Поняття політичної діяльності

Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.

Політична діяльність завжди тісно пов'язана з типом суспільних відносин. Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою суспільних відносин — два протилежні напрями політичної діяльності, за якими розрізняють суб'єкти політично.

Аналіз політичної діяльності суб'єкта політики потребує з'ясування його політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації політичної волі та визначення політичних цілей. Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень культури політичної діяльності, її результативність, доцільність та законність.

Можна виділити такі основні форми політичної діяльності:

— за напрямами — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

— за суб'єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;

— за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;

— за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

— за специфікою сфер — військова, органів безпеки тощо.

Типи і форми політичної діяльності суб'єктів політики пов'язані з перетвореннями у суспільстві та державі. Політична діяльність охоплює всі сфери політики і має власну внутрішню структуру.

Структура політичної діяльності:

1) політичне керівництво державою і суспільством;

2) політичне функціонування;

3) участь громадян у політичному житті суспільства;

4) політичний маркетинг.

Політична діяльність неоднорідна, в її структурі виокремлюють декілька станів, одним із яких є політичне відчуження, вияви та наслідки котрого полягають у: політичній пасивності, комформізмі, маніпулюванні; наявності соціальних привілеїв; пануванні бюрократизму; зростаючій актуалізації політичної діяльності тощо.
14. Типи і види політичної діяльності.

За типом об'єктів виділяють:

— діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження);

— діяльність, спрямовану на створення, вдосконалення і заміну політичних інститутів (владно-управлінських структур, політичних і правових норм);

— діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).

У межах першого виду виділять такі напрями і форми (підвиди) політичної діяльності:

— діяльність, спрямована на підготовку і проведення виборчих кампаній (мирний шлях), або заколот, переворот (шлях насильства);

— опозиційна діяльність (легальна й нелегальна).

У другому виді можна виділити такі підвиди:

— створення органів державної влади;

— створення і вдосконалення конституції;

— законотворча діяльність;

— нормотворча діяльність органів виконавчої влади;

— створення громадсько-політичних організацій і партій;

— вироблення політичних норм діяльності громадсько-політичних організацій і партій (програм, статутів, декларацій).

Третій вид охоплює такі напрями і форми політичної діяльності:

— економічна політика (виконання більшою або меншою мірою державою та іншими владними інститутами громадських функцій);

— соціальна політика (зміцнення соціальних основ розвитку суспільства, урахування і узгодження потреб та інтересів різних суспільних груп, вирішення конфліктних ситуацій, розроблення та здійснення програм соціального захисту);

— етнополітика, релігійна політика (сприяння розвитку національної культури та духовності, регулювання міжетнічних і міжконфесійних стосунків);

— забезпечення законності та правопорядку;

— вироблення і здійснення зовнішньополітичних курсів тощо.

Можна виділити такі основні форми політичної діяльності:

за напрямами — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб'єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;

за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

за специфікою сфер — військова, органів безпеки та ін.

Типи і форми політичної діяльності суб'єктів політики

пов'язані з перетвореннями у суспільстві і державі. Політикна діяльність охоплює всі сфери політики і має свою внутрішню структуру.

Структура політичної діяльності:

1) політичне керівництво державою і суспільством;
2) політичне функціонування;
3) участь громадян у політичному житті суспільства;
4) політичний маркетинг.
15. Поняття політичної взаємодії. Типи і види політичної взаємодії.

У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна.

Гегемо́нія (грец. ηγεμονία — провід, керівництво) — провідна роль якоїсь держави, міста у відносинах з іншими (наприклад, Афін чи Спарти серед грецьких міст); — або ж провідна роль якоїсь верстви населення в управлінні державою (скажімо, аристократії).

Гегемо́нія - провідна роль, перевага в силі, впливі, керівництві.^[1].

ПЛЮРАЛІЗМ - (від лат. pluralus - множинність)
характеристика демократичної політичної системи, при якій соціальні групи мають можливість для реалізації своїх інтересів через своїх представників (політичні партії, суспільні, церковні та інші організації)

Компроміс (грец. compromissum — угода, згода) — згода, порозуміння з політичним противником, що досягнуті шляхом взаємних поступок.

