоній завжди була очевидна для тих, на кого покладено завдання розвитку якого-небудь соціального руху; ця цінність має форму почуття широкої підтримки, яку випробовує учасник великих зборів. Психологія, представ-ленная тут, - це психологія параду. У індивідуального учасника зростає самооцінка, і в результаті він відчуває себе виключно важливою персоною. Оскільки це почуття особистої значності виявляється ототожненим з рухом як таким, воно сприяє розвитку esprit de corps. Схожим чином і ритуальна атрибутика, наявна у кожного руху, служить вихованню почуття загальної тотожності і симпатії. Ця атрибутика складається з набору емоційних символів, таких, як гасла, пісні, заздоровниці, гімни, вірші, виразні жести і уніформа. У кожного руху є що-небудь подібне. Оскільки вони набувають емоційного значення, символизи-руя загальні почуття по відношенню до руху, їх використання служить постійному відтворенню і посиленню цих загальних почуттів.

Таким чином, esprit de corps можна розглядати в каче-стве певної організації групового почуття і, по суще-ству, як певна форма групового ентузіазму. Це не те, що повідомляє руху життя. Але так само як однієї агітації недостатньо для розвитку якого-небудь руху, недостатньо і опори на один тільки esprit de corps. Рух, цілком залежний від esprit de corps, зазвичай схоже на який-небудь бум і, як правило, розвалюється, зіткнувшись з серйозною кризою. Оскільки відданість, яку вселяє такий рух, заснована виключно на підвищеному энтузи-азме, вона, як правило, зникає разом із занепадом подібного ентузіазму. Так, щоб досягти успіху, особливо в неблаго-приятной обстановці, рух повинен більше постійно і устой-чиво вселяти лояльність. Цьому сприяє розвиток моралі.

Розвиток моралі. Як ми побачили, esprit de corps є колективним почуттям, яке повідомляє руху життя, ентузіазм і енергію. Мораль може розумітися як щось, що дає руху постійність і визначеність; вона показує, чи зможе згуртованість встояти в несприятливих умовах.

У цьому сенсі мораль може розумітися як групова воля або стійка колективна мета.

Представляється, що мораль грунтується і вирощується на певному наборі переконань. У разі якого-небудь социально-го руху в останніх можна виділити три види.

Перший вид - переконання в правильності і праведності мети руху. Воно супроводжується вірою в те, що досягнення цілей руху сповістить настання чогось подібного тисячолітньому царству. Коли рух досягне своїх цілей, усе зле, несправедливе, несправжнє і неправильне буде викорено. У цьому сенсі мета завжди переоцінюється. Проте ці представлення надають членам руху яскраво виражену упевненість в самих собі.

Другий вид переконань, тісно пов'язаний з цими представлени-ями, - віра в кінцеве досягнення рухом своєї мети. Вважається, що в цьому є певна неминучість. Оскільки рух сприймається як деякий необхідний для возрожде-ния світу чинник, воно вважається відповідним найвищим моральним цінностям всесвіту і в цьому сенсі - находя-щимся під божественним заступництвом. Як наслідок, виникає віра в неминучість успіху, нехай навіть це буде лише після тривалої і важкої боротьби.

Нарешті, третьою частиною цього комплексу переконань є віра в те, що на рух покладена деяка священна місія.

Разом ці переконання надають стійкий і незмінний характер мети руху і твердість - його зусиллям. Препят-ствия, затримки, відступи є приводами для нових зусиль, а не для розчарування або відчаю, оскільки вони не завдають серйозного збитку вірі в праведність і неминучість його успіху.

З цього пояснення ясно, що розвиток моралі в якому-небудь русі являється, по суті, розвитком сектантської уста-новки і релігійної віри. Це дає ключ до розуміння найбільш відомих способів побудови моралі в якомусь певному русі. Один з них полягає у виникненні якого-небудь культу, який ясно помітний в кожному стійкому і міцному соціальному русі. Зазвичай є деякий головний святий і ряд менш важливих святих, вибраних серед народних ватажків руху. Гітлер, Ленін, Маркс, Мері Бэйкер Еді і Сунь Ятсен можуть послужити відповідними прикладами головних святих. Такі лідери, по суті, обожнюються і наділяються дивною силою. Вони вважаються вищими, розумнішими і непогрішнішими. Люди виробляють по відношенню до них установку благоговіння і трепету, обурюючись спробами описати їх як звичайних людей. Картини і інші зображення таких людей набувають характеру релігійних ідолів. Услід за святими рухами йдуть його герої і його мученики. Вони також починають розглядатися як священні фігури. Розвиток цього культу святих є важливим способом поширення релігійної, по суті, віра в рух, сприяючим також побудові того типу переконань, про який говорилося вище.

Схожу функцію має і виникнення в русі якого-небудь віровчення і священного писання. Їх також можна виявити в усіх стійких соціальних рухах. Так, - і про це часто говорилося, - Das Kapital і Mein Kampf стали б-блиями відповідно комуністичного і национал-социалисти-ческого рухів. Роль віровчення і літератури цього сорту в повідомленні руху релігійних переконань має бути ясна.

Нарешті, велике значення в процесі розвитку моралі в соціальному русі належить міфам. Такі міфи можуть бути самого різного роду: міфи про приналежність до якоїсь обраної групи або обраного народу; про нелюдяність своїх опонентів; про долю руху; що описують тисячолітнє царство, яке стане результатом руху. Такі міфи зазвичай зростають як відгуки на бажання і надії людей, що беруть участь в русі, і придбавають через свій коллектив-ного характер стійкість, постійність і беззастережне визнання. Головним чином саме з їх допомогою члени руху досягають догматичної стійкості своїх переконань і прагнуть виправдати свої дії перед рештою світу.

Розвиток групової ідеології. Без ідеології соціальний рух рухатиметься наосліп і навряд чи зможе утриматися перед лицем запеклої опозиції з боку зовнішніх груп. Отже, ідеологія грає значну роль в життя руху; цей механізм є істотним для устойчиво-сти і розвитку руху. Ідеологія руху складається з певного зведення вчення, вірувань і міфів. Точніше, вона, очевидно, має наступні компоненти: по-перше, формули-ровка призначення, мети і передумов руху; по-друге, зведення суджень, що містять критику існуючої системи і приго-вор цій системі, яку рух піддає нападкам і прагне змінити; по-третє, оборонне вчення, яке служить як виправдання руху і його цілей; по-четверте, зведення переконань, що торкаються політики, тактики і практичної діяльності руху; по-п'яте, міфи руху.

Можна бути майже упевненим в тому, що ідеологія має подвійний характер. З одного боку, багато що в ній має науковий і наукоподібний характер. Це та форма, яка розвивається інтелектуалами руху. Як правило, вона складається з ретельно розроблених наукових праць абстрактно-го і вкрай логічного характеру. Вона зростає зазвичай у відповідь на критику з боку інтелектуалів, що стоять поза рухом, і прагне завоювати своїм догмам респектабель-ную і зручну позицію для оборони у цьому світі вищої ученості і вищих інтелектуальних цінностей. Ідеологія, проте, має і інший - популярний - характер. У цьому вигляді вона прагне волати до неосвічених і до мас. У своєму популярному вигляді ідеологія приймає форми емоційних символів, прийме, (shibboleths), стереотипів, гладких і наочних фраз і простонародних аргументів. Вона також відає догмами руху, але представляє їх в такій формі, яка сприяє їх швидкому розумінню і засвоєнню.

Ідеологія руху може розумітися як те, що обеспечи-вает руху свою власну філософію і психологію. Вона дає набори цінностей, переконань, критичних суджень, аргументів і оборонних прийомів. Як така вона забезпечує рух напрямом, виправданням, зброєю нападу, зброєю захисту, натхненням і надією. Щоб бути ефективною в цих стосунках, ідеологія повинна мати респектабельність і престиж - риси, що повідомляються їй в першу чергу інтелігенцією руху. Проте важливіше за це - необхідність для ідеології відповідати на страждання, бажання і надії людей. Якщо ідеологія не відповідає цій вимозі, вона не представлятиме для руху ніякої цінності.

Роль тактики. Ми згадали тактику як п'ятий основний механізм, істотний для розвитку соціального руху. Тактика, очевидно, розвивається по трьох напрямах, маючи на меті: завоювати прибічників, утримати їх і досягти своїх цілей. Мало що можна додати до цього, якщо тільки ми не маємо справи із специфічними видами руху в специфічних ситуаціях. Бо тактика завжди залежить від суті ситуації, в якій функціонує рух, і завжди співвідноситься з культурним фоном руху. Ця функціональна залежність тактики від особливостей ситуації допомагає пояснити безглузді провали, які часто супроводжують застосування певної тактики в якійсь ситуації, навіть якщо вона виявилася успішною в інших ситуаціях. Застосовувати революційну тактику в наші дні у формах тактики двохсотрічної давності було б очевидною дурістю. Так само спроба розвитку якогось движе-ния в країні із зверненням до тактики, використаної в якомусь схожому русі в якомусь іншому культурному середовищі, може привести до результатів, що дуже бентежать. Взагалі, можна сказати, що тактика за визначенням має бути гнучкою і мінливою, набуваючи форми залежно від природи ситуації, вимог обставин і винахідливості людей.

Ми можемо укласти обговорення цих п'яти механізмів простим повторенням того, що успішний розвиток руху залежить саме від них. Саме ці механізми встановлюють програму, виробляють політику, розвивають і підтримують дисципліну і будять відданість.

Реформа і революція. Було відмічено, що специфічні соціальні рухи бувають головним чином двох видів: реформісти і революційні. Обоє прагнуть внести зміни в соціальний лад і існуючі інститути. Їх життєві цикли в чомусь схожі, і розвиток обох залежить від механізмів, які ми тільки що обговорили. Проте між ними існує ряд гідних уваги відмінностей; деякі з цих відмінностей зараз будуть розглянуті.