Компроміс у політичній взаємодії є однією з суттєвих ознак демократичного суспільства, важливим, визначальним його принципом, згідно з яким учасники політичного процесу мають погоджуватися на поступки, вміти жертвувати певною другорядною часткою своєї позиції заради досягнення згоди у головному, для встановлення взаємної прийнятності намірів та рішень. Компроміс є важливим засобом запобігання соціально-політичним, етнічним, міжнародним зіткненням, пом'якшення конфронтації, подолання внутрішньополітичних криз, уникнення розколу в суспільстві.

Консе́нсус — загальна згода у спірних питаннях, до якої приходять учасники переговорів, з'їздів, конференцій, яка характеризується відсутністю серйозних заперечень по суттєвих питаннях у більшості зацікавлених сторін та досягається в результаті процедури, спрямованої на врахування думки всіх сторін та зближення розбіжних поглядів.

Блок (політика) — об'єднання держав, організацій, партій і т. ін.

КОНФРОНТАЦИЯ (франц. confrontation) - противоборство,противопоставление, столкновение социальных систем, классовых интересов, убеждений (напр., политикаконфронтации, военная конфронтация, конфронтация взглядов).

Екстремі́зм (від фр. extremisme, лат. extremus — крайній) — прихильність крайнім поглядам і, особливо, методам, діям, заходам в політиці. Серед таких методів можна відзначити провокацію заворушень, громадянську непокору, терористичні акції, методи партизанської війни. Найбільш радикально налаштовані екстремісти часто заперечують в принципі будь-які компроміси, переговори, угоди.

Конфлік т (лат. conflictus - зіткнення,сутичка) - зіткнення протилежних інтересів і поглядів,напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями.

Війна́ — складне суспільно-політичне явище, пов'язане з розв'язанням протиріч між державами, народами, національними і соціальними групами з переходом до застосування засобів збройної боротьби, що відбувається у формі бойових дій між їхзбройними силами. Це специфічна форма вияву соціальних відносин, у якій домінує збройна боротьба як продовженняполітики, що підпорядковує своїм цілям усі сфери суспільного життя.

­­­­­­­­­­
16. Орієнтації та позиції в політичній діяльності

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільнополітичному житті залежить від її політичної орієнтації.
Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід) — певні уявлення політичних суб´єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.
Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.

Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — динамічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індивідуальнопсихологічний.
Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будьяка політична орієнтація є реакцією на конкретноісторичну ситуацію.
Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціальнополітичної ситуації в суспільстві.
Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психологополітичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів зв´язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

Індивідуальнопсихологічний підхід. За основу вибору бере особистісні психологічні якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею «авторитарної особистості». На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціальнополітичними чи етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами, їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.

17. Поняття політичного конфлікту, його функції.

Політичні конфлікти — це форма взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади.

На думку А. Здравомислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка або несприйняття владних структур.

Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі.

На думку Л. Козера, Р. Дарендорфа, К. Боулдінга, Р. Макка, Р. Снайдера, суперечність переростає у конфлікт, якщо наявна частина його основних ознак. Серед таких ознак головними вони передбачають:

— необхідною умовою конфлікту є наявність як мінімум двох протилежних сторін.

— конфлікт виникає у зв'язку із наявністю "дефіциту" двох видів: "позиційного" і "дефіциту джерел".

— конфлікт виникає тільки тоді, коли сторони домагаються вигоди, користі, зиску за рахунок одна одної.

— дії конфліктуючих сторін спрямовані на досягнення несумісних і взаємновиключних цілей (цінностей) і, отже, зіштовхуються;

— одним із важливих аспектів конфліктних відносин є влада.

— конфліктні відносини являють собою основу суспільних процесів і відіграють важливу соціальну роль;

— конфліктний процес являє тимчасову тенденцію до порушення взаємовідносин між сторонами;

— конфліктні відносини не руйнують систему, а, скоріше, сприяють змінам соціальних норм і орієнтацій;

— до виникнення політичних конфліктів приводять зіткнення економічних інтересів, духовних і культурних цінностей, етнонаціональних і релігійних потреб тощо.

Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режимах є:

— надмірна централізація державної влади. Наявність розгалуженої системи таємних і відкритих організацій влади, які здійснюють свій вплив на всі соціальні прошарки, всі сфери суспільного життя, а це не може не породжувати опір владі, дисидентство, еміграцію;

— відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі;

— всезагальна ідеологізація суспільного життя і жорстока "боротьба" із інакомислячими;

— жорсткий контроль над отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації і на цьому грунті не випадкове виникнення різних "самовидавництв";

— розрив між декларованими принципами і фактичною стороною політики, яка проводиться, між словом і справою. Подвійний стандарт в політиці, ідеології, житті, моралі;

— відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність у простих людей існуючим способом життя.

У ліберально-демократичних режимах найбільш загальною причиною соціально-політичних конфліктів є нерівне положення, яке займають люди в "координованих системах", де одні управляють і командують, другі — вимушені підпорядковуватись і виконувати вказівки. Іншими словами, політичний конфлікт виникає через питання влади.

Причиною політичних конфліктів є зіткнення ціннісних орієнтацій: ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін. Є підстави стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна із основних причин і передумов політичного конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфлікт, ба навіть і криза.

Джерело політичного конфлікту — в почуттях і емоціях, які псують взамовідносини сторін, це у природі цих взаємовідносин (Л. Козер).
18. Типи і види конфліктів,

Типологія політичних конфліктів. У загальному вигляді в політології політичні конфлікти прийнято класифікувати таким чином.

1. З точки зору зон і галузей їх виявлення — на зовнішньо- і внутрішньо-політичні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:

а) «балансування на грані війни» (Д. Даллес), що відображує висунення однією державою вимог до іншої, з таємною надією, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;

б) «виправдання ворожнечі», що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника для того, щоб використати складну ситуацію для висунення йому неможливих вимог.

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяються на кризи, протистояння і зіткнення, які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (правлячої та опозиційних еліт, конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).

2. Згідно з якісною характеристикою, яка відображує ступінь радикалізації передбачених соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях. У них беруть участь лише деякі інститути і групи, частки еліти, суперницькі партії, зацікавлені у вирішенні (чи невирішенні) конкретних проблем. До обмежених локальних політичних конфліктів можна віднести зіткнення між окремими гілками влади, між окремими суб'єктами (політичними партіями, об'єднаннями).

Радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили. Так, політичний конфлікт між радянською системою і антисоціалістичними силами, які орієнтували на реставрацію капіталізму в країні (серпень 1991 р.), є радикальним конфліктом, бо він ознаменував початок корінного перелому в усіх сферах життя суспільства.

2. Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виникають і розгортаються: на вищому рівні організації влади і управління чи на регіональному, місцевому; в центрі політичної системи чи на периферії.

3. За часовими характеристиками вирізняють довготривалі та
короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого політичного конфлікту можуть здійснюватися протягом короткого
часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій), але й можуть бути пов'язані з життям цілих поколінь (наприклад, військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом).

4. За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:

а) дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою;

б) випадковий, умовний — існує до того часу, доки його учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

в) змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктивними;

г) невірно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім
не ті, що перебувають у стані протиборства;

ґ) помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

У буденній політиці нерідко застосовують умисне зміщення реальних, об'єктивно обумовлених конфліктів зі змішаними чи невірно уявленими та ін.

Кожен тип конфлікту, маючи ті чи інші ознаки і характеристики, може відіграти різноманітні ролі в конкретних політичних процесах, стимулюючи відносини змагальності і співробітництва, протидії і згоди, примирення і непримиренності.

Дата добавления: 2015-05-24