Ці два рухи розрізняються по розмаху своїх цілей. Рух реформіста прагне змінити яку-небудь специ-фическую фазу або обмежену область існуючого соціального ладу; воно може прагнути, наприклад, до упраздне-нию дитячої праці або заборони споживання алкоголю. У революційного руху більше містка мета: воно прагне перебудувати увесь соціальний лад в цілому.

Це відмінність в цілях пов'язана з різними вихідними точками нападу. Прагнучи змінити лише частину господствую-щего соціального ладу, рух реформіста приймає основні принципи цього ладу. Точніше, рух реформіста приймає існуючі устої; воно навіть використовує їх для критики соціальних вад, на які воно нападає. Реформист-ское рух вирушає від пануючого етичного кодексу і завойовує собі підтримку неабиякою мірою саме тому, що воно так добре обгрунтоване з етичного боку. Це робить його позицію досить невразливою. Непросто атакувати який-небудь рух реформіста або реформаторів, виходячи з їх моральних цілей; нападки зазвичай робляться швидше у формі карикатури і кепкування або характеристики реформаторів як фантазерів і людей непрактичних. В протилежність цьому революційний рух завжди кидає виклик існуючим устоям і пропонує якусь нову систему моральних цінностей. Таким чином воно накликає на себе рішучу атаку, що ведеться з позицій існуючих устоїв.

Третя відмінність між двома рухами витікає з двох вищезгаданих. Руху реформіста властива респекта-бельность. Через визнання існуючого соціального ладу і орієнтації на ідеальний моральний кодекс, воно пред'являє права на існуючі інститути. Як наслідок, воно використовує ці інститути - школу, церкву, пресу, клуби і уряд. І тут революційний рух демонструє яскраво выра-женный контраст. Атакуючи соціальний лад і відкидаючи його устої, революційний рух блокується існуючими інститут-мі, а їх використання їм виключається. Таким чином, революційний рух звичайний кінець кінцем відтісняється в підпіллі; будь-яке використання існуючих інститутів повинне ретельно маскуватися. Взагалі, яка б агітація, вербування і маневри не велися революційним рухом, вони повинні знаходитися поза рамками існуючих інститутів. У слу-чае занадто серйозного виклику якомусь могутньому класу або втіленим владою групам, реформіст движе-ние, швидше за все, втрачає доступу до використання существую-щих інститутів. Це веде до перетворення руху реформіста на революційне; його цілі розширюються, включаючи реорганізацію інститутів, блокуючих його просування.

Відмінності у позиції реформіста і революційного рухів привносять одну важливу відмінність до їх загальної стратегії (procedure) і тактики. Рух реформіста намагається розвивати сприятливу для своїх цілей громадську думку; отже, воно прагне поставити яку-небудь обществен-ную проблему і використовувати процес дискусії, який ми вже розглянули. Партію реформіста можна розглядати як деяку конфліктну групу, протиставлену зацікавленим групам і оточеною масою інертного населення. Рух реформіста звертається саме до цієї байдужої або незацікавленої громадськості в спробі завоювати її підтримку. В протилежність цьому революци-онное рух не прагне вплинути на громадську думку, але замість цього намагається навернути до своєї віри. У цьому сенсі воно діє швидше як яка-небудь релігія. Це припускає деяку відмінність груп, серед яких ці рухи ведуть свою агітацію і прагнуть завоювати прибічників. Реформист-ское рух, хоча і діє зазвичай від імені яких-небудь груп, що страждають або експлуатованих, трохи робить для затвердження свого впливу серед них. Зате воно прагне заручитися підтримкою громадськості середнього класу, що стоїть в стороні від руху, і пробудити замість цього у неї деяке співчуття до пригноблюваної групи. Тому, як правило, руковод-ство або членський склад руху реформіста нечасто походять з тієї групи, чиї інтереси вони представляють. Революційний рух в цьому сенсі відрізняється тим, що його агітація ведеться серед тих, хто вважається таким, що страждає і эксплуа-тируемым. Воно прагне зміцнитися, включаючи цих людей у свої ряди. Отже, революційний рух зазвичай є рухом нижчих класів, діючим серед незаможних.

Нарешті, через ці характерні відмінності два рухи розходяться і по своїх функціях. Головна функція реформист-ского руху полягає, ймовірно, не стільки в здійсненні соціальної зміни, скільки в підтвердженні ідеальних цінностей цього суспільства. У разі революційного руху прагнення розколоти світ на тих, хто має, і тих, хто не має, а потім утворити якусь сильну, згуртовану і бескомпро-миссную групу з останніх робить його функцією введення деякої нової системи релігійних, по суті, цінностей..

І ще одне, що завершує, зауваження можна зробити з приводу специфічних соціальних рухів. Їх можна рассмат-ривать як суспільства в мініатюрі, і як такими вони можуть бути побудова організованої і формализо-ванного колективної поведінки з того, що спочатку було аморфним і невизначеним. З їх зростанням розвивається деяка соціальна організація, формуються нові цінності, организу-ются нові індивідуальності. Вони, звичайно ж, складають квінтесенцію руху. Вони залишають за собою деяку інституціональну структуру і корпус функціонерів, нові об'єкти і погляди, а також новий набір самопредставлений.

Дата добавления: 2015-05-24